Уперше він з’явився під вікном моєї кімнати у кінці червня. Голова моя була гаряча, як і погода надворі. Постсесійний відхідняк плавно перетікав у шалений аврал на роботі – колеги повально втікали у відпустки, мені податись було нікуди, отож їхні завдання автоматично переходили до мене. Наразі мене сушило і нудило (вчорашнє святкування здачі останнього іспиту,як завше, обернулося нестерпним похміллям), екран лептопа докірливо світився чистою сторінкою, що в перспективі мала стати статею для завтрашнього номера. Зрозуміло, що мені було глибоко пофігу, що то за чувак ошивається під моїми вікнами. Аж поки він не заговорив.
- Знаєш, я теж хотів би тут жити.
Більш ідіотського початку розмови я ще не чула.
- Взагалі-то я співмешканців не планую.
- Ні-ні, я не про те. Мені просто місцина подобається. Затишно тут.
Ага, ясно що затишно. Я ж не дарма винаймала хатинку майже на території кладовища – і плата невисока, і людей небагато (принаймні живих).
- Слухай, а ти часом не некрофіл? – непідробно поцікавилася я.
- Боже збав! – нажахано відмахнувся чувак. І додав: - Я – Дем.
Ніби це щось пояснює.
- Дем як Демон?
- Дем як Деміург.
Якщо на шизанутих готів, що вічно вештаються цвинтарними алеями, вдаючи демонічних істот, я надивилася достатньо, то Творця зустріла вперше. Він мав вигляд добряче потертого життям янгола, який, до того ж, шмякнувся об асфальт, падаючи зі свого сьомого неба. Словом, чолов’яга богемного типу і невизначеного віку (десь між третім і п’ятим десятком), зі слідами чи то алкоголю, чи то втоми на обличчі.
- Гм, а я вже було подумала, що ти один із них, - кивнула на могили.
- І не злякалася?
- Хай ліпше вони бояться – я дівчина нервова. Особливо після вчорашнього.
- На тебе вчора хтось напав?
- Ага. Абсент. Дві пляшки. А потім зелена фея сказала мені йти спати, але я її не послухала. Тепер шкодую.
Несподівано для себе я пробалакала з ним наступні три години. Небо темніло, але світліше ставало у мене на душі. Здавалося, весь негатив, весь стрес і залишки похмілля я вихлюпувала – ні, не на Дема, а кудись далі, може, в те ж таки небо. Важко сказати, про що ми розмовляли. Пригадую, я розказувала йому про колег і роботу, яка давно перестала приносити задоволення, про беззмістовність того літа і майже болісне прагнення написати справді вартісний твір, а ще – про безглуздя моїх цвинтарних ночей і Реквієм Моцарта, який надовго засів у моєму плейлісті. Дивно, але я майже не пам’ятаю його слів. Здається, він обіцяв приходити ще.
Коли Дем, поцілувавши через вікно мою руку, пішов у ніч, я за десять хвилин зварганила статтю (потім редактор казав, що це одна з найсильніших моїх робіт) і, засинаючи, дякувала небу за цього дивного ангела.
***
І він прийшов знову, коли у шибки стукотів дощ. Цього разу він мав стару парасолю, схожу на ворона з підбитими крилами. Я пила каву і слухала джаз.
- Це осіння музика. – сказав Дем.
- Ні, це затишна музика, коли вмощуєшся у глибокому кріслі, закутуєш плечі картатим пледом і сьорбаєш з горнятка щось гаряче.
- Згоден. Але так буває тільки восени...
Не знаю, чому я ні тоді, ні будь-коли потому не запросила його в кімнату. Я точно не боялася його, бо вже тоді довіряла, як нікому іншому. Просто відчувала, що йому комфортніше там, в позавіконні. Він теж не намагався забрати мене у свій простір, ми ніби жили у скляних кулях, які мають точку дотику, але ніколи – точки проникнення. І чомусь саме ця роз’єднаність робила нас все ближчими.
Так почався наш роман.
