Васько вертався від кума. Ішов вечорком (в п'ять годин ранку) з пляшечкою горілочки. Герой радів, що прийде додому раненько, адже він думав, що надворі дев'ять годин вечора, ще тільки смеркалося. З добрими думками Васько помаленьку човгав додому.
Та раптом з-за тину з'явився сільський голова колгоспу Іван Петрович.
- О, Василь, добре, що я тебе зустрів, вже хотів іти до тебе додому.
- Е нє, додому не нада, там жінка того, ик, зла, то їй не так, то не едак...
- Так, ти, Васько, давай тут не показуй, що ти дуже розумний, - і, перейшовши на діловий тон: - Завтра треба зорати діляночку земельки під картоплю — два гектари.
Васько хилитався, тому мало що зрозумів, він тільки знав — завтра треба щось виорати,
- Та – а - к, Петрович, трактор то в мене зю-зю, три колеса пробилися, підшипники полетіли, та й рала нема.
- Голови в тебе нема, - Іван Петрович позеленів від злості, - знов нализався. Бачте, того в нього нема да етого, добре, приходь завтра за ним...
- Немас чотири колеса, ик, (Васько вже думав про завтрашнє похмілля).
- Будуть тобі чотири колеса, але ж дивись мені, щоб хоч завтра не нализався, скотина ти гидотна, - з цими словами Іван Петрович поліз через дірку в тину, яку Васько пробив, як вертався позавчора від кума.
- Свиня, - буркнув Васько, він, звичайно, сказав ще декілька крепкеньких слівець, яких ми з етичних думок не будемо повторювати.
- Це я свиня?! Я зараз тобі, падлюка, покажу свиню...
Розійшлися вони тільки після того, як добряче набили один одному морди до синього кольору.
- - - - -
Вранці Васько встав від головного болю, похмілля давалося взнаки. Та й зустріч (коли він прийшов додому) із жінчиною сковородою нагадувала про себе знати. Він підвівся на ноги, щоб взяти пляшечку оковитої, вже прямував до печі, та Горпина (трясця їй) була спритнішою, вона викрала «лікувальний напій і вилила його у відро з помиями.
- Варвар, узурпатор, убивця... - Васько з жахом дивився на фатальне відро з помиями.
- Що ти сказав, алкаш проклятий?
- Ти чого, - злякався Васько, бо ще добре пам'ятав кляту сковороду.
Горпина поставила на стіл легенький сніданок, але йому, звісно, не хотілося яєчні з компотом. Він думав про горілку з перцем. Згадавши про «напій богів», радісно посміхнувся.
Поснідавши, Васько вибіг з хати, гучно проклинаючи жінку і всю її рідню до десятого коліна. Спочатку він попростував до кума Петра, та на півдорозі став, мов укопаний: «До кума в хату теж біда завітала. Кляті жінки! За що вони нас мордують?! Не дають бідним чоловікам прийняти антибіотик.»
Злий, як чорт, бо сеанс интенсивної терапї зірвався, з виглядом побитої собаки, він почвалав додому. До «лютої» жінки в хату Васько не заходив, а відразу вступив... до сараю. Струсивши з ноги купу нечистот, рішуче скинув з сідала курку. Розгріб руками сіно і ледве не вмер з переляку: пляшки не було.
- У - у - у, скотина, зарізала падла!
Наскоро загріб сідало і, бурчачи собі під ніс прокляття на адресу Горпини, рушив до колгоспу.
Убитий горем, Васько брів по дорозі. Підходячи до колгоспної контори, він натрапив на кума Петра,
- Здоровенькі були, куме!
- Еге, здрастє, - буркнув кум.
Він теж шукав, чим би його зняти біль з голови, тому був злий.
- Що це ви тут, куме, робите, га?
- А як це ти думаєш? Те, що й ти.
- Так мене ж Іван Петрович просив заглянути.
- Еге, у Івана Петровича під столом пляшки сивухи штабелями валяються.
- Так, ні, куме, я прийшов того... - Васько, як не навантажував свою єдину ізвилину, не міг згадати, чого він сюди прийшов, - ...зорати.
- Йди, йди, може, Іван Петрович пляшку дасть.
- А хто його знає, - мовив Васько, хитро примружившись.
І Петро сумно почимчикував далі в пошуках опохмілки.
- - - - -
Дійшовши якось до колгоспу, Васько зупинився, почухав потилицю (після вчорашнього він, вже, м'яко кажучи, підзабув, де знаходяться «апартаменти» голови колгоспу). Та, мабуть, згадавши, постукав у перші двері. Але на його подив двері відчинила Натаха-свинарка. Вона була огрядною молодицею і тому чомусь вирішила, що є уособленням народної добровільної дружини.
- Ти куди оце преш, собака п'яна? - прогриміла Натаха.
- Та я оце іду... - і, раптом посміливішавши, запитав: - А де тут у нас голова колгоспу сидить?
- Свинарка щось проревіла, що саме Васько не почув, (бо про що він міг думати, коли в нього горіли труби) і тицьнула на двері. Васько озирнувся, і тільки тут побачив свинарник, який був чи не найкращою будівлею на селі, бо був збудований на спонсорські кошти троюрідного брата Васька, що проживав у Мексиці і приїжджав до нього торік. Власне тільки за це його і тримали в колгоспі.
Зайшовши у невеличку будівлю, пофарбовану в жовтий та захисний колір. Жовта фарба була, але її було мало, тож Іван Петрович украв ще й відерце захисної фарби у військових, які перебували на навчаннях поблизу села торік. Васько ще з сіней запримітив секретарку Одарку.
- О, Васько, явився - не запилився, - і не встиг Васько рота роззявити, як вона затеревеніла, - та сідай тут на стілець - не розвалиться. Почекай, Іван Петрович скоро прийде...
Та Васько її не слухав, у нього була своя біда. Обміркувавши «зарплату», він почав роздивлятись кабінет. Тут він уже був і не один раз, але після вчорашніх поминок прадіда кумової тещі йому мало що пам'яталось. Прямо в стіні над головою Одарки стирчала якась лампочка, що, очевидно, слугувала їй за бра. Його погляд поповз далі по стелі і зупинився на якомусь гаку, де, мабуть, і повісився попередній голова колгоспу Василь Якимович «До речі, вчора було два роки, як він наклав на себе руки, а ми з кумом забули, за поминками, його пом'янути...», - солодкі думки Васька були перервані різким окриком Івана Петровича:
- А, Васи-и-ль, таки прийшов, я вже думав, що ти не прийдеш після вчорашнього.
Васько як не згадував, що ж таке було вчора, але так і не зрозумів, звідки в голови колгоспу синяк під оком.
- Ну, заходь, раз прийшов.
Кабінет Івана Петровича був не набагато просторіший, ніж в Одарки.
- Ну, давай зразу до справи. Ти в якій валюті братимеш? В рублях, чи як завжди?
- Ви що? Як завжди, - спохватився Васько.
- Ну, як знаєш, - і, крекчучи, дістав з-під столу ящик сивухи.
- Е, нє , ви мене не дуріть. Ця з медом, а ми домовлялись з перцем.
- Ну...а ти звідки знаєш?
- А-а-а, в мене на це дєло око намьотане. Раз так, то тоді два ящики.
- А жо... в тебе не злипнеться?
- Но – но - но, ви мені не грубіть. До цього дєла в мене імунітет.
Ну добре, вимагатель, два. але шоб усе було виорано!!!
- - - - -
На доброму слові вони розстались. Васько підхопив бормотуху і попрямував до дверей, вслід йому почулося: «Не забудь, падло, зорати треба мій город, скотина ти безрога!!!» А потім купа матюків. Одарка вже звикла до такого дійства, тому не дуже здивувалася, бо Іван Петрович так випроводжав усіх відвідувачів. Тим часом Васько з ящиками вже вийшов на сонячне подвір'я колгоспу. Аж раптом, неначе з-під землі, вигулькнуло НДД (народна добровільна дружина).
- Ти куди оце, п'янице, намилився?! - гаркнула Натаха.
- Та мене голова попросив... того... ящички перенести...
- Ага, то ж не до себе додому, га? А що в ящиках?!
- Оце ж бутилочки сироватки, - збрехав Васько.
Натаха нахилилась, підозріло обнюхала ящики і скривилася.
- Уже прокисла, аж заграла поспішив запевнити її Васько, - я їх несу на смітник, - і для певності кивнув головою.
- То-то, я дивлюся, бражкою тхне.
- Уже ж сироватка бродить, а я роблю благе діло - викидаю нечистоти, - і, набравши сміливості, вигукнув: - А добропорядним людям тут заважають.Не колгосп, а хтозна - шо, - робив з Натахи винну Васько.
- Якщо таке діло, то йди, йди, Василику.
- То-то і воно, - повчально сказав Васько, піднявши палець вгору.
І з виглядом нещасного «хворого» він підняв із землі ящики і поковиляв додому.
- - - - -
Повернувши до своєї хати, Васько злякався: «Жінка ж помітить. Мабуть, перелізу через тин. Ага, попереду не треба, ще у вікно побачить. Та й цвяшки тут є». (Горпина потайки від Васька понабивала цвяхів на весь перед огорожі їхнього подвір'я). Васько обійшов хату і, крадькома озирнувшись, попрямував до тину. Але на його подив і злість Горпина і тут попрацювала. «І не полінувалась же тварюка, всі шляпки на цвяхах повідкушувала. Ну нічого, я вам ще всім покажу, не будь я головним трактористом», - примовляючи ці слова, він ховав ящики в придорожніх лопухах. Васько осушив пляшечку сивушки надумав, що треба робить підкоп. Пересвідчившись, що ящики надійно сховані, Васько рушив до кума.
