Хто придумав традиції? За ці архаїчні пережитки пам'яті пристарілого цю людину варто було покарати. Хай но до цього спритника теща приїде в гості, і залишиться на завжди… Хоча тещ чіпати не варто, Антоніна Василівна добра жінка, та й Лану з Дмитром любила. А це у неї був великий жирний плюс – вона жила в іншому місті майже за 100 кілометрів. Любов новоствореної родини з кожним місяцем міцніла. Тим паче, зважаючи на становище Лани, теща сумлінно чекала на внуків. Навіть, що неприємно, подумувала про переїзд ближче до дочки.
Дмитро впевнено крутив руля ще зовсім нової BMW п’яток моделі, проте вечірня подорож "найкращими в світі дорогами області, його не надто радувала. А хіба в нього був вибір? Дружина ж бо вбила собі в голову, що відвідувати маму з вечерею на Святвечір – то довготривала добра традиції. Проте відмовляти вагітній дружині – ризикувати своїм життям та здоров'ям. Тим паче коли вагітна на восьмому місяці – це Лана Юріївна, а діток очікується взагалі двійко.
Останнім часом Лана все частіше була втомленою, та дратівливою. Дівчина дуже не надто радісно переносила останні події в своєму житті, та ще й діти все частіше вечорам влаштовували "футбольні матчі". Дмитро тримався, адже витримка і нерви сталеві ще з часів заняття боксом. Та й задовольняти забаганки дружини була можливість.
- Чого ти всю дорого мовчиш? Сердишся на мене через те, що ми їдемо відвідати мою маму? – почала Лана. – Так би і сказав, що не хочеш, а не мовчав. Ти хочеш сказати що я тебе змусила?
Дмитро промовчав. Пильніше приглянувся на дорогу, піддав газу та обігнав повільно повзучу вантажівку. М'яко переключив важіль перемикання швидкостей вперед.
- О Боже, як з тобою важко! Ти не чуєш моїх слів, вони розбивають об твою байдужість як посуд об підлогу. Інколи я сумніваюсь що в тебе взагалі є серце!
- А ти в нас великий спеціаліст по почуттях і по посуду… - огризнуся було Дмитро, як виявилось - дарма.
- І на що ти натякаєш? Ми я справа, що мені робити? У тебе не тільки вазами варто кидати, тобі ще пощастило, що я все не перебила. Хоча… Тобі ж байдуже!!! Ти тільки цього не кажеш. Не кажеш, що я тобі вже більше не подобаюсь. Кому потрібна жирна дівчина з таким от пузом. Ти ж зиркав, коли я струнка була.
- Не вигадуй зайвого. Ти прекрасно знаєш – мені не байдуже. Я ніколи не ставився до тебе так. Коли треба терпів, коли треба допомагав. Я ж люблю тебе і наших дітей, яка можна казати, що ти некрасива? Ми скільки пережили разом. Пам'ятаєш, ти їздила за кордон, наші перші побачення, проблеми і радощі, я не залишав тебе навіть у найскладніші часи. Як після цього я можу тебе не кохати? Ти б краще згадала як себе ти, от тут можуть виникнути сумніви.
Дівчина на мить зам'ялась, ніби задумалася розглядаючи дорожні знаки, здавалось вона ось-ось заплаче. Хоча Дмитру навіть через кілька років після першого знайомства не міг спрогнозувати як дівчина себе поведе. Авто швидко мчало сутінковою дорогою. Зима і швидко сутеніє. Ще й шостої нема, а вже густий хвойний ліс у вечірніх сутінках, здається густими хащами. Темряву розсікає світло фар авто, а колеса місять снігово-болотну слякоту на дорозі.
- Сумніви? Та чого ж ти ще хочеш? Я ж не кам'яна, я терпіла все. Тебе ж постійно нема, зайнятий всюди, і скрізь на виду. Як домогосподарку з мене зробив. Як власну тінь приручив, іграшку…
- Це ще хто тінь!
