Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51220
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 15081, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.222.64.76')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Читачі Чехова_для Хуліо Медема-2

© Владислав Івченко, 17-04-2009
Дзвонить мобільний. Чорт! Чет же завжди казав мені, щоб на справі я вимикав звук! От телепень! Ледь дістаю. Ага, це Чет і дзвонить.
- Слухаю. – шепочу я.
- Що у тебе?
- Та спокійно все. – я чую, наче хтось хлопнув дверима, то вимикаюся. Потім чую, як клацають замки, потім якась фігура уходить. Дзвоню Чету.
- Що трапилося?
- Та з музею уходили. Тепер там нікого немає. Може поліземо, подивимося, що там?
- Дурню, він же під сигналізацією! Нас тут же пов’яжуть! Зараз я під’їду. Відійди від музею.
Чет приїздить, сідаю в машину.
- Що там було? – питаю.
- Де?
- Ну, куди оті в балахонах пішли?
- На цвинтар.
- На цвинтар? – ну так, з Пані можна пройти і на Лучанський цвинтар. - І що там?
- Поклали квіти на могилу, якісь вірші почитали.  
- Квіти?
- Ага, букети якісь.
- А чия могила?
- Та крутого, мабуть, якогось. Такий пам’ятник дебелий стоїть.
- А далі що?
- Та нічого. Постояли біля могили трохи і розійшлися.
- І що, жертв не приносили?
- Кого?
- Жертв.
- Яких жертв?
- Ну, просто он зараз повний місяць. – я киваю в небо. - Подумав, що може вони якісь жертви приносять.
- Кому?
- Ну, богу своєму.
- Якому богу?
- Ну, вони ж як секта, повинен бути якийсь бог. Кривавий культ.
- Ну ти і трепло! – дратується Чет. Він людина досить таки приземлена і не любить вигадувати, каже, що то дурне і нікому не потрібне. Я з ним не погоджуюся, я ж письменник, мені без уяви не можна. Навіть, коли ось я узявся писати в стилі «з життя», навіть тут уява потрібна, щоб покращити деякі історії. – Ти додому?
- Ага.
Ми зустрілися наступного дня. Чет був злий і насуплений. Виявилося, що по жодній базі даних громадянка Міра Б’янко не проходила.
- Може вона прізвище змінила? – цікавлюся я.
- Та якби змінила, то точно б у базі була! До тих, хто прізвище змінює посилений інтерес у ментів! Нічого не змінювала, ніде не проходить, наче і немає її. – Чет хмурить обличчя, кривиться. – Як таке може бути, що по жодним документам не проходить? – дивується Чет.
- Може вона шпигунка? – пропоную я свою версію.
- Та іди ти! – аж сичить Чет. Він дратується, бо ось повинен приїхати клієнт, привести гроші, а доповідати поки що нічого. Ми не знаємо про Міру майже нічого. Ну, тільки де працює, де живе, що ходить в музей Чехова. Але головне для нас все ще таємниця. Чет палить цигарку за цигаркою, я пірнаю в інтеренет, набираю в пошуковиках «Міру Б’янко». Видає купу посилань, але всі не туди, куди треба. Під’їхала машина. Чет пішов зустрічати клієнта. Завів в офіс, всадив, почав розповідати про обсяги зробленого. Він вмів розповідати, здавалося, що ми гори перевернули.
- Але чому її немає в базах даних міліції? Вона що, паспорту не отримувала? А в податковій вона є? – дивується клієнт.
- Немає теж.
- Як же вона зарплатню отримує? – дивується клієнт.
- Думаю, що в конверті.
- Слухайте, а може вона шпигунка? – повторює мою здогадку клієнт.
- Але що їй тут розвідувати, в Сумах? – клієнта Чет не відразу знищує презирством, як мене, а пропонує аргументи проти цієї версії. І він правий, навряд чи в Сумах є якісь секрети, які могли б зацікавити когось.
Я відкриваю все нові сторінки, коли зупиняюся на одному з документів. Розповідає про справу троцькістів у Москві, в 1928-му році. Там багато прізвищ ворогів народу, одного разу згадується якась Міра Бянко. Інше написання, ось чому знайшов лише на сторінки у третьому десятку. Читаю. Ця Міра проходила як жінка одного керівного робітника, який проходив по процесу. Він сам був засуджений до таборів, а її вислали з Москви. Цікаво.
Набираю в пошуку «Міра Бянко». Документів зовсім небагато, одним з перших натрапляю на мемуари якогось московського художника. Він багато сторінок присвятив свою знайомству с такою собі Мірою Бянко, в яку закохався до нестями. Судячи з описів художника, та Міра була схожа на нашу Міру. Художник казав, що після того малював лише її «найзагадковішу і найпрекраснішу жінку мого життя». Нажаль, картин в статті не було. Але все ж цікаво. До того ж вона зникла несподівано. Вони прогулювалися Ялтинської набережною, вона відійшла, начебто щоб купити морозива і зникла назавжди. Художник знайшов лише лист у кишені свого піджака. В листі Міра вона просила вибачити, не шукати і не чекати. Схоже на історію нашого клієнта. Що це за Міра така? Рокова жінка на всі часи.
