Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46602
Рецензій: 90910

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Читачі Чехова_для Хуліо Медема

© Владислав Івченко, 15-04-2009
Вже закінчувався шостий місяць мого перебування секретарем у відомого сумського приватного детектива Чета Загорулько. Як я вже писав, піти на цю роботу мене привабила можливість поближче вивчити життя у його кримінальному ізводі. Чет колись був відомим в Сумах кримінальним журналістом, а потім, з приходом в його газету німецького інвестора, пішов на вільні хліба приватного детектива. Про нього в місті балакали багато і Чет старанно підтримував легенди навколо своєї особистості. І на мою присутність при розслідуваннях він погодився тільки тому, що я показав йому декілька своїх публікацій в літературних журналах і розповів про те, що про Шерлока Холмса ніхто б так і не дізнався, не дивлячись на всі його чесноти, якби не доктор Ватсон, який розповів про них всьому світу. Ну, тобто розповідав письменник Конан Дойль, але виявилося, що Чет ніколи не чув про того і вважав Холмса з Ватсоном реальними особистостями, хіба що трохи пришелепуватими.
- Життя не знають. – казав він про них і впевнено кивав головою. Оце за знанням життя я і пішов на співробітництво з Загорулько, сподіваючись приймати участь у розслідуваннях і черпати звідти життєву правду діжками. Та вдарила криза, грошей поменшало і люди вже витрачалися на що завгодно, тільки не на розслідування. Роботи не було, Чет вимушений був відмовитися від офісу в центрі, сиділи зараз в халупі на окраїні. Та як часу було багато, то я запропонував, щоб Чет розповідав про минулі справи, якщо вже теперішніх зась. Ото він розповідав, а я записував, сподіваючись згодом зробити з тих записів книгу крутих детективів, заснованих на реальних подіях.
В той день, це була п’ятниця, середина лютого, дощ змінювався снігом, у нас зламався обігрівач, то в офісі було сиро, ми сиділи у верхньому одязі, в мене дуже мерзли пальці, але я все стукав по клавіатурі свого ноутбука, бо Чет дуже цікаво розповідав про свою подорож в Середню Азію, звідки він забирав хлопця, який був там в наркотичному рабстві. Чет час від часу виконував делікатні доручення за кордоном, то їздив до Німеччину шукати там якусь дівку, що зникла в павутині борделів, то в Росію, щоб розкопати давню історію з підміною немовлят. Бував і в Середній Азії.
Саме розповідав про азійські звичаї, що квитки там не діють, а діє, хто перший зайняв місце, а ще возять овець у купе і на кожному кордоні норовлять зняти з подорожуючих шкіру. Він говорив, я ледь встигав набирати, коли біля вікна зупинилися машина. Тут слід добавити, що офіс на вулиці Третій Продольній знаходився у напівпідвальному приміщенні, то колесо машини як раз затулили вікно.
- До нас, чи що? – сказав я. Тут раніше було декілька офісів, але криза вже вибила їх і зараз у підвалі залишилися тільки ми. Можливо той, хто приїхав, не знав про це, а можливо, таки це був клієнт, перший за останні два тижня.
- Не знаю. – байдуже сказав Загорулько, але прибрав зі стола насіння і поправив зачіску. Хоч ніколи не служив в органах, але за довгі роки спілкування з правоохоронцями прийняв цінності серйозного зовнішнього вигляду. То не розумів, як ото я можу ходити у червоній курточці і смугастому шарфу, «як папуга». Казав, що виглядати треба серйозно, тоді і люди будуть тебе поважати.
У двері постукали.
- Заходьте. – сказав Чет своїм впевненим і серйозним голосом.
Він вже сидів за столом і наче вивчав якісь папери, щось записував олівцем, хитав головою, наче про щось зосереджено міркував. У кімнату зайшов чоловік років п’ятдесяти, добре одягнений і трохи схвильований.
- Доброго дня, мені потрібен Чет Загорулько. – сказав гість приємним баритоном.
- Доброго дня, я – Чет. – сказав Загорулько і підвівся з-за столу, щоб привітатися. Вони потиснули один одному руку, після чого чоловік подивився на мене. – Це мій помічник, Владислав. Будь ласка, присідайте. – Чет вказав на стілець біля свого столу.
Я казав Чету, щоб він звав мене Владюша і він так і робив, але лише тоді коли ми були удвох. При чужих він завжди називав мене Владиславом. Детективний бізнес вимагав серйозності, без всяких там легковажних зменшувальних назв.
Гість сів і схопив себе зубами за губу. Як кіно, коли треба було показати, що людина хвилюється і не знає з чого почати.
- Слухаю вас. – сказав Чет досить привітно. Взагалі то він був різкою, подекуди жорсткою людиною, і з клієнтами дуже не панькався, але на дворі була криза, а у шухлядці столу неоплачені квитанції за електрику і воду. Тут вже наступиш на горло власній пісні і почнеш буде лагідним.
- Справа в тім. – каже гість і зупиняється, починає нервувати і дратується з цього. Видно, що він не звик нервувати, не звик почувати себе, як карась на сковороді, це для нього незвично. – Я звернувся до вас. Вирішив звернутися… - він замовкає, дивиться кудись в бік, можливо вже навіть думає, чи не піти йому геть звідси.
- Шановний, говоріть. Я коли вчився в інституті, то завжди нервував перед іспитом, але варто було мені сказати кілька слів, як мене вже було не зупинити. – встряю у справу я, встряю зовсім даремно, бо на мене грізно дивиться Чет і з недовірою гість.
- Владиславе! – гиркає на мене Чет і я відвертаюся до свого ноутбука. – Слухаю вас, ви не хвилюйтеся. Говоріть.
- Справа в тому, що моя справа, ну, не моя, а та з якою я прийшов, вона дуже незвичайна.
- Зі звичайними до мене не звертаються. – каже Чет і киває головою. Він вміє передати клієнтам упевненість.
- Так, незвичайна справа. – гість нервує, але вже трохи менше.
- Я спеціаліст по незвичайним справам. То давайте перейдемо до справи. – каже Чет. Стилістично звучить не дуже, але я вирішив описувати все як я, не лакувати дійсність.
- Розумієте, там просто все дивно і можна подумати… - все ніяк не набереться впевненості гість.
- Слухайте, просто кажіть. Повірте мені, я стикався за своє життя з такими дивами, що ваше не буде таким вже разючим. Говоріть те, що є і не хвилюйтеся про те, як воно виглядає. – каже Чет і цими словами помітно підбадьорює Чета.
- Так от, мій син, мій прийомний син. Син жінки, Володя. Дуже розумний, талановитий хлопчик, він закохався. Ну і привів свою пасію додому, знайомитися.
Я дивлюся на гостя і думаю, що не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб зрозуміти, що кохана сина не сподобалася нашому клієнту і він хоче знайти на неї якийсь компромат, щоб знищити в очах сина. Та я ж письменник, я не можу зупинитися на простому варіанті, мені потрібна мелодрама, якийсь сюжетний хід, який би перевертав все з ніг на голову. Що як цей дядя, судячи зі всього грошовитий, мав з подругою сина якісь відносини. Тепер же виступає проти виникнення можливого трикутника.
- Так. – каже Чет і виглядом показує, що чекає продовження. Здається, у давніх греків це називалося майєвтикою, тобто допомогою при пологах, коли правильно задані питання допомагали досягти істини. Тут навіть не питання.
- І ця дівчина здалася мені знайомою. – каже гість і червоніє. Ну що я вам казав!
- У вас були з нею стосунки? – Чет теж не дурень, розуміє про що йдеться.
- Так. Точніше – ні. – мнеться гість.
- Так були, чи ні? – уточнює Чет.
- В тому і справа! – каже гість і зітхає. В нього на лобі піт, він розстібає своє дороге чорне пальто. Хоча в офісі у нас зовсім не жарко.
- В чому?
- Ну, це важко пояснити.
- Кажіть, як є.
Чоловік зітхає, мабуть хочу оминути якісь неприємні моменти. Я вже вигадую, що він зустрічався з тою дівчиною, зробив їй дитину, після чого нагнав, а вона узяла і окрутила його сина, нехай і прийомного. Отака мелодраматика, ну я завжди до неї був схильний.
- Просто я був закоханий у дуже схожу жінку тридцять років тому. – видихає нарешті гість, але від слів його питань стає ще більше.
- Дуже схожу? – перепитує Чет.
- Не просто дуже, а дуже-дуже! Я коли її побачив, то ледь не знепритомнів. Бо це була вона!
- Хто? – влізаю я, хоч і не повинен був, але я люблю всілякі цікавості і таємниці, а тут почав відчувати їх.
- Міра. Давайте спочатку. – каже чоловік і витирає хусткою лоба. Ну точно в старому кіно, в житті я давно не бачив людей, які б витирали піт з чола хусткою. – В 1972-му році я закінчив інститут і був направлений в Таганрог, це таке невелике місто на березі Азовського моря. Провінція страшна, в порівнянні з тим Таганрогом і Суми, як столиця. Але я був молодий, а тоді все сприймається легше. І ось одного разу у клубі місцевого металургійного заводу я познайомився з дівчиною. Її звали Міра. Я закохався з першого погляду. Я серйозна людина, але ж розумієте, молодість, вона робить нас трохи божевільними. У нас розпочався роман, я їй щодня дарив квіти, хоча заробляв зовсім небагато, вимушений був вночі ще працювати в порту вантажником. Тоді на це дуже погано дивилися, могли і з комсомолу поперти, але я ризикував, щоб мати можливість зводити кохану Міру в ресторан. Не буду розповідати, як мені було добре, я кохав її, думав, що одружимося і будемо жити разом, коли вона зникла. Залишила записку, що не може залишитися зі мною, просила не шукати.
- Але ви шукали?
- Шукав! Але справа в тому, що я майже нічого про неї не знав. Зустрічалися ми завжди або в місті, або в моїй кімнаті у гуртожитку. Я не знав де вона мешкає, не знав її родичів, що там казати, коли я не знав її прізвище!
- То не знайшли?
- Ні. Я за місяць обійшов весь Таганрог, вулиця за вулицею, будинок за будинком, показував її фотографію, яка в мене залишилася. Але ніхто не впізнав її. Я відчував себе божевільним. Мені було дуже погано, я навіть вени собі порізав.
- Вени? – дивуюся я, бо не можу уявити собі цього поважного дядю, який ріже собі вени.
- Вени. – киває він. – Це буле справжнє божевілля, мене ледь не звільнили, я був на межі і лише дивом врятувався. Потім переїхав до Сум, спробував все забути, одружився, розлучився, знову одружився. Лише років через десять відійшов від того випадку. Але не забув, зовсім не забув! І ось уявляєте, мій прийомний син приводить додому подругу, яка ну точна вона, а ще і звуть її теж Міра!
- Міра? – Чет робить вигляд, що здивувався, насправді ж, я знаю, що він ніколи не дивується.
- Міра! – каже чоловік і плескає долонею по столу. – Я розумію, що це звучить божевільно, але ось фотографії! Тієї Міри, через яку я ледь не загинув більше тридцяти років тому і цієї Міри! Подивіться самі!