Двері відчинила Хівря, кумова жінка:
- О, Василь, чого приперся?
- Та оце ж мені у дворі треба силосну яму викопати, - збрехав Васько.
- Петре-е-е, йди сюди.
З надр хати виліз злий кум, він, мабуть, так і не знайшов опохмілку.
- Чого тобі, - буркнув Петро.
- Та ми вчора домовлялися мені яму викопати.
І поки Хівря відвернулася, луснув себе по горлянці.
- Так ми це зараз організуєм... - вмить зрадів Петро. - Айн момент. Зараз візьму лопату...
Не встигла Хівря й рота розкрити, а друзів, як язиком корова злизала. Захекавшись, куми добігли до Васькової хати.
- Де вона? - перелякано запитав Петро.
- Ходімо, - діловито кинув Васько.
Коли вони підбігли до лопухів, то їхні серця ледь не вискочили з грудей.
- Ну шо, куме, на місці?!
- На місці, на місці, родіменька. Куди ж вона дінеться? Га - га - га!!! – заржав Васько, любовно погладжуючи пляшку.
- О - ох Василь, слава Богу, а то я вже перелякався.
- Шо, вс...ся? Ги - ги - ги! А похмелитися – то хочеться, куме? Ну признайтесь?
- Та єсть таке дєло, підлічиться ж нада, - засоромився Петро.
- Та бери вже, не страждай.
Петро, жадібно припавши до пляшки, вмить осушив її до дна
- О-о-о-о-о-ох!!! Яке блаженство! Добре пішла, як по маслу, -пророхкав кум, занюхавши засмальцьованим рукавом. -А тепер і попрацювати можна.
- Ходім - но сюди. Я оце, знач, думаю, як нам ящики переправити.
- А через тинок їх перенести.
- А цвяхи перед тобою, як вода перед Мойсеєм, розійдуться, - огризнувся Васько.
- То я ж шо, я ж хотів, як краще...
- Хотів він. Давай краще яму отут копать.
- То навіщо ж оце під новим тином?
- А щоб ти спитав. Ящики що повітрям до мене в сарай перелетять?
- А - а, - Петро невдоволено скривився. - Так це ж копать до нових віників.
- А ти шо думав, тяп-ляп і готово. Ладно, не дрейф. Ямку копай невелику, під пляшку.
Зрадівши, Петро побіг по лопату, яка була оперта на сусідній тин.
- Та не там копай, причадько. Тож не мій тин.
- Він же ж новий і зелений...
- Петро! Трясця твоїй матері!!! Ти знаєш, скільки на нашій вулиці зелених нових тинів?! Іди он тутки копай.
- Сам бери лопату і йди копай. Хтось же повинен стерегти добро.
Але все ж таки Васько послухав Петра і взяв лопату. Разом вони викопали невеличку ямку, але пляшка, біс би її взяв, не пролазила. Тут Васько надумав, що краще було б підкопати з того боку тину. Він переліз через огорожу, а Петро залишився стерегти цінності. Нарешті на радість землекопам бутилка з оковитою таки пролізла в підкоп. У той час, коли Петро вже передав всі пляшки Ваську і навіть перекинув через тин один порожній ящик з-під горілки, з-за тину почувся приглушений стогін: «Отакої». Друзів розділяв високий тин, тому Петро не бачив, що там у Васька стряслось.
Тим часом Васько стояв по той бік тину і дивився на бутилки. В душі він упізнав голос Горпини, але боявся обернутися до неї.
- Хто там? - гукнула Горпина.
- Та це ж я ... Василь.
- О - о - о Васько! А що це ти тут робиш? Ти ж начебто до Івана Петровича ходив.
- Я вже повернувся, ти просто не чула... - виправдовувався Васько. - Я оце йшов по нужді і подумав, що тут треба прокопати грядку.
- То ось навіщо тобі лопата. А я почула якийсь гуркіт та й подумала, що то грабіжники. До речі, а що це гупнуло?
Раптом з-за тину почулися якісь потойбічні звуки вперемішку з підозрілим рохканням.
- Що це таке? - злякано скрикнула Горпина.
- Та... то сусіди, - позадкував Васько, щоб прикрити ящик з пляшками, - кнура ловлять. Великдень скоро. Свіжини ж треба до столу, і тихіше додав:
- Треба й нам з Петром відзначити свята.
- Що ти сказав?!
- Та нічого, нічого, треба й нам свинку заколоти. Холодчику зробимо з часничком і хроном. Сядемо після церкви, вкусимо їства, вип'ємо по чарочці... -
Васько солодко зажмурився, уявляючи святковий стіл.
- От алкоголік проклятий, тобі аби тільки залити очі.
- Та ні, ти що, то ж освячене питво. Таке гріх не випить. Ми потрошку, по п'ятдесят грам для апетиту.
В цей час з-за тину знову почулося дивне рохкання, а Васько подумав: «Уб'ю скотину, хай тільки доберуся». А вголос мовив:
- Кнур войовничий попався, ніяк не заловлять». І для вірності кивнув головою.
- Горпино, ну то я буду грядочку копати.
- Ну добре, копай. А я піду помідори поллю.
Тільки-но Горпина зникла за рогом хати, Васько, злий, як чорт, відразу кинувся до тину.
- Ти що, остолоп, погубити мене хочеш?!
- Ну не стримався, подумаєш, я ж не нарошно, по п'ятдесят грам, ги — ги — ги! От брехло, знаєм ми твої п'ятдесят грам. Це ж свячена, ги - ги - ги!
- Не ржи, скотина. Я ледь не спалився, а воно гиржить, падло!
- Я ж не спеціально... - вибачався Петро.
- Не спеціально, тіки кішки родяться, алкаш. От якби Горпина побачила, було б нам не спеціально. Ладно, не дрейф, - великодушно кинув Васько, - лізь до мене. Тут я Горпині пообіцяв грядку скопати.
- А я тут при чому?
- А ти ще не розкумекав?! Допомагати будеш.
Петро, ковтаючи злість, приступив до роботи. Закінчивши, Васько вилаявся:
- От клята жіночка, грядку з-за неї копати маю. Через тебе, між іншим.
Петро, розуміючи, що винен, промовчав. Покидавши лопати, друзі, нарешті, затягли ящики з самогоном до сараю і заховали їх у перегної.
- - - - -
З відчуттям виконаного обов'язку вони, нарешті, вийшли на подвір'я. Радісно обговорюючи діло, мужчини ненароком напоролись на Горпину, яка саме закінчувала поливати помідори.
- Що це тут Петро робить? - підозріло запитала Горпина.
- Я оце... Петра приводив хазяйство наше показать.
- Так, гарне хазяйствечко, - піддакнув кум Петро, - особливо кнури.
- А куди це ви зараз намилились, га?
- Та - а... ми цей... - промекав Васько.
- До мене йдемо, лопати занести, так Васько мене попросив допомогти йому грядку копать.
- А - а - а, - розчаровано протягнула Горпина, - а я подумала, що ви вже десь випити зібралися. Ну ідіть та не баріться, а ти, Васько, щоб раніше прийшов додому, та тверезий, бо ще треба хазяйство попорати, гній з сараю вичистити...
Загалом о четвертій годині, щоб тут був - і тільки подумай не прийти!
Васько змучено скривився (наче з'їв кислицю), але ослухатись жінку не посмів.
Повісивши голови, кумоньки рушили з подвір'я.
І не встигла Горпина ще щось додати, як друзів уже й слід пропав.
- - - - -
До Петра в хату вони не заходили. Хутенько занесли лопати до сараю і чкурнули з двору, щоб Хівря їх і не побачила. Помалу йдучи вулицею, друзі розмріялись:
- Добре було б, якби зараз скупатися, - розмірковував Васько.
- Егеж, сходити на нічну рибалку... - підтакнув Петро.
- А де ми вудки візьмемо?
- Та- а - к, заковика... Ліска в мене вдома є. Хівря купила для того, щоб мої підштанники сушити. Вона каже, що їх не можна вішати на шворці з іншою білизною, бо вони так смер... Щось мене не туди занесло. А вудлище...
там біля річки недалечке є лісок. Я туди недавно заходив відлити і бачив там кущі ліщини. Виріжемо пару дубців - і будуть нам вудки. А от гачки... З ними напряг…
- О - о!!! - вигукнув Васько, - ідея: у мене по сусідству живе дід Кузьмич — заядлий рибалка. Він уже трохи глухуватий, так що ти не бійся. Дід зберігає всі рибальські снасті в незамкненому сараї.
- Так ти що, вкрасти їх хочеш? - перелякався Петро. - Це ж стаття!
- А самогон гнать вдома - не стаття!
- Та я трошки, в дочки був день народження, і я вигнав пару ящичків.
- Пару ящичків. Посадили б тебе на казенні харчі - були б тобі пару ящичків. Ми ж не крастимемо, а позичимо на одну ніч пару якихось гачків. І кінець кінцем, ти мужик чи баба, - переконував друга Васько.
- Мужик, але все одно боязко.
- Ми потім повернемо, Кузьмич і не побачить.
- Ну коли так, то ходімо.
- - - - -
Біля Васькової хати Петро за звичкою роззирнувся: чи Горпина не бачить.
