Карочє, був собі один дєдушка, котрий працював куратором у Луврі ( тіпа - куратор від нашої кантори) , і у котрого була внучка, котра колись побачила, як цей самий її дєдушка років з десять тому занімався в підвалі мужеложством з однією масонкою, в оточенні таких самих підлих підарасів у масках, як і вони самі. Це бідну внучку так взбударажило, так потривожило, що вона , пєвунья нєнаглядная, цвіточєк алінький, на вєтру биліночка дотепер не отямилася , не знайшла собі єдінствєнного і не вийшла заміж. А тут оце карочє получається, що прийшов у Лувр якийсь підарас, звиняйте - альбінос, всі думали, що то він прийшов подивится на твори видатних художників Відродження, тіпа там Ботічєллі і прочую фігню, аж оказалося , шо ні фіга, насправді він , урод, прийшов, звийняйте на слові, пришпандьорити насмерть цього дєдушку. Це у нього вийшло незле, він випустив у дєда цілу абойму, після чого дєдушка совєршив акт вандалізма, тоєсть спочатку він совєршив акт стріптіза , що виглядить вопше кощунством ( уявляєте стріптіз в Луврі ?), після чого розлігся на підлозі у формі пятіконєчної комуністічєскої звізди , і вже тоді нарешті скоропостіжно помер.
Но ето іщо не всьо ! Це ще не кінець романа ! Був іще один чувак, видатний , на фіг, символіст, котрий мав зустрітися цього дня сам-на-сам із дєдушкою, але не зустрівся по причині отсутствія такового, прийшов додому і заснув лютою смертю. Не встиг він ще як слід виспатися, а його вже в дванадцять годин ночі викликають серед білого дня в поліцію і кажуть : ага, йопересете, це ти замочив дєдушку ? Він каже - ні , ні хєра, я його не мочив, бо саме в цей час я дрочив. Поліцаї питають : а хто-небудь бачив , як ти дрочив ? Він каже - природньо, монсіньйори, ніхто цього не бачив, бо я ж не якийсь там ізвращєнєц, щоб дрочити привселюдно. Карочє, оце вам іще одна сюжетна лінія роману.
І от шо оказується : в світі існує мафія, котра хоче викрасти у іншої мафії чашу Грааля. На хрена їм та чаша - невідомо, оскільки , як ми бачимо, від цієї чаші все одно немає жодного толку, бо Росія до сих пір експортує свій сраний газ в Західну Європу, хоч у них там десь і захована ця сама чаша Грааля. Карочє, цей , на фіг, символіст і дєдушкіна внучка на протязі цілої книжки від когось , ненача два колобка, утікають: і від дєдушки утікають, і від поліцейських, і від альбіноса, і від директора філіалу Цюріхського банку. А оказується, їм треба було тікати зовсім від іншого чувака ( я не буду казати від кого, бо може хтось все-таки захоче прочитати ету фігню). І ще - всі думають, що цей символіст в компанії з внучкою знають, де ця злощастна чаша Грааля, і тому всі хочуть їх піймати і підступним чином , не приміняючи питок, вивідати у них цю святу тайну.
Попутно проніцатєльний чітатєль дізнається, що на дверях наших туалетів все намальовано невірно. Чуваки , любі друзі, біда ! Виявляється, ми все життя ходимо пісяти у жіночі вбиральні ! А жінки, відповідно, ходять у чоловічі ! Розумієте, згідно з філософією автора "Кода давінчі" чоловічий символ - це трикутник однією вершиною вгору, двома донизу ( ▲, так званий "меч"), а жіночий ( ▼, "чаша") - навпаки, двома вершинами вгору, однією донизу. У нас же на туалетах все навпаки, пісуари поставили там, де на дверях висить символ ▼ . Кому вірити ?
Карочє, далі ми дізнаємося, що Марія Магдалина була дружиною Ісуса Христа, і у них було потомство, котре дало , у свою чергу, своє потомство, і так далі і так далі, і один з героїв роману виявляється прямим нащадком Ісуса Христа. А клятий альбінос помирає. Помирає також і ще один чувак, котрий вважав себе крутим - далі нікуди, а помер від елементарного арахісу. Чи він ніколи не куштував "Київського торта" другого хлібзаводу ?
Що ж в рєзультатє ? А от шо. Всі остальні гєрої залишилися жити. Нєкоторі даже воскресли. Чаша Грааля залишилася лежати там, де вона лежала на початку роману, внучка дізналася всю правду про дєдушку, що він не був підарасом, а даже наоборот - підарасом ( в хорошому смислі цього слова) був Леонардо да Вінчі. Символіст пойняв, що він ні фіга не розбирається в символах, чітатєлі розуміють, що ні фіга вони не розуміють - на фіга було ламати копья, шукати чашу Грааля, якщо все осталося на своїх місцях. Якщо ж хто хотів довідатися, що ж зашифровано у портреті Джоконди, то могли навіть марно не сподіватися., там цього не написано. Точніше - зашифровано, але не Леонардом да Вінчі, а дєдушкою внучки, коли він ісполняв передсмертний стриптиз.
Книжка , скажу я вам по правді, поначалу кажеться дуже захоплюючою. Аж не хочеться лягати спати - все читав би і читав би. Але закінчення просто нікаке. Розумієте ? Просто нікаке. Ото наче ви купили пляшку "Золотої осєні", запросили до себе в гості славну подругу, добряче напоїли її , вклали біля себе під одіяло, обласкали її по всім правилам кама-сутри, шо вона аж вся змокріла з голови і до п"ят, а коли вона вже готова на усьо даже без штампа в паспорті, ви раптом відвертаєтеся до стінки і даєте хропака. Ото таке з нами , наївними читачами "Коду давінчі" , витворив Ден Браун, а шоб його !
Що характєрно - фільм , за свідченнями незалежних критиканів, получився точно таким же нікаким. Добре, шо я його ше не подивився.