Я замислився, а коли замислююся, то трохи втрачаю адекватність, можу почати розмовляти сам з собою, чи крикнути, чи ще щось дивне зробити. І ось тепер я гупаю по столу і промовляю не дуже культурне слово. Клієнт здивовано дивиться на мене, а Чет готовий спалити поглядом. Я червонію і ховаюся за монітором. Сиджу. Скоро клієнт уходить.
- Ти що, зовсім з дуба впав? Що ти витворяєш? – шипить Чет, який вимагає від мене дисципліни, бо в його справі репутація важить багато.
- Я все зрозумів про неї. – кажу я і переможно дивлюся на Чета.
- Про кого?
- Про Міру.
Він зневажливо дивиться на мене, потім сідає.
- І що ти зрозумів?
- Вона якось пов’язана з Чеховим.
- З ким?
- З Чеховим.
- І хто це? – Чет знову вражає мене своєю необізнаністю.
- Це великий російський письменник, до речі з українським корінням і, почасти, світосприйняттям, Антона Павлович Чехов. В підвалі його Сумського будинку-музею ми нещодавно з тобою побували.
- А де він живе?
- Слухай, ти в школі учився? – дивуюся я цій освітній темряві.
- Учився, але мало що запам’ятав. То де він живе, той Чехов? – спокійно питає Чет і йому зовсім не соромно власної неосвіченості.
- Антон Павлович Чехов помер ще до революції.
- До помаранчевої?
- До Жовтневої! – я спалюю його презирливим поглядом.
- І як же він може бути пов’язаний з Мірою? – Чет відповідає мені не меншим презирством.
- Не знаю. – я витримую його погляд, в мене є козирі і я примушу його визнати, що він не правий, сищик, задрипаний. - Але ось дивися: наш клієнт зустрічав її…
- Не її! – поправляє мене Чет, наче малу дитину, яка ніяк не запам’ятає, що двічі-два дорівнює чотирьом.
- Ну добре, схожу на неї дівчину у Таганрозі. Зараз вона в Сумах. А оце я порився в інеті і знайшов згадування про таку собі Міру Бянко у Москві та Ялті!
- Що за згадування?
Показав Чету.
- І що?
- Таганрог, Ялта, Суми, Москва! Що їх пов’язує? – тріумфально запитую я.
Чет невдоволено дивиться на мене.
- Ти мені загадки не загадуй! Кажи!
- Я і кажу. Антон Павлович Чехов! – кажу я, роблячи паузу між кожним словом.
- Що Чехов? – от все-таки нестача освіти дається у Чета взнаки.
- А те Чехов, що народився він в Таганрозі, жив в Сумах та Ялті, а похований у Москві! – я переможно дивлюся на Чета, але він не визнає моєї перемоги.
- Ну і що? Що це пояснює?
- Я думаю, що Міра – одна з персонажів Чехова.
- Хто?
- Одна з персонажів. Вона матеріалізувалася і живе вже багато років, не змінюючись. Люди навколо народжуються, ростуть, старішають, вмирають, а вона залишається незмінною!
Я замислююся над тим, що це ж цікавий сюжетній хід. Така собі інтерпретація легенди про вічного жида.
- Ти зовсім збожеволів. – каже Чет і крутить головою з розчарування.
- Чого це? – не погоджуюся я.
- А того, що персонажі не можуть ходити, не можуть бути в житті! Вони лише в кіно! – Чет навіть не згадує про книги, він їх, мабуть, і не читав. У нього персонажі трапляються тільки в кіно. От вже село!
- Чете, є така думка, що все наше життя, то велика книга, яку пише Бог і… - починаю я ґрунтовно пояснювати свою версію.
- Не транди! Оце не люблю пустодзвонів!
- Чете, мене колись побили власні персонажі! – ввожу я в бій резерви.  
- Як це? – дивується Чет. Він бачить, що я не жартую.
- Я написав книгу. Вона звалася «Недригайлів або дивовижні історії з райцентру»!
- Ти ж казав, що ніколи не був в Недригайлові!
- Не був.
- А як же ти книгу міг написати?
- Слухай, письменнику не обов’язково десь бути, щоб про те писати!
- Брехун ти, а не письменник!
- Та слухай! Я написав книгу, ну я досить плодовитий автор…
- Брехун! Брехати, як з гори котитися!
- Та хоч як називай, тільки в пічку на став! Слухай! – я відчуваю в собі впевненість, бо ж дійсно побачив те, чого Чет, такий досвідчений, побачити не зміг. Та й те, що відбулося зі мною, Чету навіть не снилося. - Написав я ту книгу і забув. А за два роки приходять до мене два товариша і починають бити, потім у ліс везуть закопувати!
- Що ти верзеш?
- Що було! Ось, дивися! – показую йому шрами на руках, це я голову прикривав. – Прийшли двоє у редакцію, сказали, що хочуть поговорити. Ми вийшли в коридор, а вони мене по голові, під руки і в машину. Повезли за місто. По дорозі я прийшов до тями. З їх розмови зрозумів, що це були два герої «Недригайліва». Микола Каплюк та Вася Шилов!