Лана вскипіла, різко наче кішка спробувала дати Дмитрові ляпаса – той різко відхилився, закрутив кермо вліво та втиснув гальмо в підлогу. На дорогу з лісу вискочила руда лисиця. Звірина прудко бігла, впевнена, що перебіжить дорогу. Оминути звіра не вдалося, півторатонну гордість німецького автопорому занесло вліво, вона зачепила лисицю, загороджувальний стовп і злетіла в кювет. Автівка двічі перекинулась та зупинилась, з капоту сочився густий дим…
Розділ 1. Коли тебе нема
Удар, ще удар, відхід вправо, короткий лівий хук, „двійка” в корпус і в голову, наступ... Хлопець розійшовся не на жарт і намагався порвати суперника на „британський прапор”. Проте перемогти, тим паче перемогти нокаутом не випадало. ВОНА копіювала і його рухи: ВІН проводить удар справа – вона також, він наступає – вона відходить, він, демонструючи чудову роботу ніг, відстрибує назад – вона також не відстає ні на крок. Гідний суперник, пластичний та поміркований, знає всі твої плюси та мінуси. Тяжко... Тяжко, битися з власною тінню, ще тяжче отримати перемогу над собою. А хочеться. Дати вихід усім негативним емоціям, розбити резервуари з тією гидотою, що накопичилася в душі, вбити ненависне „альтер его”, яке наче голодна миша гризе зсередини. Все змішалося, любов із ненавистю, співчуття з жорстокістю, життя зі смертю... Хочеться ПРОСТО з’ясувати стосунки один на один. Але ПРОСТО не виходить...
Знявши рукавички та бинти, юнак вирішив відкласти на потім ідею нокаутувати власну тінь. Втомлено підійшов до магнітофона, мелодійне (якщо його таким можна назвати) рокове звучання пісень „Linkin Park” припинилися. Сусіди зрадіють. Хоча чому ж тут радіти? Божевільний роковий концерт о сьомій ранку, якого вони не чули вже місяць, ожив. Хоча сьогодні вони хлопця зрозуміють, ба` навіть, зрадіють божевільній какофонії звуків, тому що вже дізналися про істинну причину довготривалого музичного антракту. Боксер уже давно звик тренуватися під звуки рок-музики і вже не міг без неї. Вона розслабляла, вичищала мізки від зайвих думок, знімала втому. Втома... Чому він так втомився сьогодні?
Адже лікарі та тренер тільки сьогодні дозволили йому розпочати тренувальний процес з невеликої розминки.
Останній місяць свого життя хлопець волів краще не згадувати. Київським ескулапам (у провінційному місті просто не було потрібних спеціалістів) довелося збирати його мало не по кісточках. Зламані ребра та ніс, розірвана барабанна перетинка, розсічення правого надбрів’я та гематома під лівим оком, ушкодження правого зап’ястя та надрив зв’язок лівого плеча та ще безліч передбачуваних діагнозів, які, дякувати Богові, не підтвердилися, - такий-от букет подарунків він привіз із російського Санкт-Петербурга. Щоправда, на таку російську „гостинність” він відповів українською „вдячністю” – забрав із собою все, що можна було забрати. І це „все” було вагомим „подаруночком”: титул чемпіона світу серед важковаговиків і путівка на олімпіаду. А головне – на його новий статус почали зважати.
Виходячи з ванної, хлопець взяв до рук мобільний. Порожньо... ВОНА не зателефонувала й не написала. Хоча, в принципі, й не обіцяла писати. ВОНА взагалі нічого ніколи не обіцяє, бо сама є втіленням непостійності. Отак цього разу вона зникла, написавши лише п’ять слів: „ЯК ПОВЕРНУСЬ, ПОБАЧИШ, ЩО БУДЕ...” З тих пір минув місяць. Вона не з’являлась. Чаша терпіння та очікування поступово переповнювалася, і хлопець ледь стримував свої розбурхані емоції. Запальний козацький темперамент, який дістався йому у спадок від предків, прагнув вирватися назовні та розправити крила. Зазвичай це закінчувалося тим, що хлопець починав „облаштовувати особисте життя”. Тобто забував про НЕЇ та знаходив собі нову дівчину, іноді навіть не одну. Потім кидав усіх та обіцяв собі податися в монастир (обов’язково в чоловічий).
