Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 14829, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.26.178')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Ніхто не забутий_для Пак Чан Вука-2

© Владислав Івченко, 01-04-2009
Чет сидить за столом і пише лист. Поруч валяються кілька зім’ятих аркушів. Ось і цей мне, замислюється. Коли стукають у двері.
- Лікарю, лікарю!
Гепають, ледь не вивалюють двері цього холодного бараку, де Чета поселили.
- Що таке?
- У таборі бійка була, кілька поранених є!
- Зараз йду.
Чет одягає кожух і поспішає до медсанчастини.
- Один залишився. – каже медсестра, що порається біля тіл. Показує на Мішу Астраханського, який вже знепритомнів. – Хтось йому живіт розпоров.
- На стіл його. – наказує Чет. Кладуть на стіл, він починає обтирати кішки.
- Може залишити? – каже медсестра. – Здохне і здохне, хай йому цур. Він багатьох людей вбив.
- Ні, лікар повинен допомагати. – каже Чет. Обережно складає вивалені кишки у живіт, обробляє рану, починає зашивати.
- І виживе ж гад. – каже медсестра. – такі тварі завжди виживають.
Чет стинає плечима. Йому байдуже. Рана важка, він зробить все, що може, а там вже будь що буде.

- Чуєш, сучко, а ну йди сюди! – наказує Мірі якась тітка, велика, товста, з губатим обличчям. - Сюди, я сказала!
Міра не йде. Тоді жінка кидається до неї.
- Я тебе навчу слухатися! – хапає за волосся, валить на підлогу, б’є ногами. Видно, що вже не вперше б’є. Вміло і боляче, Міра тільки кахкає. – А ну підводься! – тягне Міру за волосся. – Вставай, суко! Будеш мені служити! Зрозуміла? Служити! – дає їй ляпасу, штовхає. – І не плач! Ненавиджу коли скулять! Щоб сиділа поруч і чекала, коли що знадобиться!
За кілька днів жінка лежить на нарах, поруч Міра.
- Давай свої бандерівські, співай! – наказує жінка. – Не почула, чи що? Нумо!
Міра починає співати. Вся тремтить від страху і співає. В неї красивий голос. Жінка лежить, посміхається, потім хтиво дивиться на Міру.
- Йди сюди. Сюди! Що, не зрозуміла? А ну відлижи мені! Давай! Йди сюди, я сказала!
Жінка підводиться, йде до Міри, хапає її за волосся, намагається поставити на коліна.
- Давай, солодкорота, давай! – жінка тримає Міру за волосся, нагинає її, сама починає знімати штани. – Давай!
Зненацька Міра вивертається і штовхає жінку. Та регоче, бо вона сильна і набагато більша Міри.
- Давай, покрутися ще!
Міра робить рух головою, жмут її волосся залишається в руці жінки, а сама кусає жінку за руку. Та верещить, Міра хапає дзеркало, що висіло поруч, розбиває його і осколками шматує жінку. Та кричить, відбивається, вся у крові, кидається на Міру, валить, починає душити та забігають охоронці.
- Я тебе урию! Урию, курво! Урию! Чуєш? Урию! – верещить жінка. Перелякана, скривавлена Міра тремтить біля стінки.
- Тобі тікати треба з бараку. – каже жінка, з якою Міра розмовляла у вагоні. – Вона тебе вб’є. Точно вб’є.

