Ніяких капіталів в Міри не було, в принца вона не вірила, хоч знала, що вона принцеса ще та. То вирішила знайти собі в житті якусь професію, яка могла б їй прислужитися у подальшому. Була б в неї вища освіта, було б легше. Але коли Міра поступала в інститут, то вже закінчилися часи, коли хоча б частину брали не за гроші. І хоч була вона відмінниця у своїй білопільській школі, але іспитів не склала. А коли спробувала оскаржувати, то з неї сміятися почали. Бо ж безплатно ще щось хоче. Вона зчепила зуби, дозволила себе переконати, що дійсно їх в Білопіллі вчили бозна-чому, готувалася увесь рік, з дому не виходила. А на іспитах її знову прокотили. Вона бачила, як допомагали іншим, знала скільки треба і кому занести. Та грошей не було, вона сподівалася на диво, а коли не побачила себе у списках тих, хто поступив, то пішла топитися. Їй богу, вона б втопилася. З сорому і образи. Коли в парку їй зустрівся Ісайя. Американських женихів тільки почали возити в Суми. Вигулювали їх набережною у міському парку, той Ісайя і побачив її, всю в сльозах. І з ходу запропонував одружитися. А вона, так само з ходу, погодилася. Їй хотілося втекти і забути. Так вона опинилася в Америці.
Потягується у ванні. Знає, що схожа на кішечку. Спить, як кішечка, потягується, як кішечка. Вона б і собі завела кішечку, але важко знайти господарів, які приймуть квартирантів з домашньою твариною. А як і приймуть, то обов'язково накинуть до платні. А зараз оренда і так захмарна. То про кішку доводилося тільки мріяти. Нічого, колись в неї буде кішечка. Бо вона молодець і вона того варта. А ось собак ніколи не буде. У Ісайї були собаки, великі мисливські пси, яких вона зненавиділа. Коли втекла, то деякий час їй снився жах про те, як ті собаки женуться за нею у лісі і ось-ось наздоженуть. Вона кричала вночі від того сну.
Вилазить з ванни, витирається, дивиться на дзеркало. Сміється. Бо на ньому шар пилу. Цей Чет зовсім здичавіла людина! Він не тільки інших, він і себе не помічає! Принаймні у дзеркало не дивиться! Вона одягає майку і шорти, виходить з ванної. Чет порається у кухні. Вона тихенько заглядає в одну з кімнат. А там пусто. Нічого немає. Стіни і все. Дивується. Навіть у квартирах, які вона знімала і то щось було. Заглядає в іншу кімнату. Диван, шафа, сервант. Все як завжди. Бачить у серванті фото. Дивиться. Киває головою, бо не вірить очам. Лізе в середину, дістає фото, роздивляється. На ній наче Чет, але якийсь зовсім інший, живий, молодий, веселий, вправний. У сірому костюмі. Наречений. Поруч з ним гарненька дівчина у білому вбранні. Вони хороша пара. Міра любить дивитися на красиві пари наречених. Але на цьому фоті ще Чет такий дивний. Зовсім інакший. Він був інакший, а не завжди був оце таким бурмилом, як зараз. Різко ховає фото, бо відчуває в собі щось дивне. Не треба див. В неї є план, який треба виконувати, а див не треба. Треба бути сильною.
Повертається на кухню. Чет там щось готую, Міра сідає і дивиться. Їй чомусь подобається дивитися, як чоловіки готують їжу. Коли вона якось сказала про це Ісайї, то він образився і почав кричати, що вона йде проти Бога, яка дав чоловікам і жінкам різну працю. Наливає собі Четового пива. А ма! Міцне! Тхе спиртякою. Не п’є.
- Тобі можна працювати кухарем. – каже Міра. Чет не відповідає. Не почув. Не чує. Вона думає, що і добре, коли так. Навіщо це їй потрібно, що він чув? – Слухай, я поживу у тебе? Добре? Тиждень-два, поки квартиру знайду.
Він мовчить. Відкриває сковороду, звідти пар, щось там ворушить ложкою, пробує, додає солі. Ну так же, наче, нормальна людина, але як за стінкою живе. Хвилин через п’ять Чет ставить сковороду на стіл. Пахне смачно, виглядає теж непогано. Їдять. Більше вона, вона ж голодна, зранку тільки з’їла одне тістечко і все. А Чет так, тільки вилкою поворушив і все. Зате про горілку не забув, наливає.
- Навіщо воно тобі? Не треба. – каже Міра і забирає пляшку. Чет зітхає. Сидить. Міра поїла і їй хочеться відпочити. Для дівчини важливо добре висипатися, щоб шкіра виглядала свіжою. – Ну що, давай спати.
Чет киває головою, іде в коридор. Там з шафи витягає звернутий у рулон матрац. Розстилає його в пустій кімнаті.
- Ну ти спартанець! – дивується Міра. Давно вона вже не бачила, щоб отак люди спали. – А я тоді в спальні, добре? – вона не чекає відповіді, бо ж звикла, що Чет її не чує. Йде у кімнату з меблями, коли Чет хапає її за руку, обганяє, стає у коридорі, крутить головою. – Що таке?
- Ні. – він якось важко це вимовляє, видно вже забув, коли і розмовляв.
- Що, ні? – дивується Міра.
- Ні? – Чет показує на спальню.
- Мені не можна в ту кімнату? – питає вона, а Чет швидко киває головою. – А де ж мені спати?
Чет веде Міру у пусту кімнату, показує на матрац.
- Тут? А ти де спатимеш?
Він махає рукою, мовляв, неважливо де. Приносить їй ковдру і невеличку подушку. Виходить, закриває двері. Міра крутить головою.
- Точно божевільний.
Роздягається і лягає спати. Під ранок встає в туалет, бачить, що Чет спить на кухні. Постелив невеличкий килимок, звернувся на ньому, як бродячий пес і спить. А поруч пуста пляшка з горілки. Допив таки.
- От, алкаш! – шепоче Міра. Коли вранці дзеленчить мобільник і Міра прокидається, Чета вже немає вдома. Дивак. Пішов і нічого не сказав! Він же її не знає, а залишив у своїй квартирі! Хоча, що тут брати? Нічого. Міра одягається, п’є чай, робить макіяж. Красива, що й казати. Візьме роль, тільки так візьме. І почне нове життя.
В неї є ще кілька хвилин, то йде у кімнату, в яку не пускав Чет. Дивно, але там ані пилинки. Він там прибирається. Чистенько усе. Шафа, ліжко, сервант. Те весільне фото. Цікаво, де його жінка зараз? Покинула? Вийшла за когось більш успішного? Мабуть що, не дарма ж він такий пришелепуватий. А може покинула, що він імпотент? Міра не знає. Потім лякається, що як же вона піде, коли двері треба зачинити, а ключа немає. Але знаходить ключ притороченим до ручки дверей. Виходить, закриває, коли їде в ліфті, то переконує сама себе, що крута та успішна і що роль буде її.
Вона і була б її, якби не оте прикре накульгування.
- Коли вилікуєш ногу, приходь, ролі для тебе будуть. А калік на телебачення не беруть. – кажуть Мірі і вона робить зусилля, щоб не розплакатися. Посміхається, мовляв, добре, почекає. Вкотре лає себе за ту дурню у горах. Виходить з кіностудії, сідає поруч пити попити каву. Але коли дивиться на ціни в меню, то встає, щоб піти. Вона не дурна, щоб платити стільки за чашку кави.
- Можна пригостити вас кавою? – питає її якісь чоловік, що сидить за столом поруч і читаю якусь газету.
Міра дивиться на нього. Хороший костюм, годинники і перстень серйозні. І він дивиться на неї з очевидною зацікавленістю.
- Складіть мені компанію, якщо буде ваша ласка.
- Добре. – погоджується Міра. І йде до чоловіка. Не приховуючи, що трохи накульгує. Слідкує за його обличчям. Але він не лякається, не перестає посміхатися. Підводиться, відставляє їй стіл. Киває рукою офіціанту, щоб приніс меню.
- Виберіть собі щось до кави.
- А ти? – Міра зухвало тикає, хоч чоловік під п’ятдесят, а може і за п’ятдесят.
- Я на дієті, то тільки кава. – посміхається він. – Владислав Анатольович. – він простягає їй руку.
- Міра. – вона тисне його руку. Приємну на дотик, більше за все Міра не любить пітних рук. А тут сухенька, тепла, не груба, але й не жінкоподібна.
Підходить офіціант, приносить меню. Міра вибирає тістечка. Вони тут коштують шалених грошей, але не їй же платити.
- У вас хороший смак, Міро, я теж раніше завжди купував ці тістечка. – він посміхається і роздивляється її. Але не так, що ото масляні від хіті очі і аж тремтить весь. Роздивлявся, як поціновувач краси. – Ви просто неперевершені.
- Та ти теж непоганий. – каже Міра. Вона ніколи не намагається прихопити чоловіка лестощами. Ні, вона завжди веде себе трохи зухвало, зображує дівчину з перцем. І деяким чоловікам це подобається. Ось йому точно. Він не відриває від неї очей, хоча ж серйозна людина, велике цабе.
Міра п’є каву, їсть тістечка, дійсно дуже смачні. У чоловіка дзвонить телефон.
- Алло. Я поруч. Добре, зараз буду. – він кладе слухавку. – Справи, мені треба їхати. Можу тебе відвезти.
- Та ти ж поспішаєш.
- Я скажу машині охорони.
- Добре. – Міра допиває каву, вони виходять. Чоловік проводить Міру до великого чорного позашляховика. – Відвезіть даму, куди вона скаже. Бувай, Міро. Сьогодні увечері побачимося?
- Не знаю.
- Я подзвоню.
Він сідає у «мерс» поруч і їде. Міру везуть на Лівий берег, до квартири Чета. В машині троє кремезних хлопців у чорному. Можливо і озброєні. З Мірою не розмовляють. Вона показує, куди їхати.
