Ну от. Вона таки домоглася свого.
Чи, принаймні, їй подобається так думати. Сказати, хто є хто у цій заплутаній грі, гадаю, не під силу нікому. Мені, то вже напевно. Та я не дуже з того тривожуся. Бо й так живеться непогано – маю дах над головою, гарантований шматок хліба, і ще й на масло залишається. Отак і збуваю день за днем. Кажете, ігнорую своє призначення? Час переводжу нанівець? Ну й нехай. Щось я не помічав, аби той ваш пречудовий світ хоч раз виявив бодай найменшу цікавість до самого факту мого існування.
Я й не розповів би ніколи цієї історії, якби Агата була хоч трохи поступливішою. І звісно, поштовхом став фатальний збіг останніх обставин. Та про це – згодом.
Мені й так часто закидають абсолютну відсутність логіки й злочинну забудькуватість… Спробую почати з початку, не інтригуючи вас багатозначними фразами. А втім, я ж не професійний Оповідач. Їх усіх пересаджали по в’язницях ще за правління Першого Тріумвірату. Щоб ото не балакали багато і не поширювали всіляку шкідливу і неполіткоректну інформацію. Тому дозвольте вже мені, як умію, нашкребти оцих декілька слів про те, що мені довелося пережити останнім часом. Можете вважати ці записи моїм щоденником, хоча жодної хронології ви тут не знайдете.
Для початку, напевно слід сказати, що нечисленні приятелі, яких я мав колись, називали мене Ольфо Спритником. Через те, що мені добре велося з азартними іграми, спортом і жінками. Це не моє власне ім’я, та для цих сторінок згодиться й воно. Ви можете кликати мене так, можете й по-іншому, все одно я не почую, а як і почую, то вдам, що страшенно зайнятий і не маю часу теревенити з усілякими неробами.
Гадаєте, це в мене такі дивні жарти? Та я і сам не знаю. Останнім часом у нас усе пішло шкереберть і правду вже ніхто не відрізнить від химери, а порядного громадянина – від нікчемного зайди. Та виявилося, що навіть такий стан речей має свої плюси – більше ніхто не плаче. Бо нема за чим. А мені все одно. Не вірите? Даремно. Бо я такий від народження. НЕ ТАКИЙ, як усі. Думаю, так було задумано кимось. Дехто навіть стверджує, що знає ім’я цього загадкового Думача і може спілкуватися з ним. Та я особисто у це не вірю. Нісенітниці. Робити їм нічого, тому й вигадують всяке. Ну там, ідеологію, чи що… Я не сказав. що більшість жерців пересаджали разом із оповідачами?
Маєте, знову за рибу гроші. Я ж обіцяв собі і вам, що буду чітким, логічним, послідовним. Навіть більше – хотів донести якусь мораль, бодай плохеньку. Смішно? Цього разу – ні. Хоча ніхто й не плаче.
* * * * * *
Е-ех, Герцогиня Агата знову лаятись буде! Це ж вона мріяла здобути собі персонального хронографа, аби вихвалятись ним, як цяцькою, на збіговищах таких самих пихатих маразматиків. Дзуськи! Не буде вам хронік, ясновельможносте. Кидайте мене хоч десять разів за грати, а не вийшло зі старого Ольфо хроніста.
Втім, кого з мене тільки не вийшло. А все тому, що надто боязкий і чесний. Хотів світ змінити. Тьху! Краще б мене в дитинстві віддали циганам – хоч якась користь та й була б.
Що вас так дивує? Не вірите, що в нас могли знайтися цигани? А все ж вони є. Засмаглі, обідрані, нахабні, веселі, розпусні, швендяють собі Прикордонням і зрідка навідуються в Центральні Провінції. Направду нічого дивного в тому немає, – цигани всюдисущі, а мандрам їхнім – ні кінця, ні краю не видно.
До чого це я? Забув… Одним словом, якщо кому цікаво те, що відбувається зараз у нашому міні-макро-жалюгідному всесвіті, – приходьте в гості. Дорогу знайти доволі легко. Опівночі, коли місяць у вашому вимірі стане уповні, вийдіть на найближче роздоріжжя, вбийте у землю осиковий кілок, до нього прив’яжіть чорного кота, обов’язково – живого, свисніть тричі, плюньте через ліве плече і втікайте звідти мерщій. Щоб ви не почули за спиною – не озирайтесь. Просто біжіть, біжіть аж до світанку. Коли сонце остаточно зійде, падайте на землю там, де стоїте, і спіть.
А далі вже від вас нічого не залежить – пощастить, втрапите у наше Прикордоння, а як ні, – то просто в зуби до кровожерних ховрахів, які мешкають у Закутку голодної порожнечі. Загалом вони – звичайні мутанти, наділені примітивним інтелектом, якого, втім, цілком достатньо, щоб вигадувати сякі-такі віршики. Природно, писати ховрахи не вміють, тож усі поетичні здобутки тримають у пам’яті. Кажуть, що при дворі їхнього Верховного Отамана Жовтопуза Зубатого зараз увійшла в моду нова система тортур – допитуваний повинен безперервно слухати ці вірші в авторському виконанні доти, поки його мозок не розтечеться по підлозі, або доки він не зізнається у всіх мислимих гріхах.