- Але чого вони тебе вбивати вирішили? – Чет знає, що найкраща брехня руйнується правильними питаннями.
- А того, що не сподобалося їм, що я щастя не дав!
- Як це?
- Ну, там по книзі Каплюк був трохи на голову хворий, а Шилов був закоханий у дівку, яка його не любила.
- І навіщо ти так зробив? – питає Чет, по якому видно, що він явно на боці тих провінційних дурнів.
- А як інакше? Повинен же бути якісь конфлікт, якесь джерело напруження, на якому все і тримається! От я і вигадав історії, що от Каплюк був в опозиції, а потім йому операцію зробили на голові і він став лояльним до влади, очолив районну газету і лизав зади! А Шилов, він в міліції працював, трохи схожий на тебе по характеру, такий справжній мен, але ж кінь на чотирьох лапах і той спотикається! От і Шилов спіткнувся, коли закохався в одну там Машу, а вона дівчина кригосердна виявилася! Оце і все! Таке і в житті буває, я ж не те щоб написав, що них замість двох ніг три, чи що в них член балакає! А вони мене за правду узялися вбивати!
- Зачекай, але як вони тебе знайшли?
- А через інтернет. Каплюку в редакцію провели інтернет, він вивчати почав, що і як, потім загнав прізвище своє у пошук. Ну, як усі роблять. І знайшов посилання на «Недригайлів»! Я його в інтернеті викладав, бо ніхто його друкувати не схотів, не розуміють нічого у видавництвах! Дізналися, хто автор, потім дізналися, що живу у Сумах, сіли на машину, у Шилов такий «уазік» старий був, я ж його і вигадав, приїхали!
- Зачекай, як вони могли сісти і приїхати, коли їх немає?
- Ну, як немає? Є. Я ж про них цілу книгу написав.
- Як вони з книги до тебе приїхали? – дратується Чет.
- А я звідки знаю? – тут я тільки можу розвести руками. Сам же здивувався. - Приїхали і все! Я вже їх просив, щоб не вбивали, а вони кажуть, що ні, вб’ють і закопають, щоб я їм більше життя не псував. Я їм пропонував все що хочуть зробити. Що ось Каплюка вилікувати, а Шилова, щоб покохала та дівка. Вони ні в яку, кажуть подачок не треба, самі все зроблять! Привезли в ліс, яму почали копати! Уявляєш?
- І як ти вибрався звідти?
- Та як. – я посміхаюся, хитаю головою, згадуючи ті буремні події. – Просто. Голови їм прочистив.
- Як це?
- Так, щоб забули мене і зла не тримали.
- Не розумію. – Чет то вже почав вірити мені, а то знов сумнівається.
- Та що там не розуміти? Я ж автор, як напишу, так і буде! Тільки написати треба, щоб текст був. Вони, гади, руки мені зв’язали, але помилилися, що на пісок кинули. Я почав по піску пальцями водити. Написав спочатку «Микола та Вася знепритомніли». Вони у яму, яку самі рили, і попадали.
- Від чого?
- Від мене! Ну як ти не розумієш, що я ж автор, як я напишу, так і буде! Напишу «Вася помер» і мертвий Вася. Напишу «Вася ожив» і ожив він!
- Що ти несеш? – Чет дивиться на мене, наче я повітря зіпсував чи зробив щось ще ж таке непристойне.
- Те що є! Я їх знепритомнів, потім розв’язав руки і побіг до міста. Вже вдома написав, що вони прийшли до тями і поїхали в Недригайлів. Про мене все забули, а з Недригайлова більше не виїздили. Це я спеціально додав, щоб вже точно гарантувати, що знову не приїдуть. А то оце б була ганьба, загинути від власних героїв!
Чет дивиться на мене і хитає головою.
- Владюшо, ти чи на голову хворий?
- Чого це я хворий?
- А що ти верзеш?
- Те що є! А як інакше Міру пояснити? Окрім того, що вона персонаж чеховський! Не знаю, щоправда, хто саме. В мене був восьмитомник Чехова, я його перечитав, але давно було, може і забув, що була така героїня. А може вона з маловідомого оповідання, або взагалі неопублікованого!
- Це маячня!
- Тоді скажи, як це може бути, що от Міра ніде не проходе, наче немає її? Або ось що зустрічають її у різні роки однакову? Хоч до революції, хоч після, хоч до війни, хоч зараз!
- Може це клієнту здалося?
- Та всім щось однакове здається! Ось художник пише, що була вона струнка, висока, волосся біляве, кучеряве, обличчя з тонкими рисами, ходила швидко, схожа на козеня! Хіба не схожа?
Чет мовчить.
- Схоже! Це вона! Точно - персонаж!
- Але вона ж живе! – не може погодитися з моєю правотою Чет. - Працює, он з хлопцем зустрічається. Хіба це можна з персонажем?
- Слухай, якщо персонажі мене ледь не вбили, то чому б з іншим персонажем і не зустрічатися? Зараз ще картини цього художника пошукаю. Тут написано, що він до самої смерті лише її малював! Забути не міг! От дивак!