Він кладе дві фотографії на стіл. Одна чорно-біла, інша – кольорова. На чорно-білій святкування Нового року в Палаці культури. Усі в костюмах. Якийсь молодий хлопець з чорним чубом і білявка. Висока, худенька, з обличчям, в якім є щось пташине. На кольоровій інший хлопець, зовсім інший, а ось дівчина та сама. Ми з Четом роздивляємося фото. Чорно-біла явно зроблена давно, а кольорова нещодавно. Але ж у час фотошопу хіба можна казати щось напевно про зображення?
- Ну, хіба не схожі? – питає гість.
- А це ви? – питає Чет і вказує на хлопця з чорно-білої фото.
- Я. Я дуже змінився, розумію. Я ж спочатку посивів, тепер ось полисів, набрав ваги, збрив вуса. – він киває головою. – Але ви подивіться на Мір! Це ж одна і там сама людина!
- Ну, вони дійсно досить схожі. – погоджується Чет. Я б сказав, що вони повністю ідентичні одна одній. Господи, та навіть зачіски однакові!
- Я не розумію, як це може бути. І я дуже хвилююся. Я люблю свого сина, він мені, як рідний. І я не хочу, щоб Володі довелося пережити тем саме, що пережив і я. Ось чому вирішив звернутися до вас. Мені треба довідатися більше про цю Міру. І, можливо, з’ясувати, чи пов’язана вона з тією Мірою, Мірою моєї молодості. – гість дивиться на Чета. – Ви візьметеся за це?
Чет витримує паузу. Не треба показувати клієнту, що його замовлення для нас, як дощ, після довгої посухи, що ми вже були згодні хоч на що, що Чет стрімко наближався до банкрутства.
- Добре, ми візьмемося за цю справу. – погоджується Чет наче після деяких вагань.
- Тільки обережно. Ані Міра, ані Володя, ані хто інший не повинні здогадуватися, що я звернувся до вас.
- За це можете не хвилюватися.
- Ваш помічник надійний? – питає гість і киває в мій бік. Не знаю вже чому, але яку б серйозну мармизу я не робив, більшість клієнтів завжди мала сумніви щодо мене. Наче я мав напис на лобі: «Не вірте йому».
- Ми з ним пройшли вже багато справ, не хвилюйтеся. – заспокоює Чет. – Що ви знаєте про цю Міру?
- Та нічого. Майже нічого. Я спробував розпитати Володю, але він і сам не знає. Зустрілися на якійсь вечірці, потім завжди зустрічалися в місті, або на квартирі у Володі, він вже кілька років живе окремо. Це мене додатково налякало. Та Міра і ця Міра, вони якось занадто вже схожі, наче між ними і не пройшло більше тридцяти років!
- Нам треба хоч за щось зачепитися. Дайте адресу Володі, будемо чекати її там.
- Сьогодні вони йдуть на концерт у Філармонію. Міра виявилася великою шанувальницею класичної музики, а зараз же йде «Бах-фест». Концерт о шостій. У них сьомий ряд. Я знаю, бо сам купував квитки. Ви їх помітите: Володя такий високий, атлетичний. І вона, така худенька, тендітна білявка.
- Добре. – киває Чет. – Ось наші розцінки. – простягає прас-лист. Там перший пунктом про передплату. Ми на мілині, треба хоч якісь гроші узяти, а то останній тиждень Чет обідає за мій рахунок, через це нервує і кожного разу обіцяє все віддати.
- Так, звісно. – чоловік дає нам дві сотні на витрати. Просить подзвонити, як тільки ми про щось дізнаємося.
- Добре, обов’язково. – обіцяє Чет.
- Мені треба знати, хто ця Міра, хто її батьки, може я був знайомий з її матір’ю. Все про неї!
- Зрозуміло. Думаю, що за тиждень ми встигнемо дізнатися про неї все. – обіцяє Чет. – І фотографії залиште.
- Вони у мене в єдиному екземплярі.
- Владиславе, відскануй, будь ласка.
Я сканую, потім вивожу на кольоровий принтер – залишок бувалої розкоші, коли у нас була окрема секретарка і кімната для розміщення черги клієнтів.
- Готово. – повертаю фотографії гостю, який все розповідає Чету, що дуже вже дивна схожість між цими Мірами.
Потім вони тиснуть один одному руки, Чет виходить проводити клієнта, коли повертається, то дзвонить знайомим, просить пробити номер машини, на якій проїздив гість.
- Навіщо тобі це? – дивуюся я.
- Чим більше знаєш про клієнта, тим легше допомогти в його справі. До того ж завжди треба страхуватися, щоб тебе не використовували в темну. – каже Чет і я згадую його розповіді про те, як намагалися вплутати у гру проти прокуратури.
Чет обережний і це не паранойя, а необхідність. За кілька хвилин дізнаємося, що машина зареєстрована на громадянина Сопілку М.В. Чет пробиває його, виявляється, що у місті троє Сопілок М.В, по віку підходить тільки один і він очолює філію одного з великих комерційних банків.
- Серйозна людина. – каже Чет. – Платоспроможна. – він стукає правим кулаком по лівій долоні. Це в нього такий улюблений жест. – Поїхали.
- Куди?
- Пообідаємо.
Скоро вже їмо піцу у центрі. Чет замовив собі пива, а я червоного вина.
- А Галя в нас балувана. – бурчить Чет, який не схвалює моїх смаків, зокрема того, що я не п’ю пиво та горілку, віддаючи перевагу продуктам виноградної лози.
- Що ти думаєш про цю справу?
- Та не знаю. Покажи фото.
Знову дивимося на них. На Мір. Ну дуже схожі дівчини. Між якими тридцять років.
- Донька? – кажу я найбільш вірогідну версію.
