Попереду вимальовувався темний силует в білій пелені хуртовини. Людина, укутана в безліч шкур навіть не помітила силует, продовжуючи рухатись вперед, дивлячись лише собі під ноги. Позаду лишилось безліч спогадів, та людей. Позаду лишилось його минуле життя. Він не сумував і не радів. Він лишив його по заду і рухався вперед, намагаючись вибратись з цих місць і знайти укриття та спокій. А довкола була лише крижана пустка.
Силует потроху набирав обрисів та кольору. Тепер його бачив і подорожній. Це була чорна як вугілля, стіна скель, яка уходила далеко в небо, ховаючи свою вершину в низьких снігових хмарах. Мандрівник підійшов до неї і завмер, дивлячись високо вгору. Здавалось що вона монолітна, без будь-яких нерівностей та щілин, абсолютна вертикальна та плоска. Подорожній підійшов впритул і торкнувся її. Не гладенька, не рівна, однак видертися нагору було не можливо.
Мандрівник подивився праворуч. За метрів десять снігова завірюха ставала білою стіною, не даючи роздивитись що там.
Подивився ліворуч, і побачив ту ж саму картину. Завмер обираючи шлях. Невпевнено зробив крок ліворуч і завмер, вдивляючись в сніг. За хвилину рушив вперед, сповнений рішучості обійти стіну, чи знайти щілину, або можливість піднятись.
Година за годиною. День за днем минали в спробі обійти стіну. Іноді мандрівник зупинявся і намагався забратись на гору, стиснувши зуби, вчепившись в вертикаль, вгризався в кожну шпарину, чіплявся за кожний найдрібніший виступ. Однак навіть не дібравшись до пів шляху падав в холодний пухнастий сніг. Підводився і продовжував шлях. Іноді, знайшовши шпарину, намагався її розширити, протиснутись в печеру, щоб пройти темрявою на інший бік. Однак чорне каміння було занадто твердим.
Стіна не поступливо, дивилась увись, а мандрівник продовжував свій шлях в білій пелені снігової завірюхи, не усвідомлюючи того що ходить колом, хоча стіна не оточувала його...