- Дякую. – вона виходить з машини. Думає, що той же чоловік і не спитав її телефон. –Запишіть мій номер.
Хлопці посміхаються.
- В нас є твій номер.
- Звідки?
- Ми пробили по сигналу твого мобільного. У нас є пристрої.
- Круто.
Міра повертається до Чета, лягає на матраці і думає про того чоловіка. Судячи з його погляду, він уже у неї в кишені. Навіть кульгавість його невід лякала. І гроші в нього є. Диви он, охорона з ним. Ти що!
Міра валяється до вечора, потім дзвінок. Телефон не впізнає номер.
- Це Владислав Анатолійович.
- Привіт.
- Можна запросити вас в ресторан?
- Ну, я не знаю… - трохи ковизує Міра.
- В чому проблема?
Проблема в тому, що її єдина вечірня сукня в не дуже придатному для використання вигляді. Не йти ж у ресторан в джинсах. А прийдеться.
- Міро, говоріть, в чому проблема.
- Та, розумієш, в мене вечірня сукня у пральні. Може в якийсь клуб краще підемо.
- З сукнею ми все вирішимо. Коли ти будеш готова?
- Тобто?
- За півгодини машина під’їде.
Охорона везе її в магазин, у справжній бутік біля Хрещатику, де Міра вибирає собі сукню. За дві з половиною тисячі гривень! Ну, тобто там булі і дорожчі, але саме в цьому Міра виглядала саме вбивче.
- Господи, Міро, так не можна! – каже Владислав Анатолійович, коли бачить її. – В мене аж серце болить від вашої краси. – він прикладає свою долоню собі до серця. – Ти просто диво.
Вони вечеряють у якомусь дорогому ресторані з офіціантами, одягненими у розшиті фраки та перуки. Обідають при свічах. В меню не вказані ціни. А потім до них підходе цілий оркестр скрипалів і щось награють висококультурне. Міра посміхається.
- Вам подобається?
- Такі понти, я ще і не бачила. – каже Міра. Владислав Анатолійович сміється.
Після вечері їдуть до нього. Не додому, а в якісь апартаменти, які він, мабуть, тримав для таких випадків. Велика спальня, ліжко, як аеродром. Кохалися. Він спочатку був активним, а потім відкинувся і сказав:
- Робіть, що хочете, принцесо. – сказав він і романтично зітхнув.
- Та я б телевізор подивилася. – каже Міра і він регоче. Це їй подобається. Інший би міг і образитися, чоловіки зазвичай не люблять жартів у ліжку. Вона залазить зверху, вмощується і починає рух. Охкає, закриває очі, відчуває його руки на своїх грудях.
Потім вони ще п’ють вино. Владислав Анатолійович пропонує Мірі залишитися ночувати в апартаментах, а сам збирається.
- На жаль, принцесо, треба додому.
- Та мені теж. – каже Міра. Він залишає їй «гроші на таксі». Двісті баксів. Міра думає, що нічогенько так, а якщо ще й додати нову сукню, то взагалі. Їде до Чета і сама собі думає, що оцей Владислав Анатолійович не повинен стати на заваді її планам змінити життя.
Чет вже спить. На килимі у кухні. Тобто чекав, що вона повернеться, чи просто ліг там же і провів минулу ніч? Міра приймає ванну, лягає спати на матраці. Згадує, як Чет не пускав її у кімнату. Мабуть, він просто божевільний та й все. Дивно, як це його досі з квартири не вигнали. Міра чула багато історій про те, як ось таки пришелепуваті або п’яниці легко та швидко залишалися без житла. Думає, що ото б було добре розкрутити отого Владислава Анатолійовича на квартиру. Щоб мат свій кут у Києві, а не вештатися увесь час чужими квартирами. Але то важко, ціні на житло страшні, якісь захмарні. Міра зітхає, що ось же пощастило комусь народитися в Києві і мати тут квартиру.
Коли прокидається, вже десь обід, Чета немає. Коли приходить на кухню, то з подивом помічає на сковороді якесь їдло. Смажену картоплю, запечену з яйцями. Відрізаний невеликий шматок, мабуть, він сам щось поїв, перед працею. І як же він мало їсть! Міра розігріває сніданок. Смачний, їсть, запиває томатним соком, який знайшла у холодильнику. Виходить на балкон покурити. Дивується, що оце прилаштувалася з Четом. Грошей не платить, ще і годується. Посміхається.
Наступний тиждень вони з Четом так і не бачилися. Увечері в Міри були побачення з Владиславом Анатолійовичем, коли поверталася з них, то Чет вже спав. А коли прокидалася, його вже не було. Потім Владислав Анатолійович кудись поїхав. На два тижні. Не казав куди саме, але Міра так зрозуміла, що з родиною кудись на відпочинок. Охоронці щось балакали про Швейцарію. То Міра узялася готувати вечерю і чекати Чета. Він прийшов, але не один, а з якимось чоловіком. Який, побачивши Міру, дуже здивувався.
