Тріснула гілка в багатті й осудливо загудів дуб. Нічний вітерець пестив крони розтривожених дерев, а дуб усе скаржився і скаржився на свавілля вогню. Людина сиділа біля вогнища байдужа до лісового неспокою, колись біле корзно облягало постать старого чоловіка. Його плечі похилилися під гнітом прожитих років, а повна нерухомість, ба, навіть закляклість, вказувала на глибоку задуму.
З темряви за чоловіком стежила невеличка істота, їй було незручно, шапка сповзала на очі, лоб, під шапкою, страшенно свербів, істота порухала лобом, аби погамувати сверблячку, та клята ганчірка закрила ліве око.
Десь запугикала сова, звук громом озвався у нічній тиші.
Істота насторожено зиркнула на людину, — та не ворухнулася. Істота осміліла, підняла руку й… випадково шкрябнула кігтем об деревину. Від несподіванки її голова сіпнулася і шапка з’їхала на самісінького носа.
Людина біля вогнища підвела голову.
Істота обережно посунула шапку.
Старий випростався.
Істота зірвала шапку й двічі плюнула.
Людина засміялася.
Старий з усмішкою спостерігав як на світло виповзало маленьке створіння з довгим коров’ячим хвостом, над старечими зморщеними вухами кущилося сиве волоссячко.
- Ског, - підсумував старий.
- Рариг, - зі злістю процідив ског.
Старий знову засміявся й торкнувся рукою жовто-червоно-синього дракона, вишитого з лівого боку.
- Це ти хвостом тріпав? – Поцікавився.
- Комарі, - пояснив ског.
- Приєднуйся, - запропонував старий, сідаючи.
Від диму в скога засльозилися очі. Він витер їх полою, голосно висякався і лише потім підсів до багаття.
Вогонь палахкотів, раз-у-раз вистрілюючи іскрами, червоні язики шугали над дровами, звиваючись мов змії.
- Їсти є? – Поцікавився ског.
Старий мовчки простяг шматок хліба. Ског вихопив хліб і сховав у кишеню.
- Моє місце, - повідомив.
- Я завтра піду, - примирливо мовив чоловік.
Посиділи. Зрештою, ског востаннє плюнув у кострище, піднявся і почвалав у зарості. Старий був упевнений, що не-люд зачаїться у темряві, сподіваючись хоч поцупити щось, раз подурити не вдалося.
Сьогодні старий усміхався вперше за останній місяць. Місяць? Чоловік замислився. Так, уже місяць пройшов з того часу, як Рариг явився перед Стражем. Іронія долі, чи примха бога? – Стражем у той день був він. Він, який не вірив! Старший Страж життя б віддав за таку яву, а от… Старий знову всміхнувся. Так і вірити почнеш. Чи не запізно, у сімдесят років? Чоловік похитав головою. А повірити ж доведеться, ачи увірувати, як там точніше сказати? Увірувати в бога? в свою обраність? Гммм. Двічі обласканий увагою божою Страж.
Старий втупився у вогонь, ніби сподіваючись ще раз побачити вогняний танок жовто-червоно-синього дракона.
Більше п’ятидесяти років минуло з того часу, як він перетворився з мисливця Євпаліна на жерця Рарига. Більше п’ятидесяти років, як у нього влучила блискавка. Більше п’ятидесяти років.
Перед полюванням душа йому бентежно щеміла, він вирішив, що то через липову скіпку, закріплену Аматою, точніше – через дівочі руки, які ніжно торкалися його голої шиї, а після дня безрезультатного блукання, бентежний щем змінився тривогою. Цей стан породжував неприємні відчуття одним з яких був страх, ні, острах. Чого?
Накрапав дощ, сутінки огортали ліс, перетворюючи його на мокру таємницю – ніколи не вгадаєш з якої гілки вода натече за комір. Ватаг вирішив ставати наніч. Як завжди, обов’язки розподілили швидко, Євпаліну випало розкинути сіті.
Він скрадався поміж дерев, коли у присмерку побачив жінку. Хлопець остовпів: жінка вражала своєю красою… Спокоєм… Обіцянкою… Безсоромно оголена, вона стояла… ні… пливла… випнувши груди… до нього… Його серце голосно гупало, у голові клубочився туман, горло стискало, він рвонув комір і ненароком торкнувся рукою скіпки. У ту ж мить жінка вишкірилася й, рвучко розвернувшись, зникла.
Про те, що зустрів нявку – зустрів і вирвався – Євпалін зрозумів у таборі. Дощові краплі стікали по обличчю, неподалік гриміло, а він стояв, витріщившись на шматочок дерева. Ось тоді хмара-громовиця породила блискавку, а, може, і не хмара-громовиця, і не породила, та блискавка поцілила в Євпаліна, спопелила й обернула мисливця на безіменного Стража вогню.
Пізніше як це тільки не називали: чудо! диво! знак! Йому ж здавалося, що то чиста випадковість.
Знов озвався пугач і чоловік повернувся у свої сімдесят. Вогонь дожирав останній хмиз і старий підвівся назбирати ще. Босі ноги приємно холодила земля, він і забув як це приємно.
Ског зашарудів у кущах, віддаляючись од людини…