- Не будемо гадати. – Чет не любить фантазувати та вигадувати, каже, що життя багатше за людську уяву. Тут я з ним погоджуюся.
Увечері сидимо в машині біля обласної філармонії. У Чета сіренький «Деу-ланос». Каже, що це ідеальна машина для оперативної роботи, бо майже повністю зливається з пейзажем. Хто зверне увагу на сіренький «Деу»? Чекаємо закінчення концерту. Чет вже був у залі, його пропускають безплатно по старим журналістським зв’язкам. Сказав, що об’єкти на місці. То чекаємо. Розпитую Чета про Недригайлів, такий райцентр. Невеличке містечко, але дуже дивне. Зі слів Чета виходить, що там час спливає якось по-іншому, з затримкою, то людина може померти і ще деякий час жити. Чет не знає, чому так відбувається. Я дивуюся, але вірю, бо Чет не буде вигадувати, він взагалі не любить вигадок. Хоча ні на що інше це не схоже. Райцентр, в якому час спливає не як у людей. Маячня. Я не напишу про це у своїй книзі про Чета, бо у це ніхто не повірить, всі скажуть, що вигадки, а ж пішов працювати до Чета, щоб набрати натури, щоб всі розуміли, що це життєвий чистяк!
- Виходять. – каже Чет. З філармонії суне натовп. Але ми легко помічаємо нашу пару. Він високий, стрункий, широкоплечий, вона цибата, у довгому пальто, яке підкреслює тендітність її фігури. Біляве волосся, розсипане по міху коміра. В неї легка хода. Це ми вже потроху їдемо за ними. Обганяємо, зупиняємося попереду, чекаємо. Вони йдуть неквапливо, видно, що дівчина щось розповідає, мабуть враження від концерту. Хлопець уважно її слухає, потім починає цілувати. Зненацька і палко. Вони застигають посеред тротуару, як раз недалеко від нас, мені добре видно їх у бокове дзеркало. По їх різким рухам видно, що кохання у самому розпалі, вони божеволіють і дуріють один від одного. Я аж трохи заздрю їм. Якось останнім часом не можу закохатися. Зустрічаються хороші дівчата, але щоб накривало, щоб отаке божевілля, щоб пристрасть судомами, такого немає. Якось все спокійно, як поїсти.
- От присмокталися. – каже Чет. Він завжди брутальний, коли говорить про відносини чоловіка та жінки. Здається, що це маска, поза така. Як насправді, я не знаю. Під час наших довгих бесід, я так і не дізнався жодної його романтичної історії. Чи їх взагалі не було, чи він зберігав їх у суворій таємниці. Не знаю.
Ось вони ледь відірвалися від губ один одного і йдуть, наче п’яні. Він щось каже їй, вона хитає головою. Він цілує її, вона виривається з його обіймів. Сміється, щось каже.
- Сучка, розпалила пацана, а тепер відправляє. – каже Чет. Він дійсно все правильно зрозумів, бо дівчина цілує хлопця, сідає сама у маршрутку і їде. Ми за нею. Не поспішаємо, щоб не проґавити, де Міра буде виходити. Вона їде на двадцять п’ятій. По вулиці Троїцькій. Виходить коло дитячої лікарні, переходить дорогу.
- Пішов слідом. – наказує Чет.
Я вискакую і біжу за нею. На вулиці вже темно, а тут і ліхтарів немає, ледь встигаю помітити, як вона повертає за одну з хрущовок. Біжу туди. Вона заходить у третій під’їзд. Я вже дещо вмію, то не пруся слідом за нею, а залишаюся на улиці. В цих домах сходи видно через вікна. То легко побачити, що дівчина заходить в квартиру на третьому поверсі. Тоді вже піднімаюся, дивлюся номер. Коли повертаюся, Чет вже чекає біля під’їзду.
- Ну що?
- Тридцять сьома квартира.
- Добре. Завтра о сьомій тут.
- Чому о сьомій?
- Навряд чи вона раніше з дому піде. Дівчата люблять поспати, це їм для шкіри корисно. – зненацька демонструє свою обізнаність у дівчачих справах Чет.
Зранку зустрічаємося біля будинку Міри. Чекаємо. Вона виходить десь о-пів на восьму і йде кудись пішки. Ми за нею. Дізнаємося, що вона працює одній з приватних гімназій. Викладає іноземні мови: англійську, французьку та німецьку. Поліглот прямо.
- Тепер сходи, розпитай сусідів. – наказує Чет. – Тільки не каже, що з банку.
- Та ладно, міг би вже і не нагадувати! – трохи дратуюся я. Це була така історія, після Нового року, що мені ось так само треба було розпитати сусідів однієї людини. Я прийшов, сказав, що з банку, цікавлюся майном. Ну, думав, що буде нормальне пояснення, чому задаю питання. А мене, як обступили місцеві бабки, як давай штовхати і кричати. Ось тоді я відчув на собі, що таке класова ненависть. Криза вже була у розпалі, по телевізору тільки і казали про банки, які забирають квартири за невиплачені кредити, то мене ледь не заклювали. Чет досі з цього сміється. Але я вивчив урок і вже не припускаюся помилок.
Цього разу я придумав, що закохався і оце хочу дізнатися, що за людина.
- А то знаєте, які зараз дівки. Так наче і нічого, а потім виявляється, що стерва. – кажу я бабці, яка сидить на лавці біля під’їзду. Вона слухає мене, мружиться на скупому лютневому сонці і киває головою. – То що вона за людина?
- Не по тобі вона. – зненацька каже бабця.
- Чому це?
- Вона ж королева. Ти її бачив? Який погляд, яка осанка! А ти сірий і грошей в тебе немає. – зненацька виголошує вирок стара.
