Вона мовчала. А потім наспівувала меланхолічні мелодії і вимальовувала на білому листку обличчя. Я навіть знаю на кого воно схоже – говорили її подруги, - ти в нас ще і художник... чого ти не вмієш робити?.. гарно... а хто така? – запитували деякі, такі запитання вона переважно ігнорувала. Довге волосся і виразні темні очі. Вона?
Червоною фарбою, як кров’ю, вона заляпала половину картини. На руках фарба, ніби приступ суїциду... Вона провела червоним пальцем по обличчі, від ока до губи, малюючи собі кроваві сльози. А далі влила на долоню трохи червоної гуаші і почала втирати у волосся. Кілька крапель впали на чорно-білий малюнок і розтеклися, неначе картина плакала теж. Кілька хвилин вона мовчки сиділа і дивилась. За вікном було холодно і темно. Вона запалила навколо себе свічки. Вони давали трохи світла темній кімнаті.
На ледве освітленому аркуші вона написала ім’я, червоно фарбою, неначе своєю молодою кров’ю. Продовжувала співати суїцидальні мелодії. Піднесла аркуш до палаючої чорної свічки і запалила. За чотири секунди залишився лише тліючий сірий попіл. Вона помістила попіл в старовинну чорну шкатулку. Загасила свічки і підвелася. Годинник на голій стіні показував малою стрілкою на двійку. Вона вийшла з будинку і попрямувала пустими темними вулицями. В нічних провулках вона зустріла лише зграйку нетверезих підлітків. Але невідомо хто кого більше боявся. Хоча, їй не було чого особливо втрачати. Вона прийшла на призначене місце. Холодно. Темно.
Самотній повний місяць освітлював красиві старовинні скульптури ангелів і хрестів. Вона деякий час просто стояла і не рухалася, можливо, навіть не дихала.. А потім пішла в сторону незнайомої могили, немов точно знаючи до неї шлях, немов ходила до неї сотні разів... Вона продовжувала співати, незважаючи на колишню сувору заборону. Її приємний, але надто сумний голос відлякав зграю нічних гостів у чорному. Вона затихла.
Дістала невеличкий кинджал і розрізала собі два пальці на лівій руці. Душевний біль не давав відчути фізичного. На землю старовинної могили почали падати темно-вишневі краплі, які в темноті видавалися геть чорними. Її губи почали шепотіти, з кожним разом все швидше і швидше... Вона шепотіла довго, витискаючи правою рукою кров. Рука посиніла, але в місячному світлі це не було помітним, хоча це не було важливим. Поверх чорної калабаньки з крові, на мертву землю, її рука опустила чорну старовинну шкатулку... Місяць освітлював її бліде обличчя і нещасні очі. Вона присіла поряд із шкатулкою. Мовчки думала про картину. Вона правильно визначила, це була могила хазяйки. Єдиний цвинтар в місті, де хазяїном була жінка, вона могла її зрозуміти...
Було пізно, і непомітно для себе, вона заснула. Коли відкрила очі, навколо все було в тумані. Десь за чотири здорових кроки, голосно викрикувала зграя старих і молодих ворон. Вона спробувала підвестися. Дуже боліла ліва рука. В рани потрапила земля... Права рука в крові, землі і попелі. Вона стріпала могильну землю із спідниці і попрямувала в сторону виходу. Дорога додому була оповита туманом. В голові весь час крутилися фрази, чомусь в українській інтерпретації... Хотілося тепла і спокою. А ще міцного гарячого ліптона з лимоном. Біль в руці не давав про себе забути. Вона швидко переступала важкими черевиками по холодній і вологій землі, що ще не зовсім прокинулася. Зовсім забулися меланхолічні мелодії і хотілося сонця.
Вона відчинила двері і почала роззуватися. В кімнаті пахло теплом, медом і ладаном. А ще лимоном... На кухні тихенько грав Вівальді. Вона завмерла у дверях, побачивши дві чашки чаю, з яких визирали шматочки жовтого паперу на білому шнурочку... Ти уже прокинулась? – запитала її постать в зеленому халаті, і з довгим червоним волоссям. Її губи розійшлися в усмішці, вперше за останні декілька місяців. А заплакані відьомські очі наповнилися якимсь космічним світлом...