Та тепер ВІН навчився чекати слушного моменту стільки, скільки вважав за потрібне. Тож чекав...
„Білий Демон”
Дмитро, Діма, Дімон, Дімич, Дімастий - як тільки його не називали - у свої сімнадцять просто не знав, чим би йому зайнятися. За яке діло не взявся б Дмитро Білий, яке б захоплення собі не вигадував, усе йшло на „ура”. Без проблем він став студентом економічного факультету. Взагалі Дмитро легко і вправно реалізовував свої задуми, проте наскільки швидко захоплювався новою ідеєю, настільки швидко вона набридала. Що він тільки не пробував! Після кожного конфузу Дмитра батько, читаючи на кухні газету, примовляв: „Ти б краще спортом зайнявся, а то ходиш по світу як засохлий дуб!”. Ба` й справді назвати атлетичним Діму не можна було навіть з кілометровою натяжкою. При зрості 185 сантиметрів він важив усього 65 кілограмів. Так що аналогія з зіпсованим лісоматеріалом була дуже влучною.
Після чергової батьківської моралі, хлопець таки вирішив долучитися до світу спорту. Проте лише одна біда – більшість видів спорту він терпіти не міг, навіть футбол, який звалося б люблять усі хлопчаки. Випадково походив біля боксерського залу й вирішив зайти. До бажання займатися боксом високого, схожого на дистрофіка, хлопця тренер поставився скептично, проте вирішив дати „божевільному” шанс. Тренер так і сказав:
- У вісімнадцять деякі спортсмени звершують виступи на рингу, а не розпочинають тільки тренуватися, як ти. Щоб стати успішним боксером, треба тренуватися з дитинства. Так що особливо ні на що не розраховуй.
Проте далі все пішло не так, як усі сподівалися. Ні, Дмитра не поставили в перший же день тренувань спарингувати з досвідченим атлетом, як зазвичай розповідають про такі ситуації. Навіть навпаки, він був змушений уперто тренуватися за межами рингу, осягаючи та засвоюючи ази боксу. І на ринг його випустили лише після трьох місяців тренувань. Його марно тренували б і півроку, навіть рік, якби не разюча здатність Дімона засвоювати все нове та одразу ж застосовувати його на практиці. Він вбирав знання і навички як губка. Варто було йому лише побачити, як інший боксер виконує якийсь елемент, - одразу ж його повторював. Ну а його звірячому відчуттю ситуації бою тренер тихцем навіть захоплювався. Він під час спарингів швидко наздогнав у майстерності своїх однолітків. Настав час „х”… Свій перший бій хлопець генебно програв. Він довго підлаштовувався під стиль суперника, думаючи лише про те, як красиво перемогти. Проте слушної нагоди все не випадало, а суперник тим часом грамотно набирав очки. Отак промайнули всі чотири раунди бою.
- Я ж казав, що з тебе нічого не вийде, - підсумував у роздягальні тренер. – Може, варто тобі покинути свою затію і зайнятися чимось іншим. Подумай.
Він подумав. Проте тренування не кинув, навпаки почав тренуватися з подвійною впертістю. Багато читав про бокс і про великих боксерів, уважно переглядав поєдинки зірок сучасного професійного боксу. І в наступному поєдинку... нокаутував далеко не найслабшого суперника.