Втім, я таким чуткам вірити не поспішаю і думаю, що все це – підлі наклепи вульгарної раси чорнобородих гномів, які з поезії знають лише власний гімн, та й то здебільшого у перекрученому вигляді. В молодості я, бувало, також грішив римованим словом… Тепер уже ні. Немає натхнення. Ну і не з ховрахами ж мені, справді, спілкуватися…
Дожив, одним словом. Поза тим я пишу наукову монографію. Витрачаю залишки здорового глузду на те, аби проаналізувати особливості нашого суспільного строю, економіки, культури… Записую потай на вкрадених папірцях колонки акуратних цифрочок. І ще сподіваюся на милість Просвітлення. Наївний. Дурень я, дурень і ледар… Герцогиня добре зробила, що посадила мене на хліб і воду, – скінчуся швидше. Та мені все одно. Геть однаковісінько, – тільки щоб не мучили довго, бо від болю я стаю дуже агресивним і можу забути про свої смиренні суїцидальні наміри.
* * * * * *
– Женька, що ти там вичитуєш наосліп? На дідька лисого воно тобі здалося, гусениця ти бібліотечна! – сусідка верещала на повен голос, мало зважаючи на слабку нервову систему Євгенії.
– Та нє, просто так… книжечка цікава трапилась.
– Ото дурне, прости Господи! Замість того, щоб мужика нормального собі завести, воно в паперах вовтузиться. Нічо ти там не найдеш інтересного, тільки зір собі попсуєш, та зморшки ранні повилазять...
Тамара знає, що Женьку годі переконати, коли вона вже забрала собі в голову якусь дурницю – щитай, навічно. Шкода дівку, але то так здавна повелося – як собі постелиш, так і лягати доведеться.
* * * * * *
В тісних стінах їхнього бараку – гамірно, задушливо. Ніде побути на самоті з собою, вслухатися у власні думки… Жені бракує самотності, хоча не так уже й давно вона вважала її своїм найлютішим ворогом. Стільки жіноцтва під одним дахом, – і в кожної знайдеться, що сказати. Женя – одна з них. Просто собі індивід. Без особливих талантів, без мрій і сподівань, інертне тіло, яке звикло вставати зранку, ковтати похапцем рідку протеїнову бовтанку, натягувати все ті ж самі запрані джинси і – кроком руш – на будівництво нової міжгалактичної транзитної станції.
Добре, що хоч повітря тут годяще. Не гірська свіжість, звичайно, але дихається помалу. Про гірську свіжість Женька знає з барвистих інформаційно-розважальних роликів, які іноді крутить для них Орест (один із найгуманніших наглядачів) по старенькому кінопроекторі. Справжніх гір вона ніколи не бачила, бо народилася поза межами Землі, на маленькому орбітальному човнику, що займався. в основному, шпіонажем. Спогадів про ті часи не залишося зовсім. Ні матері, ні батька вона ніколи не знала. Її дитинство пройшло в інкубаційному блоці трансферної платформи, яка везла дешеву робочу силу на одну з нововідкритих планет галактики Чорного Циклопа. На дорогу пішло сімнадцять земних років, тож Євгенія ступила на поверхню колонії вже цілком зрілою, у розквіті репродуктивного віку.
Деякі з колоністів вже почали задивлятися на неї, хоча їхня група на Еазрі (так назвали планету першовідкривачі-навігатори) перебувала всього декілька земних днів. Натомість Тамару зачіпати не поспішали, підсвідомо відчуваючи в ній хижачку. Безграмотна ця Тома, проте щаслива. Вміє боронити свою власність. І здобувати її теж уміє. Ось поклала око на програмного конструктора Леона, і таки добилася його прихильності. Може, він ще й одружиться з нею …
Стало вже зовсім темно. Скільки не напружуй зір – нічого не видно, не почитаєш… Женя згортає своє чтиво, мимоволі ховає його якнайглибше під матрац – знайдуть, то відшмагають прилюдно розпеченими металевими тросами. Гоїтися буде близько року, а потворні рубці так і не зійдуть ніколи. А дівчата… Вони нічого не скажуть. Не тому, що такі порядні, просто – ледачі.
* * * * * *
Вона вже майже засинає, коли хтось штурхає її під ребро.
– Вставай, новенька. Вставай, чуєш?
Женька не зовсім розуміє, чого від неї хочуть такої незвичної пори. Вона піднімає себе, кінцівка за кінцівкою, з жорсткого тапчана і нерозуміючим поглядом втуплюється у стару наглядачку Марфу.
– Що… трапилось? – белькоче вона спросоння.
– Тихо, не шуми, а то інших розбудиш. Нічого поганого не сталося Просто з тобою дехто хоче познайомитись.
Мовчки йдуть лунким бетонним коридором, навпомацки надибуючи численні сходинки. Врешті опиняються в тупику, але там стає трохи світліше. В суцільній гладенькій стіні з’являється шпарина електричного світла. Двері прочиняються якраз настільки, щоб проковтнути худеньке тіло Євгенії. Наглядачка залишається за порогом.
Яскраве світло… Яке воно, виявляється, прекрасне. Женя ніколи не бачила такого чистого, світлого проміння. Працювати їх виводили вночі, а вдень – запирали по смердючих, темних бараках. Освітлення регулювалося вручну. Півгодини легкої сірості, година сутінків і десять годин цілковитого мороку, в якому вже не одне покоління таких, як Женя, втратило останні крихти розуму й людської гідності. Худоба – от ким були вони, нечистокровні, для панівної раси аріянців. А тут – стільки ласкавого, ніжного світла водночас. Воно заливало найдальші кутики захаращеної всіляким мотлохом кімнати, і це було просто неймовірно, грандіозно…
Спершу дівчина, розгубившись, не звернула увагу на те, що в комірчині хтось був окрім неї. Трохи звикнувши до світла, вона відчула, як чиїсь очі пильно за нею спостерігають. Женя обережно рухалася вздовж вільної стіни, заглядаючи в усі закапелки. І весь час невидима присутність тиснула на неї сталевими лещатами.
