Каюта № «162». Невідомо скільки Марк Харевуд та Майкл просиділи в непорушній тиші, роздивляючись одне одного. Нарешті чоловік зважився запитати:
–Ти голодний?
Наступної хвилини вони вже йшли до їдальні. Скоро мав бути обід. Майкл аж залився червоним рум’янцем, коли сором’язливо зізнався: їм з братом частенько доводиться відмовляти собі в такому задоволенні. Марк запевняв, що добре нагодує їх.
–Треба ще Джона відшукати.
–Е-е, – махнув сирота рукою, – коли він так робить, краще його не чіпати. Він старший, завжди вдається до хитрощів.
–І де ж він знайде їжу?
–Гм-м... Усюди!
–Як? – у Харевуда аж окуляри з’їхали з носа.
–Він, мабуть, уже поцупив чийсь обід або просто закуску. Ми у Нью-Йорку часто до прилавків так навідуємось.
–Ні, крадіжки – це невірний шлях.
Майкл лише знизав плечима.
Їдальня. Одразу помітно: тут зібрались пасажири третього та другого класів. Це – заклад громадського харчування: гам, шум, буча. З одного боку голосно лаються мужики, мабуть, випивши міцненького, з іншого плачуть маленькі діти. Поруч хтось зачепив чужий підніс із харчами. Винуватий вибачається, а постраждалий наїжджає ще більше, перетворюючи це в катастрофу. Словом, тут зібрався робочий клас у всій своїй різноманітності характерів та темпераментів.
Узявши свою порцію обіду, чоловік та одинадцятирічний хлопець пересікли велику їдальню, промайнувши між довгими столами з лавами, і присіли за маленький крайній столик. Доки Майкл апетитно поглинав порцію, Марк частенько перебивав його:
–Давно ви з Джоном... як сказати... ну, вуличні?
–Весь час.
–Я не хотів образити, не подумай.
–Нічого. Чого ображатись на правду?
–Ну, а батьки?
Це була єдина тема, що била в нокаут.
Майкл покрутив головою.
–Ясно, – печально зітхнув Харевуд. –У мене теж батьків немає. Тому я прекрасно розумію, як вам удвох з братом важко.
–Ви не ображаєтесь через Джона?
–Ні, ні, що ти! Ні в якому разі. Я ж сказав: прекрасно розумію. Тим більше, ви ще зовсім юні. І це просто подвиг, що вижили посеред величезного мегаполісу.
–Якби не Джон...
–Ви не хотіли б пожити разом зі мною?
Майкл поперхнувся.
–Я подумав, що вам самим у іншій державі буде дуже складно, ну і загалом...
–А де ви живете?
–Я маю невеликий будиночок в Редінгу.
–Це...
–Це західніше Лондона.
–Ви ж наче казали, що цей корабель...
–... «Лузитанія»...
–...так, «Лузтанія», пливе до Ліверпуля.
–Абсолютно вірно. Сьогодні 1 травня. Отже, майже через вісім днів, 7 травня ввечері, ми прибудемо в ліверпульский порт. А вже звідти ми могли б сісти на потяг до Лондона.
–Чудово. Ви такий добрий!
–Ти перебільшуєш.
–Справді! Ні, чесно.
–До речі, в тебе подерта й брудна одежа. Не завадило б поміняти.
Майкл опустив очі.
–В мене, здається, десь була, – промовив Марк.
–У вас?
–Я везу кілька комплектів синові моєї сестри, у Лондоні. Він же не знає, скільки я купив, – і чоловік зробив знайомий жест окулярами; Майкл аж засяяв:
–Дякую! А можна питаннячко?
–Будь-ласка.
–Ви живете в Редінгу, збираєтесь до Лондона, а що робили у Нью-Йорку?
–Я журналіст. Їздив у США по справах.
–Круто, ви, мабуть, багато знаєте.
–Не хотів би хвалитись, але захоплююсь. Я пишу різні статті для кількох видавництв.
–Одразу? Вау!
–Нічого складного. Тим більше мені це подобається. А якщо тобі це подобається, ти відчуваєш серцем, тоді – вперед!
Покінчивши з обідом, Майкл та Харевуд повернулись до каюти.
Там чоловік дістав з-під ліжка невеликий чемодан, відкрив і близько хвилини вдивлявся в білу одежу.
–Щось не так? – обірвав роздуми сирота.
–Ану, приміряй.
Харевуд вручив хлопчикові новеньку сорочку. Може тільки здалося, але для Майкла вона блищала, немов перший сніг, і віддавала свіжістю, неначе каюта пасажирського лайнера перетворилась на гірську долину.
–Дякую! – широка посмішка не зникала з обличчя молодшого брата. Спершу він оглянув руки, та потім згадав, що недавно їх мив. Лише після цього сирота прийняв подарунок.
–Не знаю, можливо, буде трохи тіснувато. Девід – мій племінник – менший від тебе.
Майкл акуратно поклав нове вбрання на ліжко, а стару сорочку негайно стягнув і кинув біля ніг. На шиї висів той самий дорогоцінний медальйон. Доки сирота одягався, Марк уважно оглядав блискучу річ на мотузку́. Майкл після зустрічі з Гаррі зав’язав його знов.
–Що це? – обережно запитав чоловік, поправляючи окуляри, але не відводячи погляду від хлопчика.
Майкл взяв медальйон у руки, довго роздивляючись. Після тривалого мовчання сирота проронив наступні слова:
–Це все, що я маю.
–І?..
–Іншим я б не став розказувати, але ви...
–Можна на «ти», не ускладнюй.
–...але ти такий щирий. І ти мені нічого поганого не зробиш, – на цій фразі хлопчик розкрив медальйон.
–Можна?..
Марк роздивився ближче. З правого боку було зображення прекрасної брюнетки, яка задумливо дивилась у бік. Журналістові здалося, що такої красуні він у своєму житті ще не бачив. Тому ця частина медальйона забрала більше часу. А з лівого боку був уміщений якийсь герб. Харевуд аж просяяв, упізнавши його:
–Господи!
–Що?
–До посмішки знайомий… – чоловік знову придивився, провів пальцем по символам.
На фоні планети Земля було намальоване листяне дерево (Марк не зрозумів, яке саме), що зростало з неї, а навколо товстого стовбура обвивалась довга латинська літера “S”.
–Звідки це в тебе?
–Як я себе пам’ятаю.
–А батьків, маму с татом, не пам’ятаєш?
Майкл покрутив головою:
–Лише медальйон... Але все одно знаю, це моя мама.
–...Коли не помиляюсь, це герб самих Стівенсів!
–Тобто, ми з Джоном...
–...ви з Джоном – сини легендарного дослідника.
–Але я ніколи не чув...
–Часто імена справжніх героїв узагалі не знають. Ім’я твого батька згодом після трагедії забули.
–Після якої трагедії?
–Генрі Стівенс відправився в експедицію до Тибету з дослідницькою групою, з королівського географічного товариства. Проте вони так і не повернулись...
–Як? – серце Майкла спершу зробило стрибок, а потім завмерло на мить.
–Попередня причина: лавина. В Тибеті високі, небезпечні засніжені гори. Але... Ну, тіл не знайшли. І потім до цієї справи не повертались.
–Чому? Це несправедливо! Ви ж самі сказали, що він був легендарним до... дослідником.