- А вона така. – зненацька каже Чет, який дивиться кудись вперед.
- Яка така?
- Ну, що не забудеш її.
Я сміюся.
- Чете, тут я письменник і романтик, а ти грубий практик, то не повинен такого казати.
Він киває головою, виходить покурити. Я ще шукаю картини того художника і нарешті знаходжу. Розмір невеликий, але роздивитися можна.
- Чете! Йди сюди! Це вона!
Він прибігає, дивимося разом. Ну так, вона. Міра. Зустрілася художнику у 1940-му році. Потім зникла, потім війна, потім він довго шукав її, але так і не знайшов. І почав писати її. Лише її. Ну так, ситуація нещасного кохання досить врожайна для митця. Це я знаю на власному досвіді.
- Тьху! – Чет плює прямо на підлогу. Хоча прибиральниця до нас вже не ходить, то мити підлогу доводиться самому.
- Я ж казав! – я аж свічуся від радощі! От як я розкрив цю справу! Четі не чекав такого, він же думав, що він крутий чувак, а я - посміховисько якесь, письменничек. А тут на тобі! Дав письменник джазу!
- Я поїхав. – каже Чет.
- Куди?
- Слідкувати за нею.
- Навіщо? Все ж і так зрозуміло!
- Нічого не зрозуміло!
- Чете, вибач, але ти не кричи, а подивись правді в очі.
- Якій правді?
- Такій, що я розкрив цю справу і більше нічого робити вже не треба. Хіба що викликати клієнта, розповісти йому все, як є, та отримати остачу грошей.
Я переможно дивлюся на Чета, а він дивиться на мене, як на ідіота.
- Владюшо, ти таки хворий на голову!
- Чете, я розумію, що тобі неприємно, що якийсь письменник розкрив справу скоріше за тебе, але зваж на те, що я прочитав багато книг, багато хороших книг, кожна з яких додала мені досвіду і…
- Ну ти дебіл! – вибухає Чет. - Просто ідіот якийсь! Пиздливе радіо! «Розкрив справу»! Що ти розкрив? Мудило! «Персонаж»! Ти уявляєш, що скаже мені клієнт, коли я оце прийду до нього і скажу, що за свою тисячу гривень він отримає казку про персонажа! Та він мене пошле куди подалі і забере гроші! А ти знаєш, що почнуть в місті балакати про Чета Загорулько, коли дізнаються, що я втираю клієнтам такі історії!
- Чете, ти правий, що люди не готові до правди і…
- Заткнися! Я поїхав!
- Я з тобою!
До роботі Міри їхали мовчки. Потім слідкували за нею, як йшла додому, потім стояли біля під’їзду. Все мовчки, аж поки Чет не сказав:
- Підозріла якась тачка. – він показав на «дев’ятку», яка зупинилася трохи попереду від нас. З неї ніхто не вийшов, стояла, наче чогось чекала. – Вона повна.
- Звідки ти знаєш? – дивуюся я, бо ж у машини тоновані вікна і що там всередині не видно.
- Сидить низько. Там людей п’ять в ній, дебелих. І не виходять. – Чет примружує очі. Це означає, що машина його справді хвилює.
- Може чекають когось?
- Тьху! – дратується Чет, який досі не охолов. - Кого чекають, коли в машині повно! Туди вже ніхто не сяде! Хіба що у багажник! – дратується Чет. Ну так, я у логічному мисленні не дуже сильний, зате он справу розплутав.
Думаю, що треба теж написати щось про ось таку красиву героїню, як ця Міра. Аж ображаюся на Чехова, що це він її вигадав. Бо вона така досконала, що мені нічого іншого не хочеться і вигадувати. Може просто узяти та й годі? Навряд чи хтось здогадається, а якщо і так, то завжди можна сказати, що це просто цитата. Ми ж зараз живемо у час цитат. Написати роман з цією Мірою. Ні, не про нещасне кохання, навіщо воно комусь потрібне. Щось веселе. Я ж завжди мріяв писати щось веселе. З гумором. Я погано знаю цю Міру, але думаю, вона здатна бути героєм якогось веселого роману. Ну, наприклад…
Я не встигає вигадати нічого путнього, коли Чет зненацька вискакує з машини. В руках у нього битка. Ну так, він завжди їздить з биткою, справжньою, бейсбольною, каже, що про всяк випадок, тримає її за сидінням. Я, чесно кажучи, завжди думав, що це така мачистська хвальба. Хлопчики мірялися пісюнами. Але от він схопив битку і побіг. До під’їзду. Далі пам’ятаю якось погано. Бо все відбувалося дуже швидко, а я занадто нервував. То Чет побіг до під’їзду. Там стояла Міра в оточенні чотирьох бугаїв. Які вилізли з дев’ятки, що недаремно видалася Четові підозрілою. Чет не біг до них, а просто йшов, сховавши битку за спину. То бугаї і не звернули на нього уваги. Потім удар і один бугай впав, отримавши биткою по голові. Потім впав і другий. Ще два кинулися на Чета, він звалив третього і покотився вовтузитися з четвертим. А з машини вискочив п’ятий, водій. Хотів вдарити Чета, але Міра стрибнула йому на спину, наче хижа кішка і почала драти волосся. Ще вона кричала і саме її крик привів мене трохи до тями. Я зрозумів, що треба допомагати, вискочив з машини і побіг. Не знаю, кому я хотів допомогти більше, Чету чи Мірі. Чет, наче був мій товариш, не друг, а саме товариш. Але Міра, щось в ній було таке, що примушувало серце битися частіше.