– Будь ласка, покажіться, – попросила вона, – я ж відчуваю, що тут хтось є.
– Справді? – голос пролунав зовсім близько, ніби просто над вухом.
Женя рвучко повернула голову, проте не помітила ані найменшого коливання у повітрі. В той самий момент важка долоня лягла їй на плече. Вона чітко знала, що пальці – короткі й волохаті, мізинець прикрашений дивною металевою каблучкою, проте самої руки не бачила.
– Я можу зробити тобі боляче. Або – дуже боляче. Вибирай. Але якщо ти будеш слухняною дівчинкою, то матимеш вдосталь світла, коли захочеш. Звичайно, тільки в цій кімнаті.
Женя нічого не розуміла. Дивний голос налякав її, проте біль… Всі бруднокровки завжди намагалися уникати болю. Тому ніколи не чинили опору, не намагалися підняти бунт… Біль був їхнім страшним божеством, і вони намагалися задобрити його безкінечним терпінням.
– Будь ласка, не треба кривдити мене. Я так боюсь…
Женя не договорила. Чоловіче тіло, важке і сильне, притиснуло її до стіни. Вона не могла його бачити, зате все відчувала. З неї здерли весь убогий одяг. Жорстокі губи нишпорили по її обличчю, шиї, грудях. А потім прийшов біль – гострий, як новісінький ніж, проте зовсім нетривалий.
Дещо захеканий голос промовив:
– Зараз ти повернешся до себе в барак і нікому нічого не скажеш. Можливо, я знову захочу тебе побачити. Пізніше.
* * * * * *
Тепер я впевнений – самогубство нічого не вирішує. Принаймні, в нашому світі. Знаєте, чому? Це і є найвеселіше. Я перепробував усе – стрибав із мосту, різав вени, вішався, топився, ковтав отруту… І нічого. Вмирав собі по-тихому, радів кожного разу, як останній довбень, а на ранок – о-ля-ля, не чекали, а ми прителіпались, – знову живий-живісінький. Агата, звичайно ж, здогадувалася про мої експерименти, проте всього-на-всього загадково всміхалася. Вона ж то напевне знала про беззмістовність будь-яких подібних потуг. Знала, але… Не сказала нічого. Вечеряла на самоті з гостровухими кажанами, а мене жодного разу не покликала. Боялася, чи що? Дарма. Кого-кого, а її я б нізащо не скривдив. Вона мені занадто дорога. Недаром кажуть, що з часом між катом і його жертвою встановлюється особливий надприродний зв'язок. Вона катує мене вже не перший рік. А я натомість – люблю її, от і все.
Раніше я мав намір розповісти вам бодай стислу історію нашої цивілізації, та потім спохопився. Кому вона взагалі потрібна, отака історія? Що з неї – сорочку пошиєш чи кашу звариш? Та й не оригінальна вона зовсім. Ті ж самі війни, братовбивства, стихійні лиха, масові переселення, що й усюди. А зверх того – класично-традиційне очікування на праведного месію, який вкаже шлях до порятунку. Банальщина…
Або візьмемо культуру. Ліпили-мазюкали-писали собі щось усі ті богемні вилупки, а перед сусідами все одно похвалитися нічим. Голодранці. Самі не жили до пуття й іншим намагалися завадити своїми моралізаторськими сентенціями. До дупи їх! А філософів, тих взагалі – на вогнище. Щоб іншим приклад позитивний був, ну і добриво, знову ж таки… Користі ж від них ну ніякусінької… Думаєте, я плачу, коли пишу ці рядки? Я регочу. Так сильно, що на очах з’являються сльози. Але то від сміху. запевняю вас, дорогий читачу.
Я хотів би встати, або лягти, – що може бути скромнішим за ці бажання? Не вільно. Можна тільки сидіти, опершись спиною на стіну і підігнувши ноги в колінах. Ну, звичайно, ви скажете – а як же поза ембріона? Таж із нею можна в будь-яку діру втиснутись... Але от що – я не ембріон. Колись давно мене вважали навіть спадкоємцем могутнього і багатого роду, десятки красунь мріяли потанцювати зі мною на балу. Не знаю, чи заходили далі їхні мрії, чи цнотливо спинялись на легкому дотику долонь, ув’язнені в кайдани псевдо-моралі і громадської думки… Мої ж мрії в той час не обмежувалися нічим, а оскільки вони здійснювалися дуже швидко, невдовзі мені стало важко вигадувати нові. Так я перестав мріяти. І покотився на дно. Там було темно і вогко, достоту як у моєму карцері зараз. І все ж я вибрався тоді з болота, переборовши монстра, який замешкав з котрогось часу в моїй душі. Чи зможу я вирватись з теперішнього полону? Не ті вже роки, не ті… Та й сила звички тримає мене тут, вчить любити свого сатрапа і скорятися йому. Мазохізм? – життя, читачу…
* * * * *
Женя не може заснути, хоча їм давно уже ввімкнули цілковиту темряву. Вона чекає. Сподівається на щось і водночас з огидою кривить губи.
Яка ж вона все-таки нікчема. Направду – бруднокровка. Не здатна боротися за себе, за свою гідність, не здатна навіть покінчити з усім цим одним ударом… Чекає. Невдовзі коридором шарудять знайомі кроки. Марфа вже не дивиться у вічі Жені, проте в поставі старої відчувається злостива втіха.