- Привіт. А ти хто така?
- А ти? – спитала Міра.
Відповідь її чоловіку не сподобалася, але сваритися він не став. Сіли з Четом за стіл, випили літр горілки на двох, поїли, що Міра приготувала і чоловік пішов.
- Хто це був? – спитала Міра, але Чет не відповів. Вмостився спати.
Наступного дня міра прокинулися, коли Чет щось шумів на кухні. Вийшла до нього.
- Ти що знову на роботу? А в тебе вихідні є?
Він не відповів. Щоб звернути його увагу, треба було хапати за руку і смикати. Тоді була надія, що почує. Він одягся і пішов. Міра вирішила попрати свої речі. Розклала їх у ванні, коли подзвонив телефон. Подруга, Міла, з якою раніше жили. Міра та Міла. М-М! Сказала, що приїхав з Казахстану на вихідні їх знайомий і бажає побачитися. Міра і поїхала. Повернулася вже під ранок, довго спала, коли прокинулася, то з подивом побачила, що Чет поправ всі її речі. Він собі прав і їй теж. Добре так виправ і навіть попрасував. Міра такого не чекала, а потім згадала, що коли не бачила Чета, завжди він ходив в чистому. Так наче стовп стовпом, але завжди в чистому. Здивувалася.
Чета вдома не було, мабуть на роботу пішов. Міра лежала собі, коли у двері подзвонили. Пішла відкривати, побачила того чоловіка, який приходив з Четом.
- Чета немає.
- А мені він і не потрібен. – чоловік нахабно посунувся вперед. Міра спробувала закрити двері, але він вставив ногу, потім вперся плечем і зайшов.
- Що таке? Що ви робите? – здивувалася Міра.
- Рот закрила! – гримнув на неї чоловік. – Ти хто така?
- А ти хто такий? – спитала вона.
Чоловік зненацька схопив її руку, заламав і притиснув обличчям до стінки.
- Питання тут задаю я. Зрозуміло?
- Відпусти!
Він заламав руку сильніше і Міра застогнала.
- Балакатимеш, коли я питатиму. Хто ти така?
- Я Міра.
- Що ти тут робиш?
- Живу.
- І якого хера ти тут живеш?
- Мені Чет дозволив. Відпусти!
Чоловік розвертає її спиною до стіни, кладе одну руку на плече і притискає шию.
- Слухай, суко, я тебе попереджаю. Якщо ти збираєшся якусь аферу з квартирою провернути, то я тобі кажу, що не вийде. Я у Чета дитину хрестив, я за нього пащу порву! Розумієш? Я – капітан міліції, мене тут усі знають. І я тебе, сучку, з-під землі дістану, якщо ти щось спробуєш погане йому зробити! Зрозуміла?
- У Чета дивина є? – дивується Міра.
- Була. – кривиться чоловік.
- Тобто? – не розуміє Міра.
- Ти що не знаєш?
- Не знаю.
- Слухай, що ти мені тут голову дуриш! - несподівано вибухає чоловік. – Думаєш, я не знаю, хто ти? Ти проститутка! Тебе двічі затримували!
Міра здивовано дивиться. Ну так, було таке, ще у перший місяць її перебування в Києві.
- Сучко, я ж тебе наскрізь бачу! – він натискує рукою їй на шию. Міра думає, що можна спробувати вдарити його по яйцям, але далі можуть бути неприємності.
- Слухай, я просто тут живу.
- Ти водиш сюди клієнтів?
- Куди тут водити? Одна кімната порожня, а в іншу Чет не пускає!
- Не пускає?
- Ні! Хоч там є ліжко і диван! Але він спить у кухні на килимку! Кожен вечір випиває пляшку горілки з двома літрами міцного пива і лягає спати. Мене не чує! І тебе не чує! Ви ж тоді мовчки сиділи! Ти можеш сказати, що з ним таке? Він і був такий пришелепуватий?
- Не говори так! – чоловік дає їй ляпас. – Не смій!
Відходить, береться за голову. Мовчанка. Міра три шию, дивиться на нього.
- То все ж, що трапилося?
- У Чета загинула жінка.
- Що?
- І дитина. Коля, ледь рік виповнився. Я був його хресним. Вони поїхали з малим до родичів жінки, Олени, у Житомир. Був туман. Чет не дуже гнав, він хороший водій, але їм назустріч вискочила машина. «Камаз». З буряками цукровими. Водій казав, що у тумані не побачив, що вискочив на зустрічну смугу. Його посадили, тільки від цього не легше.
Чоловік замовкає.
- Жінка загинула? – питає Міра.
- І пацан теж. Без шансів. Під вантажівку заскочили.
- А Чет?
- А в нього тільки голова розбита.
- Той шрам на лобі?
- Так.
- А як він вижив?
- Він кермом встиг крутнути ліворуч. Удар на правий бік прийшовся. Чет інстинктивно крутнув. Навіть, якби і не крутнув, так ні Олені, ні Колі не жити. У Чета сотня кілометрів була, та ще «Камаз» кілометрів сімдесят пер. Без шансів. Хіба що і Чет би загинув. Йому це всі казали. А він вбив собі в голову що винен.
- У чому винен?
- Ну, що кермом крутнув. Не праворуч, а ліворуч. Та це без різниці! Кажу ж, що там нічого не зробиш. До того це ж інстинкт. Любий водій знає, що ліворуч кермо крутиш, коли хочеш зіткнення уникнути. Завжди так і зі всіма. А він вбив в голову, що винен. І почалося.
- Що почалося?
- Ну, оце він такий став, як зараз. Він же нормальний пацан був. О бачиш, гирі! – чоловік буцає ногою дві гирі, що аж пилюкою припали, стоячи на балконі. – Він їх тягав, форму підтримував. І в нього ж бізнес свій був, автомайстерня. У Чета золоті руки, що хочеш відремонтує! І веселий був, в компанії завжди головний. Олена, жінка його, вона ж з вищою освітою, у банку працювала, кар’єру робила. А коли познайомилася, то пішла за нього, хоч він тільки ПТУ закінчив. Він класний був. І жили вони добре, душа в душу. Народила вона. Мене хресним покликали, бо ми з Четом ще зі школи товаришували. Все добре було, Чет як раз машину купив нову. На ній поїхали і ото таке.
Чоловік дістає цигарку.
- Ти палиш? – питає у Міри.
- Так, пішли на балкон.
Виходять, стоять там, затягуються.
- Він мій найкращий друг. Хоч він зараз і такий, але він мій друг. І я за нього не знаю, зо зроблю. Чуєш? Його і так доля прибила, якщо ти його ще образиш…
- Слухай, не збираюся я нічого поганого йому робити! Мені жити десь треба було, ось я і оселилася у нього. Подумала, що і мені буде краще і йому. А то ж він зовсім здичавів. Хочеш, я піду! Знайду, де жити! – Міра аж кричить і кидає недопалок у вікно балкону. Воно виходить як раз на вхід до під’їзду.
- Ладно, не гарячкуй. Я ж не знаю, хто ти. А зараз такі часи, що багато бажаючих горло перегризти за квартиру. Чета вже кілька разів кинути намагалися. Бачать, що він ось такий пришелепуватий і хочуть надурити. Тільки я не дам. Тут всі знають, що я за Чета голови повідриваю, то не лізуть.
- Чаю вип’єш? – питає Міра.
- Та давай, якщо є.
Йдуть на кухню. Міра ставить чайник, дістає хліб, масло.
- І як ви живите? – питає чоловік.
- Та ніяк. – Міра витирає зі столу. – Не знаю, чи він мене і помічає. Вранці піде, увечері прийде, горілки вип’є і спить. Потім знову. Куди він хоч ходить?
- На роботу.
- А ким він працює?
- Та як і раніше, автослюсарем. В нього ж золоті руки. І коли робить, то, мабуть, відволікається.
- І по вихідним, навіть, ходить.
- Та він би там і ночував, але я наказав директору о восьмій виганяти його, щоб додому йшов. Так а ви розмовляєте?
- Я розмовляю з ним. А він мовчить. Інколи слово скаже, коли вже причепишся до нього. А так мовчить.
- Він нещасний.
- Та бачу.
Міра наливає кріп у заварювальний чайник.
- Слухай, а як чоловік він що?
- Нічого.
- Зовсім нічого?
- Зовсім. Каже, що імпотент.
- Навіть на тебе не реагує?
- Ні. Він нічого не відчуває. Он я банку побила. Шматок скла залишився. Він наступив на нього, ногу порізав і не помітив. Наслідив кров’ю усюди, аж поки я побачила.
- Це ще що. Он півроку тому його ножем вдарили.
- Ножем?
- Ага, хулігани якісь. Він увечері з роботи повертався, коли вдарили ножем, мабуть пограбувати хотіли. Так він прийшов додому і ліг спати. Добре, що хтось побачив калюжу крові у ліфті, викликав міліцію. По крові знайшли його, а він спить. Міг би так і померти, а то у лікарню відвезли, обробили рану. Лікарі дивуються, кажуть, що і не пам’ятають, щоб ось так прибивало людину, що його ножем ріж, а він не відчуває.
- Жах.
Вони ще попили чаю і чоловік пішов. Залишив візитну картку капітана Зеленко. Сказав дзвонити, як будуть якісь проблеми. Міра зачинила з ним двері і пішла в кімнату. В шафі знайшла кілька альбомів з фотографіями. Один весільний. Він дійсно був інший. Симпатичний, повний життя, завжди з посмішкою. І жінка гарненька. А ось синок. Такій хлопчик, наче янголятко. Міра аж розплакалася на тих фотографіях. Страшно їй зробилося, що ось жила людина, добре жила, а потім втратила усе і як померла. Одна оболонка від Чета залишилася.
