Як завжди, з моря надвечір нагнало туману. Він був звичним, цей туман, навіть рідним.
Одначе зараз видавався недоречно зайвим.
– Тьху!
Я стояв перед хвилями насамоті. Майже насамоті, якщо не враховувати мовчазну безтілесу постать над правим плечем. І далекий втомлений гамір; там, за спиною, один за одним, пригинаючись, аби не зачепити поперечину дверей, до світлиці заходили люди в синіх одежах. Тричі вклонялись – домовику, господині й велес-дареві, господарю дому сього. Дякували всім за запрошення, за честь зібратися під одним дахом, та за гостинність. Після чого сідали на свої місця, чітко визначені за заслуги та вміння.
То були випробувані воїни, мудрі старійшини і відомі навіть у далеких містах-городищах чарівники.
Велес-дар сидів на покутті суворим і недоступним, ледь відповідаючи на уклін ще одного члена ради. Він тут єдиний господар, найстарший відун і жрець найголовнішого і найбагатшого бога.
Коли всі зібралися, мовчазний досі велес-дар встав з-за столу, взяв з рук господині великий шмат сала і змастив губи домовику.
– Хай буде благословен сей дім! – промовив він.
– Хай благословен! – глухо одізвалася рада.
– Хай буде благословенна земля наша! – продовжив велес-дар і сипонув на вівтар зерна.
– Хай благословенна! – знову схитнулося в хаті.
– Хай будуть благословенні внуки Білобога й сини великого Дажбога!
– Хай будем! – відізвались йому, і крапля меду пролилась на долівку.
Простий і чистий, святковий для усіх слов’ян обряд розвіяв з облич старійшин важкі жорстокі думи. Як це й повинно ставатися повсякчас, коли при набожних людях згадуються імена їхніх богів.
Жилаві руки, розгладжуючи згини на синіх рукавах, потяглись до меду, що поставила на стіл дружина велес-дарова. Зараз сивочолі заведуть високі бесіди про давнину, про свої діяння славні і про теперішні бездіяння нащадків.
Таке діялося там, за спиною, за складеною із соснових колод стінкою.
Таке діялося вже не вперше й не останнє за час моєї присутності на острові. Велика рада наставників. Рада, над якою верх правило тільки віче, якого, до слова сказати, на острові не було. Рада, яка одна, по огляді вмінь, вирішувала долю таких, як я. Сотень до мене і тисяч після. Вирішувала, чи опанував учень чимось новим від минулого разу? Чи гідний він продовження науки, ачи надійшов його час йти на всі чотири сторони, бо не осилить більше? Чи буде він правдивим хмароломом, чи тільки голови людям довірливим баламутитиме?
І щоразу, як надходила пора показувати Раді нові вміння, я нервував. Не за те, що не впораюсь, ні. Неприємною хтивістю віяло від наставників. Всі вони дивилися на мене, як на чудернацьку тварину, щоразу дивуючись, що вона вміє і те, і се, і так. А велес-дар той взагалі, здавалося, під час мого оглядання навіть не кліпав. Впивався в кожен рух, вчитувався в кожну думку. Важко було погляд сей стримувати, наче валився на плечі весь Нав та Прав разом з Ирієм. Та нехай. Добра він людина, велес-дар, тільки вимоглива дуже. Сварог йому суддя.
– Нехай заходить, вкотре за ці місяці почулося з-за далеких ледь прочинених дверей. І добре вичинена шкіра водяникових чобіт зашаруділа по вкритій вечірньою росою траві. Рушив на огляд. Вартові з брязкотом розчепили гартовані бердиші, які, щоправда, тримають в руках більше для краси, ніж для дії.
– Ну, господарю, помагай біг! звичними словами провів мене голос із недалекої мглисто-туманної пітьми.
– Дідька лисого, сам впораюсь! звичними словами відповів і я.
Терпкий запах настояного на полині меду в’язко втягнув мене до світлиці. Сьогодні огляд проходив тільки я один. Всі інші учні, окрім наймолодших, – за сотні верстов звідси. Покликані на підмогу. До бою. Хоч строк їхній ще не настав...
Мене ж берегли. Няньчили. Наче свиню на заріз...