- До чого тут гроші? – не погоджуюся я і відчуваю якусь образу, хоч і дарма.
- До того. Ти б бачив, які до неї залицяльники приїздять. Грошва з них аж пре. З букетами, з подарунками. То краще тікай від неї, хлопче, не по тобі вона. – бабця сидить з мармизою якогось поганського істукана і навіть не дивиться на мене. Вирок винесла і не дивиться. Я дратуюся, бо не згоден з таким оцінюванням самого себе. До того ж так нічого і не дізнався про Міру.
- А це її квартира?
Бабця не звертає на мене уваги і мовчить, я дратуюся, наказую собі заспокоїтися. Спілкування з людьми не моя сильна риса, але вже що є.
- Вона з батьками живе?
Бабця мовчить. Ухожу, плентаюся навколо будинку, коли бачу, як з під’їзду виходять два чоловіка. У них сумний погляд людей, у яких труби горять, а випити немає за що. Пропоную їм по пляшці пива в обмін на інформацію. Вони починають розповідати про Міру на два роти. Живе сама, знімає квартиру у жінки, яка зараз мешкає в селі, а в місто навідується лише щоб забрати платню. Сама дівка тиха, але от ходять до неї багато женихів і такі всі при баблі, на джипах та інших дорогих машинах їздять, букети носять. Живе вона тут роки чотири, щоб там родичі які до неї приходили чи батьки, навіть подруги, такого не бачили. Тільки залицяльники.
- Добре, пішли за пивом. – кажу інформаторам.
- А ти б краще грошами. – просять вони.
- Навіщо вам гроші?
- Ми самогону б купили. Він якось тривніше.
Видав гроші, сів в маршрутку і поїхав в офіс. Чет уже був там. Вислухав, що я дізнався.
- Добре.
- А ти що дізнався?
- Та нічого. Ніхто про її минуле не знає. Чотири роки тому з’явилася, запропонувала послуги. Прізвище її Б’янко. Диплому у неї не було, рекомендація теж, але узяли, бо мови знає дуже добре.
- Без диплому?
- Без, але це ж приватна гімназія, там не папірець важливий, а щоб ти справу знав.
- І що далі?
- Сьогодні вона в чотири закінчує, подивимося за нею.
В чотири ми вже сидимо на вулиці Кірова, чекаємо. Ось вона виходить. Слухайте, вона дійсно красива. Щось в ній є справді витончене, елітне, аристократичне. Королева та й годі. На вулиці бруд і лід, а вона он йде, осанка, спокій, наче і не помічає цього провалля між зимою і весною. Повертає на Петропавлівську. Там ловить маршрутку і їде додому. Увечері йде у місто. Там зустрічається з женихом, їдуть до нього. Мабуть їм там добре.
Чету дзвонить наш замовник. Чет дещо розповідає, каже, що ми кинули на розслідування всі сили. Ховає мобільник.
- Вона якась дивна.
- Чому?
- Ну, наче без майбутнього. У кожної людини є майбутнє, а про неї ми нічого не знаємо. Ось вона з’явилася в Сумах і все. Потрібен її паспорт.
- Навіщо? – дивуюся я.
- Йолопе, щоб подивитися прописку! Десь же раніше вона жила. Може це допоможе нам дізнатися про її минуле.
Сидимо, Чет палить.
- Або ще можна подивитися її квартиру.
- Як подивитися?
- Зсередини.
- Але це ж незаконно.
- Незаконно, якщо нас спіймають. Але ж можна бути обережними. Вона точно сама живе?
- Так сказали сусіди.
- Поїхали. Вона тут до ранку буде.
Поки ми їдемо, я думаю, як бути. Так, я хотів знайомства з життям, хотів дізнатися, як робляться справи, але в тюрму попасти не хотів. Тобто там теж можна було дещо дізнатися про життя, але я, як економіст завжди вважав, що у кожного товару є своя ціна. І спосіб пізнавання життя через ув’язнення видавався мені занадто витратним. То лізти у чужу квартиру мені не дуже хотілося. Так, Чет досвідчена людина, він в явну халепу не полізе, але хіба він не може помилятися?
- Як ми відкриємо двері?
- Подивимося.
Він поставив машину за квартал від будинку Міри. Пройшли пішки. Піднялися сходами, Чет почав щупати двері.
- Броньовані. Але замок так собі. – він цокотить чимось залізним у кишені, потім шкребе у замку. Я дуже хвилююся, мені здається, що ось-ось з’явиться міліція і пов’яже нас. А потім буду писати мемуари в тюрмі. Колись я писав книгу про те, як письменник домігся дозволу і бере інтерв’ю в тюрмі для смертників, які розповідають свої історії. Декілька навіть написав, але потім покинув задумку, бо почав сумніватися у її цікавості. Нарешті замок клацає. – Пішли! – шепоче Чет.
Ми заходимо в темряву. Чет проходить вперед, заглядає в кімнату, потім у кухню, не обминає і ванну з туалетом.
- Нікого. – він зачиняє штори і вмикає невеличкий ліхтарик. – Треба тут все обшукати. А де твій ліхтарик? – питає Чет. Я розумію, що забув в машині.
- Забув. Зараз схожу за ним. – мені хочеться піти звідси, чим швидше, тим краще.
- Не треба бігати. Допомагай мені.
Ми риємося кілька годин. Я спочатку дуже нервую, потім потроху звикаю і заспокоююся. Не знаходимо нічого. Ніяких документів, жодних фотографій, листів, хоча б чогось, що може допомогти нам дізнатися про її минуле. Так не буває, у кожної людини є якісь згадки про минуле. Звісно, якщо людина не приховує його. Ось ця Міра, здається, робила все, щоб ніхто не знав про її минуле. Чому? Які таємниці ховає ця красуня?
- О, ключ! – шепоче Чет.
Дійсно, є ключ, такий маленький, як іграшковий.
- Знаєш, від чого він? – питає Чет.
- Ні. – я не дуже то знаюся на ключах.
- Від банківської скриньки.
- Банковської?
- Ага. Вона наче чекала нас! – каже Чет. – Наче знала, що ми прийдемо і будемо шукати!
Ми ще перевірили шафу, сервант, письмовий стіл, тумбочку під телевізором.
- Он ще лептоп! – кажу я.
- Подивися. – наказує Чет. Він не дуже впевнено почувається з новою технікою. Навіть мобільний телефон може викликати у нього деякі труднощі. Що там вже казати про лептоп.
- Світи. – кажу я. Вмикаю ноутбук. Хвилююся, якби там не виявилося пароля. Я ж усього лише юзер, долати паролі не вмію. Дякувати Богу, пароля немає. Дивлюся по текам. Багато музики, зазвичай класичної, фільми, серед яких багато екранізацій Чехова. Он є і тека «Чехов». Нічого собі, дванадцять гігабайт! Оце так вподобання у дівчини! Шукаю фотографії, у кожного ж повинні бути фотографії на лептопі, але знаходяться якісь все давні, чорно-білі. А сучасних і немає. Дивно.
- Стій! – штовхає мене в спину Чет. – А ну поверни!
- Кого?
- Фотографію!
- Оцю?
- Ні, ще назад. Ось.
Фотографія випускників якогось курсу. Мабуть що дореволюційного. Молоді дівчата і хлопці, усміхнені, усі в передчутті життя. Страшно уявити, що їх чекало попереду. Перша Світова, революція, червоний терор, голодомор, репресії, Друга Світова. Вони ще нічого цього не знають, вони вірять, що зможуть змінити життя на краще, в них багато планів і надій. Уявляю, як хтось років за сто буде дивитися мою фотографію і думати щось схоже.
- Це ж вона! – каже Чет і тицяє пальцем в екран. – Чуєш? – трясе мене за плече. Я замислився, це зі мною буваю, вдивляюся і дійсно бачу її. Міру! Ось серед цих курсисток вона! У скромній сірій сукні, сьома в третьому ряду. Це вона! – Як це може бути? – питає в мене Чет те, що я і сам хочу спитати.
Скачую фотографію собі на флешку, яка водночас і програвач музики. Ще гортаю зображення. Дуже багато фотографій з вистав. Вона театралка, треба так розуміти. З багатьох фотографій знаходжу лише одну сучасну. Міра стоїть у скверику Банківської академії і посміхається. Вона красива. Я ото дивлюся на неї і відчуваю тривожне хвилювання.
- Візьми це фото. – каже Чет якимось чужим голосом.
- Ага.
- І треба уходити.
- Ага.
Я вимикаю лептоп, Чет перевіряє, щоб шафа була зачинена і ми не залишили інших слідів своєї присутності. Відкриває штори. Ми виходимо, чапаємо до машини. Сідаємо там, Чет щось думає. Коли він над чимось замислюється, то так зосереджується, що не може робити нічого іншого. Ми сидимо в машині, Чет щось собі шурупає. Я думаю про дореволюційну фотографію. Може це була якась вистава? Ото всі і одяглися у старинні вбрання. Хоча одягати стільки народу, якась дивна вистава. До того обличчя тих часів! Зараз можна одягти людей під ті часи, але ж обличчя інші! Ні, це Мірини бабуся. Чи, навіть, прабабуся. Просто у них в роду всі дуже схожі.
Чет заводить машину. Це значить, що до чогось додумався. Він впертий і не зупиняється, поки не буде бажаного результату.
- Ну що, ти щось зрозумів?
- Ні. – ми їдемо, назустріч таксі. Чет розвертається і зупиняється. Бачимо, як з таксі виходить Міра. Приїхала таки додому.
- Вчасно ми пішли. – кажу я. Чет не відповідає. Мовчить, щось думає. Довгенько. – Поїхали додому. Чого тут стояти?
- Їдь сам, а я залишуся тут. – каже Чет.
Я б поїхав, але маршрутки вже не ходять, а грошей на таксі немає. Просити у Чета якось не хочеться, та й занурення в життя приватного детектива повинно бути повним. Треба ночувати в машині - буду ночувати.
- Я теж залишаюся. – кажу я. Чет киває головою і починає вмощуватися спати. Йому легше, він невеличкий, до того ж може спати сидячи. А мені треба лягти, треба щоб було тепло і я міг витягнути ноги. Спочатку я засинаю, але вже за годину прокидаюся, бо затекли ноги. І холодно. Оце б ковдру якусь, але де ти її візьмеш? Так до самого ранку і кручуся, як гівно в ополонці. Коли починають ходити маршрутки, залишаю Чета і їду додому. Висипаюся там, після обіду дзвоню Чету.
- Я біля її додому. – каже він.
- Вона що, не виходила?
- Виходила. В магазин. І повернулася.
Я їду до Чета, ми сидимо в машині. Я прошу його розповісти щось, щоб не втрачати час, але Чет каже, що думає. В нього якийсь дивний вигляд. Чи то знервований, чи то невпевнений, я таким його ще не бачив. Мабуть знервується через цю справу. Ну так, досі ж нічого не ясно. Я не наполягаю, хоче людина – нехай думає. Сам починаю писати вірші. Я останнім часом серйозно замислився на тим, щоб перейти в поети. Здається, це більше перспективніше, аніж животіти прозаїком. Тим більше верлібр вирішує мою неспроможність у здобуванні рим. Пишу верлібром, списую з десяток сторінок до вечора. Вже коли починає сутеніти, Міра виходить з будинку. Ми за нею. Вона йде до обласної лікарні, там сідає на маршрутку.
- Дивно, двадцять дев’ята.
- І що дивного?
- Вона на Луку їде.
- Той що?
- Я на Луці живу.
- Це добре, значить район знаєш.
Ми їдемо за маршруткою. Міра дійсно виходить на Луці, біля магазину. Лука, це такий район приватного сектора. Ще до війни це було село, тут навіть колгоспи були, а вже після війни приєднали Луку до міста.
Міра переходить дорогу, йде до вулиці Чехова, яку ще називають Горовою, бо вона під горою, на якій Лучанський цвинтар.
- Куди це вона? – питає Чет.
- Не знаю.
Він зупиняє машину. Бо далі їхати за нею дуже помітно.
- Пішки.
Ми виходимо, йдемо на відстані за Мірою. Ось вона повертає на вулицю Чехова. Там ліворуч будуть сходи до взуттєвої фабрики, далі лише будинки приватного сектора, потім місцева бібліотека, яку я всю прочитав до дванадцятирічного віку, поруч будинок-музей Чехова. Йдемо не поспішаючи, Міра цокотить підборами попереду, минає сходи до фабрики, йде далі, йде дорогою. Її нещодавно заасфальтували, бо губернатор надумав розвивати туризм. Он і вуличне освітлення зробили в очікуванні автобусів з іноземцями, що попруть до музея Чехова. Але не подумали, що іноземцям ще потрібен хороший готель і культурна програма. Потім губернатора взагалі зняли і все зупинилося.
- Вона йде у музей. – шепочу я. І дійсно за кілька хвилин Міра зупиняється біля музею Чехова, піднімається на ґанок, стукає у двері. Їй відчиняють.
- Хіба музеї так пізно працюють? – дивується Чет.
- Може там якийсь культурний вечір.  
Ми підходимо до музею з тильного боку. Будинок, в якому мешкав Чехов, не обгороджений парканом. Он гора, на якій я в дитинстві катався на санках. Вона досі зветься Панська гора, або Паня. Колись на горі були оранжереї і сад панів Линтварьових. Он їх будинок через дорогу від музею. Ніяк його не відремонтують. Після революції в будинку Линтварьових відкрили школу. Що цікаво, спортивний зал знаходився у колишній панській кухні. Тобто добре жили пани Линтварьови. Ще мій батька вчився у цій школі, а потім її прикрили, бо на Луці перестало вистачати дітей. Район став пенсіонерсько-алкоголічним.
- Залишайся тут, я підгоню машину. – каже Чет.
Я залишаюся, заглядаю у вікна, але вони щільно закриті шторами, то не видно, що діється в середині. Чую, як хтось стукає у двері. Люди ще підходять. Що це за зібрання? Думаю, може нахабно і самому туди піти та подивитися, але вирішаю почекати Чета. Ось і він.
- Троє ще зайшло. – шепочу Чету. Він киває головою. – Може спробувати зайти?
- Ні, вони запідозрять.
- Вікна зачинені, з вулиці нічого не видно.
- Ага. – Чет коли на справі, він завжди мовчкуватий, слова з нього не витягнеш.
Стоїмо біля будинки, сховані у тіні. Я згадую, що Чехов у листах часто писав про Луку. Дивувався, що селяни місцеві їдять яйця та сметану самі, замість того, щоб продати і купити горілки в кабаку. Так, бабуся казала, що ще до війни п’яниць було так мало, що їх всіх знали по іменам і пальцами показували: он пішов, горе. А потім населення почало стрімко алкоголізуватися і вже пальцями показували на непитущих. З однокласників мого батька троє померли до тридцяти років від цирозу печінки. Коли я був малий, то робив непоганий бізнес на тому, що збирав пусті пляшки на сусідньому лузі, який кожен вечір наповнювався компаніями, які пили здебільшого біле міцне, «Слов’янське», «Сонце в бокалі» та інші плодово-ягідні напої, які коштували найдешевше.
- Що це? – питає мене Чет.
- Що?
- Паленим пахне. – шепоче він.
- Не знаю. – в мене поганий ніс, я дуже тупий щодо запахів.
Чет відходить, потім підбігає до мене.
- Вони пічку топлять!
- Пічку? Ні, в них електрообігрівачі! – заперечую я. Бо ж колись заходив у музей взимку. До мене приїхав товариш з Луганська і як людина освічена, попросився сходити в музей Чехова. Ми і пішли, там точно були електрообігрівачі.
- Подивися!  - тягне мене Чет від будинку.
Ми відходимо і я дійсно бачу стовп диму, що пнеться з труби.
- Дивно. – каже Чет. Я вже його трохи знаю і бачу, що він напружений, як завжди, коли він ще не узяв слід.
Ми стоїмо біля музею далі. Я починаю замерзати, оце б зараз гарячого курячого бульйону! Чашку! Таз сухариком! Аж головою кручу, спльовую слину.
- Тихо! – шепоче Чет. – Співають?
Я прислуховуюсь і так наче, що дійсно співають.
- У них що там, гурток співів? – жартую я. А потім згадую дитинство. Я ж тут частенько лазив, то з Пані каталися взимку, то восени лазили в колишній сад Линтварьових рвати смачну антонівку. – Зараз! – шепочу Чету і починає руками мацати цоколь будівлі.
- Що таке?
- Почекай.