Майбутні суперники, одноклубники, тренери та боксерська громадськість поставилися до цього філософськи: „дистрофіку” просто поталанило. Про нього як про серйозного боксера заговорили лише тоді, коли „дистрофік” молотом пройшовся по рингах України. Та не тільки України. Вже через рік він став чемпіоном країни, а згодом і світу у вазі до 75 кілограмів. Урок першого програного бою Дімон запам’ятав на все життя. Тепер суперники просто „недоживали” до фінального гонга. Майже всі валялися в пилюці рингу ще в першому раунді й на ноги без сторонньої допомоги одразу не піднімалася. Трьом пощастило дожити до другого раунду і лише одному Дімон дозволив побігати три. Він вигравав бої не за рахунок нокаутуючого удару. Хоча про силу його ударів обох рук чутки почали ходити вже після десятого двобою. Вроджений прихований лівша, боксуючи у традиційній стійці, „роззброював” суперників за рахунок шаленої швидкості, непробивного захисту, миттєвого тактичного мислення та довершував розгром коронними правим прямим і лівим боковим ударами. Дмитро змінився не тільки зовні (став атлетичним та підтягнутим), а й внутрішньо. Олімпійський спокій, безмірна відвага, стовідсоткова самовіддача стали головними рисами характеру боксера, любителя рок-музики „Linkin Park” та „Papa Roach”. Він, слухаючи в навушниках „Чорнобривці” (!) (хоча й не був націоналістом, навіть навпаки), спокійно виходив у ринг щоразу іншим і суперники виявлялись просто неготовими до його щоразу нового нестандартного стилю. Вже потім Дімон помітив одну особливість свого стилю: йому під час бою вдавалося сповільнювати плин навколишнього часу, все оточуюче починало рухатися, наче у сповільненій зйомці. Тепер він встигав не тільки випередити своїм ударом атаку суперника, а й передати привіт матері, батькові, всій великій родині та на додачу почухати потилицю.
Хтось із боксерських вболівальників влучно змінив у першому складі імені Дімона букву „і” на „е”, в результаті вийшло прізвисько для рингу – „Білий Демон”. Двічі поспіль „Демон”, розібравшись з усіма більш-менш ліквідними боксерами у своїй ваговій категорії, „оформляв” чемпіонство на світовій першості. Йому стало сумно. Тому і вирішив розібратися з кращими пів тяжами, перейшовши в категорію до 81 кілограма. Проте й тут суперники не змогли чинити достойного опору, пасуючи перед міццю „Білого Демона”. Чемпіонський статус і путівка на олімпіаду в новій ваговій категорії знову були оформлені достроково. Проте сидіти рік, фактично славши руки, в очікуванні головної спортивної події чотириріччя Дмитро не міг. Тому й засунув голову „в пащу лева”. Річ у тому, що перед олімпіадою мав відбутися це один чемпіонат у Росії, де розігрувались останні путівки. Україна не мала боксерів у суперважкій вазі, яких можна було б делегувати на російське „свято мордобою”, а отже, й на олімпіаду. Дмитро запропонував міністерським функціонерам від боксу послати в цій категорії саме його. Чиновники, знаючи крутий і безкомпромісний норов Дмитра, відмовляти „Демона” не стали, знаючи що путівку на олімпіаду він уже й так має. „Безумству храбрих поем мы песню...”- прозвучало з уст голови Федерації боксу. Тренер був також лаконічним: „Знаєш, а може, справді краще бути до біса фартовим, ніж розумним. Ласкаво просимо на ешафот...”
„Кармен”
ВОНИ познайомилися випадково. ВІН хоча й не пас в університеті задніх, проте через активну спортивну діяльність навчатися за нормальним графіком теж не міг. Тому доводилось правдами і неправдами домовлятися з викладачами, випрошувати конспекти в однокурсників. У всій цій „комерції” йому допомагав найкращий університетський друг і голова студради Пашка. „Жартівник-смертник”, користуючись службовим становищем, частенько любив розігрувати друга-боксера. Дмитро, хоча й потрапляв у неприємні ситуації, потім реготав від витівок друга і Пашку за це „майже не бив”. Отак і цього разу. Замість мобільного номера викладачки з риторики голова студради підсунув йому номер незнайомої та дуже гонорової дівчини. ВОНА ніяк не могла зрозуміти, чому вона має пожаліти „бідну сиротинку” і до чого тут залікова відомість. Тому свою думку висловлювала щиро українськими майже цензурними ідіоматичними словосполученнями з італійською емоційністю. Дмитро, нарешті допетравши, що потрапив, м’яко кажучи, не туди, попросив вибачення і поклав слухавку. Проте номер про всяк випадок зберіг. „Дівчина-вогонь” його чомусь зацікавила. Вже потім після обміну „есемесками” він дізнався ЇЇ ім’я – Руслана. Особливого значення новому знайомству Дмитро не надав, тим паче розпочалась тренувальні збори і справи амурні потрібно було відкласти на третій план. Аж раптом дівчина запропонувала зустрітися.