Мірі його жаль. І коли він приходить увечері, то вже не дратується його мовчанці, тільки пляшку забирає.
- Давай без горілки. Не треба очі заливати.
Він мовчить. Повечеряли. Міра витягла Чета на прогулянку. Годину походили по Русанівці, повернулися. Спати. Але Чет не заснув, ворочався, потім підвівся, пішов до Міри.
- Дай пляшку.
- Не треба, Чете.
- Дай, погано мені.
- Ні, Чете, спи.
- Я заснути не можу.
- Ти цілий день працював, заморився, просто очі закрий і все.
Він повертається на кухню, лежить, потім починає стогнати, плакати. Та так страшно. Міра йде до нього, намагається заспокоїти, гладить голову, щось шепоче, але він аж тремтить і все стогне. У стінку стукають сусіди. Міра таки віддає Четові горілку. Він випиває, лягає і засинає. Міра сидить у темряві і дивиться на нього.
Наступного дня вона купила телевізор у надувне ліжко. На ньому спала сама, а Чету стелила матрац поруч. Слідкувала, щоб він їв вранці і ввечері. Час від часу забирала горілку, потім почала просто зменшувати дозу. Спочатку чотириста грам, потім триста. Багато розмовляла з Четом, хоч він все мовчав. Але Мірі стало здаватися, що в його очах почало щось з’являтися окрім звичайної порожнечі.
Потім повернувся Владислав Анатолійович. Він майже кожен день дзвонив, слав якісь безглузді есемеси, видно було, що трохи поплив дядя від Міри. Як повернувся, то побачення щодня, а так бувало, що і в обід викликав. Зробився якийсь нервовий і жадібний. Часто боляче хапав Міру, щипав її, залишаючи синці. І задрочував розповідями, що кохає до нестями.
- А з ким ви живете, Міро? – він з нею все був на ви, мабуть йому це подобалося.
- Сама.
- Неправду кажете. Якісь божевільний з вами у квартирі.
- Знайомий.
- Не страшно з божевільним?
- Він мирний.
- Потанцюте мені. У тій сукні.
Він подарував Мірі червону сукню і часто просив, щоб вона її одягала. Мірі це перевдягання не дуже подобалися. Але одягає, танцює. Він посміхається. Просить посмоктати. У нього останнім часом проблеми з ерекцією. Каже, що дуже закохався, хвилюється, ось організм і підводить.
- Але ваш ротик, мила Міра, здатен на дива. – він спотів, важко дихає і видається їй огидним. Навіть не гріють ті долари, як він дасть наприкінці вечора. – Нумо, принцесо, давайте!
Вона стримується і робить те, що він просить. Каже собі, що спочатку треба знайти якусь роботу, а потім вже палити мости. В кіно її так і не беруть, кілька разів знімається в рекламі, але і сама розуміє, що то несерйозно.
Потім в неї трапляється застуда. Травень місяць, попала під дощ, а потім вітерець холодний і злягла дівуля. Ще вночі стало погано. Хотіла покликати Чета, а не може, бо горло геть усе заклало. Штовхнула його ногою. Прокинувся, почув її стогони. Пішов, чаю нагрів. Приніс. Вона випила, наче трохи полегшало, лягли спати, а потім в неї маячня якась почалась, здалося Мірі, що помирає вона, почала плакати, стогнати, хрипіти. Чет прокинувся. Вона схопила його руку. Здалося їй, що от поки буде тримати його руку, доти не помре. Оце так і тримала до ранку. А він поруч сидів. І на роботу не пішов. Викликав лікаря. Ледь говорив, бо ж розучився вже, але викликав. Лікар прийшов, прописав ліків, Чет ходив у аптеку. Потім сидів все при Мірі. Чотири дні, поки їй важко було. Мовчки сидів. Вона його руку не випускала. Плакала іноді чомусь. Мабуть виснажила її хвороба.
Якось прийшла, чекала Чета. Коли він прийшов, то усадила за стіл і сказала, що починає нове життя.
- Нове! Все буде тепер по-іншому! – вона посміхається, вона щаслива, не дивлячись на розбиту губу. Це Владислав Анатолійович, він дуже розлютився, коли почув про її рішення припинити відносини. Спочатку обіцяв більше грошей, потім перейшов на ти, лаяв її, вдарив. Цим тільки надав їй рішучості. – Нове життя, Чете, нове життя! – Міра цілує його, а він наче і не помічає. Як завжди. Але вона не ображається, вона все одно говорить з ним, приволікає до якихось хатніх справ, дивиться з ним телевізор, як може відволікає від горілки. Він вже майже не п’є і більш-менш навчився засипати без алкоголю.
Міра влаштовується на курси акторської майстерності. А ще вчить англійську.