–Знаєш, я не був знайомий з Генрі Стівенсом, тим більш, трагедія сталася 1907 року, влітку. Я сам, 18-річним юнаком, тільки-но розпочинав свою кар’єру і починав знайомитися з відомими постатями в Імперії та цілому світі. Друзі твого батька... Виходить, так і є, – поправив себе Харевуд, – ... друзі твого батька дуже добре відгукувались про нього: мужній, сильний, розумний. Пригадую, мені розповідали про його почуття гумору та надзвичайні знання. В мене склалося враження, ніби не було на Землі місця, де б він не побував!
Майкл сидів на ліжку, але здавалось, хлопчик зараз полетить! Він убирав кожне слово, боячись щось пропустити. Згадка про рідних людей діяла, немов цілюща вода, яку хотілось пити і пити...
Марк не закінчив думки. Він усе-таки хотів відповісти на питання маленького Майкла: «Чому?». Журналіст сказав би, що «уряду дуже дорого обходяться подібні рятувальні операції, Генрі Стівенс не єдиний зниклий дослідник. Щороку десятки безцінних науковців гинуть або їх не можуть знайти». Та чоловік не хотів, щоб сирота засмучувався.
–А про маму не знаєте?.. – несподівано спитав Майкл.
–Твоя мати... Право, не бачив такої красуні, а який розумний погляд... Генрі пощастило з нею. Але, на жаль, я не знаю її. Твій батько відправлявся в поїздки без неї, тому... Я навіть не знав, що Генрі мав дітей... У вашої сім’ї мають бути родичі. Хочеш, я допоможу в Англії відшукати їх?
–О, дякую! Але чому ви стільки робите для мене?
–Я намагаюсь бути корисним людям. Розумієш, мені 26, а я відчуваю, що нічого суттєвого за ці роки не зробив.
–А статті? Ви журналіст!
–Майкле, ці статті читаються, а потім… – чоловік дуже точно зобразив кидок, неначе він природжений баскетболіст, – викидається у смітник. І що тут корисного, важливого? Про новини дізнаються, з часом забувають, а толку?
Сирота опустив голову. Проте в наступну секунду він відчув себе потрібним іншим, як Марк.
–Ти справжній друг! – Майкл обійняв Харевуда міцно-міцно. Той аж почервонів:
–Добре... Спасибі за довіру... Е... я... мені потрібно відправити телеграму.
–Яку?
–Ну, якщо розпочинати пошуки рідних, то одразу.
–Так!
–Тоді ходімо до телеграфіста. Я передам своїм знайомим у Лондоні повідомлення.
У цей час Джон прогулювався палубою. Йшла четверта година, хлопець уже все побачив, а тому роздумував, чим же йому зайнятись? Навколо було достатньо багатих і впливових постатей Америки. Декого підліток упізнав, інших...
–...Звідки взялась ця пика?!
Проте йому було однаковісінько. Багаті зневажали бідних, а цього було достатньо для взаємних почуттів. Тому в Нью-Йорку головною здобиччю дрібних крадіїв (в основному бідних сиріт) були саме «люди вищого класу».
Діяв Джон класично. Дочекавшись, коли заможні люди об’єднаються в щільну групу (аби поточити баляндраси), хлопець повільно й непомітно підійшов. Почекавши ще трохи, сирота хутко і хвацько зняв з руки одного золотий годинник. І, щоб його не запідозрили, – запитання в лоб:
–Сер, – Джон сіпнув багатія за піджак, – сер, не підкажете, котра година?
–Авжеж, синку... у... А... де він?
Було важко стримувати сміх, але підліток був мастак на ці справи і неодноразово так робив.
–Вибач… – ледве вимовив чоловік, збитий з пантелику.
Джон розвернувся і пішов геть.
–Будь ласка, – всміхнувся він, розглядаючи дорогу іграшку.
Та на цьому він не спинився. Коли йому назустріч ішов інший товстосум, хлопець зробив вигляд, ніби не бачить його. Він опустив голову, прибавив кроку, а потім спланував зіштовхнутись з чоловіком. У момент удару талановиті руки мали вихопити з кишені багатія гаманець. Все йшло до цього, аж раптом в останню мить чоловік відійшов трохи вбік. Джон ледь не шльопнувся об палубу.
–Ха! – скрикнув радий товстосум. –Зі мною такі фокуси, дріб’язку, не пройдуть!
Джон випрямився і просто на очах у не те, що здивованого, а переляканого чоловіка показав його ж гаманець.
–Цікаво, а як тоді це опинилось у мене в руках?
Ошуканий пошарив у кишенях і з жахом зрозумів, що то був не фокус.
Тим часом підліток скористався розгубленістю жертви і дав драпака. На ходу він перерахував усі гроші. Виявилось не так уже й багато. Та для бездомного сироти це був справжній скарб! Тому він вирішив зіграти в карти...
Джон навідав їдальню, де недавно обідали Майкл з журналістом. Ті самі мужики, що голосно лаялись і іржали, мов коні у стайні, якраз розклали колоду. Підліток присів за сусіднім столом і спостерігав.
Грали в покер. Гравців було п’ятеро. Ще один просто дивився за подіями. «Мабуть, встиг достатньо програти», – думав собі сирота. Покер він любив. Бувало, і у бридж перекинеться з товаришами на вулиці. Підліток любив усі ігри, де можна зробити ставку і виграти. Такий вже в нього характер.
На столі стояли напівпорожні келихи з-під пива. Вони не перші і не останні. В центрі стола стояло маленьке сіре блюдце, на ньому – гора недопалків. Гравці робили тягу після ходу і ледь не через кожне слово. Точно, паровози! «Невже з їх ніздрів та рота», – на секунду хлопець подивився і на вуха, – «виходить більше диму, аніж з труби «Лузитанії»?». Це питання можна було вважати риторичним. Несподівано один з гравців далеко вперед метнув свої карти і закинув на стіл брудні ноги:
–Все, хлопці, я – пас!
–Дейве, ти здурів? Всі тільки-но ввійшли в азарт!
–Ага, я бачу. Джек кожну партію після третього ходу дістає з рукава червову даму і ще намагається зробити вигляд, ніби нічого не було. І він думає, що ніхто цього не помітив!
Великий лисий мужик з довгими вусами двічі кашлянув і перевів сірі очі зліва направо і назад. Це була для нього новина.
–Тим більше, – продовжував Бен, – з вами нецікаво. Якби ще хтось до нас приєднавсь...
Дейв був схожий на справжнього ковбоя з Центральних рівнин. Він ще якось по-дурному тримав тростинку в зубах. Не вистачало тільки широкополого капелюха та великого бика. Все це було враження Джона. Та після останньої фрази він обожнював його.
–Дозвольте і я зіграю, – невинно спитав підліток.
Тиша. Регіт. Тиша. Сміх, а потім такий потужний регіт, що з кухні вибіг розлючений кухар.
–Якщо ви не замовкнете, дорогі пасажири, то вилетите звідси, як ошпарені!
–А чому «як»? – сп’яну сказав один з гравців.
–Дійсно, – погодився кухар у білому переднику та великому кумедному капелюсі, – сковорідка пече по-справжньому! І боляче.
–Хлопчику, в тебе хоч є, що поставити? – промовив низенький чоловік у капелюшку.
–Хіба що одяг! – заіржав товариш навпроти.
Регіт. Мертва тиша.
