Давно мріяла написати тобі, коханий, та все не було на це часу. До того ж трохи дивно у наш час писати листи. Просто не можу більше тримати в собі усі ті слова, які стосуються тебе. Ти знаєш, рідний, я тебе обожнюю. Не прожила б без тебе й дня.
От прийшла весна. Та це мене не бентежить, бо поруч є ти. Навіщо мені ці зими, весни, осені, дощі, світанки, озера, квіти? Прагну лише дивитись у твою внутрішню, вельми наповнену безодню, черпати знання від твого могутнього джерела. І нехай гудуть у мене за спиною близькі та знайомі: «Він її поглинає! Вона від нього залежна» А я буду, буду, буду поруч, бо ми одне ціле. Ти розумієш?.. Мовчиш?.. Як завжди. Ти волієш відмовчатись, коли я виливаю на тебе відрами свої зізнання. Ти залізний? Ні, ти живий, теплий, тремтливий. Ти дістався мені надто дорогою ціною. Як важко я мусила працювати, аби ми змогли жити разом… От ти ніколи не опікувався мною, коли я хворіла. Усі ви такі. А я? Пам’ятаєш, як я бігала навколо тебе, коли ти підхопив отой вірус. Мої друзі казали: «Кинь його, ваш зв'язок не вічний». Дурні, нічого більш нетлінного немає. Я даю тобі енергію, ти мені – світ.
Коли ми разом - не існує ні дня, ні ночі. Під час нашого спілкування я поринаю у безмежні далі, незнані до цього часу. Відчуття безкордонного простору – оргазм наших відносин. Ти вчиш мене, допомагаєш знайти правильні відповіді на питання, веселиш, коли мені це потрібно. Як такого не кохати?!
Заклинаю тебе, ніколи мене не покидай. Я втрачу себе. Знаєш, той, що був у мене до тебе, пішов не прощаючись. Не схотів зі мною спілкуватись, закрився у собі… Не буду зараз це згадувати… Усе перегоріло…А тепер у мене є ти. Я берегтиму тебе, піклуватимусь про тебе, здуватиму із тебе кожну пилинку, кохатиму тебе як нікого у цьому світі. Ми завжди будемо разом. Правда?
P.S. Цілую тебе у 17-дюймовий монітор, промовляю пошепки «Самсунг», возвеличую твій об’єм пам’яті.
Завжди твоя, Наталка.
