14 серпня цього року
Сірі очі дивились на оточуючих через призму окулярів. В кімнаті було димно. Добряче напідпитку чоловічу компанію після дискусій на тему політики (тільки в нашій країні кожен знає як навести лад в державі краще ніж всі 450 депутатів разом узятих!), футболу та техніки потягнуло на обговорення прекрасного, а саме – дівчат.
- Нє… - п’яно протягнув Льоха – От що б там не говорили, а Свєтка Бнюрко – класна діваха. А цей накачаний животик… Ух, я б з нею…
- Ага! Пускай слюні! – потягуючи пиво, криво посміхнувся Жека – Подумаєш, Свєтка!.. Ти б мою Танюху бачив! Ото дівка!
Руслан зняв окуляри. Від диму боліли очі. Від пива в голові стелився туман.
Розмова ж тривала.
- Та шо тут спорить! Наші баби – найгарніші в світі! – обізвався Віталик – Куди не глянь одні кралі! От взяти б хоч Людку Босєнко! Така діваха! І груди, і ніжки – все як треба! Одним словом, персик! – послав поцілунок у повітря хлопець.
- Ага!!! – регочучи додав Жека – Зате її подруга – курага курагою.
Всі голосно зареготали.
Руслан теж скривив уста в посмішці, лише в душі вразливе чоловіче самолюбство гострими кігтиками шкребло по серцю, і тому, вдаючи байдужість, хлопець додав:
- Це точно! У Аськи ж ні грудей, ні талії!
- А дивлячись на її ноги, Бог взагалі колесо вигадав! – радісно підхопив Віталько – Короче, не дівчина, а гоблін! Вони з Людкою як персонажі казки «Красуня і Чудовисько» . Здогадайтесь хто тут хто!
Всі голосно зареготали.
8 серпня цього року
Руслан сів на лавочку, що гостинно розташовувалась під під’їздом будинку, і набрав номер коханої.
- Алло! – обізвався телефон Асіним голосом.
- І тобі «алло»! – лагідно посміхнувся Руся. – А я тебе уже чекаю…
- А я уже виходжу. Почекай ще трішечки.
Як часто буває, дівоче «ще трішечки» розтягнулося на цілих 15 хвилин.
« І як же це в нас так вийшло?» - сам собі дивувався Руслан.
Як так вийшло не знав ніхто. Вона була невиразною, тихою дівчиною, але і він, чесно кажучи, був далеко не ідеалом. Сутула постава, худорляве тіло, окуляри… Ну вилитий ботан! Мабуть, через власні комплекси і шукав собі мегапопулярну дівку модельної зовнішності.
Сіренька Ася аж ніяк його не влаштовувала. Але, напевне, амурам байдуже до людських розрахунків , тому сталося диво: чим більше вони спілкувались, тим більше вона його цікавила. Спочатку думки про неї інколи проникали до його свідомості, згодом захотілось бачити її частіше… Він втратив спокій, сон і … закохався. Вперше. По-справжньому.
Постала нова проблема: без Асі Руслан вже не міг жити, з нею було соромно перед друзями. А обирати щось одне так не хотілося!..
Тому він запропонував зустрічатись таємно, мотивуючи це небажанням виставляти почуття на показ.
«Ненавиджу коли кістки перемивають! Різні там плітки з’являються… Заздрісники…
Воно нам треба?» - пояснив Руся.
Ася кохала, вірила і … погодилась.
Радість хлопця була безмежною, він отримав все й одразу. І врятовану репутацію, і кохану дівчину.
- Вибачте моє нахабство, - перервала потік спогадів Ася – можна з Вами познайомитись?
- Думаю, це було б недоречним – я чекаю свою дівчину. – підіграв Руся коханій.
- Свою дівчину? – розчаровано зітхнула «незнайомка».
- Так. Вона для мене – найкраща в світі!
- Невже? – ображено надула губки Ася – І що, вона гарніша за мене?
- Ну… важко сказати… Просто я кохаю її, і мені крім неї ніхто не потрібен.
- Справді? – голос дівчини вмить став серйозним, без натяку на гру чи жарт.
- Справді.
- Я теж тебе кохаю. – обняла свого хлопця Ася. – І …дякую тобі.
- За що?
- За те, що ти в мене є!
- Це тобі спасибі, таємнича незнайомко!
Вона засміялась. Так могла сміятись тільки вона: ніби сотні маленьких дзвіночків, сполоханих вітром.
- І як тобі вдіється завжди бути такою веселою? –поцілував дівчину в щічку Руслан. – Моє ти сонечко!
- Тобто така ж кругла?
- Ні, дурненька! Така ж світла, тепла, яскрава…
- Гммм…Більше на лампочку схоже.
- Ну, добре. – погодився хлопець – Моя ти лампочка…
14 серпня цього року
Дим продовжував роз’їдати очі, а випивка – мозок.
- Слухай, Русько, а може б ти з Людкою замутив? - зробив геніальне припущення Жека, і допивши п’яту пляшку пива, додав – А шо, прикольно! Типу, Руслан і Людмила.
- Точно! – вилупив п’яні очі Віталик – Русий, давай! Кльова ж діваха!
Руслан мовчав, не маючи і найменшого бажання продовжувати цю безглузду розмову.
- Та годі вам з цими тьолками! – досить вчасно пролунав протест Льохи – Всі вони як метелики!
- Це як? Живуть один день?
- Потрібні нам на один день! Всім людям хочеться різноманітності. Тому кожен нормальний хлопець щодня шукає нового «метелика». Гарнішого і яскравішого за попереднього.
- Ого! Тобі вже мабуть досить. – голосно реготав Віталька – А то ще зо дві пляшки і ти почнеш шукати сенс життя! Та й дійсно, годі про баб розмовляти.
А ти, Руслан, все-таки подумай…
- Угу, обов’язково. – відхрестився той.
16 серпня цього року
- Ти як маленький! – сміялась Ася, тягнучи свою «другу половинку» за руку – Навіть діти, і ті сміливіші! Ну як можна боятися оглядового колеса?
- Я взагалі висоти боюсь – виправдовувався Руся, проклинаючи і цей парк, і атракціони, і Асіну ідею прийти сюди.
Дівча хитро зіщулила очі:
- Ти ж говорив, що заради мене й зірку з неба дістанеш. Виходить, брехав?
- Чому це брехав? – знітився хлопець.
- А як же ти її дістанеш, якщо висоти боїшся?
І взагалі, зі страхами боротися треба. Згоден?
- Згоден. – здався без бою Руся і лагідно додав – Інтриганка!
- Гарно тут. Все ніби на долоні. – обриваючи пухнасті боки цукрової вати, говорила Ася.
Руслан мовчки кивав головою, боячись поглянути вниз.
- Тільки уяви, птахи цю красу кожен день бачать!
- І метелики. Всі дівчата як метелики. – раптово вирвалась недавно почута фраза.
- Чому? – здивовані очі дивились на коханого.
- Що «чому»?
- Чому дівчата схожі на метеликів?
- Ну… - підшукував вдалу відповідь Руслан. – Розумієш, дівчата як метелики: всі такі яскраві, такі різні… Є білі метелики… Є червоні… Є жовті… Бувають великі… Трапляються й маленькі. Але всі вони зачаровують, змушують відкинути всі справи і звернути на них увагу. Ось так.
- Знаєш, у дитинстві матуся читала мені казки Сухомлинського. В одній з них зустрілись двоє метеликів, білий та червоний, та й почали хвалитись.
« Мої крильця найкрасивіші, бо я схожий на білу хмаринку!» - сказав перший метелик.
« Ні, мої крильця гарніші, тому що я схожий на сонечко!» - заперечив червоний.
- Ну точно як дівчата! – сплеснув руками хлопець. – А що було далі?
- А далі настала ніч і обидва метелики посіріли.
- Що ти хочеш цим сказати?
- Я хочу сказати, що яким би не був метелик, вночі він все-одно стане сірим. І якими б різними на зовнішність не були дівчата, мине 20 чи 30 років і всі вони постаріють… Краса зникне, посивіє волосся, з’являться зморшки, і всі вони, подібно метеликам вночі, будуть однаковими.
- І ти?... – здивовано запитав Руслан ( над питанням недовговічності жіночої вроди він ніколи не замислювався). – Ти теж посірієш?
- Ні. – дзвінко засміялась Ася – Я не посірію.
- Чому? – ще більше здивувався хлопець.
- Тому що я не красивий яскравий метелик, я – світлячок. Маленький огидний жучок, якому крім внутрішнього світла і похвалитись немає чим. – дівчина відвернула обличчя. На очі почали набігати сльози. – Ну не вийшла я на вроду. Напевно, на мені Матінка-природа не те що відпочила, а й всю відпустку провела… Зрештою, не всім же бути красивими! Такі як я теж потрібні. Для контрасту…
Забувши про страх висоти Руслан став на коліна і обняв кохану за ноги.
- Ась… - ніжно покликав він.
- Що? – відповіла дівчина, намагаючись непомітно витерти сльози.
- Ти найкращий світлячок з усіх, яких я знав. Найгарніший! Куди тим метеликам!
20 серпня цього року
- Ну я дивлюсь, що дівка класна і так впевнено підходжу до її столика. Думаю треба сказонути щось оригінальне.
Посміхаюся, як останній придурок, і кажу їй: « Доброго дня! Хочете я відгадаю Вашу найзаповітнішу мрію? Ви чекаєте свого принца на білому коні. Вам пощастило. Ваша мрія перед Вами. Ось я!». А вона мені: «Класно! А принц де?». От коза! – зі злості Віталій зафутболив камінець. – Не день, а лайно собаче!.. А в тебе як справи?
- Так собі. Нічого особливого. – відмахнувся Руся.
- Ти вже заарканив Людку? Така діваха!...
- Нє… На хрін вона мені здалась?
- Ти шо, геть хворий? – не зрозумів свого друга Віталько. І, лукаво посміхнувшись, додав:
- Чи може тобі цей… не по зубам вона?
- Що?! – задіте самолюбство вирвалось на волю. – Та якщо я захочу, вона вже завтра за мною слюні пускати буде!
- Доведи! – підлив масла у вогонь «кінь принца».
« А як же моя Асюня? Я ж кохаю її!» - повернулась невідомо де до цього часу блукаюча совість.
« А як же моя репутація?! Показати себе слабаком? Ще чого!!!» - кричав власний егоїзм.
« Я не можу так вчинити з коханою людиною. Я та її найкраща подруга… Вона не витримає.
Я ж не падлюка щоб так вчинити!»
« Захоче – переживе! Це вже будуть не мої проблеми. Крім того, Люда дійсно така кралечка! Замутю з нею – мене всі хлопці відразу заповажають!»
- Ну то як, згоден? – протягнув руку Віталя.
- Згоден. – зафіксував Руся своє рішення потиском руки.
30 років потому
- Все! Дістало! З мене досить! – розпочинала новий скандал Людмила.
Атмосфера в будинку нагадувала початок грози, та Руслан Володимирович, звиклий до подібних концертів своєї дружини, просто ігнорував нову хвилю істерії.
- Ти мене не кохаєш! І ніколи не кохав!
- А навіщо? – спокійно відповів чоловік – Ти любиш себе за нас обох.
- Що?!?!
- Що чула. Ти любиш лише себе.
- А кого мені любити? Тебе? – іронічна посмішка скривила зістарені уста. – Ти ж невдаха! Ти мені все життя зіпсував!
Де та людина за яку я виходила заміж? Привабливий, розумний, перспективний… А тепер… Ненавиджу!
- Ти теж була іншою. – Руслан перевів погляд на свою дружину.
Напевне, час – це єдине, чого не можна обдурити. Його не ошукаєш ніякими косметичними засобами, він все-одно залишає свій відбиток на тілі людини. І доглянуте Людине обличчя з маленькими сіточками зморшок, вицвілими вустами, зів’ялою шкірою та згаслим безбарвним поглядом ще раз це доводили.
- Хоча ні. Ти зовсім не змінилась! Як була егоїстичним корисливим стервом, так ним і залишилася. Тільки от краса твоя зникла…
- Що?! – зашипіла колишня красуня. – То ти зі мною був лише через мою вроду?!
Ах ти ж…
- Не треба! – гірко зітхнув Руся. – кожен з нас отримав те, що хотів. Я – красиву пасію, ти – безбідне життя. Тож нема чого корчити з себе жертву.
Від раптової правди враз перехопило подих, та Люда швидко оговталась:
- Де ж таки, безбідне! Не таке життя я хотіла! Я заслуговую на краще!
За мною такі хлопці впадали! Могла б зараз жити десь за кордоном… Як Аська! От пощастило дівчині! – обличчя Людмили набуло єхидного виразу. – Ні на морду, ні на характер не вийшла, а такого хлопця окрутила!
Руслан заплющив очі. Спогади тридцятирічної давності постали перед очима так явно, немов це був старий фільм, записаний на плівку в серці.
Він пам’ятав обличчя Асі до останньої рисочки, пам’ятав як піддався на провокацію, перестав їй дзвонити, став уникати зустрічей.
Пам’ятав її очі, коли ідучи з Людою, зустрів Асю.
« Ми зустрічаємось!» - гордовито заявила Людмила, повиснувши на руці свого хлопця.
Ася мило посміхнулась: « Вітаю!», лише погляд виражав біль та відчай, лише Бог знав з якою нестерпною мукою розірвалось на частини її серце. Руслану захотілось провалитись під землю, згоріти заживо, тільки б не бачити сльози в душі коханої.
Згодом Люда завагітніла і вони одружились. Ася досягла значних успіхів у кар’єрі і через п’ять років вийшла заміж за іноземця.
Відтоді Руся її не бачив. Інколи вона приходила до нього у снах і тільки тоді він відчував себе щасливим. Прокинувшись, знаходив в своїй душі пустку та самотність.
Пізніми вечорами спогади кістлявими руками обіймали його за серце, змушували каятись. Каятись, розуміючи, що нічого змінити не можна, що надії марні, а минуле не повернути. Від цієї безвихідності голова йшла обертом, не вистачало повітря. Втрачене щастя тяжкою ношею лягло на русланові плечі…
Тим часом виступ Людмили продовжувався:
- Живе в своїй туманній Англії як сир в маслі! А зі мною вже років зо 30 не спілкується, хоч кожен рік в наше місто приїздить. Бач яка, носа вона задирає! Правду кажуть: дурним щастить!... Стривай, ти куди?
- Набридли твої істерики. – сказав Руся, зачинивши за собою двері.
Через 15 хвилин
Руслан блукав вулицями рідного міста. За останні десятки років вони стали йому відданими друзями та єдиними товаришами. Тільки тут він міг втекти від проблем на роботі та в сім’ї, тільки вулиці не дорікали йому і дарували хоч трішечки спокою.
Блукаючи по парку, він повільно перебирав опале листя носками своїх черевиків. Раптово, як привид минулого, донісся до нього чийсь сміх. Ніби сотні маленьких дзвіночків, сполоханих вітром….
На зустріч йому йшла Ася разом з високим сивим чоловіком. Така ж як і раніше: з дитячою сонячною посмішкою і лагідним поглядом.
Пройшовши повз Руслана, вона не зупинилась, не глянула в його бік і навіть не впізнала. Мабуть, життя та час залишили на ньому надто великий відбиток, спотворили до невпізнанності
« Вона не змінилась. Ані трішечки. – здивовано розмірковував Руслан, дивлячись вслід своєму минулому. – Не змарніла. Не постарішала. Не стала сірою… Мабуть і справді вона була світлячком».