У цей момент Джон на очах шокованих гравців дістав з краденого шкіряного гаманця долари. З двадцяти чотирьох він поклав на стіл десять однією купюрою. І поклав так гучно, прибивши кулаком, що шестеро чоловіків аж підскочили на своїх місцях.
–А тепер? – підняв брови хлопець.
–Ну...
–Яка різниця...
–Без питань.
–Вперед.
–Десять, так десять.
–Схоже, гра поновлюється, панове, – серйозним тоном промовив лисий дядько і з видом банкіра зібрав ставки.
Джонові поступився місцем той, що не грав. Підліток сів, азартно блимнувши очима. Потім розім’яв пальці, покрутив головою, повернувся трохи у два боки.
–Може ти нам ще лезгинку станцюєш? – злетіло з вуст «ковбоя».
–Дійсно, веди себе природно, – поправив товариша Олівер, він сидів навпроти низенького чоловіка в капелюсі.
–Ну він же в карти грає, а не фізкультурою займається!
–Почнемо? – перервав Джон.
–Згоден, – сказав лисий.
Гра почалась. На перших ходах усі почали розчаровуватись у вмінні хлопчика. Він був, як один зайвий і не представляв загрози. Але Джон блефував. Не для того він ночі не спав, просиджуючи в невеликому трактирі на окраїні Манхеттена. Він дивився і вчився, поглинаючи знання, мов губка воду. Без цього він би не заробив половини грошей, на які з братом існував.
Під кінець гри залишились тільки Олівер, Дейв та наполегливий сирота.
–Не хочеш здатися?
–Можна пивка? – перепитав Джон.
–Пий, за мій рахунок, – зареготав Дейв. –От малий... ха-ха... дає... ха-ха...
Підліток підтягнув до себе келих, відпив, потім зробив ще три великих ковтка. Аж тут Олівер поклав карти:
–Я – пас.
–Та ти що! Олівере, невже я знову зірвав куш?! – не припиняв сміятись «ковбой».
–Відкриваємо карти, – спокійно вимовив хлопець.
–Так і зробимо, чого тягнути? Правда?
Джон розвів руками.
–Фул Хауз! – заіржав Бен.
Усі інші мовчали.
–Флеш Роял, – ніби вирок, виголосив хлопець.
–Він виграв, – сказав лисий після невеликої паузи, вказуючи на сироту пальцем. Після цього всі зареготали, хлопаючи в мозолисті долоні.
Переможений проковтнув слину:
–На сьогодні досить.
Джон зібрав виграш у гаманець, подякував за гру і спокійно пішов з їдальні. На душі аж полегшало. Він виконав план на день і, навіть, на цілий тиждень уперед. По дорозі взяв зі стола кілька шматків хліба і з апетитом прийнявся куштувати.
–Заходь іще, – проказав чоловік у капелюсі.
–Е, а за пиво?! – крикнув услід Дейв.
Наближався перший вечір подорожі...
V
Харевуд та Майкл вирішили прогулятись і покинули каюту. Залишивши телеграфну кімнату, вони подались на палубу. Чоловік захоплено розповідав хлопчикові про зарубіжні країни. Особливо він описав «туманний Альбіон», адже Британія була його Вітчизною.
–І що, ніхто не знає, хто його побудував?
–Ми взагалі не визначились, як же можна підняти кілька тонні брили тими примітивними засобами, що були три тисячі років назад?! Тому Стоунхендж досі для всіх загадка...
Марк і Стівенс молодший жваво обговорювали Лондон. Майкл вважав, що це такий же мегаполіс, як і Нью-Йорк. Журналіст посміхався: Англія – зовсім інша культура. Він уже уявляв здивоване обличчя сироти, коли вони туди прибудуть. Будівля Парламенту з Біґ-Беном, Вестмінстер, Лондон-Сіті... А ще на душі ставало неймовірно легко. Він зможе зробити цих знедолених дітей щасливими!
Закінчивши розмову про англійських лицарів, обоє підійшли до краю борту. Вони опинились на кормі судна і попереду них, десь там, удалині, була Америка. Проте від неї «Лузитанію» розділяло кілька сотень кілометрів. Це було дійсно неперевершене судно! Прозваний «Леді Іверклайд» (а сама назва «Лузитанія» з латині перекладалася як «Португалія»), корабель був спущений на воду 6 червня 1906 року, а закладений 16 червня 1904 року на верфі «Джон Браун і Ко. Лімітед» у Клайдбанку, що в Шотландії. Судно, яке належало компанії «Кунард Лайн», вміщало у собі 552 пасажира у кімнатах першого класу і 460 та 1186 у каютах другого та третього класів. Саме тому за цим «плавучим містечком» доглядала і керувала команда з 850 членів екіпажу. Також судно могло похвалитися такими новаціями, як, наприклад, електричне керування рульового механізму, дистанційним закриттям водонепроникних відсіків, автоматичною пожежною сигналізацією і електроприводом шлюпбалок для швидкого спуску рятівних шлюпок. Корпус був зроблений зі сталі, а дно було двійним. Через усе це «Лузитанія» вважалася непотопляємою. Та ще більше вражала її швидкість: у середньому 25 вузлів, тобто 46 кілометрів на годину – перевів Харевуд для Майкла. У 1907 році «Лузитанія» отримала право називатися найшвидшим пароплавом у світі. Корабель перетнув Атлантичний океан за 4 дні 19 годин і 52 хвилини, отримавши приз швидкості – «Блакитну стрічку Атлантики». Він вручався за рекорд швидкості, коли судно перетинало Атлантичний океан по трасі Лондон – Нью-Йорк довжиною близько шести тисяч кілометрів.
На сході вже наступала ніч і небо набувало темних фарб. Було таке враження, що з боку Європи розлили над океаном море чорних барв, які текли назустріч кораблю, затоплюючи пухнасті хмари. Пасажирський лайнер був уже під синім куполом. А от далі небеса набували рожевих і яскраво-оранжевих відтінків. Перисті хмаринки красувались своїм персиковим виглядом і розпливались у задоволенні. А на самому горизонті, розливаючи ніжне червоне сяйво по Атлантиці, заходило велетенське сонце. Майкл допускав думку про те, що Земля в кілька разів наблизилась до цієї зірки. А Марк просто не мав часу пояснювати. Він насолоджувався заходом. У такі миті хочеться мовчати і думати про прекрасне. І з трьох вуст одночасно злетіло: «Краса!..»
Харевуд і Джон зустрілись поглядами і між ними спалахнула іскра. Уявіть два відкритих газових балони, посеред яких запалили сірник. Іншого результату і не очікуйте...
–Що ви тут робите? – суворо запитав старший Стівенс, а потім кинув погляд на брата, мов той – зрадник.
Харевуд умів уникнути конфліктів. Але все те вміння, неначе «Титанік», було вмить пробите підступним айсбергом характеру Джона.
–Джоне, в каюті є вільні місця. Може ти...
–Ні. Я сам можу дати собі раду. Не те, що… – старший просвердлив Майкла своїм поглядом, і той тільки сховався за Марка.
–Джоне, давай спокійно все обговоримо. Ти дарма...
–Я знаю, що я – Джон. А вас як там? Хервуд?
–Харевуд, – виправив чоловік.
–Нема різниці!
–Послухай...
–Не буду. Я ситий по горло тією брехнею, яку сіють такі, як ви, і товстосуми. Вам начхати!
Марк занепокоєно поправив окуляри, а Джон уже був на межі вибуху:
–Стріляти таких, як... ви.
Підліток потягнувся за револьвером, але зброї вже давно не було при ньому.
–Дідько! – буркнув він собі під носа і блискавкою метнувся геть.
Харевуд лише знизав плечима, а Майкл визирнув із-за нього, перевівши подих.
Пітьма лягла не тільки на Атлантику, а й на відносини цих людей.
Джон був роздратований. Мало того, що цей француз (Марк був у баченні хлопця саме ним) вже набрид, так на голову, мов сніг, звалилися чергові проблеми. Чи мало йому того, що брат його зрадив? Підліток кулею полетів на склад. Взагалі це був трюм. Сирота підозрював, що пістолет міг випасти під час сну. Або ж, коли хлопець вискочив з того ящика. Точно! Ящик. Револьвер напевно лежить у сіні між скляними уламками... Мабуть, то були все-таки вази. Залишилося лише віднайти той самий проклятий ящик.
Тільки-но Джон хотів вбігти на склад, як миттю зупинився і зробив поворот на 180. Назустріч ішов знайомий член екіпажу.
–Ну це що, карма?! – бурмотів собі під носа хлопець, не бігом, але достатньо швидко накиваючи п’ятами. Він і не знав, що робити: ридати, проклинаючи долю, чи сидіти, склавши руки, і чекати побачення з нею.
–Стояти! – голосно, чітко і весело промовив чоловік.
Джон зупинився. Тікати вже не можна було.
–Ну? І чого гасаємо? – радо спитав член екіпажу. Підліток не обертався, але відчував нутром небезпеку.
–Я... цей...
–Дядька вже поблизу нема. Хто буде віддуватись за тебе?
–Він мені не дядько! – хлопець різко обернувся і швидким впертим кроком наблизився до чоловіка в білому впритул.
–А, а хто? – розгубився член екіпажу. Його уніформа була вишукана. Вся команда судна мала таку. Принаймні з тих, кого підліток бачив. Золотого кольору ґудзики і, подекуди, узори. Сам же мужчина був високий, обличчя гладко поголене, недовге чорне волосся зачесане. А от зелені очі бігали туди-сюди, шукаючи вигоди. Перед Джоном стояв підлабузник. Такий опис робив вуличний досвід.
–Знаєте що?! – грізно пророкотав хлопець.
В недостатньо освітленому коридорі стало лячно. Сирота дійсно виглядав страхітливо. Настала жахлива пауза. Джон добре грав свою роль і в цей час думав, як би йому здихатись чоловіка. А той гадав, що зараз буде.
–А як звуть вашого капітана? – нарешті вимовив Стівенс, але вже іншим, м’якішим голосом.
–Тьорнер, а що?
–Він переказав вам, що вас розшукує один впливовий пасажир. Мабуть, хоче віддячити за хорошу службу.
–Невже?
–Перевірте.
Чоловік відійшов від Джона і попрямував тим же шляхом, яким прибіг сирота. Останній не зводив з нього впевнених очей. Знову збитий з толку член екіпажу спочатку забарився, а потім швидко зник. Підліток святкував чергову перемогу. Це хоч якось підсолодило теперішнє становище.
Хлопець відчинив двері. Хоча на них і висів з’єднувальний замок (мабуть, член екіпажу потурбувався), сироті не становило труднощів акуратно вийняти петлю. Все завдяки завзятій роботі сокирою минулого разу.
Вперше Джон не встиг нічого роздивитись. Він лише пам’ятає, що склад був не просто великим. Приміщення було велетенське! Зараз там також горіло світло. Сотні ящиків дерев’яними барханами здіймалися до стелі. Ще, під стіною, важким тягарем лежали металеві контейнери. Посеред усього цього нагромадження, як не дивно, виділили вільне місце. Там, прямо під метровою люстрою, немов на подіумі, стояв шикарний автомобіль – «Мерседес» 1913 року випуску. Джон застиг на місці. Йому прямо зараз кортіло вмоститися у червоному шкіряному сидінні під елегантним дахом і перевірити кількість «конячок під капотом». Проте спочатку – місія, через яку сирота тут. Загвіздка в тому, що Джон не пам’ятав вигляду потрібного ящика.
Підліток віднайшов ту саму червону сокирку (про всяк випадок) і приступив до пошуків. У пам’яті точно сплило те, що ящик, де ховались брати, не був збитий цвяхами. Кришка легко знімалась. Та хто знає, може знайшовся якийсь розумник і ускладнив сироті завдання.
Джон підходив до схожих ящиків і акуратно, з допомогою інструмента, відривав кришки. Іноді дошки грімко тріскались. Але підліток не зважав на це і наполегливо йшов до мети. Замість уламків і блискучого пістолета попадався різноманітний непотріб: великі товстенні книжки, написані від руки; якісь дурні статуетки; прибори в розібраному вигляді; мішки із кавою і какао-бобами. Хлопець дратувався, але не спинявся на цьому. Ящик за іншим був не той, а Джон продовжував. І лише один раз він припинив свої спроби. При чому назавжди.
Якось, відкриваючи непримітний ящик, обшитий полотном і позначений, як упаковки із сиром, підліток і не очікував, що там... Не хотілося б зупинятись і розпорошувати увагу читача, але таке дійсно не часто побачиш у коробках з-під продовольчих товарів!
Динаміт.
Джон закляк. Потім поблід, почервонів, позеленів і посинів так швидко, ніби роздратований хамелеон або людина, підвішена під Бруклінським мостом. Перша думка була, чи не вибухне динаміт просто зараз? Друга – скільки потрібно часу, аби покинути склад? Проте хлопець залишався на місці. Незворушним поглядом жаху дивився на десятки буро-червоних циліндрів з ґнотами. За хвилину підліток прийшов до тями. Здоровий глузд підказав, що це – реальність. Невже його підозри мають міцний ґрунт?
Стівенс підбіг до другого, такого ж ящика «з сиром», відкрив його, розрив сіно і лиш зойкнув: пакети з вибухівкою. Теж саме підліток проробив з третім та шостим ящиками. Картина не змінювалася: шрапнельні снаряди, вибухівка, патрони.
–До біса!.. – злетіло лишень з його вуст.
Мабуть, півскладу було завалено небезпечними речовинами! Насправді фальшивих «сирних» ящиків було понад 3800 штук, а ще 200 ящиків з гвинтівками, 1250 зі снарядами і 18 з детонаторами, на яких були ініціали Віфлеємської сталелетійної корпорації. Джон ущипнув себе, знову перевіривши, чи не спить він. А потім кілька разів провів пальцями по підборіддю, роздумуючи над подальшими діями. Та не довго.
Раптом клацнув щиток електроживлення. Луна пронеслась, мов невидиме цунамі, віддаючись у далеких стінах та з-поміж «барханів». У ту ж мить світло всюди погасло. Джон пригнувся, настороживши вуха. У дверях з’явився невідомий з ліхтарем у руках. «Хитрий!» – промайнула думка. Чоловіка хлопець розгледіти не міг. А той за допомогою свого джерела світла легко міг вичислити будь-кого, хто б не переховувався на складі.