– Вона мене просто ненавидить, – виринає у свідомості здогад. – Але за що?
Йдуть мовчки, ковтаючи власну злість і ворожість. Ті самі двері. Та сама комірчина. І, – дивовижно, – світло знову викликає у Женьки стан приємного збудження, п’янкої ейфорії. В цей момент вона просто щаслива. І вже не важить, що зараз будуть з нею робити, в яке багно топтатимуть, – потоки світла очистять її від будь-якого бруду.
Дівчина неуважно всміхається. Їй вже все одно. За нову дозу світла вона готова продати душу, не кажучи вже про тіло.
* * * * * *
Так триває близько місяця. Свої стосунки із привидом дівчина не афішує. Та все одно хтось мав би помітити її систематичні прогулянки разом із Марфою. Дивно. В їхньому бараці, як правило, всі про всіх усе знають. В таких умовах пліткарство – чи не єдина доступна розвага і Женька їх не осуджує. Таке враження, що вони просто бояться говорити про неї. Немов таки щось знають. І воно дуже небезпечне.
Розпорядок життя в їхньому таборі залишається тим самим. Регулярне харчування, тривалий сон, жорстка дисципліна. І постійна виснажлива праця. Що вони роблять? Офіційна версія – будівництво міжгалактичного перевалочного пункту для пілігримів. Насправді – хтозна… Можливо, то буде завод із виготовлення нового різновиду зброї масового винищення бруднокровок чи мутантів-душогубів. За будь-яке порушення карають одразу ж і нещадно. Чоловіки й жінки живуть у похмурих залізобетонних бараках, з мінімальним рівнем захисту від шкідливого випромінювання білих плям. Кажуть, скоро почнеться масова чистка. Ті з них, які працюють довше, ніж п’ять земних років, підлягають ліквідації. Їхня генетична пам'ять надто перевантажена чужорідним матеріалом, що в майбутньому може призвести до небажаних мутацій. Натомість завезуть нову партію, відібрану Колегією фільтраторів по різноманітних закутках вимираючої галактики Молочного Шляху.
Євгенія не знає, звідки їй усе це відомо. Віднедавна вона ні з ким не спілкується, колишні приятельки демонстративно її ігнорують. В їхніх очах вона помічає той самий вираз, що й у наглядачки Марфи. Єдина, хто підтримав би Женьку в таких обставинах – Тамара, однак їй таки вдалося обкрутити свого конструктора і вони побралися. Тепер Женька бачиться з подругою вкрай рідко.
Сімейні пари мешкають окремо, в чомусь на кшталт земних гуртожитків періоду кризових тисячоліть. У них окремі кімнатки і туалети. Раз у сім робочих днів їм дають не тільки протеїнову суміш, але й органічну їжу, ідентичну натуральній, якою колись харчувалося людство, ще до Великої Катастрофи.
За ці вигоди вони сплачують певну ціну. Тільки Тома ще не знає, яку саме. Женька знає, але мовчить. Не хоче травмувати бідолашну. Можливо, дарма? Може, розповісти їй усе, а далі – будь що буде?
Діти, які народжуються на Еазрі в сім’ях бруднокровок, залишаються з батьками до шестимісячного віку. Потім їх забирають. Це, звісно ж, відомо всім. Таємниця полягає в іншому – малюків використовують для випробування новітніх технологій генної інженерії. І, можливо, ще чогось, набагато страшнішого. Інкубатор і житлові комплекси, в яких тримають дітей, знаходяться на значній відстані від Локалі-86 (така офіційна назва їхнього табору). Дістатися туди можна тільки на спеціальних модифікованих всюдиходах, оснащених плазмовими гарматами, вогнеметами і тижневим запасом кисню та протеїнових капсул. Для чого стільки зброї, якщо планета вважається незаселеною?
Дівчина ліниво випростовується на своєму тапчані. Втомлені роботою, всі сплять, однак їй не хочеться. Женька слухає розмову двох дебелих охоронців, що заспано тупцяють під колективним портретом семи магістрів Консорціуму, посеред Великої Зали. Це важливий об’єкт (зала, не портрет), звідти бере початок складна мережа коридорів та бункерів, облаштованих просто під їхнім бараком, в товщі кам’янистого тутешнього ґрунту.
Зовсім ще молоді хлопці. Обом – не більше, аніж по двадцять років. Скоро вони помруть, та що з того? Женька втратила здатність до співчуття дуже давно.
* * * * * *
Кассій, тимчасовий патрон Локалі-86 і позашлюбний син Гарвіда, одного з магістрів, ретельно зачиняє за собою двері. Душно. Годилося б відчини вікно, але вікон тут немає. Зате у бункері, далеко від поверхні, їм не загрожують білі плями. Проте штучне освітлення не може до кінця замінити промені природних світил. Кожен аріянець відчуває необхідність хоч раз на рік прогріти власну органічну оболонку під трьома сонцями рідної планети. Тому вони так важко переносять тривалі мандрівки поза межами Матричної галактики. На Еазрі також є сонце, і вдень тут не так уже й погано, але ностальгія все-одно мучить Кассія.
Патрон колонії наказує собі не розкисати. Давнім пращурам було набагато важче, але вони зуміли зберегти й удосконалити аріянську расу. Спершу існувала тільки астральна форма, яка була чистим інтелектом, позбавленим будь-якого натяку на емоції або почуття. Потім вони навчилися синтезувати навколо себе органічні оболонки, що дозволяло дієвіше впливати на оточуюче середовище. Та вкупі із отриманим тілом аріянці здобули також і весь комплект чисто антропоїдної рефлекторики – бажання, амбіції, пристрасті, а потім вже не змогли від них позбавитись. Так первісна енергія протоаріянців еволюціонувала до сучасного етапу. Загалом представники їхньої раси в своєму безтілесному існуванні – практично вічні, однак воно створює і певні незручності, до того ж не позбавляє від залишкового усвідомлення власного «я» в органічному вимірі. Та ще й ця вічна проблема пошуку джерел живлення… Колегія фільтраторів постійно займається дослідженнями в цій принципово важливій галузі. На початку життя в штучних тілах підтримувалося виключно складними процесами біохімічного синтезу поживних речовин під дією сонячних променів. Та згодом, з розвитком міжгалактичної навігації, вони навчилися компенсувати брак природного світла за рахунок отриманої штучними методами енергії.
Загалом все це було надто складно для Кассія, він був радше солдатом, а не науковцем. Кожен молодий курсант Вищої Військової Академії Консорціуму мусить пройти подібне стажування на якомусь віддаленому об’єкті. Так він вчиться приймати рішення у складні моменти, яких вистачає завжди. На Локалі-86 справи до якогось часу йшли аж надто спокійно. Його куратори вже почали задумуватися над тим, чи правильно вибрали для Кассія об’єкт.
Та все раптово змінилося місяць назад. Трансферна платформа Ю-140 доправила на Еазру нову партію робітників. Нічого особливого – бруднокровки, мутанти із допустимим рівнем геному агресії, деякі простіші форми, що не належали до жодної із відомих рас… Усіх їх розселили по відповідних бараках і вони почали працювати. Кассій вирішив особисто проінспектувати новоприбулих. Як пізніше виявилось, це було фатальною помилкою.
* * * * * *
Їх завжди вчили, що бруднокровки – нижча ступінь існування, позбавлена розвиненої свідомості, не здатна на будь-яку осмислену форму колективної організації чи діяльності. Пасивна робоча сила, експлуатувати яку слід лише з тим розрахунком, щоб максимально ефективно використовувати наявний ресурс. Одним словом, – не варті й зайвого погляду істинного аріянця.
А він таки поглянув. І… – не зміг зупинитися на тому першому погляді. Дівчина була худенькою, чорноволосою, з лукавими іскристими очима. Кассій не знає, яким словом назвати те, що він відчув тоді. Удар? Імпульс? Ні, то було щось інше, набагато потужніше… Щоб зустрітися з нею, йому довелося піти на хитрощі. Органічна оболонка залишилася спокійно лежати на канапі в салоні відпочинку для офіцерсько-керівного складу, а енергетичне тіло вислизнуло непомітно і пробралося в барак для робітничого жіноцтва. Там, в занедбаній комірчині, почалися їхні зустрічі. Єдина жива істота, яку довелося залучити до його маленької таємниці – стара наглядачка Марфа, проте і вона майже нічого не знала. Просто приводила до нього дівчину кожного третього дня, в час, коли мешканки бараку засинали серед цілковитої темряви.
Сьогодні він теж піде до неї. Правду кажучи, його чим раз, тим сильніше непокоїть пасивна відраза Євгенії (так звали дівчину). Кассій не хоче завдавати їй непотрібних страждань, але нічого змінити не може. Він – аріянець, а те, що сталося – просто неприпустимо з точки зору хранителів Кодексу. Наслідки розголошення можуть бути просто катастрофічними… Але й відмовитися від Євгенії неможливо. Раз він був майже на це наважився, – цілий тиждень не приходив до бараку. Та потім зірвався і протримав дівчину в комірчині ледь не до самого підйому.
* * * * * *
Герцогиня Агата сьогодні наказала стратити двох пластичних хірургів, які погано підтягнули їй обличчя. Скільки років може бути цій відьмі? Мене випустили вчора, і я цілу ніч просто лежав навзнак у себе в спальні, боявся навіть поворушитися. Зранку вона прислала служницю із запрошенням на обід. Чи я піду? Не знаю… Мабуть. Звичайно!
Був на обіді. Купа її придворних дармоїдів крадькома кидали на мене насмішкуваті погляди. Дарма, я не ображаюся на них. Треба забиратися з цього проклятого палацу. З цього проклятого світу. Найгірше те, що всі мої записи знищила Таємна служба охорони порядку. Не буде книжки. Нічого не буде. Але я не плачу.
Бачив дивний сон – я танцюю посеред широкої зали, сам один. Довкола – свічки, на стінах, на столах, на підлозі. Треба їх погасити, але я не знаю як. Мені страшно. Я боюсь підходити до вогню, бо в ньому живуть душі страчених Герцогинею. Я навіть чую їхні крики і стогін. Якби погасити свічки, вони стали б вільними… Та я не можу цього зробити. І продовжую танцювати під музику невидимої скрипки…
Прокинувся над ранком, жахливо втомлений. Ніби справді цілу ніч провів на вечірці. Дивній вечірці на одну персону.
Знайшов у занедбаному садку мертву пташку. Від чого вона вмерла? Хотів би я знати… Підібрав і запхнув крихітне тільце до кишені. Навіщо? А навіщо я взагалі пішов у той садок? Навіщо я досі живу? Відповіді не існує. Можливо, її знає Думач, але і щодо цього я не впевнений.
До мене потроху повертається звичний нігілізм. Скільки не знущалися над моїм нещасним хребтом, а все ж зламати його не зуміли. Старий Ольфо ще таки чогось вартий. Мені плювати на них усіх, і вони це знають. Від того й бісяться.