Ну от я побіг. Побачив, що підводиться один з вдарених Четом. Я недосвідчений у бійках, але кіно дивився, то ось узяв і вдарив ногою. Поцілив в бік, нозі боляче, я аж зашипів, але й тому гаду непереливки, завалився на бік, скрутився і стогне. Я ще встиг відчути себе переможцем і воїном, коли удар. Так розумію, що п’ятий браток, водій, який скинув Міру, дав мені в обличчя. І я ліг. Темрява навколо і все. Хтось вимкнув світло. Прийшов до себе, коли мене били по щоках.
- Та куди його понесеш, коли он такий бугай! Ще б на перший, але на третій! – це Чет, його голос.
- А звідки знаєте, що я на третьому живу? – це вже жіночий голос. Та такий приємний, що я аж очі відкриваю. І бачу над собою Чета та Міру. Ну так, це її голос, той самий, який я чув у підвалі музею.
- О, прийшов до тями. Ну, давай, Владюша, підводься.
Чет допомагає мені, я встаю, вони підтримують мене з обох боків, ведуть.
- Переступай. – каже Чет. Мені погано видно, на очах наче пов’язка якась і голові шум, як радіо під подушкою, шелестить. Ще й блювати хочеться, кавкаю я, наче хвора курка. Мене ж ведуть сходами, як дитину, підніми ніжку, ще і ще. Ще крок, Владюша. За тата, за маму, за сестричку. Мені важко, але я не бачу всієї дороги, зосереджуюся на конкретному кроці, то якось пруся. Нарешті заводять в квартиру, всаджують на стілець. Але я ж важкий, сто кілограмів, до того ж розслаблений, сам себе не тримаю, то відламую у стільця спинку і ледь не гепаюся, добре, що Чет підхопив.
- От вже кабан! – шипить він. – Він вам тут поламає! – каже Мірі. Якби я був не в такому стані, як помітив би, як змінився голос Чета. Такого лагідного я у нього ніколи не чув. Але мені не до голосових особливостей, я блюю. – От мудак! Ти ж у гостях, скотино! – репетує Чет.
- Та нічого. – заспокоює його Міра. – У нього, мабуть, струс мозку.
- Та нічому тут струшуватися, окрім як салу! – крекче Чет, який тягне мене, щоб вкласти на диван. Якби мене не було зовсім погано, я об образився, але тоді майже не звертав увагу на його слова і на те, чого це він там мене знищує.
Нарешті уклав мене на диван.
- Дайте клейонку, підстелити, а то крові, як з кабана! Обробить тут все.
- Нічого, диван старий, все одно викидати збиралася. Зараз рану обробимо. – каже Міра і сідає біля мене. Починає поратися. Витирає кров ваткою зі спиртом, наказує Чету товкти стрептоцид. Я лежу у якомусь памороку, а потім до мене доходить, який в неї приємний запах. Ну янгольський, чи що. Ну такий от запах. Від нього мене ще сильніше паморочить. А Міра торкається  своїми пальчиками, щось говорить, що вона зовсім близько. І я відчуваю, як стрімко п’янію, я не люблю п’яніти, не люблю втрачати над собою контроль, але відчуваю, що от зараз вже контроль втратив. У мене на очах виступаю сльози. Від щастя, що вона поруч. Ви не подумайте, я хоч і письменник, але не якась істеричка, зазвичай я не плачу, якби важко не було. А то травма голови, та ще Міра поруч. І сльози самі собою потекли.
- Що з тобою? Чого плачеш? – питає Міра.
- Та ви не звертайте уваги, він дивний. Трохи того! – чомусь нервує поруч Чет. – Мабуть, привиділося, що вмирає, оце і злякався. Боягуз рідкісний! – чомусь дратується Чет.
- Не плач, не треба. Не плач, все буде добре. – каже Міра і я від її голосу посміхаюся. І сльози вже не течуть і мені так добре, наче я не отримав по голові.
- Та не панькайтеся ви з ним, він… - зло каже Чет.
- Будь ласка, піди постав чайник на кухні. – каже вона. І він слухняно йде, хоч так же не любив виконувати чужі накази. Казав, що через те і не залишився у газеті, бо там встановився орднунг, який вимагав беззаперечного виконання керівних вказівок. – Ну як ти? – питає Міра. Я відкриваю очі. Вона видається мені якоюсь нестерпно гарною. Такою гарною, що аж в серце щем.
- Добре. – я посміхаюся. – Дуже добре.
- Молодець. Спробуй заснути. Тобі треба поспати. – вона посміхається, потім цілує мене у лоб. - Захисник.  
