Місце подій: те ж саме кафе, в якому наші герої зустрічалися декілька років тому. За столиком, як завжди потягуючи пиво, сидить один з «письменників». Вигляд у нього досить непрезентабельний: нестрижений, неголений, під очима мішки. Жахливий безрозмірний светр приховує зайві кілограми. На момент, коли з’являється другий герой, бокал першого на дві-третини уже спустошений. Гість - «співавтор» навпаки: є взірцем охайного зовнішнього вигляду та фізичної форми.
- Здоров, старий! Вибачай за запізнення.
- Привіт, киянам. Не варто вибачень.
Офіціант приносить на таці пакет апельсинового соку та стакан.
- Що це з тобою? А, дай вгадаю: в цьому кафе немає такого коньяку, який кияни п’ють?!
- Та ні, справа не в тому.
- То певно, ти у цій вашій секті модній київській.
- Ні, старий. Для вступу в секту мені мільйона не вистачає. Справа в іншому. По-перше, шкода здоров’я, а по-друге вважаю, що це втрата часу.
- Можливо й так. Хоча не сподівався.
- Насправді, це хибна концепція, що успішність літератора, визначається тим, що він п’є. А рожева мрія: перейти з пива на коньяк. До речі, кидай ти це пиво пити. Ти не чув про останні дослідження? В ньому ж естроген, жіночий гормон. Думаєш чому живіт починає рости, груди? На жінку станеш схожий. А найгірше – це зміна світосприйняття. Будеш навіть думати, як жінка.
- Ага, зараз доп’ю ще один бокал та одразу ж кину. В жінку, кажеш, перетворюся. Добре, хоч не в блондинку, а в брюнетку. Чи тут теж можливі варіанти? Справді, мабуть все залежить від того, яке пиво п’єш, якщо світле – то блондинкою стаєш, а темне – брюнеткою. Треба добре подумати, ким же краще бути.
Обоє регочуть.
- Ну то як там у Києві? Жити можна?
- Жити можна, от тільки чи треба! Ти собі не уявляєш як доводиться крутитися, щоб якось зводити кінці з кінцями.
- Як білка у вулику?
- Ні, гірше. Як ковзаняр в ополонці. А якщо серйозно, то пам’ятаєш той старий анекдот, коли йде мужик по вулиці, а назустріч йому траурна процесія. Несуть труну, а в ній сидить мужик і курить. Перехожий звертається до нього:
- Мужик, та ти ж, не помер!? Ти живий! Що ж вони тебе на цвинтар несуть?
- Ти не повіриш. Всім все пофіг.
- Отак і життя наше: хочеш - кури, хочеш - пісні співай, а хочеш - креативи пиши, але все одно невідворотно рухаєшся прямо в напрямку цвинтаря.
- Відколи це Тебе на філософські теми потягнуло? Змінює Київ людей, змінює. Пити пиво припиняють. З’ясовують, що рухаються на цвинтар.
- Граємо те що маємо, як казав класик.
- Він справді так казав?
- Сто відсотків! – обоє знову регочуть.
- Читав, щось з мого останнього.
- Читав, - киянин бере паузу пригублюючи сік.
- І які враження? – не витримує провінційний літератор.
- Ну як Тобі сказати? – обоє сміються.
- Та якось скажи, можна складно. Добре що хоч дорогу на кладовище не приплетеш. Не повторюватимешся, сподіваюсь.
- Та заспокойся, ростеш. Серйозно – ростеш.
- В ширину.
- Можна і так сказати. Стараєшся догодити публіці усіх цих сайтів. А на мій погляд, треба жорстко триматися своєї лінії. Потрібно виходити на новий рівень. На дорослий. Давно – при чому.
- Я і сам розумію, що пора. Але як? І хто це буде читати? Ну, можу я написати про бійку угрупування вчителів з угрупуванням медпрацівників біля контейнеру «Одяг на вагу» під вигуки продавця: «Підходимо жвавіше, порпаємось енергійніше».
- Це було би смішно, якщо б не було правдою.
- Так ото ж! Можна про лікарів написати. Та про їх нове гасло: «Здорових людей нема». Звідки випливає, що всі потребують лікування. Або іншими словами: усім можна продати якісь ліки. Відповідно з двох варіантів лікування вибирається дорожчий.
- А коли вже зовсім не вистачає фантазії придумати якусь хворобу – ліки продаються «для профілактики».
- Саме так! – обоє сміються.
- Це можна назвати «Новими заповідями Гіппократа».
- Знову ж таки: було би смішно, якби не було правдою.
- А ти знаєш, я недавно з Степаном Пушиком спілкувався.
- Ходив до спілки письменників записуватися?
- Ні! Обсудили особливості регіонального вживання та трактування іменників.
- Це як?
- Слухай: якось в неділю йду зранку на футбол. А він з озера міського, з прогулянки вертається. Зустрічаємося позаду технікуму фізвиховання. Він мене питає: відкрита брама чи ні.
- І що далі?
- Я ж навчений, що брама – це для заїзду машини споруда, а шановний класик з пішої прогулянки повертаються. Тому відповідаю: «Щодо брами я якось не зауважив, але хвіртка відчинена точно». А він мене питає, чому я на «браму» кажу «хвіртка».
- І що Ти?
- Я культурно відповів, що у нашому селі всі так кажуть. А він зацікавився: з якого ж це я села. Я сказав. На тому і розійшлися.
- Настільки абсурдно, що схоже на правду.
- Не такий я запеклий шанувальник творчості Степана Пушика, щоб такі легенди видумувати.
- Ото ж бо і воно, прочитав би його «Галицьку браму» - то знав би, яка різниця між брамою і хвірткою. Не плутав би термінологію.
- Можна подумати, Ти ту «Браму» читав.
- Звісно не читав. Чесно кажучи нічого з його не читав. Хоча, можливо, даремно. А пам’ятаю, хтось подарував комусь із батьків його книжку. Можливо тому запам’яталося, що вона була вища від решти книжок і на полицю не влазила.
- О! Значить, не лише у мене є спогади про класика.
- Але ж він до мене на вулиці не підходив. І першим розмову не починав. А може пан Пушик для конспірації почав про браму розпитувати, а насправді хотів особисто оцінити майбутнього класика. Почитав на сайтах твої твори, загуглив, подивився фотографію.
- Не пригадую, щоб я десь писав, що недільними ранками у футбол ходжу грати, - обоє знову сміються. Сміх перериває телефонний дзвінок. Киянин дістає телефон.
- Добре, зараз буду, - обіцяє він невідомому абоненту, після чого звертається до співрозмовника:
- Вибачай старий, але мушу бігти. Термінові справи. Ввечері здзвонимося обов’язково.
- Добре.
- Тоді - до вечора.
- До вечора.