Пташка в кишені плаща пролежала кілька годин, перш ніж я про неї згадав. Хотів поховати бідолашну на клумбі тюльпанів, сягнув по неї рукою в кишеню, а тільце – тепле. Ожила… Навіть їй немає спокою в цій божевільні. Випустив її у вікно. Полетіла, щаслива. Я знову зостався сам.
Ніяк не можу збагнути – справжні ми чи ні? Тобто ми ж ходимо, їмо, думаємо… Тільки одна річ залишається недоступною мешканцям Центральних Провінцій – смерть. Чому так? Ніхто з нас не просив вічності. Повірте, я знаю. Врешті тебе починає втомлювати це безкінечне повторення всього. І починаєш замислюватися, де ж кінець? А його просто не існує. Ти живеш, живеш і потроху починаєш божеволіти. В кожного – своя форма втечі від світу. В мене, наприклад, – цей щоденник. Я записую в ньому свої враження, думки, спогади. Чи можна сподіватися, що хтось прочитає його? Шанси мізерні, та все ж…
* * * * * *
Рукопис, оправлений у м’яку шкіряну палітурку, зовсім не схожий на старовинний фоліант, – з тих, які Женька бачила колись на загальноосвітніх слайдах у палаті рекреації на платформі. Загалом звичайним пасажирам суворо заборонялося перебувати там і, тим більше, дивитися слайди або читати. Але Женя потоваришувала з дочкою одного із команди навігаторів (їхні сім’ї також перебували на кораблі), тому їй робилися деякі поблажки. Вона також іноді обідала вдома у Селії, і швидко збагнула, що жоден протеїновий коктейль не може зрівнятися зі смаком молока, нехай навіть відповідно обробленого. Тоді вона з нетерпінням чекала кінця подорожі, знудившись за довгі роки перебування в обмеженому просторі. Наївна… Те життя видавалося таким щасливим з відстані набутого досвіду.
Женька ніжно гладить книжку востаннє і знову ховає її під матрац. Їй подобається цей дивакуватий Ольфо. подобається весь його божевільний світ, хоча б за те, що там людей ніхто не заганяє на світанку в брудні темні стодоли.
Щоденник майже дочитаний. Дивний щоденник, без жодної дати, яка б вказала, коли відбувалися описані події. Вона знайшла його цілком випадково, порпаючись у старих газетних вирізках, зібраних батьком Селії на протязі не одного року (так, у них досі видавали газети і книжки, хоча в кризові тисячоліття комп’ютерні системи намагалися узурпувати роль єдиного медіа-носія). Переважно вирізки стосувалися космічних польотів, відкритих планет, кораблебудування. Дівчину ці речі цікавили тільки вибірково. Загалом вона намагалася розшукати будь-яку інформацію про планету під назвою Еазра, що була кінцевим пунктом призначення їхнього рейсу. Та нічого, жодного слова віднайти не вдалося.
Натомість вона надибала ось цей невеличкий рукопис, що нагадував звичайнісінький нотатник. Тоді Женька так і не встигла його перечитати, тож тихцем винесла із зони приватних помешкань навігаторів. Тобто вкрала. Провина не дуже мучила Женю, оскільки родина Селії все одно не цікавилася старовинною літературою, навіть її батько.
Наступного дня платформа Ю-140 здійснила посадку на поверхню Еазри. Коли групу новоприбулих бруднокровок провели через пропускний термінал – не було навіть обшуку, їх просто обробили спеціальним аерозолем на випадок якоїсь невиявленої інфекції. Пізніше Женька зрозуміла, чому до них ставилися так легковажно. Сама ідея того, що бруднокровки можуть планувати якийсь акт протесту, апріорі здавалася аріянцям та їхньому допоміжному персоналу позбавленою найменшого сенсу.
* * * * * *
Женька відчуває якусь незрозумілу силу в собі. Вона знову і знову п’є світло великими ковтками, навмисно намагається якомога довше затримати свого фантомного коханця. Дівчина вдало імітує пристрасть, і відчуває, що він (хто б це не був) вірить їй. Більше того – хоче вірити.
– Знаєш, я б дуже хотіла тебе побачити, – каже вона, сама не до кінця розуміючи, навіщо.
Фантом мовчить, але його, вочевидь, таки зачепили її слова.
Женька вдягається, а голос тим часом каже:
– Знаєш, ти мені дуже дорога. Справді... Жаль, що ти – не аріянка.
* * * * * *
На відстані чотирьох просторових стрибків (сорок земних років польоту), на планеті Аріяна Матричної галактики сходить друге сонце. Всього їх три, тому світла достатньо в будь-яку пору доби.
Гарвід, один із семи магістрів Консорціуму, відчуває непевну тривогу. Він уже досить довго перебуває в органічному стані, тому робиться надто знервованим. На вигляд тридцятирічний кремезний чоловік зі шляхетним обличчям – магістр сидить на просторій веранді службової вілли і розмірковує над повідомленням, яке тільки-но надійшло від його давнього приятеля Сінпи – одного із найкращих секретних агентів магістрату.
Невже його власний син міг допуститися такої страшної помилки? Що затьмарило його мозок? Магістр зітхає. Він знає, що всьому причина – органічні оболонки. Занадто гаряча кров у них пульсує замість холодної тверезої енергії. Та аріянці вже не спроможні відмовитись від цих тіл, що поступово перетворилися зі звичайного інструменту в невід’ємну частину особистості. Крім того, Кассій все таки син не лише Гарвіда, а й бруднокровки, жінки на ім’я Касандра. Хлопець майже не знав матері, але спадковість… Гарвід злегковажив генетичною пам’яттю, а даремно.
Але ж Кассій… Магістр покладав на нього великі надії. Хоча юнак офіційно не мав відзнаки Молодої руки, – спадкоємця магістерського крісла, – проте Гарвід стежив за розвитком його кар’єри і сам вказав на Еазру як на об’єкт його стажування. Куратори ще тоді висловлювали деякі побоювання, але Гарвід був упевнений в своєму синові.
Та було ще дещо. І воно муляло магістра більш за все. Мабуть, варто було розповісти йому правду. До кінця. Про деякі аспекти еволюції їхньої раси, про бруднокровок та реакцію їхніх організмів на світло, про випробування, які все ще проводились над їхніми дітьми… Може, тоді він поводився б обачніше… Хоча могло бути і навпаки.
Гарвід клацнув пальцями. Перед ним висвітилася проекція широкого дисплею. За мить на ньому з'явилось знайоме обличчя Сінпи. Він виглядав занадто старим і втомленим. Тон Гарвіда був сухим і безкомпромісним.
– Ретельно перевір усе ще раз. Коли інформація відповідає дійсності, ліквідуй обох. А також всіх, хто міг бути до цього причетним.
* * * * * *
Я наважився на цей вчинок, і спалюю за собою останні мости. Я повинен убити її, хоча й кохаю. Тоді, можливо, наш вимір звільниться від гніту страшного прокляття і все нарешті стане на свої місця. Сам Ольфо нічого не бажає для своєї особи. Чи – майже нічого. Правда в тому, що я до смерті хочу ПОМЕРТИ (як вам каламбур, читачу?). Та все ж я зроблю це не тільки заради себе. Хоча світ завжди плював на сам факт мого існування, а я намагався, по мірі власних можливостей, плювати на нього...
Герцогиня Агата володіє таємницею закінчення буття в цьому вимірі. Я давно підозрював щось подібне, але тепер вона сама мені зізналася . Це – еліксир, рецепт якого передавався з покоління в покоління у роду правителів Центральних Провінцій. Вони мусили одержати контроль над демографічною ситуацією в нашому світі, який вимирав шаленими темпами, відколи в нас перестали народжуватися здорові нащадки… Відтворення власного організму стало єдиним виходом для нашої цивілізації. Найголовніше – довгий час ніхто ні про що не здогадувався. Життя було вічним, і це вже нікого не дивувало. Але герцоги все ж таки шукали можливість обірвати його, якщо виникало бажання. І, звичайно ж, смертні кари. Їх ніхто не гадав скасовувати. Для цього й був потрібен еліксир, який винайшов один божевільний вчений. Всього крапля – і організм кожного з нас втрачає унікальну здатність відтворюватися. Колись мені на очі трапилася байка про якогось птаха, чи то Фелікса, чи Фенікса, що воскресав із власного попелу. Еліксир Герцогині дав би раду і йому…
План дуже простий. Сьогодні ввечері вона прийме мене у своїй спальні. Звичайно ж, на самоті. Я вбиваю її, викрадаю зі сейфу за відсувною панеллю стіни слоїчок з еліксиром і втікаю через потаємний хід. Моєму приятелю, хіміку і фармацевту Коріну знадобиться кілька годин, аби розшифрувати секрет його приготування, а хакер Мельва розповсюдить його через світову мережу усім фармацевтичним компаніям, аптекам та якомога більшій кількості користувачів. Потім ми вип’ємо еліксир і нарешті заберемося звідси.
* * * * * *
Женька з нетерпінням перегортає сторінку і не вірить власним очам. На цьому щоденник Ольфо Спритника завершується. Кінець. Отак? І як це розуміти? Вона ж так хоче дізнатися, що було далі… Чи змогли жителі Центральних Провінцій покінчити зі своїм остогидлим безсмертям? Чи вбив Ольфо Агату? Та ба…Нічого. Порожні сторінки до кінця книжки. А вона ж спеціально збиралася дочитати цю історію, щоб потім розпочати нову. Навіть загадала була, – якщо в Ольфо все закінчиться щасливо, то її авантюра теж буде успішною.
Женька відчуває приплив злості. Переважно, на себе. Як можна бути такою дурною, такою неймовірно ледачою? Вічно шукати чиєїсь підтримки, ховатися за чужою спиною, перекладати на когось відповідальність… Щоденник таки допоміг їй отямитись, але зараз все тільки в її руках. Точніше, в голові.
Настав час розважитись, хлопці.
Женька переключається на мозок одного із охоронців, посилає йому слабкий імпульс, – і чоловік падає на бетонну долівку, корчиться від болю, з його рота капає слина, очі вирячені, він притискає руки собі до горла і намагається прогарчати щось востаннє… Женька стискає кулак – чоловік помирає. Вона усміхається, випробування власних сил пройшло на вищому рівні. Тепер темрява її не лякає. Її вже ніщо не лякає. Вона знає, що магістрату все відомо, от лише трохи запізно… Світло. Світло відновило загальмовані роками посиленої хіміо- та психотерапії ресурси її організму.
Бруднокровки? В жодному разі. Вони – нова генерація людства, точніше, шосте її покоління. Перше зуміло звільнити свій мозок від заборонних механізмів стримування, і створило нову, прекрасну цивілізацію. Але друге покоління… у надмірі самовпевненості вони почали вважати себе всемогутніми. В той час аріянці ще тільки-но розпочинали шлях своєї еволюції. Одна із експедицій їхніх навігаторів натрапила в глибинах космосу на процвітаючу цивілізацію і зуміла заволодіти зразками відповідного генетичного матеріалу. Дослідивши його, аріянські вчені виявили тільки одну незручність, – щоб підтримувати гіперактивність свого мозку і вільно користуватися отриманими можливостями, які направду були колосальними, люди повинні були багато часу проводити під світлом. Байдуже, чого – сонця, місяця, електричної лампи. Єдиний нюанс – тільки сонячні промені дозволяли набутим здібностям прогресувати, електрика ж була лише засобом підтримувати форму.