Я закриваю очі і відчуваю дотик її губ. Мені так добре, що це не вимовити словами. Я розчиняюся у якихось неквапливих, наче великі риби, думках і швидко засинаю. Прокидаюся за кілька годин. Спочатку не розумію де я. Бо у кімнаті було темно. Я застогнав.
- Де я? Чет!
З кухні прийшла Міра. Вона було в халаті і з великим рушником на голові, мабуть тільки-но помила голову.
- Ну як ти?
- Та щось погано. – я відповів чесно і тут же подумав, що це якось не по-чоловічому. Треба тримати посмішку на обличчі, як би не було погано.
- Ну так, тобі добряче дісталося. – каже вона. – Чаю хочеш? Може щось поїсти?
Їсти мені не хочеться і це погана ознака, бо апетити покидає мене лише в крайніх випадках.
- Ні, дякую. – і тут я згадую обставини при яких мені дісталося по голові.
Оті бики з «дев’ятки», Четова бита, бійка.
- А хто то були? – питаю у Міри, яка сіла на краю дивану, зовсім поруч з моєю ногою, мені здається, що я навіть відчуваю її тіло.
- Та один залицяльник на мене образився. Що я йому гарбуза викотила і почала зустрічатися з Володею. Найняв якихось бандитів, щоб вони мене залякали. А тут ви випадково у машині сиділи. – каже вона і посміхається. Якби в мене не був легкий струс мозку, то я б зрозумів, що вона жартує і розкусила нас, але я тільки приходив до тями, то іронії в її словах не помітив. Дивився на неї і думав, яка ж вона все ж красива, ця Міра. Не, її точно треба зробити героїнею роману, про неї багато можна написати. Диви яка вона!
І зненацька я вирішую зіграти у ва-банк. В мене немає витримки, мені важко берегти тайни, я патякаю про всі свої плани задовго до того, як починаю їх виконувати. Ба більше, багацько моїх планів так і залишаються просто розмовами, фантазуванням. То ось беру її за руку. Міра здивовано дивиться на мене.
- А я про тебе ж все знаю. – кажу я і навіть не розумію, як це смішно, по-дитячому звучить.
- Все, все? – сміється Міра.
- Ага. І про тебе і про Чехова. – тут вона перестає посміхатися, здивовано дивиться на мене і я думаю, що ціль вражена.
- Ти про що?
- Про те, що ти персонаж Чехова, живеш і не змінюєшся вже багато років. В Москві ти потрапила у жерло репресій, в Ялті познайомилася з художником, в Таганрозі з хлопцем, якого ледь не довела до самогубства, ось в Сумах тепер.
Вона посміхається і прикладає свою долонь до мого чола. Господи, яка в неї приємна рука! Тонка, худенька, тепла. Шкіра, як бархат, її б цілувати.
- В тебе почалася маячня?
- Ні, я все знаю. Ти персонаж і живеш вічно. Тебе всі зустрічають завжди однаковою. Молодою, красивою, квітучою. Всі запам’ятовують тебе і потім до кінця життя згадують тебе. З якого ти оповідання?
- Що?
- З якого ти твору Чехова? Я щось не пам’ятаю у нього героїню на ім’я Міра.
Вона сміється і дивиться на мене трохи здивовано.
- Ти дійсно думаєш, що я персонаж?
- Так. Інакше як пояснити, що тебе зустрічали у різних часах і ти зовсім не змінювалася? Як?
- Може ти краще розповіси про те, як ви з твоїм товаришем опинилися у мене під будинком?
- Слідкували. – кажу я і навіть не замислююся, чи варто розкривати всі карти. Я дивлюся на неї і так нею очарований, що не можу говорити неправду. – Нас найняли, щоб дізнатися, хто ти така.
- Хто найняв?
- Батько Володі. Він зустрічався з тобою у Таганрозі, тридцять років тому, він впізнав тебе, але він банкір, він не міг повірити у щось таке, що не вкладається в усталені схеми. Він подумав, що ти донька тієї жінки, дуже схожа на матір. Він хвилювався за Володю, казав, що сам переживав твоє зникнення дуже важко і не хотів, щоб те саме ті тортури довелося пережити і Володі. То найняв нас.
- Я закурю, ти не проти? – питає Міра, яка зробилася серйозною.
- Будь ласка.
Вона уходить, повертається з цигарками, сірниками і попільницею. Закурює.
- Ми довго не могли тебе розкусити. Хто ти. Ти була відсутня у базах даних, тебе наче не існувало. І наче не було минулого. Чет, він хороший сищик, але він дуже приземлений, він не вміє робити парадоксальні припущення. Він тактик. А я стратег і це дозволило мені розкусити тебе. То з якого ти твору Чехова?
- Я не персонаж.
- Ні? – я не вірю. – Тоді як ти все поясниш?
- Просто я знаю секрет вічної молодості. – каже спокійно вона.
- Це як? – в мене струс мозку, а не його ампутація, то я розумію, що вона каже якісь дивні речі.
- Ну, кілька процедур, які дозволяють зупинити біг часу у моєму тілі. Мені завжди двадцять п’ять років.