- Якщо знаєш мову, то перед тобою відкривається багато дверей. – каже Чету. Розповідає йому про свої плани і мрії, непевна, що він чує її, але каже собі, що будь-яка крига коли-небудь та скресне. Дзвонить її телефон, не бере. Це Владислав Анатолійович, він я к здурів, дзвонить по десять разів на день, шле повідомлення, в яких ти благає, то погрожує. Старій собаці засвербіло в сраці. Міра про нього дещо дізналася, у нього донька трохи молодша неї. Ще син і молода жінка. Якось бачила їх по телевізору, на якомусь благочинному заході.
Міра вимкнула б телефон, але чекає дзвінка зі студії. Там запускають новий серіал і може таки буде їй роль. Ногу вже вилікувала, не шкутильгає.
- Не все, давай спати, завтра важкий день. – каже Чету. Він роздягається, лягає на матрац, Міра поруч на надувному дивані. Цілує його в лоба, намагається спіймати його погляд, але в нього ж такі саме пусті очі, як і були.
Вранці йдуть разом. Він на роботу, треба проїхати маршруткою кілька зупинок, вона до станції метро.
Десь після обіду біля під’їзду стає великий позашляховик. В ньому сидять три охоронця Владислава Анатолійовича. Палять.
- Так що, прихопимо її? – питає той, що за кермом.
- Ні, шеф сказав тільки поговорити. Навіть бити заборонив.
- А чого вона ламається? Грошей більше хоче?
- Те хер її знає. Шеф їй пропонував, а вона щось там про нове життя затирає.
- Нове життя! Без хуя в роті? – регочуть охоронці. – Сучка. А чого шеф на неї так запав? Нових йому привозили, такі баби!
- Нові йому не сподобалися, цю хоче.
- І що він у ній знайшов? Худе, ні цицьок, ні сраки. Аби що.
- Ну, подобається.
- І тикає йому.
- Шеф каже, що вона дівка з перцем.
- А що пацан, з яким вона живе?
- Та бахнутий якийсь. Ні бе, ні ме.
- То вона його окрутила?
- Ну, живе ж, принаймні.
Сидять в машині кілька годин, слухають музику.
- Нарешті! – каже водій.
Міра йде до під’їзду, щось собі думає, то навіть не помічає великий позашляховик охоронців.
- Гей, красуне! – окликають її. Впізнає одного з охоронців Він старший серед них. – Привіт.
- Привіт.
- Владислав Анатолійович запрошує на зустріч.
- Він знає, що у нас не буде зустрічей. – Міра розвертається, охоронець хапає її за плече. – Прибери руки!
- Слухай, суко, ти не дуже викаблучуйся!
- Прибери руку!
Охоронець штовхає її у під’їзд. Він здоровий і сильний, легко заштовхує, притискає до стіну.
- Чуєш, шлюхо, не вийобуйся!
- Руки прибери.
Він робить рух ліктем і підборіддя і Міра б’ється головою об стінку.
- Слухай сюди, курво. Владислав Анатолійович дуже хвилюється. А він поважна людина, у нього і так справ вистачає, щоб ще хвилюватися через тебе! То поїдеш з нами і будеш його обслуговувати, як і раніше! Зрозуміла!
- Ні.
Він знову б’є її. Не сильно.
- Хибна відповідь. Ще раз пояснюю, якщо ти дурна і не розумієш, з першого разу. Мій бос – велика людина і його треба поважати. Розумієш? Особливо таким прошмандовкам, як ти. Він не повинен через тебе нервувати. То зараз сядеш в машину і поїдеш.
- Ні.
- Мені що, треба вдарити тебе, чи зламати щось, щоб ти зрозуміла? – охоронець дивиться на Міру холодним, металевим поглядом вбивці. Дивується, що вона не боїться. Не тремтить, не нервує, спокійно витримує погляд.
- Я нікуди не поїду.
- Ти хочеш неприємностей?
- Я нікуди не поїду.
- Слухай… - гудить ліфт. Зараз хтось буде спускатися. – Поки я балакаю з тобою по-нормальному. А можу побалакати і так, що довго потім будеш на аптеку працювати. Розумієш?
- Я тебе не боюсь.
- Дарма. – він приставляє їй до голови пістолет. – То ти їдеш? – вона крутить головою. Відкриваються двері ліфта. Охоронець ховає пістолет, трохи відпускає Міру. Якійсь чоловік виносить відро зі сміттям, дивиться на них.
- Ви що тут робите? – питає зненацька. Він такий років за п’ятдесят, товстуватий, у спортивному костюмі.
- Проходь, проходь, батя. – зневажливо каже йому охоронець.
- А ну пішли звідси! Тут діти ходять, а вони їбатися влаштувалися! Іншого місця не знайшли! – гримить чоловік. – На вихід з під’їзду!
Він суне на них, охоронець б’є його в груди і чоловік падає на підлогу, вирячивши очі. Хрипить, лається. Міра штовхає охоронця, в спину, сильно, той падає, Міра тікає, ускакує в ліфт, тисне на кнопку. Поки їде, дістає ключ. Вибігає, відкриває двері і зачиняє їх. Через декілька секунд в них стукає охоронець.
- Сучко, відкрий!
- Пішов ти! Я зараз викличу міліцію!
Охоронець ще тупцює, потім уходить. У під’їзді ще кілька разів б’є чоловіка з відром, за те, що вліз куди не треба.
- Не пішла? – питають охоронці.
- Сучка, з нею треба жорсткіше.
Їдуть. Минає ще два дні. Владислав Анатолійович постійно дзвонить Мірі, міняє телефони, щоб вона відповідала. То просить, то погрожує, то плаче, то кричить. Вона дивується, що такий же серйозний дядько, а оце божеволіє незрозуміло чому. Наче мало в нього було різних дівок до неї. Навіщо цирк влаштовувати?
Був як раз ранок суботи. Чет та Міра сиділи на кухні, пили чай. Міра щось балакала, Чет сидів мовчки. Коли подзвонили у двері. Міра пішла відкривати.
- Хто там?
- Це з ЖЄКу, по заборгованості. – відповів жіночий голос. Вічка у дверях не було, щоб подивитися, то Міра відчинила і побачила охоронців і якусь жінку, що уходила. То вона говорила за дверима і приспала Мірину обережність. Охоронці вломилися в квартиру, Міра закричала, але їй закрили рот. Вона виривалася, але сили були не рівні. Її скрутили і понесли. Один з охоронців заскочив у кухню, побачив Чет, вдарив того в обличчя. Чет упав. Підвівся, вийшов в коридор. Там вже нікого не було. Міру тягли вниз сходами, бо ліфтом хтось їхав. Чет звик після сніданку завжди палити. Вийшов на балкон, запалив. З носу у нього цабеніла кров, але не звертав на те уваги. Затягнувся, ще раз, ще раз. Дивився у вікно. Моргнув. Витер рукою кров. Ще затягнувся, ще. Міру витаскали з під’їзду і заштовхували в машину. Міра виривалася, змогла зірвати кляп, закричала. І в цю мить Чет здригнувся. Затягнувся ще і ще. Вогник швидко з’їв цигарку і добіг до його пальців. Ще затяжка і вогник обпалив пальці. Чет сіпнувся і з подивом подивився на руку. Викинув недопалок. Унизу загув двигун. Чет подивився вниз і скривився. Вперше за багато часу хоч якась емоція на його обличчі. Зненацька схопив гирю, що стояла на підлозі і кинув її з балкону. Машина ще не встигла рушити з місця, коли гиря впала на капот. Пробила кришку і вдарила по двигуну. Машина здригнулася і заглухла.
- А ти ж підор! – з машини вивалився один з охоронців, який сидів за кермом. Дивився на балкон Чета. Але самого Чета там не було. Він біг. Вискочив з квартири і нісся сходами, плигаючи через кілька сходинок відразу.
- Подзвони, нехай присилають машину! – кричить старший охоронець, який те ж вискочив з машини.
- Я того підора замочу! – кричить водій і кидається в під’їзд. Міра вискакує з машини. В неї зв’язані руки і ноги, вона плигає геть.
- Стій, сучко! – за нею кидається один з охоронців. Старший нервово спльовує.
- Чорт! Чорт!
Жінка, яка була з ними, бачить, що такі справи, уходить. В під’їзді Чет зіштовхується з водієм. Збиває з ніг, падають, котяться сохдами, Чет ричить і намагається вдарити охоронця. Той від удару об бетон потилицею непритомніє. Чет підхоплюється і біжить далі. Вискакує з під’їзду і бачить старшого, який розмовляє по телефону. За ним охоронець тягне Міру, якій не вдалося далеко втекти. Чет кидається на старшого, збиває з ніг, котиться з ним, але старший, вивертається, опиняється на горі і починає бити. Кілька ударів в обличчя, Чет стогне, вже увесь в крові.
- На тобі, козел! – це з під’їзда вибіг дядько, той самий, що невдало виносив сміття. Знову з відром і гилить тим відром по голові старшого. Той валиться, чоловік додає йому ногами. До нього підбігає інший охоронець, б’є, валить, тут вже Чет підхопився і валить того охоронця, знов таки відром. Потім біжить до Міри, яка лежить біля розбитої машини. Підхоплює на руки.
- Міро! Міро! – кричить, витирає кров з її обличчя. Вона приходить до тями. Відкриває очі, бачить його і дивується, бо ще ніколи його таким не бачила. – Міро! Міро!
- Чете?
Він цілує її. Від хвилювання в нього підгинаються ноги. Він осідає по машині, сідає на землю, тримаючи Міру на руках. Плаче.
- Міро! Міро!
- Чете! Ти ожив! – вона теж плаче, тягнеться до нього цілує. Вони так і сидять, усі у крові, але щасливі. Поруч повзають побиті охоронці, стогне той чоловік, що несподівано їм допоміг. Десь далеко чутно завивання сирен. Хтось з жителів викликав міліція.
- Міро.
- Чете.
Вони цілуються і плачуть. Сльози розмивають кров, вони виглядає і страшно і смішно, на них дивляться з вікон і не розуміють, що ж таке відбулося.