- Он його хата покосилась. - Ти там, Петре, обережніше, бо Кузьмич, як -не - як, ветеран Другої світової. Як пальне з двостволки з обох стволів...Залишусь я тоді без кума. Га - га - га.
- Та не бійся, в старого дробу нема - тільки сіль. Ну то що, пішли, поки Горпина знову не вийшла помідори поливать.
Біля хати Кузьмича вони злодійкувато озирнулися. Діда ніде не було видно.
- Либонь сидить в хаті, старий пердун.
- Твої б слова та Богу у вуха.
- Що сольки злякався?
- Та ні, але трохи страшнувато.
- Подумаєш - велике діло: позичимо якусь там рибну снасть.
- Не позичимо, а вкрадемо. Ох, Васько, підведеш ти мене під монастир.
І з цими словами Петро першим увійшов на подвір'я Кузьмича. З усього було видно, що в Кузьмича руки ростуть не з жо... Будинок був облицьований плиткою, а двері (як з подивом відмітив Петро) були новесенькі, ще пахли фарбою. Найбільше його здивувало те, що їх ще жодного разу ніхто не вибив. Свої ж двері Петро навішував чи не в десятий раз.
Та друзі проминули хату й рушили до сараю, який був вибудуваний з червоної цегли. Петро, побачивши навісний замок на обкованих залізом дверях, було скривився, але все ж таки посмикав його. Замок був тільки навішаний на скоби. Старий забув його замкнути. Петро зрадів і тихенько, щоб не стривожити дідугана, зняв замок. Раптом Васько крикнув: «Стій!»
У вікні, над дверима, він побачив відро з помиями, прив'язане до дверей мотузкою так, що, коли відчиниш двері, помиї виллються на голову.
- От гад повзучий, - зі злістю крикнув Петро. Він теж підійшов глянути, що трапилось.
- Так, - сказав Васько, - будемо обезвреджувати бомбу. Я відійду, а ти відкрий двері і заховайся за ними.
Коли Петро рвучко відчинив двері, відро голосно торохнуло об цементну підлогу сараю.
- Ого, - присвиснув Васько, - помиї аж на вікнах хати.
В сараї Васько зразу побачив старезну шафку, а біля неї – вудки. Відкрив запорошені дверцята, Але там, крім старого рибальського плаща та чобіт, нічого не було. Тоді він висмикнув шухляду і, на свою радість, побачив там набір крючків.
- О Васько, подивись, що я знайшов, - радісно закричав Петро.
- Що таке? - невдоволено рикнув Васько.
Але тут він побачив самогонний апарат, і очі його загорілись азартом бувалого алконавта.
- Так, Петрусь, це добре, що ми сюди забрели. Шукаймо, тут і продукт десь має бути.
- Так я вже знайшов! - погладжуючи пляшечку, додав Петро. - Пузирі я і крізь броню побачу. Це не якесь тобі там фуфло з медом, а натурпродукт з перцем.
- Дай сюди! Я продегустую! - І Васько, вирвавши зубами пробку з кукурудзяного качана, випив з літрової пляшки добру чекушку горілухи. - 3 градусом. Кузьмич уміє гнать!
- Дай же ж і мені одпробувать!
В цей час рипнули хатні двері. Васько зразу скумекав, що то на подвір'я вийшов Кузьмич.
- От, зараза, не спиться йому, старому хричу. Видать, почув, як торохнуло помийне відро. Чого йому в хаті не сидиться?!
- От, гадство. Так, куме, поможіть он той стіл до дверей підсунуть, а то, глядіть, без заднього місця залишитесь. Ги - ги - ги!!! - зареготав Васько.
- Та чого б це? - Петро перелякано схопився за своє озаддя, нібито в нього вже зараз зі своєї двостволки цілився Кузьмич.
- Ви, куме, помагайте мені барикаду строїть, а не держіться за свою жо... Не бійтесь, нічого звідти не вилетить. А як щось і вилетить, то в штанах і останеться. Ги - ги - ги! « Улик не оставим, » - процитував Васько фразу з детективу, яким він торік перемотував самогон.
Навалившись на стіл з самогонним апаратом, вони підсунули його до дверей.
- Тепер він до нас не добереться, - радо потирав руки Петро.
- Можеш вважати, що твоя задниця врятувалася. Тільки як ми звідси виберемося, га?
- Так, Кузьмич же вибудував вікно в стіні, виб'ємо і втечемо!
- Петро, засранець, воно ж мале!!!
- Ну, - Петро почухав потилицю, - що ж нам залишається, давай спробуємо.
- А, куме, давайте, - зрадів Васько, - тільки самогон не забудь.
- Та не забуду, не забуду, щоб таке та забуть.
Петро хутко підбіг до самогонного апарату і почав запихати пляшки, куди тільки бачив. Потому вони вибили вікно вогнегасником (завбачливий дідок повісив його якраз коло вікна) «Видать боїться, щоб самогонка не згоріла», - подумав Васько.
- Так, я першим полізу, - діловито розпорядився Васько.
- А мені що робити?
- Чекати, поки Кузьмич твою дупу відстрелить, ги - ги - ги - ги, за мною лізь, ну все я пішов, - і з цими словами Васько шубовснув у вікно.
Петро залишився наодинці, і йому раптом стало моторошно: «Ще вскочить старий та забере в мене самогонку. Та й сольку я вже відчував ». Він згадав, як торік восени вони крали кавуни на баштані. «Сторож тоді ядрьоний попався» , - зітхнувши, Петро поліз у вікно. Але в цю мить до сараю Кузьмич просунув двостволку, а Петро, як на зло, застряв у вікні. Пляшки з горілкою, які він розсовав по всіх кишенях, не давали йому пролізти в отвір.
- А-а-а-а-а, скотиняра, - заревів Кузьмич.
Щось бабахнуло, і Петро відчув, як у нього запекло в районі озаддя - і переляканий вивалився під ноги Ваську.
- Ранив, зараза! - Петро приклав руку до сідниці і на свій жах відчув там щось мокре.
- У мене кров, Васько, дивись, кров. Він мене підстрелив!!!
- Та не кричи! То сивуху ти розбив, коли випав з вікна. Давай вставай, бо зараз Кузьмич ще добавить.
Коли Петро почув це, його страх де й подівся. Друзі підхопилися і гайнули до тину. Тим часом Кузьмич повністю відсунув стола, який підпирав двері, і висунувся у вікно:
- Тварюки, всіх перестріляю!!!
Петро припустив до тину, як заєць від вовка. Васько за ним ледь встигав, їх підганяла серія пострілів.
- Ну нічого, я вас ще дістану, - лаявся Кузьмич.
А куми вже були на вулиці.
- - - - -
- Ну, Петрусю, можеш вважати, що тобі пощастило. Самогонка майже вся ціла, тільки одна пляшка розбилась,-радісно вирік Васько, - операція «У Кузьмича в полоні» успішно закінчена!
- Нічого собі успішно, у мене зад так пече, аби ти тільки знав.
- Зате самогоном поживилися, з перцем!
Петро не став зауважувати, що за це - стаття. Тут з хати Кузьмича почулося люте ревіння.
- Видно, побачив, що самогонки нема, - хмикнув Васько, - зачекай мене тут, я зараз повернуся, візьму пару пляшечок нашої, з медом, та й ножа заодно прихвачу.
З цими словами Васько переліз через тин, на цей раз свій. Тільки - но він хотів ускочити в сарай, як на веранду вийшла Горпина.
- Куди це ти так спішиш? - запитала вона.
- Та-ак... - Васько гарячкувате думав, - ...оце ж надумали з Петром на риболовлю піти, а вудок - то в нас нема, то ми виріжемо, дай мені ножа.
- Он по що ти прибігав! Так вони в нас вже такі тупі. Ти ж їх так давно не точив, все під градусом ходиш, а, як коли і тверезий, то бігаєш - опохмілки шукаєш, - дорікнула свого чоловіка Горпина. - Нема коли, нема коли, зайнятий, за горілкою нічого не бачиш. - 3 цими словами вона зникла в хаті. Через деякий час вийшла знову.
- На, та не заріж когось сп'яну. До речі, а що то ревіло? - підозріло запитала Горпина, - знову ваші витівки?
- Ні, ти що, - запевнив Васько, - це, мабуть, знов хтось кнура ріже. Великдень...
Горпина, хоч і мало вірила, що то кнур (надто вже звук був потойбічний) все ж таки промовчала.
- То я піду, Петрові покажу, бо леска в нього дома є, а вудку ніде взяти...
- Іди, іди, а я до Хіврі піду.
- Та ні, я подивлюсь, яка там у нас свинка найгладша, - безневинно мовив Васько і рушив до сараю.
Зайшовши за ріг хати, Васько зірвався на біг. Втрапивши до сараю, він забув про кнура, а мерщій розкидав граблями перегній і витяг п'яток бутильків, розсовав їх по кишенях, як зовсім недавно це робив Петро. Скінчивши, Васько кинув граблі на землю і побіг на вулицю. Горпина вже пішла, тож ніхто не перешкоджав йому пронести оковиту.
- Ну що, куме, заждалися, - жартома мовив Васько, - дивіться, що я приніс.
- Це добре, тепер нам надовго вистачить погулять. А чого так довго? – запитав Петро.
- Та Горпина, клята душа, затримала. Все ніяк дома їй не сидиться.
- Бачив я її, проходила повз мене. Я їй сказав, що до Івана Петровича йду.
- Ну що, пішли, я додому по леску заскочу.
- Ходімо, ходімо, куме.