Якось ми з хлопцями знайшли лаз під будинок. Закритий дерев’яним щитом, який легко можна було відірвати. Полізли туди. Було страшно, тим більше, що хтось розповів історію про те, що Чехов живе у підвалі і п’є кров тих, хто туди потрапляє. Я тоді Чехова ще не читав, то не знав, що він був порядною та інтелігентною людиною, вірив, що може і кров пити. Лізти у саму темряву було дуже страшно, але ж ніхто не хотів показатися перед друзями боягузом, то полізли. У підвалі було сиро та брудно, повимазувалися, як чорти, потім ходили на річку (справа була літом) митися.
- Знайшов!
- Що? – питає Чет.
- Хід у підвал!
Смикаю дерев’яний щит і легко його відриваю. Щоправда лаз, який в дитинстві здавався величезним, наче вхід у печеру Алі-Баби, зараз здається досить таки невеличким, тим більше для мого сто кілограмового тіла.
- Полізли. – шепоче Чет. І лізе першим. От що в нього є, так це хоробрість. Скільки ми були на операціях, жодного разу Чет не намагався прикритися мною, завжди йшов на ризик сам. – Давай, чого стоїш?
Я дійсно вагаюся. І не тому, що боюся, зараз я вже знаю, що Чехов сидить у підвалі. Просто у мене нова куртка, така модна, дівчатам подобається, ото лізти в ній у той брудний підвал, це вгробити її. Але ж і не полізти, то показати себе якимось меркантильним «кю». Видихаю і лізу, заспокоюючі себе думкою, що пилюка випрасується, головне що не фарба, чи смола якась.
- Підтримай! – шепочу Чету, щоб не звалитися у підвал і не наробити шуму, якій нас демаскує. Чет тримає і лізу у пиляну темряву. Заліз.
- За мною. – наказує Чет. І повзе кудись. Я за ним. Подумки прощаюся зі своїми джинсами. Стукаюся головою об якусь балку. Це мені урок, що не треба бути жадним. – Тихіше! – шипить Чет. Ліземо далі. Чет нащупує якісь лаз, а за ним видно тоненькі смуги світа, що пробиваються у щілини підлоги. Чутно голоси. То ось де сидять ті, хто зібрався у музеї. Бачу. Як Чет притискається вухом до одної з щілин. Я роблю теж саме.
Чую, як хтось красивим голосом щось розповідає. Наче історія з життя, але хвилині десь на третій, я розумію, що то художнє читання одного з оповідань Чехова. Про аптекарку. Як в неї закохувалися офіцери. Хороший язик. Я то пишу українською, але дещо знаюся на російській.
- Страва готова! – зненацька каже жіночий голос. Каже російською, у музеї всі говорять виключно російською, але я далі буду викладати відразу в українському перекладі. – Страва готова! – повторює голос дуже урочисто і всі починають аплодувати, гомін голосів, здається тільки жіночих.
- Подякуємо ж його! – каже якась жінка, здається та сама, що читала чеховське оповідання. Я думаю, що це Міра. Я не чув її голосу, але ось ця чистота, ця шляхетність, витонченість і водночас сила, все це може належати лише їй.
Чутно, як всі підводяться і відставляють стільці. Далі починають хором говорити якісь дивні слова про вдячність Антону Павловичу, який дарував життя вічне. Ну так, Чехов з тих письменників, твори яких приречені на вічне життя. Принаймні, так здається зараз. Його будуть читати і далі. Ставити п’єси, знімати фільми.
- Слава Антону Павловичу, нехай прибуде з нами сила його і благословення його! – каже Міра (ну, я так думаю, що вона).
- А тепер до страви подруги.
Починає цокотіти посуд, чутно, як люди нагору щось п’ють, аж трохи плямкають.
- Ой, як же смачно!
- Ой, як добре!
- Страва сьогодні надзвичайна!
- Дякуємо господаркам! – каже Міра.
- Дякуємо! – відповідає хор жінок.
- А тепер підемо, вклонимося брату!
- Підемо.
Чутно, як люди підводяться і виходять з кімнати.
- Полізли на вулицю! – шепоче Чет.
Лізу, але потім чіпляюся рівнем з цвях, що стирчить з підлоги.
- Ну давай! Давай!  - підганяє Чет.
- Не можу, зачепився!
- Чорт! – Чет примудряється облізти мене і поспішає сам.
- Не кидай мене. – шепочу я, хоч у розумію, що це звучить не досить по-дорослому.
- Не дитина, виплутаєшся! – кидає Чет. Він вже на вулиці. Я нарешті злізаю з гвіздка і вилажу. – Тихо! – шепоче Чет. – Аніруш!
І я кам’янію наполовину вилізши з підвалу. Ноги ще там. Чую чиїсь голоси. Тихенькі, як шелестіння падалишнього листя. Бачу як поруч проходять люди. Це ті, хто вийшов з музею. Одягнені у темне, ідуть одне за одним. Починають пертися на Паню. Виглядає це дивно. Наче в якомусь кіно про таємну секту. І що їм робити на Пані? Там теплиці, майже покинута взуттєва фабрика, далі гаражі, паливні склади ТЄЦ. Суцільний індастріал, що там робити шанувальникам Чехова? Та вони знай собі деруться на гору.  
- Залишайся тут. – шепоче Чет. – А я з ними.
Мені не дуже то хочеться залишатися самому, бо стало якось сумно і страшно. Оті фігуру в темряві, моя уява вже малюю картини якихось кривавих жертвоприношень. Мазати кров’ю ненажерливі губи жорстокого ідола. Десь так. Але не бігти ж за Четом, залишаюся. Біля будинку нічого не відбувається. Тупцюю, бо вже досить таки змерз. Дивуюся, що от мене під боком на Луці таке відбувається, а я нічого не знаю!
(Далі буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 16-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0097060203552 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …