Їду трамваєм… Насолоджуюсь краєвидами міста… Сонце пече крізь не надто чисте скло. Мружуся. Знімаю вовняне кашне, що по-модному закутане навколо шиї. Легкий сморід, що розноситься вагоном, тамую, прикладаючи до носа надухмянену Шанеллю хустинку. Люблю саме цей вид транспорту. Навіть у години пік трамвай не надто переповнений. Розмірено постукують колеса. Під такий ритм дуже добре мріється. Переїжджаємо міст… Матусі у вагоні звертають увагу своїх діточок на красу природи.
- Дивись, маленький, річечка! – гарненька мама знайомить пузате немовлятко з принадами міста.
- О-о-о, річка! Річка! О-о-о-го! – чується з іншого боку трамваю від хлопчаків-школярів.
Пасажири автоматично повертають голови й роздивляються річку. Вода густо-чорна. Кожен підозрює, що брудна. Весна ж вносить корективи у людське світосприйняття - розфарбовує реалії різноколірними фантазіями. Картинка розлогої ріки з острівцем посередині спонукає мене до піднесено-поетичних роздумів …
- Чого ти дуєшся… - мої думи обриває фраза, кинута чоловіком, який сидить у мене за спиною. Звертається, ймовірно до жінки. Моя уява починає працювати у такому руслі: «Молодята, мабуть, посварились через ревнощі»
- Ну, Свєт! – благає той самий чоловічий голос.
Вона мовчить. От, думаю, дівка. Кремінь, а не дівка. Молодець, думаю. Немає чого здаватись. Гендер… Подумки заздрю незворушності Світлани.
Голос у хлопця дещо хриплий. Я, змальовуючи його, знаходжу виправдання дивному тембру. У нього, кажу собі, ангіна чи легка застуда. Бо ще й у ніс гугнявить.
- Свєтка! – вкотре звертається чоловік до супутниці. – Ну, не залишив тобі…
Думаю, що б це він міг не залишити їй…Записку!.. Точно…Чи повідомлення на мобільний…Він кудись раптово зник і не повідомив коханій, куди саме. Вона хвилювалась. Тепер сердиться.
- Це дрібниці? – нарешті почувся жіночий голос. Він такий самий, як і у чоловіка – хриплувато-сиплуватий.
«Звичайно! Живуть разом. Вірогідно, разом і хворіють» - підсумовую.
- О! Заговорила. – лагідно промовляє хлопець.
- Грішка, пе-ре-стань. – кокетливо-ігриво відказує Світлана. Хихикає.
Я соромлюсь за підслуховування, але продовжую переглядати уявну короткометражку: «Він, зрадівши, тягнеться до неї, аби обняти. Вона опускає голову долі, бо ж усі дивляться. Вони посміхаються один одному. Очі горять. Рум’янцем заливаються щоки. Він бере її за руку. Ще більше ніяковіють. Молоді, щасливі, закохані.»
- Виходимо? – питає Грицько у Світланки перед зупинкою «Соборна».
- В костел. Тоді в собор. – відказує та і Гриць, як справжній джентльмен погоджується.
Напевно, надумали обвінчатись. Вірогідно, хтось із них католик, а хтось православний (бо на цій зупинці – вихід до собору православного віросповідання, а на наступній – католицький костел капуцинів). Весна, люди закохуються, одружуються. Добре. Нічого, що вони трохи посварились… Я уявляю по-недільному акуратно вдягнену, усміхнено-щасливу молоду пару. Мені дуже хочеться обернутись, аби привітати їх. Та я не можу викрити, що підступно підслуховую, влізаю без запрошення у їхнє приватне життя, у їхнє щастя. Вони мовчать. Напевно дивляться один одному в очі, милуються. У мене з голови не йде питання «Що саме він їй не залишив?» Світлану це питання також муляє. Все ж таки ми, жінки, однакові. Прагнемо будь-що знайти відповіді.
- Чому не залишив? – суворо питає дівчина.
- Ну шо ти пристала, Свєтік. – мова хлопця видається мені дещо ліниво-розтягнутою.
Думаю: «Трохи сонце розслабило чоловіка.»
- Не залишив, не залишив… наступного разу залишу. – вдумливо, по-філософськи промовляє він.
- Наступного разу я буду керувати. – довгі речення обидвом цим пасажирам даються трохи складно. Жінка промовляє останнє з натужною подачею.
Мені це дещо псує намальовані в підсвідомості портрети, але я знову знаходжу виправдання: «Спека неможлива. Ще й смердить щось. Напевно, якби я заговорила, вийшов би такий самий ефект».
- Хто тобі дасть керувати, лахудра. – останнє слово юнака примушує мене здригнутись. Ідилічна картинка починає розпливатись.
- Я - ЖЕНЩІНА… - гордо відказує Світлана. Подумки аплодую.
- Ой-ой-ой! – чую саркастично-зухвалий тон її коханого.
- Наступна зупинка … - оголошує водій.
До костелу від собору якихось три хвилини.
- Виходимо, алканавт… - доноситься від Світлани.
- Женщіна, блін! Сама, бля, алкашка. Давай, сунь, коза. Тримай торбу, ля. Не розбий…Командувать вона буде… Хто тебе на розлив поставить…Женщіна!!! - лише тепер я осмілююсь обернутись, бо уже знаю, що нічим не порушу ідилію кохання.
Звідки тхне на весь трамвай я також здогадуюсь в одну мить. Гріша і Свєта – пара бомжів, яких повно в недільні ранки під церквами.
Сонце заховалось за п’ятиповерхові будинки, що розташовані понад дорогою. У трамваї робиться холодно. Замотую навколо шиї свою хустину. Трамвай довго стоїть на зупинці. Бачу, як безпритульна парочка чвалає через дорогу, шпиняючи один одного. Йому бозна скільки років, але виглядає на сімдесят. Його супутниця значно молодша. Вона, як справжня «женщіна» взута в черевики на підборах. З-під мохерового розкуйовдженого берета стирчить пасмами смугасте рудо-русе волосся. Рот намальований помадою, що стрілами виповзає поза межі губ.
Вони лаються. Врешті-решт Грицько зневажливо відбирає у Світлани торбу. Обнімає її за плечі вільною кінцівкою. Вона щербато посміхається. Шкодую, що трамвай набирає ходу…