Спершу чоловік якось по-дивному почесав голову. Таке враження, що йому надокучала свіжа шишка. А потім він вирішив пройтись між ящиками та контейнерами. Серце вже вкотре за день згадало шалений темп і напругу. Промінь світла не раз падав у бік Джона. Через це пора було потурбуватися про сховище. Але де сховатися? І яким чином? У всьому трюмі царювала темрява, яку несподівано розсікав ліхтар, і мертва тиша, в якій страшно було дихати, боячись, що почують. Джон сподівався, що це звичайний сторож. Але все було цікавіше. І страшніше...
Хлопець обережно визирнув із-за невеликого контейнера. Чоловік підійшов до розкритих Джоном ящиків, оглянув вибухівку і хмикнув. Після цього різко обернувся в сторону сироти. Стівенс здригнувся і ледве не зомлів. Серце рвалось із грудної клітки, неначе поневолений птах. Підліток чув його биття і боявся, аби лиш незнайомець не почув цього. Останній підходив усе ближче. Хлопець чув ці важкі кроки і затамував подих, схрестивши пальці. Нестерпні миті розтягувались у цілу вічність. Джон уже, було, подумав, що вмре скоріше від очікування, аніж якось по іншому. Ось незнайомець уже над сиротою. Обох розділяв невисокий контейнер, до стінки якого все сильніше притискався підліток. Джон вважав, що його побачили, і вже уявляв усю незугарність положення. Хлопець навіть очі заплющив, аби яскраве світло ліхтаря не осліпило.
Минула безкінечна секунда. Потім миттю промайнула інша, але нічого не відбувалось.
«Долю не зрозуміти, – з-поміж хвилювання з’являлись думки, – то вона свиню підкладає ледь не всюди, то повертає все назад, ніби нічого і не було!»
А між тим чоловік, що був поруч, тільки роздратовано фиркнув і стрімким кроком покинув склад. Але світло увімкнути забув. Так було навіть краще.
Влаштувавшись у салоні «Мерседеса», сирота спробував заснути. Проте в голову лізли набридливі думки.
«Дивно, але сотні ящиків з динамітом аж ніяк не здивували незнайомця! Це була чергова загадка. Можливо, він сам якось пов'язаний з цим...»
Підліток розумів, що тут чимось запахло. І він зобов’язаний розібратись у цій історії.
Після тяжкої години роздумів та припущень Джон заснув.
Дійшов, але краще, добіг свого кінця перший день подорожі. Він дійсно видався складним. І не тільки для братів...
VI
У цьому розділі сталося багато цікавого та неймовірного. Принаймні, так думав Майкл. Учора, коли вони з Марком лягали спати, не обійшлося без історій. І Харевуд розповів малому про кумедні випадки з життя Вікторії II. Чесно, я б обов’язково вмістив їх у цій повісті, проте молодший Стівенс не витримав – заснув, як немовля.
А от наступного ранку, прекрасного сонячного ранку, хлопчик прокинувся, сповнений сил слухати журналіста далі. Світло з ілюмінатора якраз падало сироті в обличчя, і Стівенс швидко встав із м’якої постелі. Марк любив полежати в ліжку, але ж Майкл не винен, що не знав цього!
–Історію?! – такого виразу на обличчі чоловіка хлопчик іще не бачив.
Харевуд не став кричати. Навпаки, це додало йому бадьорості. Було о пів на сьому, а два не схожих друга вже приймали повітряні ванни. На палубі було надзвичайно... класно! Стівенс навіть пробіг усю палубу, туди і назад. Доки Марк мовчки посміхався малому вслід, той підстрибував і кричав, гасав і сміявся, немов робив це вперше! Певно, океан свіжого та прохолодного повітря задурманював обом голови. «Стільки енергії, позитиву, звідки?», – спитаєте ви. А секрет просто під носом. Насолоджуватись тим, що є. Бачити у буденних речах свято.
«Лузитанія» швидко рухалась уперед, розбиваючи потужні хвилі...
Після прогулянки сніданок виглядав утричі апетитніше. Тому, моторно справившись із їжею, чоловік та хлопчик відправились у маленьку, але затишну теплу каюту. Маркові не ліньки було дістати із самого дна чемодана якісь запечатані коробочки, аби лиш здивувати малого.
–Ва-ау! – тільки й вимовив зачарований Майкл.
Харевуд розклав перед ним кілька коробочок з прекрасними метеликами різних барв і форм. Хлопчик не міг відірватись від скла. Проте це не все. Журналіст показав якісь древні камінці з дивними відбитками.
–Що це?
–Скам’янілий листочок якоїсь давньої рослини. Я не спеціаліст, це лише хобі.
–І скільки листочку років, тисяча?
Харевуд посміхнувся:
–Трохи більше, – обмежився він у відповіді.
Були ще дивовижні малюнки невідомих тварин.
–Це динозаври, – пояснював Марк і показав «гвіздок програми» – зуб вело... дипло... ну, не важливо. Головне, що хлопчик зі шаленою зацікавленістю розглядав екземпляри і вчився. На мить Майклові здалося, що Марк, як батько йому: дорий, турботливий, лагідний, завжди зможе постояти за іншого, розумний і...
Проте такі думки одразу відкидались. Як тільки молодший Стівенс починав про це думати, серце стискалось до болю сильно, немов кам’яніючи. Ніхто не замінить батька! Ніхто!..
Так пройшов ранок. Скоро мав бути обід. Майкл вибачився і помчав до туалету. Далі почались пригоди.
По дорозі назад хтось несподівано схопив хлопчика і з силою смикнув у бік.
–Джоне? – не знав Майкл: чи радіти, чи боятись.
–Тс-с-с!
–А...
Джон був змушений закрити братові рота.
–Цить! Є серйозна розмова. Тільки ходімо на палубу, навіть стіни мають вуха...
Майкл кивнув на знак згоди.
Знову морський вітер, шум хвиль, які облизували корпус корабля. Розмова тет-а-тет:
–Давай тільки домовимось зразу – без цих ніжностей і прямо.
Трійний кивок.
–Коротко кажучи, вчора стався один випадок. Як це сказати?.. Словом, на кораблі перевозиться чимало вибухівки.
–Та ти що!! – ледь не на всю палубу скрикнув брат.
–Тихо ти! – і Джон подарував потиличник. –І в мене неабиякі сумніви щодо права на неї.
–Тобто...
–Незаконно все, зрозумів?!
–А...
–А ще є підозри щодо змо...
Джон щось помітив. Метрах в двадцяти від братів милувався краєвидом високий плечистий чоловік із сивою бородою і чорним капелюхом на голові. Сам він був одягнений у білий костюм та чорні черевики. В руці в нього була парасолька, на яку спирався. Майкл теж поглянув у його бік.
–Англійський джентльмен, – пригадав хлопчик.
Дійсно, з вигляду ніби звичайнісінький пасажир першого класу, простий товстосум, як любив виражатись Джон. Але... Це «але» вилилось, точніше, зачесалось на лобі в чоловіка. Підліток помінявся прямо на очах! Він немов перенісся назад у минуле і опинився на один контейнер щонайменше від халепи.
–Це він! Із шишкою! – збуджено прошепотів старший Стівенс і спробував узяти себе в руки. –Що ж робити? Що ж робити?
–Навіщо щось робити? Це тебе не стосується, забудь.
–Через таких, як ти, жалюгідні товстосуми топчуться по народові без жодних заперечень! Коли півтрюму вибухівки перевозять на пасажирському лайнері, це законно? Це не стосується? Ми повинні пролити світло на цю історію!
–Гаразд. Як?
–Прослідкуємо, що він робитиме.
Через кілька хвилин білобородий пішов з палуби. Брати обережно і, ніби неумисно, пішли за ним. Переслідування почалося.
Чоловік спокійно йшов уздовж червоного коридору. Час від часу він потирав болюче місце й інтелігент умить перетворювався на грубіяна, пригадуючи всі можливі слова. Джон на всяк випадок зробив вигляд, наче він із братом щось палко обговорює. Підліток часто дивився Майклові у вічі і розмахував руками, а молодший постійно кивав головою, погоджуючись.
–Він – наша ціль. Зрозумів?
–Так.
–Треба перерити всі речі, можливо, знайдемо якусь зачіпку.
–Угу.
–І...
Чоловік різко зупинився. Джон одразу відвернувся, не звертаючи на нього уваги. Білобородий подивився в різні боки, швидко вставив у замкову щілину ключ і ввійшов до каюти. Двері майже зразу захлопнулись за ним.
–І так, – продовжив старший, – потрібно відволікти його, змусити вийти.
–І тоді проникнути всередину?
–Молодчина! Вітаю! Нарешті ти став думати, Майкле!
–Але ж як ми потрапимо в кімнату без ключа? – молодший зробив до болі знайомий вираз обличчя.
–Гм… – недовго думав Джон. –А ти гадаєш, що ключі на кораблі в єдиному екземплярі? Ха! Давай так: я беру білобородого на себе, а ти підеш на капітанський місток і роздобудеш дублікат, о’кей?
–Звідки ти це знаєш?
–Я твій брат більше десяти років, а ти ще не вивчив мене? Бери вище!
Раптом двері відчинились і з’явився незнайомець. Не змінилось нічого. Щоправда, він уже був без парасольки та капелюха.
–Я простежу за ним, – підморгнув старший брат, – а ти вже якось постарайся не підвести мене.
Не встиг Майкл відповісти, як Джон направився слідом за чоловіком. Зі сторони це виглядало не стільки дивно, скільки кумедно. Підліток перебігав від одного кутка до іншого, ховався у юрбі інших дітей і мало-помалу наближався до концертного залу...
Білобородий без проблем увійшов у парадні, прикрашені орнаментом, двері. А от сироту двоє членів екіпажу, схоже, пропускати не хотіли. Чоловіки в білій формі, мовби скам’янілі статуї з острова Пасхи, мовчки і незворушно стояли на сторожі. Джоном заволоділа примарна надія, і він спробував пройти мимо цього контролю. Здавалось, все так просто і хлопець уже по той бік! Аж тут в останню мить чоловіки, схожі один на другого, неначе дві каплі молока, підхопили його на руки.
–Куди-м?
–Туди-м! – очима вказав підліток. Доведеться викручуватись.
–І чого тобі, обірванцю, треба в залі для першого класу? – спитав один, той, що зліва.
–До... м-м... батька!
–Як звуть його? – засміявся другий «страж», оцінюючи, що це за батько.
–Ви?.. Як, ви не знаєте мого батька, одного з найкрупніших банкірів Нью-Йорка, постійного гравця на біржі Уолл-Стріт?
Члени екіпажу повитріщали очі. А потім отримали привід, аби добряче пореготати.
–Он же він! – підліток на удачу вказав пальцем у натовп. –Он, манить мене рукою до себе...
Джон вже майже перетнув поріг, як міцні, не богатирські, але сильні руки притиснули зверху. Стівенс уже думав, що зламається навпіл, мов старі дерев’яні плечики.
–Не верзи тут нісенітниці!
–Ти нас за «олухів» вважаєш?
Джон так подивився, немов на лобі в обох це і написано. Проте сирота розумів, що білобородий зараз розчиниться серед народу, мовби біла крупинка цукру в чорному чаї. І без рішучих дій потім усе буде марно.
–Ось вам мої докази, – сунув «стражам» у нагрудні кишені гроші. Було шкода чотирьох доларів, але заради великого лову не було жаль маленького. Скориставшись моментом, Джон потрапив у новий світ.
Концертна зала «Лузитанії» була велика й простора. В розкоші та смілих інженерних рішеннях судно не поступалось іншим пасажирським лайнерам. А тому, як і всюди, зала була перлиною корабля. Жива класична музика у виконанні оркестру створювала незвичайну, приємну атмосферу. З-під високої стелі, знову ж таки прикрашеної золотим орнаментом і малюнками, звисала величезна люстра. І всього від десяти вогнів сотні скляних «діамантів», увижалось, ніби самі сяяли. Було дуже гарно. А якщо загасити десятки унікальних бра, що висіли на єдиній круглій стіні зали, чергуючись із справжніми, дивовижними картинами, то головна люстра походила б на скупчення зірок посеред світлої ночі. І це вам не якийсь муляж! «Зірки» мерехтіли, мов справжні, і переміщувались.
Але ж навіщо стільки краси, якби не було чого освітлювати, для кого сяяти? На маленькій платформі у формі півмісяця розмістився вище згаданий оркестр з інструментами. Навколо них стояли врозтіч білі столики, але вони чудово вписувались у загальну гармонію інтер’єру. Поруч кружляли у танці кілька пар. А на столі, застеленому яскраво-білою скатертиною (зі сторони, мовби глечик з молоком розлили!), чекало на бажаючих три величезних блюда. На них цілими вежами чекали своєї черги різноманітні спокусливі фрукти. Джон до банана відносився, як до диковинки, а тут ще якісь ніжно оранжеві, червоні, схожі на велику соснову шишку і картоплю плоди, виноград різних розмірів та кольорів і ще купа заморських екзотичних фруктів. Було б гріхом бодай чогось не скуштувати! Як не дивно, сивобородий був одним з небагатьох білих ворон у відповідних костюмах. Тому, не втрачаючи його з виду, Джон прийнявся за їжу.
–Фу! – скривився спершу підліток. –Як це можна їсти?! Воно взагалі їстівне? – зморщився він від кислого ананаса і взявся за авокадо.
В цей час підійшов офіціант у чорних брюках, білій сорочці, спеціальному червоному жилеті і з чорним метеликом. На одній руці він вправно ніс тацю з кришталевими келихами вина, інша постійно знаходилась за спиною. Присутністю сироти він явно був невдоволений. Джон це помітив і, посміхнувшись, узяв один бокал. Чоловік був ображений такою мірою хамства, а підліток усього-навсього похвалив офіціанта за роботу і розчинився в натовпі.
Це – перший клас. Це – еліта. Ці люди не звикли напружуватись. Хіба що, коли потрібно витратити на щось гроші. Діаманти, вишуканий одяг, дорога їжа, цінні подарунки, безтурботне життя, сплетене золотими нитями тисяч убогих душ робочих, які за гріш здатні простояти три зміни на добу. Все: франтові намиста, великі каблучки, яскраві браслети та золоті ланцюжки на ручках леді, все: і пишні плаття, і недешеві смокінги, і стильні марки годинників, все було просякнуте кров’ю мільйонів робітників фабрик та заводів... Кров та була ціною води. Та й дистильована вода, мабуть, коштує дорожче... А вони, багатії, власники цих робітників, зараз усі до єдиного сміялись, танцювали, веселились – розважались! Нічого крім гільйотини їм не бачити... Таким було давнє відношення до багачів в уяві бідного бездомного хлопчика без батьків. Джон ненавидів кожного, але сьогодні він спробував на смак повітря першого класу. Воно йому сподобалось. І це лякало.