- - - - -
На розі вулиці, біля Петрової хати, вони зупинилися.
- Там же ж тепер не одна напасть, а дві. Стій тут, леска у мене в сараї лежить, я збігаю, - сказав Петро і переліз через свій косий тин.
Жінки були в хаті, тому ніхто не заважав йому неквапно зайти в сарай.
На старому столі його діда ще недавно стояв самогонний апарат. Згадавши про це, Петро блаженно всміхнувся. Апарат, на жаль, конфіскував сільський дільничний Петро Сидорович. Та Петро був змушений повернутися до реальності. Він узяв зі столу леску та побіг до Васька.
- Ну шо, ніяка Хівря не бачила, - відразу запитав Васько. Та ні, все спокійно, дістав я леску. Добре, ходімо до річки.
- - - - -
Став у їхньому селі всі називали річкою через продовгуватий вигляд. Вода в ньому була нерухома і прозора, як скло. Доповнювали картину живописні лісочки, що розкинулися по обидва береги водойми. Це місце в селі називали народним заповідником. Чого тут тільки не водилося! Були тут окуні, карасі, щуки та соми. Люди казали, що в прибережних лісах можна зустріти лисиць, вовків і навіть ведмедів.
На одному з берегів у лісочку знаходилася невеличка галявина, посеред якої ріс крислатий дуб. Сільські старожили запевняли, що йому понад триста років.
Хтось навіть зробив під ним лавку. Ця галявина стала улюбленим місцем відпочинку для всіх жителів села.
Тож друзі про неї теж знали. Вони по - хазяйському сіли на лавку.
- Ходімо, куме, дубці виріжемо, - розпорядився Васько.
- А хто ж горілку буде стерегти?
- То візьми її з собою.
- Е ні, ще перечеплюся та впаду і розіб'ю таку цінність. Таке дєло треба берегти, повчально підняв пальця догори Петро.
- Добре, я посторожу наше добро, а ти мерщій біжи в ліс і виріж гарних дубців.
Васько сів на лавку, простягнув ноги, обняв торбу з самогоном і вже було почав куняти. Раптом його розбудив радісний окрик Петра:
- Васько, подивись, що я знайшов!
- Га? Що? Де? - схарапудився Васько, спросоння відмахнув рукою, і горілка упала на землю. Почувся дзенькіт, і з - під торби витекла спиртова калюжа.
- Що, що як... - перелякався Петро, - ...ти наробив...
Васько ще теж перебував у стані шоку, тож зміг тільки видавити:
- «Кузьмич...».
- Що Кузьмич, яке горе, втратили найдорожче!
- Ідемо до Кузьмича! - рішуче вигукнув Васько.
- Ти що, з глузду з'їхав, - перелякався Петро, - шоб він мені в дупу ще пару раз пальнув. Е ні, шукай дурних сам! Та й навіщо до нього йти, він нам що компенсує втрату, чи що?
- Та ні, ти не зрозумів, - радий, що знайшов вихід з ситуації, тарабанив Васько, - заліземо до нього у сарай...
- Зно - о - ву - у, - застогнав Петро.
- Ось вже вечоріє, зараз Кузьмич на риболовлю піде, - переконував Васько. - Його цілісіньку ніч вдома не буде, візьмемо самогонний апарат, а рано повернемо, він і не побачить.
- Еге, ти так і за крючки казав, - Петро вже не згадував, що це протизаконне.
- Тоді старий був вдома, і має ж колись бути прокол!
- Тобі прокол, а в мене ср...а пече.
- Терпи, ти ж мужик, ну, так - от, візьмемо самогонний апарат і переженемо земельку.
- Він точно на рибалку піде, - перелякано перепитав Петро, - бо я не хочу, щоб дід знов поцілив у мою багатостраждальну. — Досить, а то нюні розпустив. Ходімо.
- Так, може, ще Кузьмич вдома?
- Не дрейф, - гаркнув Васько, - нічого він тобі не відстрелить. Ходімо, бо його вже нема.
Після цього куми попрощались з трагічним місцем загибелі оковитої і, повісивши голови, побрели до хати Кузьмича.
- - - - -
Коли закадичні друзяки підійшли до місця попереднього злочину, Петро вже хотів було зайти на подвір'я, але Васько знову його зупинив.
- Та що таке? - невдоволено буркнув Петро.
- Бачиш он ту леску, що натягнута між двох кілків? Зайдемо і грохнемося об цемент.
Куми спритно перестрибнули через саморобний капкан, по - хазяйському рушили до сараю. Над дверима, як завжди, стояло відро з помиями, тільки вже не одне, а два.
- От зараза, і де він тільки помиї бере? - сплюнув на землю Петро.
Він уже хотів було відчинити двері і заховатися за ними, коли його окликнув Васько:
- Стій, ми ж вікно в сараї вибили. Заліземо через нього.
- Справді, і як це я не подумав.
Вони обійшли сарай та залізли в розбите вікно. На щастя, Кузьмич нічого не підложив під вікном.
- Давай, куме, поможи перекинуть самогонний апарат у вікно.
Тут рипнула хвіртка, це господар повернувся додому.
- Караул! - заверещав Петро.
- Не кричи, придурок, Кузьмич же почує, - шикнув на нього Васько. Але Кузьмич уже й так почув крик і зрозумів, що в сараї знову злодії. Він побіг у хату по свою двостволку. Васько зрозумів, що їх засікли, тому він щодуху поліз у вікно. Петро теж забув про самогонний апарат і, прикриваючи озаддя, шубовснув услід за Васьком. Несподівано двері сараю рвучко відчинилися.
- А – а - а, засранці, вам самогону мало! Всім жо... повідстрілюю!!!
Та Кузьмич забув про відра з помиями, і одне з них упало йому прямісінько на голову.
- Ідіоти! Я вам покажу! - Кузьмич в помиях, з відром на голові, вистрілив з рушниці. Зразу ж наосліп ступив крок уперед і своєю калошею ступив у помиї. Послизнувся і гепнувся на цементну підлогу сараю.
У цей момент Васько схопив Петра за шкірку, як шкідливе кошеня, і затягнув за ріг сараю. А Кузьмич, виглянувши з вікна, як не старався, не міг помітити злодіїв.
- Де ж ви, падлюки? Я у вас відіб'ю охоту простягати руки до чужого, - і він зі злістю перезарядив свою двостволку.
Старий почовгав у хату випити валер'янки. Через п'ять хвилин він повернувся, узяв з полиці молоток і цвяхи. Та, мабуть, щось згадавши, дід вийшов на подвір'я. Витягнув з купи дров пару необтесаних дошок і почалапав назад, до сараю.
- Ну тепер не залізете, - примовляв Кузьмич, забиваючи вікно.
Радісний Кузьмич взяв вудки, але згадав, що повернувся по два риболовні гачки.
Він відкрив шухляду, з якої Васько напередодні забрав гачки, пошукав щось і сказав:
- Мабуть, я Потаповичу віддав, - і старий почовгав на вулицю.
Зачекавши, поки він піде, куми вилізли зі своєї схованки. Коли вони знову підійшли до своєї лазівки, на їх подив і злість, вікно було тепер наглухо забите хрест - навхрест дошками.
- От старий пень, - тільки й сказав Васько. - Ходімо через двері. Кузьмич ще не встиг помиї у відра налити.
Але і тут друзів чекало розчарування. Двері на цей раз були замкнені на замок
-Т-а-а-к, дід наступає нам на горло, вирішив нас перехитрити. Як же нам в сарай потрапити, - бідкався Петро,
- Будемо дошки на вікні вибивати.
Цього разу вони пішли не вліво, а вправо. І їм пощастило: на стіну сараю була сперта новенька лопата, якою дід копав грядку з картоплею. Васько прихопив лопату, і вже через п'ятнадцять хвилин дошки з вікна було вибито.
- От Кузьмич розізлиться, коли побачить, що його заставу таки обійшли. Га-га-га! - і Васько заіржав, як кінь на стайні.
Кинувши лопату на землю, вони залізли до сараю. Там друзяки підсунули самогонний апарат до вікна. Петро вже хотів перекинути його через отвір у вікні. Та Васько його зупинив:
- Куди, дурню, хочеш його пошкодити, чи що?! Я перелізу, а ти його подай.
Васько зник у вікні, а Петро скористався моментом і наклав в кишені ще п'ять пляшок горілки з перцем.
- Ти що заснув? - просунувши голову до сараю, гукнув Васько. - Давай апарат.
- Та зараз, зараз, - відказав Петро, - дай тільки затарюся.
Після цього кум обережно передав самогонний апарат Васькові. Та раптом щось згадав і віддав кумові п'ять пляшок з горілкою.
- Щоб не розбилися, - пояснив він, - вистачить з мене недавнього горя.
Якщо вона знову... ти розумієш... Я не переживу. Тож; тримай.
Значно схудлий, Петро поліз у вікно. Там Васько віддав йому горілку.
- Я так розумію, куме, що це нам моральна компенсація за втрату.
- Правильно розумієте, - піддакнув Петро.
Веселі друзяки поспішили на вулицю.
- - - - -
- То куди підемо, га? - запитав Васько.
- Ходімо до мене, поставимо на той стіл, де я уже гнав, та спокійненько зробимо діло, - мовив Петро.
- Пішли, вибору - то в нас нема.
І вони, важко ступаючи, поволі рушили до хати Петра.
- - - - -
Біля кумової хати, ще на вулиці, вони озирнулися.