Аріянці взяли результати досліджень і почали використовувати їх на практиці. Крок за кроком, поступово синтезували вони так звані «біологічні оболонки», тобто перші тіла для себе, і почали кампанію масової матеріалізації всієї раси. Разом із цим зросла й інтелектуальна потужність носіїв оболонок. Набагато зросла. Міф про первісний чистий Інтелект виник набагато пізніше. Для піднесення рівня самосвідомості штучно витвореної раси аріянців.
А потім вони прийшли на землю. У них була зброя. Багато зброї. А земляни давно переклали захист своєї планети на комп’ютери. Як і приготування їжі, виховання дітей, підтримку громадського порядку… І в найвідповідальніший момент машини дали збій.
Аріянці перетворили людей у жалюгідні створіння без батьківщини, без майбутнього. Перетворили їх у бруднокровок, загнавши у вічну темряву, позбавивши їх денного, і взагалі майже будь-якого, світла. Почали використовувати їхню працю на користь розбудови Консорціуму. Чотири покоління людства так і прожили. Як Ольфо. Терпіли і мовчали. Сиділи в карцері свого страху, підібгавши ноги, опершись спиною на стіну. Євгенія ще донедавна була однією з них.
* * * * * *
Другого охоронця вона поки-що не вбиває. Просто зазирає до нього в свідомість і клацає там певним перемикачем. Чоловік дістає зелену пластикову картку – ключ – і відчиняє двері їхньої казарми. Женька посилає потужний імпульс усім жінкам, що мирно посапують на тапчанах, і вони прокидаються в одну мить. Показує їм картинку – організований, спокійний вихід назовні, геть із цього просмердженого бараку. Відчуває їхній страх, навіть паніку, але одна крихітна маніпуляція – і тривожні зойки замовкають.
Вона виводить їх переляканою, зіщуленою вервечкою надвір. Як же там добре! Яскраво світить сонце, ніяких тобі білих плям, – все це порожні вигадки аріянської пропаганди. На околиці їхнього табору видніється смужка густо-синього лісу, а от трава – зелена, така ж як і вдома. Де це – її вдома? Женька знає, що відтепер її домівкою стане ця планета. Вони наведуть тут лад, просто повинні. Насамперед треба звільнити нещасних дітлахів, а далі – час покаже.
З офіцерського корпусу вибігають аріянці. Вони не зовсім розуміють, що коїться, але за мить будь-що на світі їх перестає цікавити. Дівчина вдихає запах першого в її житті справжнього дня і вбиває. вбиває, вбиває… Тіла падають без єдиного звуку. Жінки поруч із нею поступово починають приходити до тями. Звісно, вони ще довго будуть дуже слабкі, проте цілковите одужання – справа кількох днів за сприятливих умов.
Женька йде попереду, шукає тих, які намагатимуться стати на заваді. Нейтралізовує їх одним ударом свідомості. Вона така сильна, чому ж тоді предки із другого покоління не змогли опиратися аріянцям? Хтозна… Мабуть, саме зараз на її очах історія зробила повний оборот і почався новий круг вічного циклу. Чи матиме він такий самий фінал? Женька зробить усе, щоб цього не сталося. Але боротися з Консорціумом буде дуже важко. Та відтепер вони будуть озброєні. Вони будуть готові. Вони будуть битися.
* * * * * *
На порозі величезної недобудованої споруди вона помічає Кассія. Женька ніколи не бачила його обличчя, але добре знає, що це саме ВІН. Чоловік сміливо прямує просто до неї.
– Так ось ти який, – каже вона йому.
– Я знав, що станеться щось подібне. Вчора ти була зовсім іншою.
– Хіба? Може бути…
– Ти маєш мене вбити? Давай, не тягни з цим.
– Знаєш, у нас буде дитина…
Кассій на порозі смерті, але не може погасити радісного вогнику в очах.
– Назви нашого сина Ольфо, на честь мого далекого предка по матері. Він був чесною і хороброю людиною, можеш не хвилюватися.
Женька мимоволі здригається. Її світ починає підніматися з власного попелу, як отой дивний птах, чи то Фелікс, чи Фенікс…
– Чому б нам не зачекати, доки маля народиться? Взагалі-то я думаю, що це буде дівчинка. І… знаєш, мені дуже подобається ім’я Агата.
Кассій декілька секунд здивовано мовчить. Потім ще кілька – просто мовчить. Врешті бере Женьку за руку і каже:
– Отже, тобі все відомо?
Вона загадково хитає головою.
– Ні, не все… Але ти зможеш мені розповісти те, чого я не знаю.
Трава під їхніми ногами така дивовижно зелена... Женька скидає розтоптане ситетичне взуття і крокує босоніж. Кассій захоплено посміхається і наслідує її приклад.
– Що з нами буде, як гадаєш? - мимоволі прохоплюється в колишнього патрона Локалі-86 тривожне питання.
– У наших неприємностей будуть від нас неприємності – лукаво примружившись, цитує дівчина щось давно прочитане і напівзабуте.
Євгенія на мить замислюється, а потім додає:
– І знаєш що іще? У нас буде світло. Так багато, скільки буде потрібно.
