Чуєш? Він сьогодні плаче. Дрібні чисті сльози течуть по його мужньому обличчі, по раменах, стікаючи по витонченій гамі його вулиць, проспектів, парків, будівель. Він плаче. Та не вір цим сльозам, жінко. Вони не від горя, і не від лиха чи з туги. Це очищення. Він стирає зі своїх очей машкару полуди, яку залишила вкупі з зашкарублістю стара тітка зима. Він ополіскує свої уста в тій живій воді сліз, бо вони аж потріскали від морозної спраги й тепер німо мовчать асфальтними ранами, ямами та вибоїнами. Він миє розкішні свої рамена до блиску, до щему в твоїх зіницях… І ти не можеш не кохати цього красеня. Знаєш – то все буфонада, оті сльози.. І все ж, ти жалієш його.
Береш свою парасольку і поспішаєш мерщій до нього на здибанку, під рясні березневі сльози. Бредеш і чуєш, як разом з зашкарублим настом криги на Лисій горі щось і в тобі розтає, оживає, благає, шепоче молитву, прощає, просить, любить. І під тим сльозолиєм розумієш – ти жива, бо якщо він ще може плакати ось так майже безжурно, інколи голосно, оманливо або ридма ридати, то тобі тим паче не гоже носити в собі оту млісну журбу закутану в кригу.
Чуєш? Крізь його бруківку й товщу літ росте трава біля костелу Івана Предтечі, в якому молилася дружина князя Лева Констанція, розпускається перше брунька в Стрийському парку, зацвітають первоцвіти в Шевченківському гаю, цілуються голуби, не зважаючи на той дощ, знайшовши прихисток під рукою коронованої Свободи біля куполу етнографічного музею, неквапом чалапає майже порожній трамвай, сонно дрімає годинник на Ратуші і тільки гонорова панна Слава на фронтоні оперного театру все так само мужньо й пафосно тримає в своїх тендітних та чіпких руках пальмову гілку…
І крига скресає.
Старі леви чваньковито дрімають біля порохової вежі, він розчісує своїми сльозами їх кам'яні гриви. Зазирає в очі століть, відмикає уста часові і той кричать до нього дзвіницями церков та золотими хрестами. Міцкевич, Шевченко, Франко, Федоров, Кривоніс, Бандера дивляться на ці його сльози також з усміхом, а він продовжує плакати.
Ти любиш його, коли він ось так журиться і видається тобі таким рідним наївним й лагідним, випускаючи високо в небо свою щоглу на Високому замку. Ти сідаєш на лавку в скверику біля Домініканського собору і вже маєш доброго співрозмовника – Єпифанія Дровняка. «Вільним фальшиве небо не потрібне», - всміхається й підморгує художник Никифор, і ти відкидаєш в бік парасольку.
А він плаче далі. Плаче. Бо весна. Бо він Львів. І нема на то ради…
