Колихання трав вельмус змушувало Ффоля колихатись в такт, повторюючи кожен вигин та рух двометрової пожовклої трави. Вельмус гіпнотизував всіх, хто насмілювався на нього дивитись довше двох кроків. Змушував завмерти і рухатись разом з ним. Яскраве сонечко весело відблискувало на дзеркальних дрібних квіточках вельмуса, створюючи неймовірні яскраві різнобарвні світлові форми, які над травами грали з свідомістю того хто таки насмілився дивитись на вельмус.
Маленькому тілю Ффолю завжди казали: "Не дивись на вельмус. Це погано скінчиться." Однак Ффолю дуже хотілось подивитись на трави і тепер він загіпнотизовано колихався в такт руху трав, завмерлий посеред дороги. Його оминали інші тілі, хитаючи головою та махаючи трипалими ручками. На жаль до ночі Ффоль не вийде з цього стану і чіпати його було не можна, а то він міг загубити свідомість в травах вельмуса.
Тілі маленький народець. Зріст кожного з них ледве досягав метра. Характерною відмінністю їх від інших народів були величезні очі, трипалі кінцівки та маленький носик. В іншому вони були дуже схожі на людей. Жили мирно та тихо. Їх землі оточували зарості трав вельмуса, який був захистом для тілів, так як лише тілі могли витримати хоча б два кроки поряд з ними, а в ночі взагалі були вільні від впливу вельмуса.
Потроху день хилився до ночі. Дорога пустіла. Все менше тілів бачили Ффоля, який стояв занадто близько до заростів, щоб в вечорі його могли бачити подорожні. Незабаром дорога спорожніла. Над заростями трав повисла тиша, яка розганялась тихим шурхотінням трав, які продовжували грати з свідомістю Ффоля.
От і стемніло. Ффоль прийшов до тями. Нічні цикади затягнули свою пісню. На небосхилі піднявся повний місяць освітлюючи трави. Ффоль озирнувся в пошуках дороги до дому, однак в темряві дорога була однакова з обох боків. Він розумів, що якщо піде не в той бік, то вийде в світ великих. А цього маленькому тільчику аж ніяк не можна було робити. Він би злякався, якби не встиг опанувати техніку переміщення.
Усміхнувшись він зняв торбинку з плеча і витягнув все необхідне. Поклав перед собою свіжу квітку білого лотоса. На неї обережно виклав порошки, як вчили в школі. Перевірив все, по заздалегідь приготованій схемі. Впевнившись, що не помилився він вказівним пальцем натиснув на центр квітки білого лотоса і його всмоктало в неї в мить ока. В наступну він вже стояв серед дерев і чув жвакання болотяних мурмилиць та спів кокошки, яка тихенько та лагідно виводила спів, скликаючи своїх діток до дому з всього болота. Десь ширшали ширшики, готуючись розпочати свою нічну трапезу та чулись тихі кроки нічного мисливця.
Ффоль таки помилився і опинився замість подвір'я власної домівки на болотах Пінтуса. Всі знали, що на болотах Пінтуса вночі дуже небезпечно для маленьких тілів, однак Ффоль був не з боязких і навіть не стурбувався, а впевнено знайшовши вірний напрям, пострибав купинами в напряму рідного поселення.
Раптово він завмер, помітивши бульку в воді, яка повільно росла та почала світитися всіма барвами та переливаючись витягувалась вгору. Це була лоть. Ффоль ніколи не бачив лоть. Лише чув оповідки тілів про нічну квітку, яка розквітає лише на мить, для того щоб розсипатись на безліч часток, для продовження свого роду. Ффоль зачаровано спостерігав за тим як квітка формується з води. Вона все сильніше та сильніше починала світитись та активніше переливатись всіма кольорами веселки. Ось вона вже була розміром з самого Ффоля. Він посміхнувся і не втримавшись торкнувся до квітки, яка по суті була лише тоненькою плівкою. Лоть вибухнула, яскравим феєрверком крапок різного кольору, оточивши маленького тіля дощем з яскравих леліток, які повільно падаючи крутились в дивовижному танку.
Ффоль ще кілька хвилин спостерігав за дощем леліток, однак скоро згадав, що вже давно має бути вдома. Тому він пострибав купинами болота далі. По дорозі він бачив ммуж, які дзижча й проносились повз нього хекая та фекая на Ффоля, немов старі бабці, ольжиків, які весело стрибали з купини на купину, дивлячись на заблукавшего тільченя, ніби намагаючись зрозуміти чого він тут забув в такий час та інших лотів, які піднімались з болота, щоб розсипатись на лелітки.
Несподівано йому дорогу перегородив Болотний вовк. Його в темряві ночі не було видно, лише білі ікла. Вовк був більшим за Ффоля і легко міг проковтнути замріяного тільченя. Однак чомусь цього не робив. Старійшина селища якось розповідав, що болотні вовки вбивають тілів рідко, лише коли вони порушують спокій духів боліт. Ффоль злякався, що якимось чином порушив спокій духів і тепер карав себе за те що торкнувся лоть.
- Привіт. - боязко проговорив Ффоль. - Я дуже вибачаюсь, якщо порушив спокій духів. Я трошки заблукав. Тепер поспішаю до дому. Будьте такі ласкаві і пропустіть мене. - тремтячим тоненьким голос сказав він.
- Маленькому тілю на болотах робити нема чого. Ти не повинен бути тут. - відповів вовк.
- Я знаю. Однак я помилився з перенесенням і ось тепер біжу до дому. Пропустіть, пане вовку, будь ласко. - жалісно проказав переляканий Ффоль.
- Твоє селище он за тим пагорбом. - спокійно проговорив вовк. - Проходь. Тільки запам'ятай, маленький тільчику, Ніколи не торкайся лоть. Відкрите, ніжне створіння може загинути, якщо його торкнуться жорсткі руки тілів і воно не вибухне, за для продовження роду.
- Добре пане вовку. Ніколи більше не торкатимусь лотів. - усміхнувся Ффоль і весело пострибав до пагорба.
Вовк дивився в слід маленькому тільчиняті, знаючи що той дотримає свого слова.