- Чете Космовичу.
До Чета йде медсестра. Вона раніше судима, коли відсиділа, то залишилася тут, не стала повертатися у Москву. Може і правильно, бо всіх, хто повернувся, посадили он тепер знову. А тут важливо, по який ти бік колючого дроту.
- Слухаю вас. – каже Чет. Він поважає медсестру, як доброго спеціаліста, завжди готовий вислухати.
- Тут така справа. – медсестра червоніє. Їй вже за п’ятдесят, вона пройшла табори, багато чого пережила, але ось не втратила вміння червоніти. Інтелігентна людина, їй важко про щось просити.
- Так. – каже Чет.
- Треба одну дівчину у шпиталь узяти. Забрати з бараку. Там у неї конфлікт вийшов з зечкою одною. Тепер вона її вб’є. Врятувати треба людину. Вона ще зовсім дівчинка. До того ж вагітна. А, Чете Космовичу? – медсестра не дивиться йому в очі. Розчервонілася, хвилюється.
- Що від мене треба?
- Напишіть довідку, що їй потрібен медичний догляд. Хоча б на місяць до шпиталю, бо її ж вб’ють.
Чет хмуриться. Він ніколи і нікому не робив фальшивих довідок. Хоча скільки разів просили і як ображалися, коли відмовляв. Але він же чесна людина, він не хоче в цьому брати участь. З іншого боку медсестра, вона ж хороша, вона дуже допомагає йому, вона навчила, як треба себе тут поводити. Тепер ось просить.
- Я подумаю. – обіцяє Чет і уходить до бараку, де живе цивільний персонал табору. В нього там одна кімната. З пічкою, на якій можна готувати їжу. Чет зробив тут невеличкий ремонт, бо скоро повинна приїхати Ліда. Він же їй написав, як обіцяв. І вона відповіла, що їде. Не дивлячись на те, що тут важко. Але їде. Чет не знає, як до цього всього відноситися. Вона гарна жінка і вона кохає його, інакше чого б оце їхала в Сибір за ним? Але що відчуває до неї він? Не знає, мучиться, сумнівається. Зараз йому аж страшно, що написав той лист. Може і треба було. Він сам у собі не впевнений, а ще дівчину у це вплутав.
Приходить у кімнату, ставить чайник, розпалює в пічці вогонь. Стук у двері. Він аж сіпається. Ліда повинна була приїхати зі дня на день. Невже вона? Біжить до дверей. Але там солдат.
- Товариш лікар, вам лист прийшов.
- Дякую.  
Чет бере лист. Дивується, що карний розшук міста Москви. До чого це? Помилка якась? Рве конверт, розкриває аркуш. Читає. Потім відходить до ліжка, сідає на нього, обхоплює голову і починає вити. Тремтить і виє. Починає кипіти чайник, але Чет його не помічає. Виє та й виє. Прибігає медсестра. Трясе Чета, розпитує, але він тільки виє. Бачить лист, читає. Сльоза на щоці. Вкладає Чету у ліжко, робить укол заспокійливого.
- Що з ними? – питають перелякані сусіди.
- До нього жінка їхала. А її в Москві убили. Пограбували і вбили.
- О господи! Наче ж війна закінчилася, здавалося, що не буде більше смертей! – каже жінка одного з офіцерів охорони. Медсестра укриває Чета ковдрою.
- Йому треба поспати, пішли.

Засуджені возять землю у одноколісних візках. Трамбують якусь дорогу серед лісу. Андрій штовхає візок, коли помічає двох зеків, які дивляться у бік дяді Богдана. Рух руками і один з зеків йде до нього. Андрій кидає візок.
- Дядю Богдане!
Той встигає повернутися, перехоплює руку з заточкою, валяться на землю, борсаються, коли черга з автомату. Молодий охоронець не став розбиратися, що відбувається, а вистрелив. Мертвий нападник, мертвий дядя Богдан над яким плаче Андрій. Увечері риють могилу, ховають дядю Богдана, ставлять хрест, який прикрашають сосновими гілками, щоб не можна було розібратися. Священик читає молитву. У таборі кілька греко-католицьких священників з числа тих, хто не захотів переходити у православ’я.
Вранці Андрія будять.
- Могилу розрили!
Вночі дядю Богдана вирили з могили, відрубали йому руки та ноги, обісцяли, забрали голову.
- Уб’ю!  - кричить Андрій. Але старші товариші його стримують. Кримінальників занадто багато. І охорона за них. Треба почекати момент.
Момент приходить за місяць. В табір приходить етап в якому багато сук. Злодіїв, які порушили злодійський закон, почали співпрацювати з адміністрацією. Між суками та злодіями війна. Жорстока війна. Наступної ж ночі Андрій відкриває двері бараку. Впускає озброєних сук. Починається різанина. Вбивають кілька десятків злодіїв, відтинають їм голови.
- Це вам за дядька Богдана! За дядька Богдана! – кричить Андрій, озброєний скривавленою лопатою. Сам весь у крові, очі божевільно блищать.
Коли прибігають охоронці, то справа вже вирішена. Мертві злодії з відтятими головами.

