Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47439
Рецензій: 92261

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза кінорецензія

— Guilty. — Not guilty!

© Олег Derim, 10-04-2009
   Режисерським дебютом Сідні Люмета став у 1957 році фільм “12 angry men” (“12 розгніваних чоловіків”). Замість “Оскарів” (всі перехопив “Міст через річку Квай” – нетипова навіть для сьогодення воєнна драма) стрічка отримала любов глядачів (що триває й досі — подивіться рейтинг IMDB) і визнання критиків (що проголосили її “кращим фільмом про присяжних”).
   Сюжет простий, декорації схематичні, спецефекти відсутні. Дванадцять присяжних сидять зачинені в чотирьох стінах задушливої кімнати. Одинадцять з них уже визначилися з вироком (“Guilty, hell”, — чийсь роздратовано-втомлений голос на голосуванні). Отже, 11:1 — і чого прагне цей 1 не знає ніхто, навіть він сам… Зі справою все ясно й зрозуміло, та й, взагалі, навіщо тягнути кота за хвіст, коли скоро почнеться бейсбольний матч; коли тобі спекотно й хочеться, щоби все поскоріше завершилося; коли тобі з д а є т ь с я, що підсудний винний; коли з цим погоджуються всі… ну, майже всі.
  
   Якою б гарною не була назва фільму, вона невірна: гнів (anger) — надто сильна емоція, щоби її відчувати стосовно кримінальної справи, яка не має прямого стосунку до тебе особисто. Гнівається тут лише один присяжний (Lee J. Cobb), який прагне помститися підсудному хлопцеві за… свої зіпсовані взаємини із сином. Саме він виявляє тут найбільший спектр емоцій та реакцій (щоправда неґативних): байдужість і нетолерантність до чужої думки, ворожість, лють, розпач; він ледь не зпровокував бійку (шкода, що не відбулася, до речі, але бажаючим подивитися, як б’ється Коб раджу подивитися профспілково-ґанґстерську драму “On the waterfront”, там у нього гідний супротивник — Марлон Брандо).
  
   Таким чином, головний конфлікт дії — повстання людини (незгодний присяжний у виконанні Генрі Фонди) проти суспільства. Герой Фонди й сам не впевнений у невиновності того, кого він так палко відстоює.. утім, він відстоює не його, а принцип — принцип, згідно якого не можна засудити людину на смерть, не будучи цілком упевненим в його вині. Цілком! Кожен сумнів у показаннях свідків має йти на користь звинуваченому. Треба лише відкинути упередженість, утому і просто поміркувати. “Я просто хочу, щоби ми обговорили справу”, — вкотре повторює він відповідь на питання навіщо влаштовувати цей цирк. Нервам персонажа Фонди можна позаздрити, адже він витримує бій по всіх фронтах, застосовуючи всю свою зброю: холоднокровність проти з-цепу-зірвавшихся; інтелект проти тих, хто спокійно арґументує свою позицію; переконливість до тих, хто не визначився.
   Ймовірно, зіграти цю надскладну роль (трохи переграти — і його персонаж може стати моралізаторм-фанатиком) Фонді допомогла участь у роботі над фільмом, що вийшов на екрани того ж таки 1957 року. Це — “Війна і мир”, і він там — П’єр Безухов (у ролі Наташі Ростової Одрі Хепберн, — це як довідкова інформація і спонука подивитися найкращу, на мою думку, екранізацію твору Толстого). Ролі присяжного і П’єра переплелися, збагативши одна одну: від присяжного П’єр Фонди отримав більше рішучості та “чоловічості” (чого бракувало картонному, майже безстатевому герою Бондарчука). А що отримав від П’єра присяжний дізнатися неможливо, не прочитавши п’єси, за якою знятий фільм. Але можна спробувати здогадатися. У 1997 році вийшов remake-телеверсія “12 angry men” з Джеком Лемоном у головній ролі (один з тієї парочки “Some like it hot” чи то пак по-совковому “В джазе только девушки”). Лише порівнюючи ці два виконання однієї ролі, можна зрозуміти, що від Безухова Фонда позичив комунікабельність, внутрішню напругу та той страдницький блиск очей, чого не буде в дещо абстрагованому та холодному герої Лемона (хоча його трактування персонажа надто незвичайне, щоби її можна було порівнювати з чим іншим, окрім інших його ж ролей).

   Відразу після перегляду можна впевнено відмітити з півдюжини персонажів як основних. Решта, начебто, в тіні. Але за тиждень раптом пригадуєш фразу чи обличчя когось з “другорядних” присяжних і розумієш, що не все так просто: вони не цемент, що скріплює яскраві монологи та їдкі діа-, полілоги “основних”, вони — рівноправні учасники дії. Привертають увагу на себе герої з чіткою позицією, якою б вона не була: принциповою, цинічною, еґоцентричною. Тій, другій півдюжині, важко (і це зрозуміло) визначитися зі своїм ставленням до таких речей як злочин і кара, життя і смерть. Вони вагаються, змінюють свої рішення під впливом харизматичних промовців. Безликий матеріал, з якого вмілий творець зліпить глек для своїх думок? Ні, вони — люди, і, якщо не мають гострого розуму, пасіонарності, амбіцій, то, принаймні, наділені людським (надто людським?) інстинктом відрізняти погане від доброго, хоча слідувати за цією тоненькою рисочкою внутрішнього компасу нелегко для них.
   Не можу не написати ще про двох акторів, що вразили мене своєю грою.
   Joseph Sweeney. Не дуже відомий актор. Не зірка. Виконує роль, фактично, самого себе — дуже старого чоловіка серед молодих. Він має дещо дуже важливе їм повідомити стосовно справи, але його… не помічають. Перед нами повстає один з найбільших жахів старості — байдужість оточуючих. Його вислухають лише наприкінці фільму, і цей монолог таки суттєво вплине на вердикт присяжних.
   George Voskovec. Цьому персонажеві дісталося ще менше реплік, ніж попередньому, але його монолог справляє таке ж глибоке враження. Це промова про важливість демократії та свободи слова. Сьогодні вона викликала би глузування та шикання. Тоді теж можна було б закинути автору сценарія надмірну пафосність (пропаґанда під час “холодної війни”, авжеж). Зрештою пристрастність актора, його погляд… тут щось є, — подумав я і не помилився. Справжнє його ім’я: Іржі Ваксман — чех, еміґрувавший з батьківщини перед нацистського вторгнення і не забажавший повертатися в соцтабір. У даному разі демократія “мов здоров’я, цінувати його навчишся, лиш утративши”. От і хвилює ця промова, бо щира, як і слова старого актора про старість.

   Кажуть, що кожний актор мріє зіграти Гамлета. Ельсинор старий, в ньому забагато туристів, та й не всім бути данськими принцями, а от місце в спекотній кімнаті присяжних, сподіваюсь, для багатьох знайдеться. Нові remake’и вітаються!  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

12 розгніваних рецензентів(цей варіант читати)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Костенко Олександр, 14-04-2009

12 розгніваних рецензентів

© Костенко Олександр, 14-04-2009

12 розгніваних рецензентів

© Костенко Олександр, 14-04-2009

російський варіант

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© , 10-04-2009

Цей фільм один із найкращих

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© , 10-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2946219444275 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …