З 3 по 8 квітня 2009 року у Києві проходив XIX фестиваль класичної музики “Музичні прем’єри сезону”. Це фестиваль, на якому грають твори сучасних українських композиторів. Я теж там був. Слухав. Те, що музика сучасна українська, я зрозумів з перших же нот, але що пов’язує цю музику з класичною, окрім використання класичних інструментів як то скрипка і фортепіано, так і не зрозумів. Складається враження, що для того, щоб тебе вважали сучасним композитором, достатньо просто взяти скрипку, віолончель або флейту і видобути з них безліч хаотичних, незрозумілих і, головне, неприємних звуків. Чим більше звуків і чим вони неприємніші, тим краще – тим більший композитор.
Спочатку на сцені з’явився струнний квартет під керівництвом пишнотілої диригентки. Заграли музику, написану сучасним українським композитором. Коли вони грали, мені здавалося, що це четверо чоловіків вийшли на сцену і влаштували сеанс групової мастурбації. Бути вульгарним – це останнє, чого я хочу, знаходячись у приміщенні консерваторії або філармонії, але жодних інших асоціацій при прослуховуванні цієї музики не може виникнути. Мені тільки хотілося порадити пишнотілій диригентці: пані диригентко, ви ж бачите, все-одно ніхто не дивиться на ваш смичок, то поверніться краще до музикантів задом і крутіть ним так, як зараз крутите смичком. Це набагато більше сприятиме чоловічій творчій активності чоловіків. Після закінчення цього постмодерного опусу на сцену вибіг композитор, почав обнімати музикантів (особливо пишнотілу диригентку), дякувати і кланятися. У перерві я запитав композитора, про що була його музика, що надихнуло його на її створення, про що він думав, що уявляв. Думаю, якщо він зараз скаже, що уявляв чотирьох чоловіків, які виходять на сцену і дрочать під керівництвом пишнотілої диригентки, то він – справжній геній. Це ж треба так точно відтворити свої почуття у музиці. Але він відповів, що музику неможливо пояснити словами, що це позасвідомий процес, яким він хотів відтворити дух і ритми сучасного світу. “Вам сподобалося?”, - спитав він мене. “Так, дуже”. Ми потисли руки і розійшлися приятелями.
Після струнного квартету на сцену вийшов піаніст і зіграв твір ще одного сучасного українського композитора, який називався “Метафізичні розмисли про природу космічного буття”. Піаніст сів за рояль, щосили взяв басовий акорд, затиснув педаль і опустив руки. Сидів так майже хвилину, а бас усе тягнувся, тягнувся... Що може означати цей басовий удар? Композитор наче хотів сказати: глядачі, задумайтесь, і дав аж хвилину, щоб осмислити метафізичний смисл басових звуків. Безперечно, бас був символом космічного вибуху, з якого постав увесь наш світ. Вибух – бах, бас – і мовчання. Нічого немає, абсолютна тиша. Піаніст, знесилений своїм доленосним ударом, сидить з опущеними руками, всією своєю постаттю символізуючи слабкість людини у порівнянні з усесильним космічним буттям. Раптом у когось заграв телефон з мелодією березня з “Пір року” Вівальді. Подумалося, можливо, це тонкий авангардний хід сучасного українського композитора. Вибух, тиша і раптом “Весна” Вівальді як символ пробудження. Я б на його місці так і зробив. Вибух, тиша, всі чотири сезони Вівальді і знову вибух. От і всі метафізичні розмисли. Але ні. Сучасний український композитор вирішив інакше. Піаніст підвів руки і повів легке піаніссімо високими частотами. Так-так, це народжуються перші зірки. Звичайно, який тонкий хід. Все швидше, швидше й голосніше, опускаємось вниз по клавіатурі, формуємо гармонійні кола – це перші планети обертаються навколо сонця. Спочатку кола невиразні і хаотичні – на планетах ще немає життя. Але ось ми дійшли до середини клавіатури, де немає ні холоду басів, ні спеки високих частот – де панує наш, ідеальний для життя, клімат. І, звідки не візьмись, вода потекла швидким арпеджіо, трава проросла разючим стаккато, з’явилися перші рослини, тварини, риби, птахи. Але ось знову наступають баси. Мамонти, динозаври? Басів усе більше і більше...І зненацька – тиша. Льодовий період? Безперечно. Як тонко, сучасний український композиторе. Ні, цей твір треба грати не тут, в обдертому малому залі київської консерваторії, а щонайменше в “Карнегі-холл”. І раптом знову “Березень” Вівальді у залі. Це таки точно тонкий авангардний хід. Але тут мені здалося, що хтось біля мене труситься. Оглядаюся: точно. Поруч сидить чоловік зі стиснутими кулаками і розпухлим роздратованим багряним обличчям. Він із ненавистю дивиться на жінку, у якої заграв телефон і ледь стримується, щоб не скочити й не зацідити їй прямо в пику. Думаю: це точно композитор. Отже, Вівальді – це не тонкий авангардний хід, а брутальне невігластво збоку однієї з шанувальниць сучасної української класичної музики (псевдо, псевдошанувальниць – яка істинна шанувальниця сучасної української класичної музики поставила б Вівальді на телефонний дзвінок?). Тиша була тривалою, як і льодовий період. І ось нарешті пробудження. Пролісками зацвітають перші, ще слабкі, фортепіанні звуки. Але з кожною миттю у них з’являється все більше сили. От уже не тільки проліски, а й ромашки, фіалки, троянди. Далі-далі... Абрикоси, вишні зацвітають, люди саджають картоплю. А ні, стоп. Які люди? Люди ще не з’явилися. От тільки зараз я чую впевнені басові кроки за непевним гамоподібним лепетанням середніх частот. Начебто розум зароджується в лоні нерозумної природи. І от не минає й хвилини, як він опановує природу і піднімається над нею царем. Людина! Так, це людський світ. Його ні з чим не сплутаєш. О, сучасний український композиторе, ти ж це хотів сказати бурхливим потоком нестримних арпеджіо? Це наступ людського розуму, культури, науки, техніки. У музиці з’являється все більше хаосу. Чутно ворожість, злість. Раптом піаніст піднімається і б’є рукою по струнах. Що це? Людське страждання, несправедливість, війни, революції? Чується: близько кінець. Один удар – тиша. Другий удар – тиша. Кожен удар як розбита вежа 11 вересня. Сучасний український композиторе, це ж було 11 вересня, я вгадав? Один удар, другий удар – і мовчання. Кінець. Так, це відкритий фінал. Ми вступили в еру абсолютної непевності, і ти стверджуєш це відкритим фіналом, сучасний український композиторе. Браво. Якби не мої вроджені скутість і скромність, я б так і закричав на всю залу: браво, сучасний український композиторе!