- А нафіга ти хліб морозиш? – питає один з охоронців, той самий, що стріляв у дядька Богдана, в іншого, більш досвіченого.
- Щоб менше з’їла.
- Хто?
- Сучка, яка вийде.
- Яка сучка?
- Ти зовсім тупий! – сміється солдат. – Я ж сьогодні охороняю жіночий барак.
- І що?
- А то, що вночі, можна підійти, відкрити двері. А там ті сучки вже чекають, вони ж голодні.
- Голодні?
- Пайку удвічі зменшили, звісно що голодні! Даєш їй кусок хліба і пораєш. Скільки встигне згризти, поки ти її пораєш, стільки і її. Такий договір. Але вони ж ротаті, пиздець, вони буханку хліба за хвилину можуть ум’яти, то я заморожую. Морожений хліб хер швидко з’їси! До того ж в них зуби погані, цинга. Мені буханки на десять чергувань вистачає. Зрозумів?
- Ну ти хитрий!
- Та вже не дурень!
Вночі солдат стоїть на посту. Потім підходить до дверей, відкриває. Там вже кілька жінок. Чекають. Він світить сірником, обирає Міру, виводить її з бараку, ставить раком, спускає штани, тоді тільки дає хліб. Вона намагається гризти, але хліб наче каменюка. Солдат вставляє в неї, починає рухатися, схопився руками з її стегна.
- Бля, як з таранею їбуся! – бурмотить солдат, невдоволений тим, яка Міра худа.

Чет сидить за столом. Перед ним пляшка зі спиртом. Наливає у алюмінієву кружку, бере в руки, про щось думає. Потім кривиться, стогне. Ставить кружку, падає в ліжко, одягнений, долілиць. Плаче. У двері стукають.
- Товаришу лікарю! Товаришу лікарю!
Чет важко підводиться. Витирає обличчя.
- Що таке?
- Конвойного поранили! Терміново!
Чет поспішає до шпиталю. Так кричить на столі охоронець. Той самий, який морозив хліб.
- Що трапилося?
- Ампутація статевого члена. – спокійно каже медсестра.
- Не зрозумів. – дивується Чет.  
- Він вивів одну з засуджених з бараку, примушував до мінету. Ну, вона і відкусила.
- Чорт знає що!
Чет іде до столу. Набирає снодійне.
- Товаришу лікарю, пришийте його! Благаю! Пришийте! На все життя боржник буду! – шепоче солдат. Чет робить укол, потім починає операцію.
Медсестра допомагає. Працюють кілька годин. Потім Чет виходить покурити.
- Ви б ще дівчину подивилися.
- Кого?
- Дівчину. Її побили дуже. – каже медсестра.
Чет докурює, йде в одну з палат, там на нарах лежить Міра. Скривавлена. Її сильно били.
- Вона вагітна була. Трапився викидень.
- Вагітна?
- Так, мабуть ще під час слідства завагітніла. Ну, знаєте, як воно буває. – медсестра кривиться. Згадує, як сама була під слідством, через що пройшла.
Чет дивиться Міру далі.
- Давайте її на операцію.
До ранку возиться з нею. Потім йде спати. Гасить кружку спирту, який вже вивітрився, потім падає у ліжку, накривається з головою. З-під ковдри чутно, як стогне. Він останнім часом часто стогне.

- Дякую, лікарю. – Міра намагається посміхнутися Чету і червоніє.
- Нема за що, одужуй. – він плескає її по руці, уходить, потім повертається. Дивиться на неї. – Слухай, ти чимось схожа на мою сестру.
Міра дивиться на нього. Їй соромно, що вона в синцях, з вибитими зубами. Вона здається сама собі потворою.
- Ну, відпочивай.
Чет уходить. В іншій палаті лежить той самий охоронець. Бачить Чет, підводиться, намагається поцілувати руку.
- Дякую, товариш лікар, дякую!
- Так, не треба цього! – ніяковіє Чет.
- Ось я вам гостинець приготував. – солдат бере якийсь пакунок. – Це мед. В мене дядько на пасіці працює, оце прислав. Візьміть, будь ласка.
- Та не треба…
- Візьміть! Дуже прошу! Будь ласка! Візьміть! Я вам так вдячний! Працює ж! Сьогодні вранці прокинувся, а він стоїть! – аж кричить від надміру почуттів солдат.
- Ну і добре. – Чет намагається піти, але солдат суне пакунок у руку.
- Візьміть! Візьміть!
Чет бере і уходить. В ординаторській його чекає медсестра.
- Треба солдата скоріше виписувати.
- Чому?
- Бо ще помститися захоче. Вони ж майже поруч лежать. З тою дівчиною.
- Добре, випишемо. – зненацька і для себе самого погоджується Чет. Щось пише, потім відводиться, йде у палату, де Міра. Дівчина спить, він дивиться на неї, чомусь сльози в очах, уходить.