В залі знаходилося безліч людей. Точно сирота не знав. А насправді, скажу відверто, серед них були десятки не просто багатих, а відомих та впливових людей Америки. Десь у центрі зали за великим столом спілкувався знаменитий Альфред Дж. Вандербільд, мільйонер і спортсмен. Білобородий в цей час захоплено щось розповідав двом підстаркуватим джентльменам, стоячи біля величезного рояля. Хлопець спробував наблизитись, аби підслухати розмову. Проте навколо стояв такий гул, що залишалося тільки чекати на щось незвичне.
Підліток оглянув великі й особливо широкі сходи. Він підняв карі очі вище, ще вище, рахуючи кожну «мармурову» сходинку. Й зупинився... Це сталося раптово. Маленькі? Ні, просто мініатюрні білі туфельки на тендітних ніжках... Ще більша несподіванка сталася, коли ворожо налаштованого підлітка обеззброїла ровесниця. Погляд Джона швидко пропустив легке платтячко, що так підкреслювало форму. Дорогоцінності теж неначе стерлись у порошок і були звіяні подихом вітру. Залишилось тільки прекрасне миле личко, ніжність якого хлопець відчув за двадцять із зайвим метрів. Теплі, рум’яні щічки, які виказували ту безцінну сором’язливість. Червоні, витончені губки, що спершу безпорадно були зв’язані бантиком, а потім спробували усміхнутись... У всій залі на неї звернув увагу тільки Джон. І Джон був у трансі. Усмішка – прекрасна і неповторна – здавалося, сяяла яскравіше за зорі, а манила до себе ліпше за будь-який магніт... З руки хлопця випав надкушений ківі. А щелепа так і відвисла... Він спробував наблизитись до красуні, проте ноги не слухались. А її погляд остаточно перетворив Джона в статую. Срібним сяйвом блищали сірі очі вродливої незнайомки. І тут, коли вона випадкова нагородила Стівенса своїм поглядом, йому здалося, що у вічах її запалав вогонь небувалої сили. Він безпощадно обпікав серце хлопця, підкрадаючись до середини – легко і невимушено. Підліток не розумів, що коїться, точніше, не хотів розуміти. А тим часом принцеса не поспішаючи спускалась униз. Ніби прекрасна німфа ступала з небес на землю, навіть не торкаючись сходів. Летіла, мовби легіт ранішнього бризу, збадьорюючи, вдихаючи у все життя. Для Джона зник шум, натовп товстосумів, музика змінилася, заграла в тон повільних, чудових рухів красуні. Навколо мали квітнути рослини, а безкінечно довга, всіх барв веселка – простелиться незнайомці під ноги...
Ось вона занесла маленьку руку і поправила довге світло-коричневе з кучерями волосся, яке потім так само легко впало на оголені плечі. Цим рухом принцеса остаточно заволоділа Джоном. Він схопився за серце, що поспішало за борт корабля освіжитись, і так щиро розплився в усмішці, що один багатій поряд викинув наступну фразу:
–Невже леприкона з горщиком золотих побачив?
Мабуть, він був ірландського коріння.
В наступну хвилину повернулась колишня метушня; поряд знову затанцювали. Якась співачка у пишній сукні розважала публіку. І... тільки не це! Джон схопився за голову. Та куди там!.. Існує англійська мудрість: «Коли кохання заходить у двері, то розум вистрибує через вікно». Близько двох хвилин підліток намагався зрозуміти, куди все поділось, де прекрасна незнайомка. Потім він кинувся на її пошуки.
...Серце, як компас, вказує нам шлях, тільки на все життя. І тоді «стрілка», мов тягнеться на Північ, веде нас до сенсу буття...
Тим часом Майкл вирушив у розвідку на капітанський місток. Як згодом сирота дізнався, капітан «Лузитанії» Тьорнер знаходився серед багатіїв у концертній залі. На містку вартував рульовий, помічник капітана П. Хефорд і ще два матроси. На стіні навпроти дверей висів скляний ящик з десятками ключів, і один серед них був потрібен саме Майклові. «№ “27”», – бубонів під носа хлопчик, аби не забути в останній момент. Було б дійсно кумедно. Проте далі нічого смішного не було. Як пройти через чотирьох мужиків, моряків, непомітно? По дорозі сирота вже обдумував деякі варіанти. Але настав час діяти.
Кілька разів хлопчик визирнув з-за дверей. Пройти через всіх точно не вдасться. Значить, потрібно зробити так, щоб залишився один. Логічно? Але ж як змусити дорослих чоловіків жваво покинути капітанський місток?
–Людина за бортом! – закричав на все горло, ніби хекаючи від утоми, Майкл. –Допоможіть! – дививсь перелякано хлопчик.
Члени команди в першу мить витріщились на малого, опрацьовуючи інформацію, але в наступну секунду в їхніх мізках закипіло рішення. Один схопив зі стіни рятувальний круг і, штовхнувши Стівенса, кинувся в коридор. Другий в той же момент узяв два жилети і скомандував:
–Білле, залишись біля руля.
Той, нажаханий, зробив кивок.
–А ти, Фроман, за мною!
–Слухаюсь, сер!
І двоє також покинули кімнату.
Майкл перевів дух. А потім, ніби нічого не сталося, спокійно пройшов через усе приміщення до скляного ящика.
–Що тобі треба? – запитав рульовий, але покинути свого поста не міг ніяк. На це малий Стівенс і розраховував.
Він відкрив ящик, пробіг оченятами по ключам. Віднайшов номер «27» і взяв його.
–Це – військова таємниця. І вам її знати не можна.
–Гей, стій! Куди ти?!
Проте «Лузитанія» не могла без рульового. І Майкл з посмішкою ледь не до вух поквапився на завдання.
Знову коридор. Пишний та світлий. Хлопчик вставив ключ у замкову щілину. Клацнув замок. Підійшов! І Майкл увійшов до каюти вищого класу. Перше враження було захоплююче. Від побаченого аж волосся дибки стало. Перед хлопчиком постала велика, простора, освітлена широкими гарними вікнами кімната. Стіни були дерев’яні, ніжного білого кольору з нанесеними на них «золотими» орнаментами дивовижних квітів. Серед меблів одразу виділялися дамаські дивани, глибокі та комфортні крісла, величезна шафа особливого італійського стилю з інкрустацією з червоного дерева, а навпроти стояло величезне ліжко з яскравою ковдрою і м’якенькими, мов кульбаби, подушками. Стівенс обережно підійшов, сів, а потім як стрибне! Неначе на батут!
Проте насамперед потрібно було зробити діло. Хлопчик підійшов до невеликого комоду, над яким висіло велике овальне дзеркало у половину зросту Майкла, і почав висувати одна за іншою шухляди. В одній лежала білизна – Стівенс вивернув усе. Ніякої зачіпки. Далі було безліч макулатури: різні газети, телеграми, блокноти із записами, книжки тощо. Ставало дедалі цікавіше... Сирота переглядав усе. Спочатку до рук йому потрапив місячної давності «Таймс». При чому це був британський випуск. Майкл загорівся думкою, що зараз буде безліч підкреслених слів, ключових фраз, натяків... Проте газета виглядала як нова. Лише дещо зім’ята. Тоді хлопчик став вчитуватись у заголовки статей, намагаючись віднайти бодай щось. «Британія виснажена. Невже Імперія розпадеться?», «Бісмарк затис Європу в лещата», «В Шеффілді відбулась...», – губи швидко ворушилися, ледве встигаючи за поглядом хлопчика. А той був розчарований: або шпигуни шифруються надто вдало, або тексти дійсно були безвинні. Стівенс узяв наступну газету. Дата виявилась ближче до сьогоднішньої, проте і тут нічого не приховувалось. Жодних поміток, ні одного вирізаного клаптика.