- Горпини вже нема, - сказав Васько.
- Це дуже добре, - потирав руки кум Петро. - О, і Хіврі ніде не видно. Ходімо.
Куми взяли самогонний апарат і рушили до сараю. Тут Петро відразу закрив двері на клямку, щоб Хівря не побачила, якою справою вони займаються.
Він радий підійшов до столу: А... а де ж сировина?
- Яка сировина? - перепитав Васько, - а, земелька, то ходім накопаємо. Візьми лопати і відро.
Петро взяв лопати (вони стояли у кутку), а також прихопив старе іржаве відро,і разом із Васьком рушили до річки.
Там вони накопали повне відро землі та крадькома рушили до Петрової хати.
- - - - -
Зачинившись у сараї, Васько радісно мовив:
- Нарешті приступимо до роботи.
А Петро тим часом, весело насвистуючи якусь пісеньку, вже переганяв землю. Незабаром з трубки закапала сивуха.
- Підставляй тару, - весело сказав Петро.
Та завбачливий Васько вже підставив брудну трьохлітрову банку під змійовик. Ходімо по яблучку з'їмо, - запропонував Петро.
- Пішли.
За сараєм росли три яблуні.
- Оті дві, що ближче до хати, то червоніші, - пояснював Петро, - не раджу їх їсти,бо ними смакує Хівря, того вона й ходить така зла. А я люблю оці, біленькі. Жінка каже, що то чи апіс, чи що. Загалом якась пі... А чого це ти мовчиш?
- Та оце ж, куме, думаю: зараз же квітень - місяць, а вони достигають у вересні. То чого ж це ми сюди прийшли? Вони ж ще навіть не зацвіли.
- Та я ж вчора їв. Такі біленькі соковиті.
- Ну - у-... - почухав потилицю Васько, - то, мабуть, Хівря впустила.
- А, он воно що. Ходімо я вас огірочками под закусь пригощу.
- Справжні мужчини не закусюють, - вдумливо вирік Васько, а так з'їсти не завадить.
В сараї кум Петро почимчикував в куток, де стояли лопати. Відсунув їх та прийняв два ящики.
- Прошу пана Василя, - жартома сказав він, відчинивши погріб, - скуштуйте нашу квашанинку.
Васько діловито, начебто це був його погріб, поліз униз. Та раптом щось як торохнуло (то Васько звалився на цемент погріба).
- Ти що... - почулася нецензурна лайка Васька, - ...я тобі с... я...ця відірву... щабля, тварь, не міг прибить... закопаю гниду!!!
Петро відразу закрив ляду та ще й сів на неї. Найбільше він зараз боявся, щоб Хівря не почула.
- Я тебе г...но заставлю жрать... я тебе... - долинали з погріба глухе матюччя.
Петро навіть не спробував його зупинити, бо знав - даремно. Хай покричить. Та тут Петрові захотілося в туалет. Він підсунув ящики, а тоді подумав і ще поклав зверху дві лопати і граблі. З погріба знову почувся глухий гуркіт (це Васько спробував вилізти нагору. Але в темряві він теж не бачив відірваного щабля, та й не бачив, де та драбина взагалі. З-під ляди чулися приглушені нецензурні вигуки. Та такі відбірні, що в іншого від цього стало б волосся дибки. Петро вже звик до такої лайки і тому тільки подумав: «Ну - ну, кричи, ніхто тебе тут не почує. А я тим часом піду віділлю.» І вже за мить з дерев'яної будки, за сараєм, почулося дзюркотіння:
- О - ох, звільнився, яке блаженство, - з цими словами Петро вийшов на двір, на ходу підтягаючи штани. - Піду подивлюся, як там сивуха.
Коли він зайшов до сараю і хотів було перевірити горілку, з - під ляди почулося глухе гупання. То Васько нарешті навпомацки знайшов драбину і обережно, щоб бува не ступить на поламаного щабля, підліз до ляди.
- Відчиняй, - загепав у неї Васько.
Петро з радістю відмітив, що кум вже не пер матюччя.
- Ну як, уже заспокоївся?
- Егеж, не міг, падлюка, щабля прибить не міг, зробиш мене інвалідом.
- Зате привід тепер є , - жартома мовив Петро.
- Привід це добре. Тим більш випить і так нада.
В брудну банку ще тільки накапало півлітра сивухи. Цього друзям, настоящим мужчинам, звісно ж, було мало.
- Нема що випить, - перелякався Васько.
- Та чого ти.
- Ми ж взяли п'ять з перцем у Кузьмича.
- Давай їх сюди. Будемо споживати продукт, - зрадів Васько.
Петро призадумався: «Де ж я їх подів?» Він оглянув свій сарай і подумав: «Що ж ми без горючого будемо робити? Васько мене вб'є, та й мені треба було б підзаправитися».
- Ну що ти там копаєшся, ніби шукаєш вчорашнього дня? Давай їх сюди, бо в мене ще почнеться сушняк.
- Де ж я їх подів? Та на верстаку ж ставив. О, згадав!!! - несказанно зрадів Петро, підійшовши до ящиків з - під сивухи.
Коли він витяг горілку з ящика, Васько накинувся на нього:
- На мене тут сушняк напав, а він ховає горілку в своїх матнях. Мабуть, сам, гнидо, хотів випить.
- По - перше, не в матнях, а в ящиках з ясеня. А, по - друге, я їх туди для ваги поклав.
- Для якої ваги, придурку?!
- Та... щоб ляда... пощільніше прилягала... бо Хівря ж почула б... – промекав кум.
- Правильно, правильно, - заспокоївся Васько, - Ну, давай тяпнемо кузьмичівської!
Вони примостилися на краєчку стола, де стояв самогонний апарат і приступили до утилізації двох бутилочок горілки (три вони вирішили залишити на вечір - на рибалці ж треба гарненько розслабитись).
- Я оце думаю, що ми з вами до вечора, куме, робити будемо, га?
- То, може, в наше кафе «Лебідка» зайдемо, - запропонував Петро, - там, кажуть, є коніяк, тяпнемо по маленькій та й рушимо на ловлю.
- Ти що, Петро, взагалі, весь розум пропив? Коньяку, бачте, йому захотілось.
Нам там тепер ніхто не наллє. Про інцидент з Миколою ти не забув?
Васько згадав, як у Новорічну ніч вони забрели в «Лебідку» і випили по скляночці «Біоміцину».
- Скільки ж ми столиків тоді побили? - думав Васько. - І дьорнув же чорт Петра за ногу з Миколою зчепитися.
Микола, заклятий ворог обох кумів, що проживав на другому кінці села, теж не брезгував бражкою, в ту злополучну ніч захотів сісти в кафе під вікном саме там, де уговорювали бутилку куми. Після цієї зустрічі друзі цілий тиждень ходили з синіми мордами. Заспокоювало їх лиш те, що й Микола був не кращий. У нього синяки трималися тиждень і два дні (кум Петро тоді сам спеціально рахував). Тож після новорічної пригоди офіціантка «Лебідки» Галина нічого, окрім чаю, їм не наливала.
- Туди нам дорога заказана. Ти що чайку захотів?
- Та ні... я просто думав...
- Ти ще думать можеш, - буркнув Васько. О, я придумав, як згаяти час: підемо медом ласувати.
- А де ж ми його візьмемо? - отетеріло витріщився Петро.
- На пасіці. У Кузьмича, - вирік Васько.
- Ти що, - перелякався Петро, - з глузду з'їхав. Я до того узурпатора більше ні ногою, І під прицілом не піду. Щоб він мені ще оце місце (Петро поплескав себе по задниці) відстрелив зовсім. Ні-ні - ні, не піду!!!
- А тобі й не треба йти.
- Це ж як, - знову отетерів Петро.
- Ось слухай, - і Васько почав викладати Петру свій план «Барбаросса», - Ти підеш до Кузьмича і почнеш забивати йому баки.
- А він мене не того? - недовірливо запитав Петро.
- Та не дрейф, чого це Кузьмич вийде до нас з двостволкою. Він же нас тоді не бачив. Поки ти йому будеш баки забивати, я, тири - пири, та пару сот і потягну. Зрозумів?
- Ага. А що я йому скажу?
- Що ти ніс воду з криниці, почув постріли. Глядь: Микола біжить з якимось типом. І ти, як порядний сусіда, вважаєш своїм обов'язком розповісти товаришу Кузьмичу, що ти сам бачив тих злодюжок, що викрали в нього самогонний апарат.
- Так то ж ми були.
- От дурень так дурень. Ми ж цим вб'ємо двох зайців.
- Кого вб'ємо? Це ж буде браконьєрство. За це стаття світить.
- Ну ти й тормоз!!! Це кажуть так!
- Ага, - зрозумів Петро, - ну то пішли.
І доморощені злодії рушили на діло.
- - - - -
Біля хати Федора Кузьмича Петро, як завжди, заскулив:
- Та не піду я більше до того ветерана, трясця його матері!!!
- Підеш, підеш, за милу душу. Меду хочеш, знач підеш. Та й що він тобі зробить? Він нас не бачив.
- Ну, то й добре, - зрадів Петро. Тоді я пішов.
А тим часом Васько побіг на другий кінець вулиці.
- Куди це він? - почухав потилицю Петро. - А нехай, - з цими словами він вже хотів було вже перелазити через тин. Та тут він пригадав, що прийшов не «позичати», а з «офіціальним» візитом і тому рішуче постукав у двері. Кузьмич був дома.