Я дивлюся в її обличчя, таке красиве у м’якому світлі торшеру. Вона справжня принцеса, я б просто милувався нею та й годі, але ж треба вести бесіду. Я кинув карти на стіл, треба дізнатися, хто вона.
- Що за секрет?
- Та все просто. Треба кожний повний місяць зробити деяку процедуру і все.
- Як процедуру?
- Зібратися на місті, де жив Антон Павлович, зробити відвар з його костей, випити його і таким чином підпитатися енергією його літератури.
Я посміхаюся, бо це вже дійсно маячня якась, ось те, що вона каже. Нехай це б я вигадав, я ж письменник, мені все можна. Але ж ми серйозно говоримо, а вона каже про повний місяць і відвар з чеховських костей.  
- Що за маячня? – кажу я м’яко, але певно.
- Ти розповідаєш, що я персонаж і не вважаєш те маячнею.
- Ти вариш кістки Чехова?
- Не я одна. Ми. Нас десь півсотні.
- Кого це нас?
- Ми називаємо себе чехомани. Люди, які отримали вічну молодість завдяки Антону Павловичу.
Я дивлюся їй в очі. Вона серйозна, не схоже, щоб вона знущалася з мене.
- А звідки у вас кості Чехова?
- Ще у 1904 році ми розкопали могилу на Новодевйочому цвинтарі.
- Я не розумію, як кістки, нехай і самого Чехова, можуть долати плин часу?
- Не самі кістки, вони виступають як провідник, який дозволяє нам підключитися до енергії, яку досі викликає його література. Коли людина читає твори Антона Павловича, то віддає частину своїх життєвих сил під час хвилювань, що викликає твір. Ці сили, вони не зникають, вони акумулюються і ми підпитуємося ними.
- Господи, та хто зараз читає Чехова?
- Дуже багато людей. Чехова ставлять в театрах, знімають фільми. Нам вистачає енергії. На відміну від інших.
- Від кого це?
- Ну, хоча б від Тургеньєвоманів. Вони вже зараз майже всі вимерли, бо енергії читачів було замало. Не кажу вже про вболівальників дрібніших письменників.  
- А що, у кожного письменника є ось такі гуртки?
- Не у кожного, а тільки у великих, які можуть вичавити з читачів почуття.
- Але якщо письменника перестають читати, то і його фанати помирають?
- Так.
- Тобто ви не безсмертні?
- Ні. Ми залежні від енергії читачів.
- А взагалі? От якщо б ті бандити забили тебе, ти б померла?
- Звісно. Антон Павлович може давати життєві сили, але він не Бог, щоб давати життя вічне.
- А як ти стала фанатом Чехова?
- У нас був з ним роман.
- Що?
- Мій батька був актором, я з дитинства була в театральних колах. І звісно ж, була в захваті від Чехова, від його чудових п’єс. Нас познайомили. Він здавався мені живим богом. Ну і в нас почався роман. Він тривав не дуже довго, бо Чехову треба було їхати з Москви. Але я згадую його досі.
- Але як саме ти стала фанаткою?
- Нас було кілька десятків жінок, які дуже цінували творчість Антона Павловича. Збиралися разом, говорили про нього. Потім дізналися, що схожі гуртки є і в інших містах, там де більш-менш довго жив Антон Павлович.
- Суми, Таганрог, Ялта?
- І ще на Сахаліні. Ми розуміли масштаб його генія і ми хотіли зажди бути з ним. Коли він помер, то ми викрали тіло, забрали кістки, розділили їх і почали варити їх.
- Слухай, Чехов дійсно великий письменник, але він же не мамонт якийсь, щоб його кісток хватило на стільки. Вже більше ста років з дня смерті його пройшло!
- А кістки не треба багато. Маленький шматочок. Кістка, це лише канал, по якому проходить елегія від читачів. До того ж у мене не проста кістка, а під’язикова кістка Антона Павловича. Ми варимо її вже років сорок і вона досі діє.
Я закриває очі. Лежу, чую, як Міра затягується, дивлюся на неї.
- Це ти знущаєшся з мене?
- Ні. Ти розкрив карти і я розкрила. Нема чого ховатися. – вона дивиться на мене і своєю красою збиває мені всі думки. Я не можу зосередитися, закриваю очі.
- Я буду говорити з закритими очима. Добре?
- Може мені вийти в коридор? – сміється Міра.
- Ні. - від удару я дещо втратив почуття гумору. – Тобто ти жива людина, яка просто раз на місяць п’є відвар з костей Чехова і залишається вічно молодою?
- Так.
- А чого ти бігаєш? Навіщо зникаєш, тікаєш від коханих?
- Бо вони хочуть одружитися, хочуть мати дітей, бо не зрозуміють, коли самі почнуть старішати, а я залишатимусь все такою ж, як і була. Коли я бачу, що відносини заходять далеко, я тікаю. Може моїм коханим боляче, але все одно, це найкращий вихід.
- А чому б не залишитися з чоловіком, не народити йому дітей, не дожити з ним до смерті?
- Народжувати дітей я не можу. Бо організм цього не витримає. Якщо я завагітнію, то через деякий час наздожену свій вік. Мені зараз біля ста тридцяти років. То я загину і загине дитина.
- Звідки ти знаєш, що буде саме так?
- Деякі чехоманки вагітніли і з ними відбувалося саме так.
- Ну добре, але чому б просто не залишитися?
- І що далі? Через деякий час чоловік помітить, що я не старію. Почне задавати питання.
- То розкажи все як є!
- А як він це сприйме? Це ж виглядає якимось зрадництвом! Щось ось живуть разом, а помре лише один. Повір, в мене було кілька спроб залишатися з чоловіками надовго, але всі вони виявилися невдалими. То я вирішила уходити з життя своїх чоловіків вчасно. – вона затягується. Я не бачу, я чую. – До того ж, я ніколи нікого не зваблювала. Чоловіки самі хотіли бути зі мною.
- Звісно, ти ж така красива.
- Та ну її в болото, ту красу. – каже Міра. Здається, щиро.
Мовчимо.
- А що далі? – питаю її.
- Далі я куплю квиток і поїду звідси.
- В Таганрог чи Ялту?
- Ні, до Москви. Велике місто, там легше загубитися.
- А твій Володя?
- Краще хай витримає це зараз, аніж пізніше.
- А чому б просто не залишитися?
- Я вже казала, чому. Чоловіки не готові приймати моє безсмертя. А коли готові, то не готова я.
- А тобі ще не набридло?
- Що?
- Ну, жити. Ось в історії про вічного жида розповідається, що він вже і вмерти хоче, а все живе і живе.
- Ну, вмерти мені легко. Кілька місяців без страви і все.
- Слухай, а як ти пережила репресії, тебе з заарештували?
- Я сподобалася одному з босів НКВС.
- Що?
- Те, що чуєш. Мене вивезли з тюрми і поселили на дачі під Москвою. Я там прожила два роки, а потім втекла, коли мого покровителя заарештували. Тобі було важно. У мене не було професії, окрім знання іноземних мов. А за це тоді могли посадити. То довелося вчитися на кравчиню. Навчилася. Потім довелося і медичною сестрою попрацювати і багато ще ким.
Я відкриваю очі і дивлюся на Міру.
- Я жалкую, що не художник. Інакше б написав тебе. Ти справді дивовижна.
- Я просто незвичний типаж. Я ж з дев’ятнадцятого сторіччя. Цікаво, що тоді я не вважалася дуже вже красивою.
- А серед вас, чехоманів, є чоловіки?
- Ні. У Чехова були відносини тільки з жінками. А закоханість обов’язкова.
- Тобто у чайковськоманів чоловіки є? – жартую я.
- Ніколи про них не чула.
Ми балакали ще деякий час, а потім Міра викликала таксі і допомогла мені дійти до нього. Поцілувала наостанок.
- Прощай.
- Прощай.
Я приїхав додому і сховався у своїй кімнаті, що батьки не побачили мій стан і не почали задавати питання. Довго спав, прокинувся лише по обіді. Дзвонив телефон.
- Слухаю.
- Це Чет! Вона зникла!
- Що?
- Зникла! В квартирі пусто! Вона забрала з банку якийсь ящичок і зникла!
- Так, я знаю.
- Що?
- Вона сказала.
- Що? Зараз буду!
Чет прилетів хвилин за десять. Був збуджений і роздратований.
- Заспокойся, інакше батьки викличуть міліцію!
- Чому ти мені не сказав, що вона їде? – Чет не міг всидіти на місці, ходив і місив кулаками повітря.
- Тому що вона попросила про це.  
- Чому тебе?
- Не знаю.
- Я мушу її знайти!
- Навіщо?
Чет не відповів, а мені раптом все стало зрозуміло. Ну так! Наш Чет закохався. Ось звідки вся незвичність його поведінки останніх днів. Всі його нерви і невпевненість, які я бачив вперше, ось звідки оця лють.
- Я знайду її.
- Вона просила не шукати.
- Чому?
І я розповів Чету те, що мені розповіла Міра.
- Маячня!
- В мене немає причин не вірити їй.
- Чому це вона відкривала тобі свої таємниці?
- А кому, тобі? Який закохався у неї? Ти б не відпустив її! Ось тому вона розповіла мені. Вона довіряла мені, знала, що я не зчиню дурниць!
- Йолоп!
Чет утік. Наступний місяць його не було в місті. Думає, що він шукав її. Потім повернувся, сам. Запив. Я зустрів його у центрі, він ледь стояв на ногах і його вже збиралися в’язати менти. Я відвів його додому, вклав спати. Зранку не дав похмелитися, забрав всі гроші, щоб він не міг збігати в магазин. Десь по обіді він прийшов до тями. Прийняв душ, поголився, сказав, що хоче їсти.
З запою вийшов, почав працювати. Були важкі місяці, криза буяла, то брався за будь-яку роботу. Міру більше не згадував. Лише іноді я бачив, як він потайки роздивляється її фотографію. Не знаю, чи було це єдине кохання Чета Загорулька, але певний, що найбільше.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50436115264893 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …