Допоки нікого з рідних немає удома, пенсіонерка Ганна Іванівна морить телевізор, раз по раз клацаючи на пимпочки пульту управління. Її пробуджують до життя політичні теревені. Жінка заповзято дебатує з обранцями народу. Нажаль, вона лишається не почутою.
Іванівну виводить зі стану теле-ейфорії її чоловік – Дмитро Михайлович. Він щойно припхався з дачі з великою торбою їстівних запасів. Зазирнув до кімнати. Його дружина швиденько вимкнула телик, відкинула пульт. Тримає у руках залізні шпиці й хвацько імітує плетення шкарпеток дідові.
- Пів року плетеш. Скоро літо. Вже не варт. – дід Дмитро, як завжди лаконічний.
- Та розплітаю, трясця йому, по сто разів. Зір уже не той. Хочу ж аби тобі тепленько було. – щебече баба Ганна.
Вона злазить з дивану, підхоплює торбу, яку приніс дід та ковиляє із нею до кухні, не перестаючи патякати:
- І навіщо ти узяв стільки капусти. Тут повний холодильник…Чи не чув, що я зранку казала… О! Мед! Мед - це добре. А що знову качав? Чи це ще той? – не отримуючи відповіді на жодне із запитань починає кричати - Дмитре! Дмитре! Ти там заснув, чи як? Отак вічно, кажи тобі, кажи, а ти….
Вона без зупину уголос розмірковує про чоловіків взагалі й про владних мужів зокрема. Про країну й про економіку, політику та зраду. Дід Дмитро не надто переймається її балачками. За тридцять сім років подружнього життя звик. Він міркує про своє. Про бджіл.
- Санапін… Санапін…- бурмоче Михайлович та шукає щось по шухлядах.
- … ні в які ворота. - сама собі розповідає стара. - Виходить на трибуну, цей, щоб йому колька в печінку. Забула, як звати. Ну, лисий такий. – Ганна Іванівна звертається до діда, аби той допоміг пригадати прізвище якогось-там депутата - Тьфу, сивий, маю на увазі… - вона замовкає на хвильку, згадуючи про що власне мала розповісти.
- А йо… па... ю мать... - брутально лається дід.
Ганна Іванівна кидає на нього спопеляючий погляд.
- Та, перебила мені! – пояснює причину лайки. - Мав записати, як ті ліки для бджіл називаються, а тепер забув. З самої дачі в голові ніс…- і він плюнув бабі під ноги.
За пів години з роботи повертається змучена Оксана – дочка Дмитра Михайловича й баби Гані. Вона, не роздягаючись, сідає на ослінчик в коридорі й довго дивиться на стіну навпроти.
Її мати виходить зустрічати дочку. Як зазвичай починає ділитись новинами.
- Мамо-о-о! – благально промовляє Оксана, прямуючи до своєї кімнати.
- А Костик? – їй в спину запитує баба.
- Приведе Катя. – Оксана демонстративно зачиняє за собою двері.
Баба Ганна чимчикує на кухню, де розклав слоїки з медом Дмитро Михайлович.
- Сама забрати не може дитину з садочка… Доручає подрузі…- пошепки скаржиться Ганна Іванівна.
Дід не звертає уваги на бабині зауваження…
…Коли привели Костика у хаті здох спокій. Усі говорять одночасно.
- Оксано, він поліз до плит-и-и-и-и! – кричить баба з кухні.
- Не бери, капосне, слоїки!!! – відразу по тому чути від діда.
- Костик!!! Зараз битиму! – погрожує Оксана зі своєї кімнати.
- А-а-а-а-а-а-а-а! – несамовито верещить п’ятилітнє дитя, просто так, ні до чого.
По квартирі бігають, гупають, тупотять, замахуються на малого рушником, рукою та дідовим паском. Погрожують здати до дитячого будинку. Примушують грати в пристойні ігри, як то кубики чи машинки. Насамкінець вмикають йому телевізор. Костика наче знеструмлюють. Він покірно вмощується на бабин диван та прикипає до екрану.
Дорослі можуть бодай спокійно повечеряти.
- Не дозволяй дитині так багато дивитись телевізор. – після трапези радить дочці бабуся.
- Нічого з ним не буде. – це вже дід.
- Ні! Досить з нього. Я цілісінький день кручусь. Сама хочу щось цікаве подивитись. – каже Оксана та йде до сина.
Баба дріботить за нею. Оксана, без зайвих пояснень перемикає канали. Костик не реагує на зміну картинки. Він уважно поглинає інформацію. Оксана зупиняється на любовному серіалі.
Ганна Іванівна, підступно заволодівши пультом, починає мандрувати теле-простором, аби знайти щось собі до душі. Дочка дивиться на матір, насупивши брови й робить спробу вирвати пластмасову коробочку в неї з рук. Де там! Стара вчепилась у трофей. Усім своїм виглядом показуючи, що Оксані дістанеться пульт лише у разі неньчиної смерті.
- Гаразд… – капітулює Оксана. Їй абсолютно все-рівно, що дивитись.
Ганна Іванівна надибує програму «Жді мєня». Це вдовольняє інтереси обох.
Дід до перегляду долучатись відмовляється попри надокучливі запрошення, що линуть з кімнати. Він сидить на кухні, підперши скроню рукою. Думає про свої вулики. Намагається згадати забуте слово. Але розмова, що несеться з телевізора, заважає йому зосередитись.
З кімнати спочатку чуються пошморгування. За пів години - тихі схлипування. А потому – виразні, гучні ридання. Ганна Іванівна, здригаючись усім немалим тілом, ковтає пігулки для зниження тиску. Оксана тре хустинкою червоного носа й не стримує сльози. Ті котяться джерельцями й дріботять по її балонових спортивних штанях. Нетипова поведінка жінок виводить Костика з сомнамбульного стану . Він довгенько вдивляється в старших, а потім починає смачно ревти й собі.
- Потрібно класти дитя спати. – плачучи звертається Ганна Іванівна до дочки.
Згодом пристрасті вгамовуються. Члени родини один за одним йдуть у гості до міфічного Морфея. Кожному з них сниться сон, навіяний програмою «Жді мєня».
Навіяне Ганні Іванівні:
Депутат Петро Симоненко, перебираючи в руках картату хусточку, тремтячим голосом розповідає глядацькій аудиторії свою драму. Виявляється, у ранньому дитинстві він мав друга – Ярославчика. Лідер комуністів шукав його по всім усюдам. От і вирішив насамкінець прийти до Ігоря Кваші. Симоненко не може впоратись з риданнями, що душать його. Ведучий витирає Симоненкові шмарклі рукавом свого гарного костюма. Роздивляється, як вони мерехтять у світлі софітів. Тоді оголошує депутатові, що його друга знайдено.
- Але він сам не зміг приїхати. – нахиливши голову до героя програми говорить ведучий. Симоненко відчайдушно сумує.
- Приїхав його син!!! Він дуже хоче вас побачити!!! Давно про це мріяв!!! – бравурно виголошує Кваша, підстрибуючи на одній ніжці.
Симоненко схоплюється з місця. Гарцює студією, заглядаючи в шпарини. У промені світла з’являється Олег Тягнибок з гвинтівкою на перевис. Нарід, що сидів на трибунах хвилею мчить до пожежних виходів, давлячи один одного.
Тоді баба Ганна бачить, як Кваша опиняється за трибуною Верховної Ради. Він гамселить дерев’яним молотком по кафедрі й кричить:
- До порядку! До порядку!
… Баба Ганна в реалі також починає щось кричати, але отримує стусана від Дмитра Михайловича й заспокоюється. Дід Дмитро повертається на іншого бока, підтягує ротом випущену слину й насолоджується власним сновидінням.
Навіяне Дмитрові Михайловичу:
...Відкриває дід вулика повесні, аби привести його до належного стану. Бачить бджоли сидять рядками. Та, не як їм годиться, а ніби вони глядачі у студії. На головному місці знаходиться трутень. Він жи-жи-кає щось по-своєму, по-бджолячому. Тут дід Дмитро розуміє, що мова ця йому знайома. Він трохи сахається, але то лише на початку.
Виявляється, бджоли загубили цистерну меду. Вони були з ним (нею) знайомі ще з юності. І ось тепер, аби знайти пропажу, мурахи вийшли на телебачення. Трутень-Кваша повідомляє, що останні відомості про мед були отримані ще в минулому році.
- Ми не могли з вами зв’язатись раніше. – жужукає Кваша. – Але тепер ви сміливо можете поспілкуватись з тим, у кого ваш мед зараз.
Дід якось нечутно для себе опиняється всередині вулика. Бджоли обсідають його, аби передати свою вдячність. Дідові це не надто подобається. Він махає руками, намагаючись відбитись від нахаб. Тоді виймає з кишені димаря й дме на рій.
- САНАПІН!!! – голосно гудуть бджоли, наче закляття.
- Санапін… - повторює дід й наказує собі негайно прокинутись.
У темряві лапає долонею по підвіконню, знає бо, що там є олівець. Лінується шукати папір, тому шкрябає просто на білому підвіконні назву ліків. Після цього з чистою совістю влягається біля гарячої баби Ганни…
- Жді мєня! – каже одна бджола у саме вухо дідові. Він знову прокидається, ще не встигнувши як слід заснути. Тихенько лається та вирушає на кухню пити чай… з медом.
Навіяне Оксані:
…Після гнітючого епізоду про бідну матір, що нарешті знайшла своїх трьох загублених на весіллі дітей ведучий, дивлячись прямо в очі Оксані, говорить:
- Вийдіть, будь-ласка, сюди. Вас також шукають.
Оксана тамує нервовий напад, ковтає слину, та тримаючись за серце виходить на середину сцени. Аудиторія аплодує їй стоячи. Не вщухають вигуки: «Браво! Біс! Оксано, давай!».
- Ви здогадуєтесь, хто вас може шукати? – питає Кваша, перекрикуючи гамір.
Вона ніяковіє, соромлячись промовляє:
- Сергій?
- ??? – говорить Кваша.
Оксана розповідає глядачам у студії, що ревуть в один голос, історію нерозділеного кохання. Вона кохала, він ні, бо мав жінку й двох дітей. Тепер Оксана живе надією, що він покинув їх до бісової матері й чекає за лаштунками на неї.
- Ні-і-і-і! – виголошує Кваша посміхаючись.
- ??? – говорить Оксана й заливається слізьми.
Приходить до тями відразу, як згадує про іншу любов.
- Ігор? – Оксана.
- ? – Кваша.
- Нерозділене кохання юності, ну, і далі по тексту…- Оксана.
- Ні-і-і-і!!! – Кваша.
Зала видає гучне зітхання. Оксана, стоячи на колінах, благає Квашу змилостивитись та сказати нарешті, хто той прекрасний незнайомець, що чекає на неї ось уже десять років (як повідомив ведучий).
- Це… податкова інспекція!!!
Зала вибухає оплесками. Оксана розгублено дивиться навсібіч. Вона від пережитого плаче й сміється одночасно. Кваша потискає їй руки й обіймає за плечі. Вони обоє дивляться в той бік, звідки має вийти податкова. Оксана намагається уявити, як вона виглядатиме… вони чекають довго… довго чекають…. Чекають...вдивляються…чекають…вдивляються…
Раптом – «Бах!» - щось поцілює Оксані в око.
Вона прокидається й скидає зі своєї голови ніжку синочка. Той розбешкетувався, розчинившись у своєму видінні.
Навіяне Костикові:
...Спанч Боб Сквеа Пентс (жовта губка) колошматить широким шкіряним паском свого друга Патріка (червону морську зірку)… Патрік навзаєм прикладається рушником, складеним вдвоє до дупи свого найкращого френда Спанч Боба. З неба спускається Бенні Прізрак (хлопчик-привид) та погрожує друзям запроторити їх до дитячого будинку «Малятко».
Відразу після тих слів друзі мульт-серіалу опиняються у сиротинці.
- Ура!!! – радісно кричать вони.
- Звичайно, ура! – врівноважено відповідає дядя, якого Костик бачив у телевізорі. – Тут ви знайдете своїх рідних та близьких.
Дядя підводить мультяшних героїв до Костика.
- Це твої мама й тато. – ласкаво говорить дядя хлопчикові.
Костик простягає руку Спанч Бобові.
- Не чіпай, капосне, слоїків! – сердито звертається до нього усміхнений Патрік.
Костик хоче витягти з кишені шоколадку, аби пригостити своїх батьків.
Спанч Боб тим часом хапає його за руку, викручує боляче й промовляє по складах:
- Не лі-зь до пли-ти!
Костик повертається до дяді й каже:
- Дядя!
- Кваша! – відрекомендовується той.
- Дядя Кваша! Я хочу додому! Я буду чемним! Чесне слово!!!
Дядя погоджується, плескає в долоні… Костик опиняється в своїй квартирі. З кухні долинають голоси бабусі, дідуся й мами. Хлопчик радіє та біжить до них.
- О, Костик прокинувся! – говорить Спанч Боб маминим голосом.
- Маленький наш! – по-бабусиному промовляє Патрік.
- Йди, дам меду! – кличе Бені Прізрак.
Хлопчик в німій істериці тупоче ногами об підлогу… Персонажі зникають…
Костик відчуває, як мама знімає зі свого обличчя його ніжку… Зітхнувши, маля засинає знову.