–Дивно, – злетіло з вуст.
Майкл передивився ще кілька номерів, потім розглянув чорно-білі фото. То були знімки з фронту, в Європі. Хлопчик присів на ліжко. Фотографії були зворушливими. На одних – діти в обірваних одежах. Схоже, сироти. Як Джон із Майклом. Проте їм було років по п’ять-шість. А позад них – гора побитої цегли і... і стіна. Лише гола стіна з широкими отворами для дверей та вікон. Все. В той момент Стівенс був найближче до цих дітей, навіть, коли його з ними розділяло п’ять тисяч миль.
Хлопчик взяв інше фото. На фоні вигорілого... так, це був ліс. На фоні обвуглених дерев лежали уламки автомобіля. Далі – знімок, на якому був зображений потяг, що зійшов з колій. Знову купа каміння, зруйновані вщент будинки, загиблі, які залишались лежати на землі. Про них так і не згадають, а просто... Це було вже наступне фото: погребальна яма...
Знімків було ще багато, проте Майклові вже стало огидно. Навіть настрій помінявся, жах у Європі передався хлопчикові аж сюди, на корабель. І сирота відклав фото у бік. Натомість він узявся за папку з іншими паперами. Тут були блокноти, розпечатані листи і просто листочки з гарним, схожим на жіночий почерком. Через п’ять хвилин був насилу прочитаний перший лист. Він адресувався декому на прізвище Клозе. Схоже, саме цьому білобородому. Це виявилось першим важливим відкриттям. Але зміст повідомлення був зовсім нецікавим. Така собі Анна розповідала батькові про свої справи, навчання і всілякі дрібниці. «Мабуть, в нашого суб’єкта ще й діти є!» – дивувався Майкл.
Наступний лист. Цього разу містера Клозе непокоїв якийсь Жан Ван Поль. Хлопчик умів читати не дуже швидко, але й за це дякував Джонові, який примушував навідувати школу. В листі йшлося про Першу світову, але, як з’ясувалося, Клозе – фотограф. А цей Жан – його напарник. Обоє фотографують фронт. Тут усе сходилось. Але як півтрюму з динамітом стосуються безвинних фотографій?
Знову лист від Анни... А в наступному...
Раптово дверна ручка різко ворухнулась. Потім нею ще кілька раз сильно смикнули. Майкла немов крейдою обмазали. Він кинув погляд на ключ, який залишився в замковій щілині, і негайно підскочив з ліжка. Не було часу, щоб губитись. Потрібно вмить знайти схованку! Майкл вже, було, чкурнув під ліжко, як у той же час згадав про листи і фотографії. Він швидко зібрав усі папери докупи і вкинув папку до шухляди. Тим часом ручку вже ледь не відірвали.
–Та що таке! – чувся голос з того боку.
Стівенс закрив шухляду і кинувся до дверей. Проте одразу різко розвернувся назад, бо якийсь папірець стирчав з шухляди, виказуючи присутність хлопчика.
Роздався сердитий сильний стук у двері. Вони ледве не полетіли з петель!
Майкл знову стрибнув до входу і хвацько витяг ключа. Хлопчик, вже не задумуючись, кинувся до шафи, зачинився й застиг в одній позі.
–Нарешті! – буркнув басистий голос, коли ключ відімкнув дверний замок.
–З надійністю перестарались, – весело промовив інший чоловік тоненьким голоском. Обоє увійшли.
Майкл спробував затамувати подих. Але після кількох шалених ривків це було складно. Невже його зараз знайдуть? І чому він не поліз під ліжко?
–Як вам леді Ґрейс, Брайєне? Нічогенька така, що скажете? – мовив тоненький голос.
Майкл міг дивитись у маленьку щілину і бачити білобородого. Та чи бачить він хлопчика? Цього сирота боявся найбільше. Несподівано п’яний чоловік у білому костюмі пішов у напрямку шафи. Стівенс уже думав, як вибігти з кімнати, аби його не схопили. Він навіть приготувався вдарити білобородого ногою, коли той відкриє шафу. Але інший чоловік міг запросто збити хлопчика з ніг...
–Справді, красуня. Якби ще не реготала, мов кобила.
–Ну не скажіть, Брайєне. Насправді вона доволі інтелігентна жінка, з хорошими манерами...
–Я помітив, – хмикнув чоловік у білому костюмі (його одного поки що й бачив Майкл), а потім, наблизившись, завмер біля шафи. Білобородий навіть потягнувся до маленької ручки дверцят, щоб відкрити шафу, проте щось пригадав. –Джордже, пам’ятаєте, я розмовляв з капітаном Тьорнером?
–Так, так, було.
Білобородий зараз же відійшов від шафи, де переховувався наляканий до кісток Стівенс, і підбіг до ліжка, притьмом ставши навколішки й заглянувши під ліжко. Сирота був у шоці. Таке враження, ніби тягар вагою в тонну зняли з душі. Але Майкл не відволікався і продовжив спостереження. Тепер він побачив співбесідника чоловіка. Це був низький і худий мужчина з маленькими вусами, які незвичайно закручувались, і блакитними, чистими, мов небо, очима. А от руки явно любили брудні справи. Доки хазяїн каюти відволікся, гість провів рукою по комоду, міркуючи, що всередині. Джордж був одягнений в чорний непримітний костюм, але і такий мало хто міг собі дозволити. А з нагрудної кишені стирчала зелена купюра у вигляді квітки.
«Клоун!» – думав собі Стівенс.
Між тим білобородий дістав з-під ліжка маленький сірий чемоданчик і відкрив.
–Це карта Атлантики, – розгладжував він велику мапу. – Після бесіди з Тьорнером я непевний щодо безпеки нашого вантажу, та й особистих життів також.
–Чому не впевнені? Все йде за планом: 7 числа прибудемо у Ліверпуль, а вже наступного тижня армія союзників підриватиме німців новою вибухівкою!
–Аби лиш наша угода не зірвалась… – вдумливо сказав Клозе, проводячи пальцем по карті. –Незабаром ми будемо у зоні бойових дій. Фашист не буде розбиратись: мирне, немирне судно, а просто вистрілить.
–Як? – Джордж немов уперше почув про це. –А домовленість з капітаном?
–Він нічого не гарантує. Вся Європа – цілковита зона небезпеки. На нас можуть чатувати будь-де.
–Пасажири знають?
–Про небезпеку? Ха! Звичайно, всіх повідомляли, що подорожують вони «на свій страх та ризик».
–По їх радісних фізіономіях я б не сказав.
–Тільки не хвилюйся! Все вийде як по маслу. Тим паче, нас візьме під своє крило флотилія Адмірала Коука, – Брайєн хлопнув товариша по плечу, а потім дістав з чемоданчика маленьку пляшечку та дві чарки. –Ну що, за успіх?
–За наш успіх, – поправив Джордж і цокнувся з напарником чарками. –Вони будуть задоволені...
Майкл хотів якнайшвидше розповісти все братові.