– Неправий єси, Марку, сине Калістрата. Знову неправий, – металево забринів у скронях голос Джурая-наставника, – Не на заріз, а задля уникнення зарізу тримаємо тебе тут. Бо не для того ти, волею Сокола, до нашого світу потрапив, аби ставати розвагою для уринів чи поживою для нечисті. Тому й не відпустимо звідси, доки не навчимо всього, що самі знаємо.
Огляд почався. Я зціпив зуби, схилив голову й смиренно втягнув у себе терпке повітря.
Цього разу чарувати не доведеться, перевірятимуть жречі науки.
Перше слово, як годиться, підвівшись зі свого чільного місця, взяв велес-дар:
– Марку, сине Калістрата, дай мені відповідь на таке: що записано в одинадцятій дощечці книги Велесової?
Що записано... Наче велес-дар і сам не знає... Та питання поставлене... Я на мить зажмурився, зібрався з думками й відчеканив відповідь:
Се бо, молячись, найперше Триглаву поклонятись маємо
і тому велику славу співаємо.
Хвалимо і Сварога-Сокола, діда божого,
який тому роду божеську є началом
і всенькому роду криниця вічна...
І богові Перуну, громовержцю і богові прі і боріння скажемо
не переставати живих явищ кола крутити в Яві.
Це він нас веде стезею правою до брані,
І до Тризни великої о всіх полеглих,
Які йдуть у життя вічне до полку Перунового.
І богові Світовиду славу проголошуємо;
се бог Прави і Яви, і тому співаємо пісні, яко свят є...
То бо скорбить серце наше.
І се одречемось од злих діянь наших
і прилучимося до добра.
Се бо рабів відпустимо, обіймемося, і скажемо, се зробивши:
“се бо нас знаєте: як розумом усвідомили, так і подбали, як уміємо...”
а се таємниця велика:
як і Сварог, Перун і Світовид – ті обоє удержані у сварзі.
А з обох боків їх Білобог і Чорнобог б’ються –
і тих і Сварог тримає, аби світу не бути повергнутому.
А за тими обома Хорс, Велес, Стрибог держать,
А поза ними – Вишень, Лело, Літиць.
– Правду говориш, задоволений відповіддю такою, – сказав велес-дар і поважно сів на покуть. Зараз, як і завжди, він невдало пробував всіма своїми діями проявити байдужість, одначе зраджували очі. Вони не перестали вбуровуватися в мене, наче гартовані наконечники велетенських бердишів, яких охоронці для краси тримають при вході.
– А скажи-но, молодче, що у книзі Велесовій записано про світ Сварги, – наступним спитав чарівник, що сидів по праву руку від господаря.
– А сказано таке, о вельмишановний, в двадцять шостій дощечці:
А там зла немає, і трави зелені зустрічають їх
і зустрічають шелестом своїм про волю божу і щастя людей тих.
І маємо глядати степи райські у Сварзі, яка є синьою,
і та синь іде од бога Сварога.
І Велес іде править отарами їхніми;
і йдуть на злаки і води живі,
і ніхто не поневолений у краї тому,
і нема рабів там,
і жертви іншої, як хліби, немає.
І се виноград, і мед, і зерно дають до молитов тих.
І тако проголошуємо славу богам,
які суть отці наші, і ми сини їхні,
і повинні бути в чистоті тілесній і душі нашої,
яка ніколи не вмирає і не завмирає за час смерті тілес наших.
– Правду речеш, молодче, вдоволений я відповіддю твоєю, – сказав сивочолий, хитнув у дяці головою, сів й пригубив чашу з медом.
На мить зависла тиша. А далі з лави почергово підіймався кожен з наставників і ставив своє питання. Мені ж доводилося розповідати про походження світу Арійського; про братів-близнюків Білобога й Чорнобога, що в постійній прі між собою перебувають; про Богумира, першого сколота й прародича всіх нас; про Нав, Яв та Прав, що складають дерево світове; про три різниці між Колядою, Ярилом, Симарглом та Хорсом... І, боронь боже, хоч би раз скутися у відповіді – тоді довелось би знову чекати рік, а може й кілька років наступного огляду.
Та Джурай вчив на совість.
Щойно останній з наставників отримав відповідь на своє питання, мені, як рівному з ними знаннями, запропонували скуштувати меду.
Тоді ж почалась інша розмова...