- А- а-а, Петрусь! Давненько я тебе не бачив, з чим прийшов?
Але не встиг Петро й рота розкрити, як старий знову забубонів:
- Це ж коли ти в мене ще був? Ти ж, мабуть, ще мого сараю не бачив? По очах бачу, що не бачив. Ходімо - но покажу.
Петро закрив рота і посунув за Кузьмичем. Помиї на вікнах хати дід уже вимив, бо шибки блищали, як нові.
- Цеглу аж у Полтаві брав, - почав розповідати старий. Поки Кузьмич розхвалював своє творіння, з-за хати на мить висунувся Васько. Злодій показав Петрові кулака і швиденько юркнув назад.
- Федоре Кузьмичу, може, підемо до хати, бо є розмова.
- Так, так, - ходімо.
Коли вони посідали в хаті, Петро почав:
- Розумієте, сьогодні після обіду я ніс водичку з криниці, глядь: через ваш тин якихось два підозрілих типи перелазять, а потім як припустили. Микола з тим другим повз мене пробігли так, що я й відро впустив та мусив знов до криниці йти, а це аж на другому кінці вулиці... Але я встиг помітити, що вони щось волокли...
- Який Микола? - втрутився Кузьмич.
- Та Дуськи Поліщук чоловік. І я вирішив, як порядний сусід, повідомити вам про це неподобство. А що ж це вони поцупили?
- Та так, заготовки, вентиляцію в сараї хочу зробити. Вони, мабуть, хочуть антену змайструвати...
Раптом з пасіки почувся нелюдський крик. Кузьмич кинувся в сіни по двостволку.
- Повернулись - таки, бісові душі...
Петро побіг вслід за дідом. Коли він уже був надворі, до нього долетіли постріли. В цю хвилину Петро відчув такий жах за своє заднє місце і теж припустив з двору.
- - - - -
Коли кум Петро добіг до рогу вулиці, то побачив Васька (або те, що можна було назвати Васьком). Той був у порваних штанях, але, що найстрашніше, витріщив очі, як той бик, і з перекошеним обличчям промчав повз нього.
- Куди це, Васько?
Та тут позаду почулося наростаюче гудіння. Петро озирнувся і з жахом побачив хмару розлючених бджіл. Він знову відчув сильний свербіж на озадді і тому так наддав, наздоганяючи Васька, що тільки замиготіли п`яти.
В річку вони шубовснули майже одночасно, а над їхніми головами дзижчав злий рій. Петро навіть у воді інстинктивно схопився за зад.
У річці вони просиділи з годину, а може, й дві. Коли горе- злодії вилізли на берег, уже смеркалося. Петро відразу накинувся на Васька:
- Ти що ж оце зі мною робиш? - обурився Петро.
- Не з тобою, а з нами.
- Ну з нами. Я добросовісно відволікав увагу Кузьмича, а воно...
- Звідки я міг знати, що як тільки зніму дашок вулика, звідти вилетять бджоли, - виправдовувався Васько. - Прокол вийшов. В кого не буває.
- Нічого собі прокол. Мені Кузьмич жо... трохи не відстрелив, а тут ще й бджоли її ледь не відкусили.
- Та чого ти?! На пасіку ж я ходив.
- Ходив він, - обурювався Петро, - ти соти взяв?
- Та звідки? Як рій побачив, відразу драпака дав, які там соти. Давай краще порибалимо, онде наші вудки валяються, - заспокоював кума Васько. – От гадство, горілка ж то в тебе вдома в сараї залишилась. Біжи по неї, щоб одна нога тут, а друга там.
- Айн момент, - радів Петро, - аби тільки Хівря нічого не побачила.
Васько, залишившись наодинці, розмірковував: "Шести нам, мабуть, буде мало, тим більш, що вона з медом. Коли Петро повернеться, збігаю за чотирма з перцем. Ні, візьму шість, нам же з кумом ще й похмелиться нада..."
Солодкі думки Васька (про продукт) вдруге за сьогоднішній день були безцеремонно перервані.
- Осьо приніс - Петро радісно заторохтів бутилками. В руках у нього була злощасна авоська.
- Раз, два, три, - рахував Васько, - чотири, п"ять... А де шоста?! Де ти, падло таке, шосту дів?!
- Та я трошки того, на дорогу ж треба було заправиться. Я, як зайшов у сарай, вирішив перевірити, як там самогонний апарат. Тому і довелося скоштувати трішечки і порівняти зі справжнім продуктом. Ну й вилакав...
- У-у, - іуда, вилакав скот, убив би!!!
Петро перелякано замовк, а Васько зі сміхом помітив, що руки той тримає біля бедер, тобто поблизу філейної частини. Це була вірна ознака того, що кум Петро перелякався не на жарт, і тому Васько швидко змінив тему розмови:
- Піду я зараз по оковиту, - і він солодко зажмурився,- А ти сиди тут і стережи добро. Та дивись, щоб не так, як того разу. Знов копать землю я не буду. Оревуар, месьє!
- Шо? - витріщився на нього Петро.
- Гам... Ну я пішов.
І Васько бадьоро почимчикував по горюче.
Коли Васько повернувся на берег річки, він застав Петра за грішним ділом. Той почав розпивати п"яту пляшку. Васько вже хотів прикрикнути на нього, але передумав, поставив торбу з горілкою на землю і тихенько підкрався ззаду до Петра.
- Б-а-б-а-х! - крикнув на саме вухо Васько кумові і, розвеселившись, ляснув його по с...ці.
Петро підстрибнув, схопився за свою багатостраждальну і зигзагами побіг до води.
- Стій, дурню! Пляшку закрий, а то ще розіллєш, чого доброго.
Тут до Петра дійшло, де він і що він.
- Ти що, того, - Петро покрутив пальцем біля виска. — Я вже думав, що Кузьмич мене вислідив. Так і до інфаркту довести можна. Я трохи у штани не наклав.
- Не дрейф, Петюня. Давай краще поляну накривать. Дивись-но, що в мене є.
Петро, думаючи, що то щось спиртне, витягнув шию. Та коли він побачив, як Васько вийняв з кишень трійко варених яєчок, зразу охолов.
- Т-а-а, це ж не ллється і не булькотить.
- А тобі аби булькотіло, п’яниця, - примовляючи ці слова, він з жестом фокусника витягнув з-за пазухи шмат сала. — А це презент, - і Васько зняв кашкета (куди зазвичай ховав від Горпини свої цигарки) і витягнув звідти дві сухих червоних перчиці: По одній на рило. – І помовчавши додав: У Горпини вкрав. Біля печі висіли — я й потягнув.
Петро з відкритим ротом отетеріло слухав Васька.
- Я знаю, що Хівря вчора їздила в район і купила там 2 кіла м’яса. Тож-бо неси його сюди і прихопи десяток огірків.
- Так вона мені й дасть, - заперечив Петро.
- От ти й дурень, наче я своєї про перчиці питав.
- Ти що, пропонуєш украсти. Нє, сьогодні в мене й так злочинів більше, як за все життя.
- Кінець кінцем, хто вдома хазяїн - ти чи вона, - переконував Васько.
- Да! - вип’ятив груди Петро, - чого це я, хазяїн, в своїй хаті м’яса не маю права взять. Піду і візьму і в неї питать не буду!!!
- Та чого ти розкричався! Хазяїн знайшовся! Ти у своїй хаті цвяшка не забив. А от я, як поштовий ящик прибивав...
- То півсела гукав.
- Ну всяке буває. Та не про те мова, - швидко перевів тему Васько. – Іди вже м’ясо неси. І клейонку якусь там захвати.
- А навіщо, ми що її їсти будемо?
- Тормоз же ти, куме! Ой тормоз, - похитав головою Васько,- підстелять ми її будем.
- А – а - а, понятно, то я пішов.
- Йди, йди, хазяїн, йди, - буркнув Васько
- - - - - -
Через хвилин десять прибіг захеканий Петро. В руках у нього була підозріла каструлька.
- Осього, приніс! Котлетки, домашні. На, потримай.
Петро дістав з-за пазухи клейонку й розстелив її на землі. Потім він забрав у Васька каструльку з котлетами, вийняв з кишень та поклав на клейонку квашені огірки. Васько в свою чергу поклав туди шмат сала і яєчка.
- Всьо, куме, поляна готова, давай вживати.
Куми випили дві пляшечки та занюхали квашеним огірком.
- О-о-о-о-ох! Петро, ох і добре.
- Д-а-а! Харашо, - погодивсь той, - що нам ще треба для настоящого щастя.
- І не кажи.
Вони полягали догори черева й тепер рохкали від насолоди. Пролежавши так з півгодини, Васько згадав, що прийшли вони сюди порибалити.
- Давай, Петро, рибалити будемо.
Петро з горем пополам якось піднявся і поковиляв до води. Але на півдорозі, щось згадавши, він крикнув:
- Василь, а де вудки?
- Ща принесу, - і Васько почовгав по вудки, які стояли сперті на вербу, що росла на тому кінці галявини. Заграбаставши їх, він посунув до Петра. Друзі закинули крючки у воду і, щоб не тримати вудки, поклали іх на прибережну траву і приклали для вірності каменюкою.
- Це, щоб вудки у воду не впали, - пояснив Васько, - а то клюне якась щука — і з вудкою втіче. Давай краще ще по одній вип’ємо.
- Давай, це благе дєло, - піддакнув Петро.
На цей раз випивон затягнувся значно довше. Коли вони осушили п’ять бутильків і з’їли лише два огірки, котлету і одне яйце, Васько вирішив, що пора перевірити улов. Але на його подив на кожній вудці не було навіть і карасика.
- А де ж наживка?
- Кузьмич вкрав! — перелякався Петро.
- Та який там в чорта Кузьмич! То ми наживку забули наживить. Піду схожу за лопатою...
- А нашо?
- Тебе бить буду! Черв"яків накопать. А ти сиди тутки, я швидко, - розпорядився Васько.
- - - -
Васько повернувся з лопатою та бляшанкою з-пІд консервів.
- Ну-с, де копать?
- За вербою, пам’ятаєш ми торік тут купались... — почав Петро.
- Як же таке забудеш, ти тоді трохи не втопився. Да-а, були ж времена.
- Так тоді я й бачив, як Кузьмич там черв"яки копає.
- А як Кузьмич жо.. підтирає, ти теж бачив?
- От чого не бачив, то не бачив, - не зрозумів насмішки Петро, - а що треба було?
Васько тільки посміхнувся. Мовчки підійшовши до верби, почав копати. Він накопав з десяток, вирішив, що цього, мабуть, досить, спер лопату на дерево й пішов чіпляти наживку.
- Ну тепер все, - потер руки Васько, - ловись рибка велика й маленька. А ми поки вип’ємо по одній. Не пропадать же добру! Петро хутко присосався до пляшки.
- Дай сюди, - відібрав пляшку Васько, - тобі аби напиться. Без тосту п’ють тіки алкоголіки!
- Тож ти теж стіки раз просто так пив, а мені шо не можна!
- Просто так, то просто так. А це ми сіли вечорком, як настоящі мужики після трудового дня. Будьте, куме, человеком. От як я!! Давайте ж вип`єм за удачний улов!
- Та давай уже пить, - нетерпляче вигукнув Петро.
- - - - -
Випивши по пляшечці, Петро язиком, що заплітався, мовив:
- Давай ше за тебе вип`єм...
Васько, бачачи, що Петро вже п’яненький, вигукнув:
- Кузьмич іде!
- Де!!! - не на жарт злякався Петро. Він хутко підхопився, розбивши майже пусту пляшку... І тут сталося диво: любов до спиртного пересилила страхи про зад, про Кузьмича з його двостволкою, і він зупинився, мов укопаний.
- Моя горілочка, моя радість, - його оп’яніння, як рукою зняло.
- Не сци, тутки ще є.
- Все одно... Це прокляте місце, вдруге за сьогодні.
- Чого ти, горю все одно не допоможеш, давай хряпнемо, щоб хоч цей продукт не пропав. - Васько обвів рукою над клейонкою.
А, - Петро швидко забув про втрату і поспішив залити «велікоє» горе оковитою.
- - - - -
На цей раз, застольє затягнулося на значно довший час.
- Всьо, Петро, - зупинив кума Васько, - хвате пить, а то нажрався, як свиня. Піду я луче вудки перевірю.
І він, похитуючись, почвалав до води. Яке ж було його здивування, коли побачив, що на гачку Петрової вудки, висить лише один маленький карась. На його ж вудці нічогісінько не було.
- Ну шо, є улов? — запитав кум.
- Та який там улов, карась маленький... і той між іншим у мене, - збрехав Васько. Я тут, поки ти по котлети ходив, до он того човна приглянувся...
- То ж Кузьмича, він в ньому на середину річки плаває, там риба краще ловиться. Я туди не піду!
- О! Ти сам кажеш: риба краще ловиться...
- Не піду!!! — з відчаєм закричав Петро, На цей раз дід не промахнеться.
- Його тут немає...
- Ага, коли ми гачки в сараї крали, ти теж казав: "Діда немає", жо..„ в мене й досі пече!
- А рибки, з горілочкою, та під добру закусь...
Почувши чарівне «горілочка», Петро похапцем мовив:
- Пішли, пішли!
- Ходімо, - усміхнувся Васько.
- - - - -
Похитуючись і підтримуючи одне одного, друзі якось дочовгали до човна.
- Ми ж вудки забули! - скрикнув Васько.
- Піду принесу.
І кум тяжко поковиляв назад.
- Взяв! - він переможно потрусив ними над головою. - Так я залізу в човен, а ти відштовхнеш.
- Чого це я, - обурився Петро.
- Бо в мене груз, - він продемонстрував вудки.
Петру цей довід здався переконливим, і він без слів штовхнув човна.
- Ну і навіщо ти це зробив?
- Ти ж сам сказав...
- Треба було пхать зі мною і вудками.
- Ну так би й сказав... - пробурмотів Петро і пішов витягувати човна.
- Сідайте, пане Василю, - в'їдливо мовив він.
Васько, м'яко кажучи, вже був трохи п'яненький, тому не зрозумів насмішки. Петро втретє взявся за корму човна.
- Змія, змія, мене схопила змія!!! — репетував Петро.
- Та не дерися, а то ще Кузьмич почує!
Почувши про Кузьмича, Петро враз замовк. Васько перехилився, щоб подивитися, що там таке.
- Та то ти в водоростях заплутався! Дай руку!
- На - навіщо...
- А щоб ти спитав!
Васько хотів витягти Петра, але натомість сам бультихнувся у воду. Повилазивши на берег, друзі посунули до своєї «стоянки».
- Іди, виламай дві палиці.
- На - Навіщо? - запинаючись, але вже не від страху, а від холоду, запитав Петро.
- Тебе заколоть! — огризнувся Васько, - Неси палиці!!!
Петра, мов корова язиком злизала, а Васько пішов до човна по вудки. Коли Петро повернувся, Васько саме точив ножа, і від цієї картини в нього ледь «серце» в штани не вискочило. «Ну все, заріже мене Васько, як кнура на Великдень, заріже».
- На - навіщо то - тобі ні - ніж...
- Тебе заріжу, - без злого помислу відказав Васько.
Петро трохи не впав без тями, йому вперше вжитті не хотілося випить.
- Давай сюди палиці.
«Хреста на могилку робить буде», - приречено подумав Петро, «Ні, він мене заколе і в річку викине», - калаталося в його голові. На ватних ногах він підійшов до Васька й пожалкував, що не вирізав товстих палиць. Можна було оглушить Васька і дати добрячого драпака. Та, на подив Петра, ніж Ваську був потрібний, щоб загострити палиці. «Мучить ірод буде», - перелякано подумав Петро. Але Васько безтурботно встромив палиці в землю з обох боків багаття. «Он воно що», - ще дужче злякався Петро, - «уб'є, а потім засмажить і з'їсть, як канібал». З переляку Петро згадав пригодницьку книжку, якою він якось грубу топив, щоб брага швидше заграла. Думка про брагу на хвилину віддалила його від неминучої загибелі. А Васько тим часом вже зв'язував леску. «Прив'язувать буде».
- Давай, роздягайся, - наказав Васько.
Петро, вже не запитуючи звичного «навіщо», мовчки зняв одежу і склав її на купку, як учила Хівря.
- Не туди, на шворку вішай.
Тоді тільки Петро помітив, що леску Васько прив'язав між палицями, утворивши невеличку сушку. І тут йому все стало ясно. «Це ж, щоб висушить нашу одежу», -з великою радістю подумав Петро.
- Дай же я тебе розцілую!!!
- Ти чого? — позадкував Васько, - після купання з глузду з'їхав?
- Спаситель ти мій!!!
- Перестань! Кузьмич прийде! - спробував Васько останній засіб.
Петро інстинктивно схопився за задницю:
- Де!!!
- В сра...! - гаркнув Васько, - так человека і до інфаркту довести можна, - він схопився за серце.
- До чого?
- До гам...!
Ображений Петро, користуючись випадком, поки Васько отетеріло хапався за серце, поспішив зігрітися оковитою. Але кум раптом почув ззаду:
- Куди!!!
- Та я для согріву... - промямлив Петро.
- А, зігрітись - це добре.
- О — о — ох, - вдоволено крякнув Петро, - тепер і порибалить можна!
- Яка рибалка, придурок! - На лісці з вудок твої штани сушаться! Хоча... Я там, в човні, під лавкою сітку бачив, закинемо - і от такі коропи в нас будуть!
Петро не заперечував, що то Кузьмича, і що в нього зад і досі пече, хоч насправді задня нижня частина Петра після купання пекла вже менше.
- Так, - командував Васько, - на цей раз ти лізь в човен, а я підіпхну.
Благополучно відчаливши від берега, Васько вдоволено мовив:
- Підніми, Петрусю, ноги.
- Нашо?
- А щоб мені тебе втопить було легше! — пошуткував Васько. — Щось ця сітка не внушає мені довіри.
Васько розмахнувся і, ледве не шубовснувши в воду, закинув сітку далеко вперед.
- Ну ловись рибка велика й маленька! Гребіть, куме, до берега. — Та, побачивши, що Петро намірився веслувати в інший бік, крикнув:
- До он того берега!
Коли човен ледь не втаранився в берег, Васько накинувся на Петра: Ти куди гребеш, телепень!
- Так мені за тобою нічого не видно...
- Зараз ти у мене прозрієш! Дай тіки доберуся до ножа...
- Не – не треба…
- А мене, главного тракториста, калічить значить треба!!!
- Та я не бачив... - промекав Петро.
- Я тобі ті очі повідкриваю, хай тільки до ножа доберусь!
При цих словах Петро перелякався не на жарт. «Заріже, ой заріже!»
- Ну хоче ж, падлюка, до інфаркту довести.