Дем приходив до мене. Іноді – заледве не щодня, а часом зникав мало не на місяць. Тоді я впадала у творчий ступор і ту порожнечу, що з’являлася на місці моїх мізків, доводилося заливати літрами кави-з-коньяком. Так Дем став моєю Музою, чи то пак моїм Музом: коли він був поруч, писалося, як і дихалося, легко.
Я ніколи не знала, коли побачу його наступного разу – і в цьому був особливий кайф. Іноді він не заставав мене удома, і тоді я на підвіконні знаходила квіти, завжди жовті. Підозрюю, що він збирав їх тут-таки поблизу – квітучих могил було більш ніж достатньо. Зрештою, я ніколи в нього про це не питала.
Хоча ми дуже багато розмовляли - про музику і кіно, про Павича і Борхеса, про сни та мрії, про життя-в-собі і життя-для-себе, про ерос і танатос, навіть про політику згадували. Або пили гарячий шоколад чи холодне вино (кожен по свій бік вікна). Або слухали музику. Або читали одне одному вірші. Іноді я засинала на канапі, а він наспівував мені колискові. Часто ми просто мовчали в унісон. Словом, ми робили купу різноманітних речей. Крім одного: ми ніколи не займалися сексом. Та що там секс, ми навіть ніколи не цілувалися. То були найплатонічніші стосунки в моєму житті, доповнювані найсильнішим почуттям. То було фантастичне літо.
***
Дем зникав усе на довше, а осінь ставала все нестерпнішою. Я не мала анінайменшого уявлення, де він пропадає. Не знала ні адреси, ні навіть справжнього імені – ніяких соціальних координат. Та й навряд чи він був здатний вписатися у якісь координати з усією своєю неформатністю і нереальністю. У Деміургів ніхто не питає прописки.
Коли до набридливих дощів додалися мокрі сніжинки, Дем прийшов востаннє. Протертий плащ і поранена вітром парасоля не захищали його від противної вологи, довге мокре волосся прилипало до шиї, а з очей хлюпала печаль. Тоді мені вперше захотілось забрати його в кімнату, напоїти липовим чаєм, закутати в ковдру і залишити в себе до ранку – але я нічого подібного не зробила. З будь-ким іншим – так, але не з Демом...
Він мовчав, але я знала, що це прощання. Хотілося плакати.
- А знаєш, наш роман вартий власного роману. Чи хоча б оповідання.
- Я напишу...
- Так, я знаю, ти зможеш.
- І назву «В очікуванні Дема», - спробувала усміхнутися
- Або краще «Calling Dem»
- О, ти знаєш Андруховича?
- Я його створив, - сказав Дем і розчинився в дощі.
За якийсь кавалок часу я майже повірила, що він мені наснився.
***
Була зима і зимно було на душі. Не знаю, чому мене занесло на той, новий відтинок кладовища. Я йшла, ковзаючи ногами по доріжці, а поглядом по надгробках, і думала про своє. І тут я побачила Дема. Він дивився на мене з фотки, фотка була пришпилена до хреста, хрест стояв на могильному горбочку. Логіка підказувала, що далі, під двома метрами мерзлої землі, в цілковитій темряві, холоді і самотності лежить Дем. Я посилала логіку до дідька. Але це не допомагало.
Розказували, що він був пацієнтом психушки. Не буйним, а з тих, «неповносправних». Казали, що влітку його відпускали гуляти в місто, а потім перестали, але він все одно втікав, навіть у найпаскуднішу погоду, хоча завжди вертався назад. І ще казали, що помер він в перший зимовий день (за дві доби після нашого прощання) від запалення легень. І що «в останню путь» його ніхто, крім директорки лікарні, не проводжав.
Я не дуже дослухаюся до тих розмов. Знаю точно, що мій Дем живе – просто десь у іншому часо-просторі. Мандрівний Деміург виконав свою місію, створивши мене-теперішню, і пішов творити далі.
Час від часу я й досі знаходжу на підвіконні пелюстки квітів. Завжди жовтих. І мені щоразу здається, що я ось-ось побачу патлаті обриси Дема, і цього разу заведу його в дім, і більше не відпущу.
Але Деміурги – не перелітні птахи. Вони не повертаються.