– Добре жречі науки опанував, одначе чому ставишся до них вороже? Чому не хочеш зректися Свого й прийняти богів наших? – спитав велес-дар, не зводячи з мене жалючого погляду; на грудях під одягом змією звився срібний ланцюжок з хрестиком.
– Бо не рідні вони мені. Бо вірую в єдного Бога Отця, вседержителя, творця неба і землі і всього видимого й невидимого...
Та слухати далі велес-дар не збирався...
– Але чи ти не бачиш, наскільки могутнім є Перун, що орудує в небі блискавицями сили свавільної; не бачиш, наскільки прихильним є Велес, що дарує нащадкам своїм знання неосяжні й статки незліченні; не бачиш, наскільки життєдайним є Ярило в колісниці своїй, що пробуджує променем найслабшим первоцвіти з-під снігу?
Ніколи не думав, що доведеться витерпіти перевірку віри. Але довелося. І зараз – це я розумів найпевніше – головне тактовно не погоджуватися. Ні з чим.
– Бачу. І не перечу: справді сильні є сини й внуки Соколові.
– То чому ти, черапаючи силу в богів арійських, віриш в невідомо-Кого, названого невідомо-де Спасителем? Богом, який помер ганебно й в злидарстві. Який не мав сили, щоб навіть з хреста Себе зняти.
– Бо не завжди те, що боги метаються блискавицями й промовляють громами, є силою. Сильними богами можуть бути й Ті, які смертю Своєю врятували весь світ.
– Який світ? Наш? Де Він живе, твій Бог? Чому не відгукнеться на молитву? Чому не допоможе ухилитися від стріли в бою? Чому не збурить воду в річках та озерах і не оросить поля?
– Бо не є Його царство на землі, а на небі. На землі ж він дав мені самому можливість діяти, ні від кого не залежати, ні в кого сил не зичити. Тільки Заповіді залишив, настанови для вірних, які відкривають їм ворота до Царства небесного.
Велес-дар впевнено поклав золоту чашу на стіл, повертів ніжку двома пальцями й повернув погляд до божника. Подивившись на виточені з дерева та сплетені з жита божі постаті, жрець продовжив:
– Марку, сине Калістрата, а ти не відчуваєш потреби зректися хранителя?
– Ні, не відчуваю. Він дістався мені по праву. Він привів мене в цей світ. І з його допомогою я, хай обраний випадково, буду діяти.
Велес-дар знову провертів ніжку чаші. Більше нічого говорити мені не збирався. Тільки вуста його зрадили, прошептали: “і такому іновірцю боги дарували найбільший наш скарб...”
– Дякуємо, Марку, сине Калістрата за бажання перейняти від нас знання, потом і кров’ю здобуті, – Джурай звівся з лави. Треба було закінчувати.
– Дякую і вам, наставники, за бажання передати мені, негідному, знання ті, – відповів я, і поклонився.
– Негідним ти не був, бо став мужем вченим. Іди й допомагай тим, хто допомоги твоєї потребує, – в свою чергу поклонився Джурай. За ним поклонилися інші. Навіть велес-дар, і той голову схилив. Такі були шкільні устої.
Не здіймаючи голови я відійшов до дверей.
Черговий огляд закінчився.
Надворі стояв серпень місяць. А це означало, що вже більш ніж півроку пройшло з часу моєї появи у Велесовій школі чарів. І вже більш ніж півроку я був наче у в’язниці: Білозор заборонив – і наставники цієї заборони свято притримувалися – покидати мені острів, допоки не опаную всіх наук.
І я опановував. Доволі швидко, якщо порівнювати з однолітками. І доволі повільно, якщо зважати на потреби світу.
Бо світ сильно змінився за півроку. Мертвих Полів, на кордоні яких охоронці взимку зупинили навалу нечисті, сьогодні не існувало. Спаленим був королівський клен. Сплюндрованими, зритими песиголов’ячими кігтями були могили. Вояки Дарила ще витримали другий наступ, щоб відступити перед третім. Тіманичі, вислані Блайдою Велесоликим, запізнилися. І відійшли до Вільника.
Далі нависло затишшя перед бурею. Сколотський імператор, незважаючи на тривожні вісті, на попередження сусідніх князів, до жодних дій не вдався. Може відправив сотню-другу свіжих вояків до прикордонних застав. А потім, як переповідали яровитські шпиги, зопалу сказав, що “так тим бандюгам у Вільних землях й треба”.
А урини в цей час вдихали в мертві тіла чорну волю. Готували навів до Великої Помсти.
І зовсім нещодавно помста почалася...
Вперше за триста років із Західного лісу вийшли руєвити. Не знаю – і ніхто не знав – чим урини купили божеств літнього сонця, але семирукі стали вірними собаками чаклунів. З першим днями червня очолена руєвитами орда перетнула Спотикача й оточила Скилатар. В той же час не менш грізні сили пішли на Гермію. І за якийсь місяць від Вільних земель залишилася тільки назва, а від найбільшого міста – навіть каменя на камені не залишилося... Спинилися нечисті тільки під Велатаром. Взяли в облогу й почали на щось чекати.
Коли імператор Ростилав Баклазир спохватився, його вотчина тріщала по швах. Чорнобогові раті впевнено й нестримно захоплювали нові простори з півдня. З півночі, обігнувши Праліс, валила інша загроза – ховрари. Поки повільно й невеликими силами, одначе жаху на поселян швидкі степові загони наганяли чималого. І ніхто не міг організувати гідну оборону. Навіть тіманський полководець Димитр, син Красимира, висланий зі своїми вояками на підмогу, поки тільки наказував відступати...
...Зруйнувавши Перекоп, що означало війну з Урай-Раєм, перед річкою Порубіжною вшикувалися урські сотні. Чекають. Мабуть, бояться йти до Чуй-Лісу, не знаючи всіх пасток й сотворінь. Або поповнення чекають. Та одного недалекого дня – це без сумніву – багатотисячна орда вирушить на Розмай. Що буде далі, і чи візьме позичена в Чорнобога сила гору над силою весняного сонця – сказати не може ніхто.
Один за одним свою підступну справу почали довершувати чорні осередки. Не ховались більше, розкривались, чи та пак тріскались, наче виразки на тілі, випускаючи на вільну волю чорнобогових нащадків. І ті, з’явившись зненацька серед мирних земель за сотні верстов від Чорної столиці, тішилися від душі. Якщо в них була душа...
Жодних труднощів не було тільки у маренів. До них ще черга, я так думаю, не дійшла...
А я сидів тут. Забутий всіма, бо ні Ялинові, Гамаюлові, ні Лавринові, ані Русані справи до Марка, сина Калістратового зараз не було. Марка, який, наче камінний бовван, відмежувався від всіх друзів та знайомих на острівній школі. І тільки завдяки Орієвим розвідкам він приблизно знав, що в світі робиться.
А все тому, що Білозор велів навчатися, поки інші кров’ю стікають. Бо Білозор... До речі, де він сам, цей клятий землекоп? Чому безтілесний ніколи не розказує про нього, про його участь у війні, тільки про Майстрів полум’я та вітру торочить?
– Де ти є, той, хто носить один з Дажбогових перснів? Навіщо сховався, коли все живе до тебе волає? І від кого сховався? – прошепотіли мої вуста над ранковими хвилями.
Але море відповіло тільки безтурботним шурхотом й розпачливим скиглінням.
Рука жадібно затисла в кулаку сніжно-білий пісок й жбурнула в далечінь. Туди, де сходить сонце. Під осі симарглової колісниці. Наче це б допомогло розбудити від незрозумілого заціпеніння Білозора...
– Провернись до світу! Де ти є-є-є!!??
Хмарка розвіяного піску лягла на синю гладінь. І тут же втонула, наче її й не було.
– На своєму хуторі під Радогостом, господарю...
– Знову на хуторі... Не покине його ніколи... І знову тим же зайнятий?
– Знову тим же. Ходить днями й ночами по колу навколо стола й розмірковує. Потім чарує. Потім знову розмірковує... Дивне це все, господарю, й незрозуміле...
– Знайшов час для самозаглиблення, мислитель...
Стріпавши з колін пісок, я підвівся з холодної ранкової землі, втягнув на повні груди морського вітру й подався до мурів. Джурай радив ніколи не повертатися до бога-сонця спиною без поклону, та зараз мені, похмурому, до цього було байдуже. Один раз Симаргл, чи Хорс, чи Коляда, чи Хто-він-там-сьогодні пробачить. Як і тисячі разів до того.
– Марку, сине Калістрата, чи готовий ти до нового заняття? – викресав за спиною твердий металевий голос.
– Так, наставнику Джураю, готовий.