„Демон” – в простонародді Дмитро, як справжній „стріляний горобець” маячив о восьмій у центрі міста біля пам`ятника Шевченкові. Красивий чорний костюм, темні окуляри, букет квітів перетворили рингового воїна на стильного інтелігента, який зараз мучився від однієї з інтерпретацій шекспірівського питання: „Прийде чи не прийде?” . Хвилювався, тому й погрожував бронзовому національному ”бетмену” кулаком. Потім побачив ЇЇ. В залишках мізків промайнула думка: „ПОПАВ!...” Ні, ВОНА не була довгоногою блондинкою, не була пристрасною брюнеткою. Руда. Без ластовиння. В міру красива. Середнього зросту. Струнка. Одягнута в червоне... Ні дати, ні взяти – Кармен українського розливу. Зустріч Лана (так коротко дозволила називати себе Руслана) обмежила лише півгодиною кавою без проводжань додому. „Менше знаєш – краще спиш. Бувай,” - відрізала.
Наче потужний локомотив, що виїжджає з тунелю, підіймалось з глибини душі, підбадьорене бійцівським духом, почуття невдоволення результатом зустрічі. Дімон почав з’ясовувати, що ж це за персона недоторканна така і з чим її „їдять”. Спочатку добряче потрусив Пашу. „Підступний тип громадянської зовнішності” довго не опирався і розповів усе, що знав:
- Снігова, чи як би ЇЇ ще назвати, королева - „комсомолка, активістка, спортсменка” з організаторськими здібностями, студентка юридичного факультету. Той же час ЇЙ вдається поєднувати непоєднуване – одночасно бути солісткою у фольклорному ансамблі та фронтвумен у хард-роковому гурті. За неперевіреною інформацією: особа з непередбачуваним імпульсивним характером, здатним на будь-які безглузді вчинки, в той же час схильністю до тверезого прагматичного розрахунку та залізною волею. Подейкують, що в неї є хлопець. Так що розслабся, чмо... Вибач я хотів сказати мачо. Так, звісно ж мачо.
Пашка похлопав Дімона по спині й поспішив зникнути з очей, щоб, бува чого доброго, не потрапити під гарячу руку.
- Так, будемо проводити розвідку боєм, - протяжно підсумував почуте Білий.
Розвідка боєм тривала більше двох місяців. У вільний від тренування та навчання час Дімон де тільки міг зустрічав дівчину, засипав ЇЇ квітами, подарунками та компліментами, наче ВОНА на той час стала центром всесвіту. Сталева коса цього разу цього разу натрапила на твердий, як діамант, камінь. Вона кохала одразу двох людей – свого хлопця і... саму себе. Причому себе більше. „Хлопець. Не конкурент, - резюмував Дмитро і навіть бити його не став. – А от з другим коханнячком, дай Боже, справитися.”
Лана тримала оборону, наче радянські солдати під Сталінградом, проте всі випади Дмитра вона парирувати не встигала. Все так змішалось і перекрутилось. Сім`я, друзі, навчання, творчість, коханий... Стоп! Щось останнім часом він почав зникати з горизонту. ВОНА з такою впертістю після безлічі любовних „обломів” прив’язувала його до себе і ось тепер не помітила, як випустила невидиме павутиння зв’язків. Коли востаннє його бачила? Позавчора, тиждень тому... В той же час Дмитро з’являвся, як чортик із табакерки, інколи навіть по декілька разів на день. „От зараза! Відправити його б на Марс яблуні садити, але не хочу чи вже не можу? – розмірковувала Лана. - Чому ця боксерська груша з м’язів і нервів мене так зацікавила?”
