Запізніла весна ніяк не приходить, а снігова ляпавиця під ногами гидко чавкає і вже добряче задовбала. Тож вранці так тяжко заставити себе піднятися з теплесенького ліжечка й висунутися з хати на той гнітючий й мокрий світ. Ні сонця, ні натяку на прихід весни, навіть пташки й ті якось зовсім неохоче чиргикають. Не дивина, що й сьогодні Орися вкотре спізнюється на пари.
Кожного ранку дорогою в Академію Орися пробігає повз такий собі міні-базарчик. Там на одному й тому ж місці вже тиждень продають двері, така собі бліц рекламна акція. Ти на шаленій швидкості пролітаєш повз вусатого дядечка, він тицяє тобі в руки писульку-рекламку (назва фірми-виробника, купа телефонів), щось на автоматі мямлячи на штиб: «Наші двері найдверніші…» Решта фрази летить на вітер, застрягаючи у вухах наступної «жертви» ось такої реклами разом з клаптиком паперу у руках.
Орися похапцем запихує той клаптик в кишеню своєї зимової куртки. В неї там вже ціла бібліотека з тих листочків. Хоча не певна чи взагалі ото такі бібліотеки бувають?
Двері стоять осторонь з відвертим сумом позираючи на світ. Через них ніхто не виходить й не заходить.
Сьогодні чомусь оті злощасні двері ніяк не тікають з голови. Орися майже дрімає під монотонний голос професора, через густий ліс своїх вій глипаючи в бік вікна. Великі патлаті сніжинки щільною завісою спадають додолу. Мокра ляпотнява на землі кепкуючи вишкіряється. Бр-р-р.
Безбарвний голос викладача просто нахабно скеровує плин її думок зовсім в інше русло. Двері. Двері. Двері.
Дорогою додому Орися знову пробігає біля міні-базарчику.
Сніг перестав сипати. Правда небо не змінює своєю сірої барви. Навпаки, стає ще більш свинцевим й таким важки-важким на дотик. Брудне місиво під ногами майже розтопилося. Продавці дверей стоять біля тіточок, які торгують заморськими фруктами й п'ють з ними, очевидно, не лише чай, судячи з надто голосних балачок та з верескливого «ги-ги». То не дивина, бо за цілий день фальшива дверо-карусель їм таки остогидла, тож роздавати реклами й одне теж бубніти немає аж ніякого бажання. Здається, що якщо хтось захоче нагло поцупити ті двері, то вони навіть не заперечуватимуть.
Орися спокійно роздивляється двері. Вони темновишневого кольору . Лискуча срібна ручка, ніби підморгує дівчині. Дівчину розпирає велике бажання розчинити їх навстіж й подивитися, що за ними. Двері завжди кудись ведуть. Ті також мають кудись вести. Орися якихось пару миттєвостей стоїть, схрестивши на грудях руки. Її уява виписує дивні образи, незрозумілий світ, чужий світ. А от якби зараз взяти й пройти крізь ці двері? Що за ними? Раціоналізм, який лежить на видному місці в голові дівчини, просто волає – те ж саме, що й тут. А дурнуватий ірраціоналізм, який мов партизан любить втикнути в міст розсудливості свою вибухівку, дратівливо-спокусливо нашіптує – всі двері кудись ведуть.
Орися підходить до дверей. Серце гучно калатає в грудях. Кладе руку на ручку. Щось в середині тривожно шкрябається. Та вже нічого не зміниш, бо рука наперекір здоровому глузду, впевнено натискає на ручку й штовхає її вперед.
Двері відкриваються. Там тільки високий дерев'яний зелений паркан, який відділяє отой міні-базарчик від будівельного майданчику. Орисин ірраціоналізм тяжко зітхає й опускає очі додолу. Під самим парканом, крізь асфальт пробивається до світла забрьоханий підмерзлий трав'янистий кущик-жмутик, схожий на купку сміття. Швидше за все автоматично Орися нахиляється, обережно бере ту рослинку, вириваючи її з корінням. Все рівно затопчуть. Загортає в целефанову торбинку й запихає за пазуху.
- Ей, ти! Шо треба? Хочіш консултанцію – спинтай спеца, - один з дядечків «спеців-продавців» таки помічає її, правда язик його вже майже не слухає.
Орися живе на першому поверсі багатоповерхівки. Під вікнами в неї найперше розтає сніг, тому що бік південно-східний й затишний, майже не буває перетягів. Ту рослинку, яку вона знайшла за дверима, садить в себе під вікном. Хай росте. Коли вертає до хати чує, як перші тяжкі грубі краплі дощу стукають в шибку вікна.
Вранці Орисю не розбудив, як зазвичай, будильник. Її в ніс поцілував сонячний промінчик. Радісно схопилася – Сонце! Нарешті – сонце! За вікном щебетали пташки, весело всміхалося синє небо, а під вікном зацвів блакитним кущик, який вона вчора принесла. То були проліски.
Ось так шалено, дощем з неба, прийшла весна. Орися сьогодні не запізнювалася. Вона гуляла й слухала ранок. На базарі не було ні дядьків, ні дверей. На тому місті, де ще вчора стояли двері, червонощока тітонька продавала яблука й помаранчі.
- Ви не скажете, пані, де ділися ті чоловіки, що тут вчора продавали двері? – чемно запитала жінку Орися.
- Дівчино, які двері? То моє місце. Я тут майже пів року торгую. Вчора, правда, мене не було, прихворіла трішки,– майже образливо відповіла тітонька.
Але ж двері таки були. Були. І не один день, а цілий тиждень. Сьогодні вони просто щезли. Торгівля, очевидо, перенеслася в інше місце. Рекламки! О, так! Вона похапцем запихує руку в кишеню куртки й витягує її, ошелешено дивлячись на те, що затиснуте в жмені. То мали б бути клаптики паперу. Натомість в кулачку тріпотить сухе зів'яле листя.
Біля «Сільпо» безвусий дядечко продає двері. Він тицяє в руки перехожим рекламки, бубнячи стандартну завчену рекламну фразу. Орися проходить повз них. Відчиняти двері сьогодні немає аніякого бажання. Того разу Орися випустила на волю весну. Та достеменно не відомо що, або хто може бути за ними.
Двері не завжди кудись ведуть. Інколи краще їх не займати.