– Тоді відпускай Орія хмари розганяти й витягуй свого списа. Зараз тебе жде наставник Плишень. А потім я. В нашій печері. Не барись.
А тим часом до південних воріт неквапом підходила верениця вершників...
– Дивись, хтось іде.
– А хто, а хто?
– А щоб я знав. Чарівники – то точно. Бо вміють сховатися від мого погляду.
– Треба велес-дара попередити...
– Про що попередити? Ти знаєш, хто це?
– Слухай, та це ж Дон! Дон повертається!!!
За якусь мить звістка про повернення витязів облетіла всі гридниці. Мало не легенда Велесової школи, вільний найманець Дон із соратниками знову в рідних стінах. І всі, хто тинявся без роботи і брав з нього приклад, – а приклад брали всі, – стрімголов мчали до південних воріт, аби подивитися на врочисте повернення.
Незворушними залишилися тільки наставники, старші спудеї та я, срібноволосий юнак в сірій сорочці. Перші, зважаючи на поважний вік, наслухалися героїчних теревенів по саме “не хочу”; другі наполегливо вправлялися з чарами – тримали, взявшись за руки, кільце; а в мене був інший, набагато простіший спосіб дізнатися, зі щитом чи на щиті повернувся витязь...
– Як там цього разу, Орію, з’їздив Дон з хлопцями до чорта в зуби?
– Невдало з’їздив. Спершу Мокоша поклав. Виїхав, юний бовдур, сам у розвідку, за що й поплатився. Урини жартувати не люблять. Соратники ледве тіло його понівечене знайшли. Поховали, молитву справили, й подалися на Порубіжну мстити, сонним песиголовцям шиї вкорочувати. І поки світив місць, це вдавалося добре: витязі розчинилися в ночі й рубали непоміченими все, що ворушилося. Вартові вдарили на сполох аж на світанку, коли на намети покривавлені наштовхнулися. Дон тут же повів хлопців до Чуй-Лісу, який знає вздовж і впоперек. Для сховку. Але прорахувався: несподівано напоровся на лави чорнобогових ратей. Просто на навські списи. Не зважив, що урини покинули стояти на кордоні і певним кроком вирушили на Урай-Рай. Тому поклав майже всіх. Із загону в двадцять осіб за шкільні мури повернулося тільки семеро. Та й то, двоє пораненими.
– Правий ти, Орію, невдала цього разу вилазка в Дона... Якби ж то тільки Мокоша втратили, але десяток загиблих – то не один, як раніше бувало...
– Бувало... І ще, господарю, Дон шукає тебе в натовпі.
– Наївний, їй-богу. Буду я там стояти, маючи такого слугу, як ти. А що хоче?
– Поки не знаю...
– Ну то хай шукає краще!
Орій сильно змінився з часу зимової битви при Мертвих Полях. Став сміливішим, веселішим і дотепнішим. Вже не твердить на кожну мою захцянку “так, господарю” чи “виконаю, господарю”, а перепитує, нащо то мені все треба й передбачає, що з того всього вдасться. Та і я змінився. Ззовні і всередині. Волосся посрібніло й вирівнялося, наче просяклося інеєм до самого коріння. Так, саме посрібніло, а не посивіло чи вицвіло, як у наставників. Очі стали, наче два дзеркала з чорною цяткою-зіницею. Вуста побліднішали. Крім того, я почав частіше задумуватися над тим, що таке бути вселенським суддею. І скільки повинен той суддя вчитися в школах, щоб втримати своїми силами рівновагу в світі? Рівновагу, за якою він має пильнувати, і яка зараз небезпечно похитнулася.
Наставник Плишень був високим широкоплечим витязем-урином. На відміну від інших наставників, що займалися чаруванням, він вчив чесного бою на всьому, що під руку потрапить. Ніколи не здіймав голосу і не знімав обладунку. Навіть тоді, як літній Симаргл спопеляв зело на полях іскрами, що летіли з-під його небесної колісниці.
А ще був єдиним урином в школі. І віддавна. Спудеї навіть пліткували, що ще з того часу, як кодло його співродичів вирішило податися на службу до Чорнобога. Не знаю, чи чув це Плишень, одначе, здавалося, що йому все байдуже, окрім ратної справи.
