Та то легше було сказати, аніж зробити. Не займати! Нав'язливі думки про відкриті двері ніяк не втікають з Орисиної голови. Здавалося – весна на вулиці, виспівують пташки, тішаться люди, дівчата підставляють сонцю свої стрункі ноги, хлопці шалено витріщаютьсья їм вслід від надміру феромонів, дерева вистрілюють в небо незайманими бруньками… А їй як пороблено. Якась химерна сила тягне її до отих дверей, штовхає до блискучої ручки.
Несамовито чекала останього дзвінка після пар, а потім мов навіжена бігла аби застати оті кляті двері на місці. Хоча й дядечко геть не той та й двері зовсім інші, темно-сині. Примчала і ошелешено стояла, витріщившись на порожнє місце. Запізнилася. Нікого, хоча й не пізня пора. Запитала в сусідній хлібній будці, чи не знають бува куди так неждано зникли сусіди. Продавець, дебелий молодик, якось по-дурному глипнув на неї і відповів, що ніяких дверей він тут ніколи й не бачив. Знову ті ж глюки!
Якась бабця, що стояла поруч у черзі за хлібом, співчутливо бовкнула:
- Голубонько, не журіться так! Купіть будь-яку ґазету, то там тих оголошень про продаж дверей-вікон хоч греблю гати, на різний колір й смак. Якщо ж розходиться конкретно в тотих – приходьте завтра.
Що ж, таки до завтра.
Неждано хаотичний плин думок припинило деренчання мобільного.
- Сервус, Орисько! – то сестра Ритка, - В мене для тебе сюрпризик. Вгадай який?
Сестричка полюбляє ось так виманіжувати родичів.
Коли випав перший сніг Ритка зробила «крутезний» сюрпризик – сплела власноруч сестричці шапку, їдкого салатового кольору. Орися при вигляді отої гризької дивовижі мало не втратила дар мови та перечити сестрі не стала, бо то ще гірше. Красно подякувала, зробила пару знимків себе в тотій файноті й переслала сестрі, хай си тішить. Такі во наглі несподіванки робилися регулярно, до кожного свята чи несвята – на Миколая, перший сніг, Новий рік, відлига, Різдво, Старий Новий рік, перша бурулька, День закоханих, Стрітення і т.д.Тепер черговий сюрприз…
Орися хвилин п'ять стоїть, вгадуючи різноманітні варіанти отого сюрпризу. Якщо то сюрприз, то якого дідька телефонуєш – приїжджай й роби. Слава Богу, що живе Ритка в іншому місті. Після заміжжя стала зовсім таки скаженою: зі своїми вічними порадами, повчаннями, на правах заміжньої «тітки». Мама, бігме, менше дістає, аніж сестра. Добре, що тота родичка – таки на відстані. Вони з Риткою двійнята та зовсім різні. Орися - завжди заглиблена в себе й у власний світ, мов сонце під час медитації, а Ритка – розхристана душа й вдача, мов маленький смерч. Заміж стрімголов кинулася. То таки було направду перше й велике кохання. Ритка переїхала в інше місто жити й тепер майже три роки навіть на відстані продовжує «тероризувати» родичів.
- Орисько, май на увазі. То не … – далі йде довга тирада-список з переліку того, що не годиться для сюрпризу, й на останок, - я з ким зараз розмовляю? Ти шо там мовчиш, Орисько?
Скажеш тут слово, вона навіть «Угу!» не дасть втикнути. От халепа.
- Ритусю! Я тебе уважно слухаю, - терпляче веде Орися, - може натякнеш, що за сюрприз?
- А я зараз, що по твоєму роблю. Вже цілих двадцять хвилин. Тепер достеменно не скажу. Сама зобачиш. Один раз в рік зателефонуєш і така тобі подяка, а я хотіла її з весною привітати…
В слухавці гидко пищить, сестра відключилася. Раз в рік? М-дя. Трапляється звичайно, що сестра не телефонує декілька днів, максимум три, та здебільшого раз в день, як мінімум. Ото ж тії сюрпризи! У Орисі вже чималенька колекція слонів, керамічних ангелят, горняток з рожевими котиками, надто яскравих шаликів. Ще одного рожевого слоника Орися не переживе.
Безмовно потупцювала біля ґазетного кіоска. Ні, ґазету купувати не варто. Може оголошення дати? Дівчина загубила двері й тепер їх шукає. Темно-вишневі, з блискучою ручкою. Ги-ги. Маячня. Ота твоя недолуга дивакуватісь, Орисько, не тільки шокує людей. Іноді й відштовхує. Як ото Ритка каже: «Варто здаватися простішою, сеструхо. Людям це подобається!». По дорозі додому злість на себе просто переповнює.
Орися мовчки стоїть в квартирі й крізь віконні зіниці зачудовано милується тим, як місто занурюється у вечір. Квіти під вікном стуляють свої пелюсточки, тремтячи колихаючи своїми голівками.
В двері подзвонили. Дівчина аж підстрибнула – ось і Ритчин сюрпризик, очевидячки. Орися відчиняє двері. На порозі стоїть незнайомий юнак:
- Добрий вечір! Квартира 75? Ви – Орися?
Орися ствердно киває головою.
- Тоді зачекайте хвильку, будь ласка. Не замикайте двері. Тут вам від пані Рити передача. Хотів пересвідчитися чи ви вдома.
Орися стоїть в дверях, чекаючи хлопця. І раптом до її вух долинає сильний гуркіт, немо несуть щось велике. Вона визирає з дверей квартири й ціпеніє. Хлопчина й її сусід Іван Сильвестрович, якого той вірогідно якось «присилував», несуть двері. Саме ті двері, її двері, – темно-вишневі з блискучою ручкою, яку досить чіпко огортає рожевий бантик. То і є – подарунок від сестри?!
Темно-вишневі двері стоять в коридорі, поки що зачинені. Вірніше не стоять, а втомлено спочивають на бочку після міжмістечкового круїзу. Сусід пішов, а вони з Олесем, так звати хлопця, на кухні п'ють чай. Олесь вчиться у Львівському універі. Батьки мешкають в Тернополі. Його тато працює з Ритиним чоловіком. От Олесь й зголосився передати Ритчин сюрприз. Тим паче, що по дорозі.
Олесь поспішає, бо пізня пора, слід й честь знати і все таке. Орися трішки розчаровано закриває за ним двері. Навіть номер телефону не запитав. Хлопець їй сподобався.
Телефонує Ритка, не втрималася. Орися дякує й зачудовано слухає тираду сестри.
- Не повіриш. Йду вчора базаром. А тут двері продають. Мов щось пришпилило мене до них. Разів п'ять повз прошмигнула, так й кортіло їх відчинити. А потім раптом чудна думка в голову влетіла – Орисьці вони потрібніші. Купила. Та й правда: в бабусиній квартирі вже давно час замінити двері.
Вічно Ритка псує всю романтику своїм приземленим практицизмом.
Вранці Орися виходить зі свого під'їзду й наштовхується на Олеся.
- Привіт, Орисю! Вибач, що без попередження. – цікаво, за чаєм так мило викав, - Я вчора забув попрохати номер твого мобільного. До речі, після пар міг би допомогти з дверима. Тобто у мене кум займається цим, у нього своя фірма. Ти на пари? Може нам по дорозі?
Хто зна. Може? В будь-якому випадку нові двері таки поставити треба. Тепер вона знає, куди вони ведуть.