Відсапавшись, Васько наказав Петру:
- Так, човен розвернуть кормою до берега.
- Чим? — запитав Петро.
- Жо...!
- А, ну так би й сказав. А нашо?
- Щоб Кузьмич...
- Не називай цього імені!
- ...не побачив, що ми його човна брали. Стоять! Я сам, а то ще знов змія кузьмичівська покусає. Ги — ги — ги!
Васько швидко розвернув човен носом до середини річки.
- Ну все, ходім, по маленькій тяпнемо.
- Да... Тяпнуть — це дєло хороше
По одній!!!
Куми двинули до своєї стоянки.
- Ну, давайте, куме, за добрий улов!
Звичайно, вони випили не по одній, і не по маленькій. Тож через годинку над річкою лунав здоровий чоловічий храп вперемішку з рохканням та помукуванням.
- - - - - -
Похмілля було страшним, але не гірше, як учора, позавчора та минулого тижня.
Васько хотів було заснути знову, але відчув потребу сходити по малій нужді. Деякий час він думав, що краще: піднятися й впасти, чи зробити це діло прямо тут. Виходило, що вставати все одно прийдеться, Васько не хотів підмочити свою мужську репутацію. Повільно піднявши голову, мученик відчув, що наша планета таки кругла, при чому крутиться вона, зараза, в різні боки водночас. Він хотів спустити ноги на підлогу, та його нога натрапила на щось м'яке. І тут Васько все пригадав: «Невже я Петра, свого любого кумонька, того, зарізав?» - від цієї думки він похолов - «З ким же я тепер пить буду? А похмеляться?»
Васько встав, якось не впавши, голова боліла, ніби Горпина з десяток разів віддубасила його по макітрі пудовою сковородою.
Отим м'яким, так як і припускав Васько, було тіло Петра. «Петрусь», - з гіркотою подумав Васько.
Він уже обдумував, щоб його взяти в біга: «Так, сивухи стільки не бери — все одно мало, - каже народна мудрість». Раптом тіло, яке до цього не подавало жодних ознак життя, перевернулося!
- Ах ти ж скотина! Ану вставай!!! — Васько штурхонув Петра ногою, щоправда несильно ( а то ще, дійсно, богу душу віддасть».
- М-м — м-м, - почулося нерозбірливе мукання.
- Вставай, алкоголік! - кричав Васько.
Петро розплющив одне око й узрів над собою якогось небритого дядька.
- А, шо це Ви...
- Г...о! Вставай, іуда! — криком піднімав кума Васько.
Петро нарешті зрозумів, що небритий дядько то і є Васько.
- Вставай! Уже скоро, мабуть, обід! А нам ше треба рибу з сіті вийнять, а город Івана Петровича?! Ох, а ще ж жінки. Вставайте, куме, діло не жде. Кум нарешті прокинувся і отетеріло дивився на Васька. Поки він роздумував, куди ж це дівся Васько, від річки почувся несамовитий крик кума:
- Петро!!! Туди тебе і розтуди! Якого ... ти сітку на берег, викинув!!! Ти як, су.., сітку заки... Васько згадав, що сітку він особисто закидав.
- Ти чого матюччя преш? — запитав, нарешті дійшовши до річки, Петро.
- Заткнися! Ти нашо снасть з води витягнув! Га?!
- Нічого я нікуди не витягував. - обурився Петро, - а ти точно її у воду кидав?
- Я що сліпий чи що? Точно в воду, — збрехав Васько.
- Диви, - Петро показував на ланцюг, за який і було прив'язано човен, - тут просто ланцюг довгий, та ще й замок навісний, ми в човен сіли, відв'язати забули, а прив'язь така довга, що ми й не побачили, як відпливли всього десь на два метри від берега. А ти, мабуть, не побачивши, що то берег, кинув сіть туди. Отак!
Закінчивши свою запальну тираду про розкриття діла «Сітка на березі» Петро сяяв, як новий п'ятак.
- Да, куме, следователь Ви!
- А то! - самовдоволено вирік Петро.
- Так, - схаменувся Васько, - давай, Петрусю, ховай сітку - і по хатах.
- А город Івана Петровича?
- Я пам'ятаю, - відрізав Васько. - Зустріч у мене в сараї.
- Нє, куме, луче в мене, заодно й сомогоночки спробуємо, якщо самогонний апарат Хівря не знайшла і не прекратила проізводство.
Друзі розбіглися, кожен до своєї хати.
- - - -
По обіді куми, як і домовлялися, зустрілися у Петра в сараї. Хівря таки не викрила їх підпільний цех.
- Ну що, готова сивуха? — спершу запитав Васько.
- Готова, родіменька, куди ж вона дінеться.
- Давай же отпробуєм напій богів! Вірте, куме, чи ні, а я сьогодні спиртного ще й в рот не брав, - але, побачивши, що кум не дуже розуміє, про що він мовить, поспішив уточнити: - Не гоже пить одному, то тіки алкоголіки так п'ють, а настоящі мужчини, ну такі, як я, приймають лекарство тільки з кимось.
- Ну, а я вже, грішним дєлом, отпробував.
- Нехарашо, ой нехарашо.
- Куме! Шо Ви тут мені, любителю з двадцятидвохрічним стажем цього дєла, розказуєте, як пить, - обурився Петро, - давайте вже пить!
- Согласєн, а то в мене від Горпининого чаю, голова розколюється, - погодився Васько.
- Ой, харашо! - Петро аж зажмурився від насолоди.
- Да, Петрусь, біль з голови, як рукою, зняло!
- Ну, куме, давай ще із цеї банки продегустуємо.
- Ти шо! — гаркнув на нього Васько. Я за рульом!!!
- За яким таким рульом?
- За тракторним.
- То ти ж... як це там? Напідпитку! Во!
- Я вже разок розбивав горілку, - Васько постукав по дерев'яному столі, - і знаю, що самогон прогнаний через землю — то як текіла!
- Шо, шо?
- Та то таке мексиканське пойло, як наша горілка. Мені її брат прямо з Мексики привіз. Пам'ятаю: тоді півпляшки без закусі вицідив, одним присестом, і нічого...
- Ну, коли ти так кажеш... Поїхали!
- - - - -
Куми вивалися на двір і попрямували до колгоспу, де за свинарником, під накриттям, стояв колгоспний трактор, бо у Васькового брата не вистачило грошей ще й на гараж для нього. Добридень, Нато, - життєрадісно привітався Васько.
- Чого це це ти такий радий, га? Небось похмелився вже? - Сільське НДД, Натаха-свинарка, добре знала Васька, тож: зразу розкусила його добрий настрій.
- Так для діла, Нато, для діла. Трактор на місці?
- А куди ж він дінеться.
Друзі поспішили за сарай до трактора. Та не так сталося, як гадалося.
- Стоять!!! — грізно рявкнула Натаха. — Яке діло?
- На сто рублів!.
- Не забивай мені баки!!! Скотина п'яна!
- Ми йдемо зорати город Івана Петровича! — відрапортували в один голос перелякані друзі.
Трактор стояв без передніх коліс...
- Обікрали!!! - заверещав Петро.
- Не кричи, придурок, а то ще Натаха прийде з підкріпленням в образі діда Кузьмича!
Петро замовк на півслові й шалено закрутив головою.
- Я ще вчора зняв колеса.
- Нашо?
- А щоб ти спитав. Поки ти в сараї сивуху пробував, я їх Валентіничу загнав. Так що в нас тепер є трохи грошви. — Васько тицьнув куму під ніс 120 рублів. - Пішли до голови по колеса.
Та було вже пізно...
- Кого тут обікрали?!! — запитала Натаха своїм «ніжним» голоском.
- Розумієте, - Васько взяв Натаху під руку, - вчора в мене пробилися колеса, я їх демонтував і відніс Трохиму Валентиновичу шини на вулканізацію...
- Куди!
- Заклеїти. Так от, а шановного Петра Федоровича, ну кума мого, попередити запам'ятував, от він і здійняв крик, - вкрадливим голосом закінчив Васько.
Натаха щось мугикнула і зникла в свинарнику. А друзяки зайшли в контору.
- Привіт, Даринко. В себе? - Васько діловито кивнув на двері кабінету.
- Та в себе, в себе...
Васько «відчинив» ногою двері та ввалився до Івана Петровича.
- Здоровенькі були!
- Чого припер? - голова сьогодні був не в дусі.
- Два колеса!
- Що, два колеса?
- Треба два колеса для трактора і підшипники...
- А те, що в мене в сейфі, тобі не треба? — перепитав Іван Петрович.
- Та ні, мені й того хватить. — широко посміхаючись, відказав Васько.
- На - ко, викуси!!!
Іван Петрович показав Ваську дві дулі:
- Ось одне колесо, а ось друге!
- Добре, будете самі город орать.
- Стій, стій, - спохватився той, - на осьо два колеса і підшипники. А рало...
- Не треба рала, я його в сараї знайшов. Ну то ми пішли. Готуйте зарплатню.
- Чого!!! — Іван Петрович аж закашлявся, - а два ящики медовухи?!
- То аванс.
- Ну мародер, пішов на х..!
- Не треба так грубо...
- Хай тільки город не виореш, я тобі і куму твоєму оцими руками я... відірву!!!
Але Васько його вже не чув, бо саме щільно зачиняв двері знадвору. Нарешті дібрались до тракторця. Васько дістав з ящика, за лопухами, домкрат і швидко поміняв колеса. Після цього заліз у кабіну.
Далі буде…