Зараз наставник простягав мені дерев’яного списа. Важкого, слизького, добре витриманого у воді і з порушеною рівновагою. Казав, що звичайним списом орудувати кожен дурень зможе, а хай спробує от таким! І був правий, бо на перших заняттях я навчальну зброю ледве занести для уколу міг. А за півроку, що неабияк тішило, витримував навіть кілька боїв.
Може, стало б мене і на більше, якби можна було допомагати собі чарами. Та ба! Навіть тоді, коли Плишень в’язав зброю, треба було діяти виключно спритністю й силою м’язів.
Щоправда, в’язав він рідко. Більше любив терпеливо ходити колами, дражнити короткими ударами меча, брати витривалістю. Чекати. І дочікуватися свого: коли дерев’яне древко ставало нестерпно важким, я кидався вперед, завдавав уколу-другого, блокував випад, далі ще на якийсь рух спромагався і, не заподіявши жодної шкоди, швидко пробував відступити. Одначе ніколи не встигав – тупе дерев’яне лезо невимушено знаходило дірку в обороні й тріскало по ребрах.
– Головна твоя перевага – відстань. Мечники тільки й чекають, що ти зблизишся. Не рвися вперед.
І знову починалися ходіння колами. І знову руки затікали біллю, а в голові пульсувало питання: “коли вже кінець заняття”? Та кінець в таких випадках був нескоро. В ту мить, коли виснаження починало перетворюватися на байдужість, Плишень кидався в наступ, і звідусіль на мене валився шквал ударів. Боліло сильно, бо обладунок вдягати заборонялося, а відбиватися від всього не встигав. І, роздратований після двох-трьох синців та ґулі на чолі, в наступ кидався я...
– Добре, тільки май голову на плечах. Не дозволяй злості й ненависті засліпити чуття бою.
Після невеликого перепочинку, ми бралися за мечі, палиці, чекани, щити, пращі, луки... Бувало, Плишень випускав у мене стрілу з двадцяти сажнів і треба було перехопити.
Бувало й перехоплював.
А по занятті, коли ноги нікого не тримали, руки не здіймалися, й Сонце палило немилосердно починалися герці. Всі наставники ратної справи підходили до ідола Перуна, вклонялися, вчиняли молитву, жертвували ножа й зіштовхували одне з одним своїх втомлених вправами вихованців. Такі герці завжди привертали всезагальну увагу: на головному майдані перед капищами збирався чималий натовп цікавих. Здебільшого щойнонабраного молодняку: хлопців та дівчат, які відверто глузували чи захоплювалися побаченим.
І сьогодні також, коли Симаргл перевалив за полудень, передчуття підказало мені, що герць неминучий. Та якби тільки передчуття: навколо капища галасливими юрбами крутилися молодші спудеї. Прагнули видовищ. Тільки цього разу серед молодняку виділялися дві високі постаті витязів. Одного з них впізнати було неважко – непереможний Дон власною особою. Швидко ж він з дороги відпочив, їй-богу. Обабіч стояв невисокий і худий сколот. Мабуть, Любомир, знавець всіх на світі таємних ходів, з яким Дон мало не побратався. Товариська й весела, на перший погляд, особа, з якою я б сам не проти погомоніти про се, про те... Однак не зараз...
Бо щойно я наблизився до натовпу, як дочекався свого виклику...
– Волею Перуна, покровителя хоробрих, та Юри, покровителя розважливих, до герцю запрошуються Світанич, син Світозара, спудей наставника Хвилі, та Марко, син Калістрата, спудей наставника Плишня.
Натовпом пробіг мало не набожний шепіт, серед якого чітко чутно було два слова “яровит” та “сірий”. І справді, коли я вийшов на майдан, то напроти застиг, наче витесаний з дуба, на голову вищий за мене чотирирукий велет. Від нього віяло впевненим спокоєм. Тільки вітер теребив складки важкого каптура й невгамовно металися очі з двома зіницями.
– Віддайте шану богам нашим та виберіть собі зброю, спудеї.
Вклонившись, для годиться, Перунові з Юрою, я підняв із землі облюбованого бердиша. Такого ж, як і у велес-дарівської варти. Супротивник, не дивлячись на мій вибір, перевагу надав велетенському дерев’яному щитові та мечам: звичний для яровитів бойовий набір.
– І нехай, з волі богів наших, почнеться чесний герць! – врочисто, котре за сьогоднішній день, промовив найстаріший наставник.
