Зої вже майже тиждень сниться один і той самий сон. Тому вона вранці прокидається не лишень в доброму гуморі, а й з ніжною посмішкою на устах. Жінка, мов на крилах схоплюється зі свого ліжечка, перебирається крадькома через солодко сплячого Назарчика, щоб не сполохати вранішній сон коханого. Прямує на кухню. Визирає через віконечко на щедро залиту сонцем ранкову вуличку. Вікна квартири виходять на схід, тому й сонечку в її оселі завжди лагідне – пестливе навесні, жагуче влітку, замріяне восени і терпко-солодке на дотик взимку. Як вона любить оті ранки, які належать тільки сонцю та їй. Бо тільки йому вона може розповісти свій сон і воно її зрозуміє. «В снах так мало раціонального», - переконаний Назар. «В снах все неправда» - старається запевнити чоловік й доньку, коли та полохливо будиться від поганих снів посеред ночі.
В Назара на роботі неприємності, чергово-позачергові, буде скорочення і ще щось там. Такі часи непевні. А певними вони ніколи й не були. Чоловік її не розуміє. Чи вона його? Він Зої про такі глобальні речі товкмачить, а дружина у відповідь щасливо посміхається та ще жартує. Вірші малій, трьохрічній Юлі, читає, не звичайні дитячі про півників та козеняток, а Байрона та Гете. І ще щось таке, що й не вимовиш. А тут хіба до віршів! Знову доведеться роботу шукати, а дружина тільки ніжно цілує в очі, ніби знає дещо таке, що дасть їм завтра хліб і до хліба та посміхається, посміхається…
Зоя сидить у своєму зручному м'якому кріселку і розповідає Юлечці казочку про Плаксія та Лоскотона. Раптом в балконні двері хтось несміливо стукає: «Мамо, відчини, будь ласка, двері, то я». Вона схоплюється, підходить до балконних дверей. Крізь шибку на неї дивиться маленьке сонечко, усміхнене личко щасливого хлопчика. І так млісно у неї на серці, так світло. Вона розчиняє навстіж двері, ні миті не вагаючись. Бо це її син, її син. Разом з хлопчиком в хату через двері заходить сонце і стільки світла, що воно здається проникає в серце, в кожну клітинку тіла, в найтемніший закуток оселі. Вони всі троє: доня, син і мама беруться за руки і кружляють в золотому танку навколо сонечка.
«Десь тут була подоляночка, десь тут була молодесенька».
Який гожий сон!
В Зої сьогодні свято, вірніше в їхній родині свято. Юльця це відчуває. Мама подарувала їй найкрасивіші в світі бантики-квіти блакитної барви, як небо. Юлька не може відвести від себе в люстерку очі, така вона мила! Зоя вдягнула святкове барвінкове плаття, яке подобається її Назарчику. Спекла його улюблений Наполеон. В квартирі так затишно і гарно! Хоча в квартирі вже давно горить верхнє світло, тому що пізній вечір, та навкруги аж надто сонячно від радості, яку випромінює Зоя. То мамин настрій засвітив те сонечко й мала задоволено плескає в долоні.
Сьогодні вночі знову наснився той самий сон. Зоя з горнятком чаю дивиться на сонце, яке з-за обрію махає їй радісно рукою-промінчиком. Сонце прокинулось. Вона вчора сказала Назарчику про те, що уних буде дитина. Коханий принишк. Мовчки повечеряв, сказав, що дуже втомився на роботі і пішов спати. Може справді втомився?
- Зою, люба!!! Я також люблю дітей та ми ще такі молоді. А ситуація й сама знаєш яка?! Може зробиш аборт? Я наполягаю, зрештою! Все коли-небудь владнається, тоді можна про другу дитину подумати. А Юлька? Діти – дороге задоволення! Що за дурнуваті сюрпризи?
Він ніжно і ніби трохи винувато пригортає її до себе. Та його тепло, яке завжди зігрівало душу, сьогодні пече, перетворюється на жар, його уста з ніжно-шовкових стають колючими зміїними, очі-озера пересихають. Це не ніжність, це – вогонь і він спопеляє.
Маленький хлопчик схожий на сонце їй більше не сниться. Ось так раптом він перестав приходити в її сни. Зоя знає чому. Інколи вона сумує за тими снами і за світлом, яке він вів з собою за руку. Та це не бентежить її аніскілечки. Адже через п'ять місяців вони зустрінуться, неодмінно. Вона ніжно гладить себе по животику. Там мирно спить її сонечко, її синочок.