Зненацька оборона послабшала. Дівчина стала навіть трішки радіти черговій появі Дмитра та увазі, яку ВІН приділяв ЇЙ. Він це достеменно відчув, адже життя змусило навчитись розбиратись у людях і відчуттях. „Крига скресла, панове судді, переходимо до активних дій”.
„Суперник” і не збирався здаватися. Послаблення оборони було лише прикриттям рейду в тили „противника”. На першому ж побаченні Лана, повернувшись до Дмитра спиною, попросила його дати відповідь на два запитання:
- Якого кольору в мене очі та чи користуюся я косметикою?
„Демон” зрозумів, що пропустив зараз „смачний” удар у підборіддя”: попався на старий як світ тест на увагу. І не знає, що відповісти. На такі дрібниці він чомусь ніколи не звертав увагу. Тільки після секундних роздумів, загадає, якого кольору очі в нього самого, про колір маминих очей взагалі говорити не доводиться. А тут Лана... „Мороз – 40” виглядав не дуже переконливо, проте це краще ніж взагалі, промовчати...
Не пара ми...
Побачення, „кава”, „театр” з „кінофільмами” тривали два місяці. Цілими днями вони крутилися кожен у своєму світі, відбивалися від проблем, вирішували їх, штурмували нові вершини, разом проводили лише декілька годин уже стомлені, як загнані коні. Поцілунки, обійми, прогулянки... Вони розповідали про себе одне одному багато. Можливо, занадто... Лана несерйозним тоном, жартуючи, розповідала про свою сім`ю, навчання, захоплення, про почуття - ні слова. Дмитро, скупий на щирі емоції, розповідав все те саме серйозно та не надто приховував власні почуття. Проте у відповідь отримував усе той же „мороз -40”. Це бісило – давалася взнаки боксерська прямота. Чомусь з’являлося відчуття, що його водять за ніс.
Тоненька нитка зв’язку почала слабшати, емоційний вакуум дедалі дужче розростався в розмірах. Якщо Дмитро все ж таки знаходив у щільному чемпіонському графіку тренувань час для зустрічей, то Лана дедалі частіше, прикриваючись зайнятістю, відмовлялася приходити на побачення. ВІН злився. Конфлікт розв’язався сам по собі. ВОНИ просто роз’їхалися. Дмитро Білий поїхав на чергові міжнародні змагання, Лана - на закордонні гастролі фольклорного колективу. Ні, ВОНИ не виїхали до однієї й тієї ж екзотичної країни і не зустрілися там. ВОНИ не зустрілися взагалі. Навіть тоді, коли повернулися додому. Просто забули про існування одне одного. Дмитро, відпочивши від напливу особистого життя, познайомився з іншою дівчиною та почав із нею зустрічатися. А Лана? Про це варто було б запитати ЇЇ саму. А будувати гіпотези - річ невдячна.
ВОНИ зустрілись. Знову зовсім випадково. Погляди навскіс. Десь у глибині душі прокинулось і почало „їсти” зсередини дивне, але чомусь дуже знайоме почуття. Все почалося спочатку. Побачення, поцілунки, зізнання, сварки, бурхливе з’ясування стосунків, „посилання в тридев’яте царство”... і відхід на дальню дистанцію. Вони заховалися кожен у свій кут, загорнувшись зручним пледом, сплетеним із проблем, роботи, навчання та ще тисячі правдочок і виправдань. Захистились щитом удаваної байдужості.
Коли ж вся ситуація повторилася втретє, Дмитро серйозно задумався і злякався одночасно. Хоча не був людиною забобонною, надто віруючою, та почав боятися слів „фатум”, „рок”, „доля”, та різноманітних інтерпретацій їх. Чому дві людини, наче протилежно заряджені електрони, притягуються одне до одного навіть проти власної волі, а надто зблизившись, відштовхуються з подвійною силою?
Скільки раз хотів вийти з цього божевільного марафону та забути про НЕЇ. Проте зробити такий, здавалося б, простий крок, не простіше, ніж відірватися від власної тіні...