І після цих слів я відчув, що з неба наче почала за нами стежити щонайменше пара очей. Аж спина дрижаками вкрилася...
Яровит не став довго до мене придивлятися, а відразу пішов у наступ. Чи він такий впевнений в силах своїх, чи він хоче швидко бій скінчити – одначе поводиться зовсім не як вчив наставник Плишень. Та нехай. Я почекаю.
Чітко рухаючись й прикриваючись щитом, яровит пробував захопити мечами бердиш і вирвати в мене з рук. Чи бодай добре по зброї стукнути, щоб вивести її з рівноваги й дотягтись до грудей в наглому випаді. Рухи його були розлогі й красиві. Я ж уникав торкатися двох коротких лез. Тримав відстань. І відступав. Чекав на свою мить.
Але мить моя не надходила. Яровит вирішальних помилок не робив, впевнено йшов уперід і не втомлювався, хоча ніс на собі набагато більший вантаж, аніж я. Треба було наступати самому...
Я злегка подав гостряк бердиша вперед. Яровит відвів його мечем вниз. Та гостряк невимушено продовжив свій рух, вивернувся й різко подався під щит, в груди. Добре виконане одинарне коло, – сказав би наставник. Супротивник відступив на крок й вдруге відвів загрозу. На сей раз вбік і нижнім мечем. Тоді я крутонув ще раз й розпоров яровитові одяг на зап’ясті. Одначе й той не дрімав: мечі зручно обхопили бердиш й рвонули на себе. Древко почало вислизати з рук. Піддавшись його рухові, я стрибнув, розвертаючи зброю тупим, окованим сталлю кінцем вперед і цілячись поверх щита в двообличну голову. Так мені продиктувало чуття бою. І мало що бракувало до успіху. Яровит не очікував ні такої спритності, ані такого ходу. Випустив кінець бердиша із захвату й в останню мить прикрився щитом. Було трохи боляче зі всього розмаху вдаритися боком в раптово зведену дерев’яну оборону. Але ще більше боліло, коли яровит, витримавши удар, вдарив мене дворучним щитом і жбурнув на два сажні від себе.
Глядачі за спинами несхвально загули...
Я впав на спину. Від удару перехопило дихання й іскорки застрибали перед очима. Але пальці продовжували міцно стискати бердиша, що, за неписаними правилами, означало: “герць триває”. Треба було підійматися.
І я зміг. Спершу став на коліна, далі, опираючись на довге древко, звівся на ноги. Щоправда бачив зараз перед собою не звичного для світу Аріїв яровита, а достобісаруку чотириголову почвару неймовірних розмірів. І вона впевнено насувалася відчеканеним кроком.
Розгнівана, бо з лівої брови юшила кров.
– Господарю, ви таки його зачепили!
– Замовкни...
Знову замахали перед обличчям мечі. Знову доводилося відступати. І чекати. Яровит бився добре, одначе дуже правильно, вдавався тільки до перевірених прийомів. На цьому його можна впіймати. І коли світ перед очима повернув свої звичні риси, прийшло розуміння, що наступна дія за мною. Тупий кінець бердиша легко вдарив у підставлений щит – обманний прийом, щоб відволікти увагу й нагло кинутися в низький випад. Спрацювало: двоє мечів запізніло рубонули повітря над головою, а гостряк моєї зброї розпоров передню, слабо захищену ногу яровита.
Глядачі за спинами захоплено заревли...
Та успіх знову не був повним. Хай супротивник пропустив початок удару, одначе сам удар стримав. Підставив свій дворучний щит, вперши його в землю.
А потім я вдруге за сьогоднішній день отримав важкими дубовими дошками по голові.
Вчасно підставлений для захисту бердиш не допоміг. І розпростерся, як наскельний малюнок, впившись поглядом в хмари...
Ніхто звідти за нами більше не спостерігав. Моторошний божий погляд зник. Співчутливо кривилася тільки орієва тінь...
– Спиніться, спудеї. Дякуємо вам, герць закінчено, – десь невідомо з якого боку врочисто проговорив старший наставник.
Яровит глухо застогнав і впав на ліве коліно.
– Не знаю, як чарує, але рубається він не дуже вміло, – почулося з принишклої юрби.
Двоє витязів повернулися до майдану спинами й подалися в своїх справах.