Чет йде по табору. До одного з бараків. Стукає у двері. Йому відчиняють якісь страшні рила.
- Що треба?
- Я до Міші.
- Почекай.
Рила заходять в середину, за кілька секунд до Чета виходить вже сам Міша Астраханський.
- О, товариш лікар! Які люди і без охорони! – Міша сміється. Чет дивиться на рила позаду Міші. Той робить рух плечима і всі уходять. – Слухаю тебе, лікар, так розумію, в тебе є до мене якась справа?
- Є. – киває головою Чет. -  У шпиталі дівчина одна лежить. До неї твої люди лізуть. Я хотів би, щоб її не чіпали.
- Що за дівчина?
- Міра. Її звати. Білява така, худенька.
- А, це та, що хуй відкусила охоронцю. – сміється Міша. Чет кривиться, йому неприємно те згадувати. – Ну добре, я скажу своїм. Може бути впевнений, що ніхто з зеків до неї тепер близько не підійде. Міша Астраханський вміє віддячити.
- Дякую.
Міша посміхається. Він знає, що щасливий. Спочатку вижив, хоч ті кляті бандерівці вивалили йому всі кишки з живота. Потім перележав у шпиталі ту страшну різанину, яку влаштували бендеровці разом з суками. Всіх його корешів поклали, а він вижив. Тепер бендеровців відправили кудись в Казахстан, сук відвезли на Колиму і ось він знову король табору. Щасливець.
Чет збирається уходити, але Міша хапає його за руку.
- Зачекай.
- Що? – дивується Чет.
- На ось тобі, подарунок.
Міша дає Чету медальйон.
- Срібний!
Чет здивовано дивиться, відкриває. Там портрет якоїсь жінки чимось схожої на Міру.
- Що це?
- Медальйон. Мені один жевжик його програв. Ти фотографію видери і вклей, яку тобі приємно. Буде вона завжди з тобою. Як захочеш, відкрив і дивишся.
- Дякую. – Чет червоніє.
- Нічого. Ти ж мені життя врятував, лікарю.

Чет заходить у свою кімнату, там порається Міра. Бачить його, трохи хвилюється.
- Чет Космовичу, я прибрала все, як ви просили. А ще побачила, що одежа порвана є, так я зашила. І ось, суп зварила. Сідайте, поснідайте, вам супи треба їсти.
У Чета виразка. З тих часів, коли тільки палив та глушив спиртяку, щоб не думати про Ліду. Тепер і не думає майже. Все про Міру. Вона відійшла від побоїв, така от гарненька. Звісно, зубів майже немає, але якщо не придивлятися, то не помітно.
- Дякую Міро. Називай мене просто Чет, ми ж домовлялися.
- Добре.
Вона збирається уходити.
- Зачекай. Сідай за стіл, поїмо.
- Та ні, що ви! – вона аж руками махає. Хіба таке можна? Щоб ув’язнена їла разом з вольняшкою? Не просто з вольняшкою, а з начальником табірного шпиталю! Впливовою і поважною людиною.
- Сідай, сідай. – Чет приставляє до столу ще один стілець. – Сідай, я сказав. Це наказ.
Вона сідає. Чет ставить дві миски, наливає з чавунка суп. Ріже хліб, дістає цибулину.
- Ну, смачного.
Їдять. Він бачить, що Міра до хлібу з цибулею і не торкається.
- Міро! Їж хліб і цибулю. Особливо цибулю. Тобі ж вітаміни потрібні.
- Дякую, Чете Космовичу.
- Чете, просто Чете.
Вона починає хліб їсти, а цибулю – ні. А їй же треба їсти цибулю, чого вона? Потім здогадується, що зубів же немає. Бере ніж, кришить, Міра червоніє вся.
- Припини оце червоніти. Їж давай.
Вона їсть і боїться подивитися в його бік. Їй аж не віриться, що от є такі люди, як Чет. Які не ображають її, не б’ють, а навпаки піклуються. Він же такий хороший. Він допоміг їй залишитися при шпиталі, а не повернутися в табір, де б її вбили. Тепер он підгодовує її.
- Їж хліб! Їж! Я тобі ще дам на вечір, а цей їж. – каже Чет.
- Не треба, не треба! – їй соромно брати в нього хліб. Хоч в нього і хороший пайок, та все ж не безрозмірний.
- Їж.
Потім він ще ставить чай. Пригощає її медом. Вона вже не пам’ятає коли останній раз їла мед. Він видається їй таким смачним, що аж подих перехоплює.
- Дякую. – каже Міра, коли вже поїла і помила посуд. – Я піду?
Вона наче питає дозволу у Чета. Вона ж розуміє, що він молодий і здоровий чоловік, вона бачить рухи в його штанях і знає, що не дарма ж він їй оце допомагає, годує.
- Добре, йди. – каже Чет. – У тебе ще ж багато роботи.
- Та не так щоб багато. – вона трохи губиться. – Увечері може зайти? Вечерю зробити?
- Ні, дякую. Я сам.
Вона уходить. Чет сидить, про щось думає. Потім бере рушник, яким вона витирала руки. Притискає до губ. Потім дістає з кишені медальйон. Відкриває. Там Міра. Її портрет. Один зек намалював, який був у минулому житті художником. Міра тут дуже схожа. Чет цілує її, потім йому стає соромно за оце дитинство і він ховає медальйон.  

Чет йде по шпиталю, помічає Міру, яка миє підлогу. Підходить.
- Привіт. Ти чого вчора не заходила?
- Добрий день, Чету Космовичу. – Міра тре підлогу і не піднімає голови. Чет здивовано дивиться на неї.
- Ти на мене за щось образилася?
- Ні, що ви, Чете Космовичу.
- Просто Чет, Міро, просто Чет.
Вона тре підлогу. Чет помічає, що Міра плаче. Оці її рухи, вони намагаються замаскувати тремтіння. Підхоплює її, піднімає, бачить на обличчі синець.
- Хто це зробив? Хто це зробив?
- Я сама, я сама, Чете Космовичу! Впала!
- Хто це зробив? – він жорстко дивиться на неї і вона починає плакати. Притискає її до себе. Таку маленьку і тендітну. І він вже не жорсткий, він вже лагідний. – Тихо, тихо маленька. Не плач, не плач. Заспокойся.
Чет виходить зі шпиталю, переходить дорогу до казарми, де живе охорона. Там знаходить молодого лейтенанта, який спить на ліжку. Бере його кулак. Дивиться. Кулак біленький, зніжений, на ньому добре видно забій від удару.
- Що таке? – лейтенант прокинувся, перелякано дивиться на Чета. Чет б’є його. В обличчя, з усієї сили. Він би убив його, але Чета відтягнули. Потім посадили до карцеру. Потім увезли на слідство.

Чет повернувся лише за кілька місяців. Йому пощастило. Сталін помер, всі були розгублені і його справу прикрили. Тим більше, що військовий лікар, всю війну пройшов. Чет повернувся в табір, почав шукати Міру та виявилося, що її відправили у якійсь далекий табірпункт у лісах. Поїхав туди, застав її ледь живу, хвору на туберкульоз. Домігся, щоб її перевели до шпиталю, лікував чим міг, але треба було змінити клімат.
- Зима її уб’є! Розумієте! Уб’є!
- Так, а що я можу зробити? Що? – розводить руками керівник табору. Чет кладе йому на стіл мішечок. Цей мішечок віз аж з Германії. Там золото, прикраси, які він знайшов у замку, де стояв шпиталь. Господарі сховали у кімнаті для прислуги, думали, що там шукати не будуть. Чет і не шукав. Просто перетягнув шафу, а за неї дверці металеві. Зламав їх, а там золото.
- Ось. – йому соромно, він розчервонівся весь, дивиться кудись у бік.
- Що це ще таке? – обурюється керівник табору, але чомусь розкриває мішечок. Починає дивитися, важко дихає. Дещо розуміється на дорогоцінностях і бачить, що справжні ж речі. – Добре, її в першу чергу на звільнення. Тільки ти ж розумієш, що вона ворог народу? З неї керівні посади тобі не світять!
- Я знаю.
- Ну, як хочеш. – загрібає мішечок і показує, що Чет може йти.
- Дякую.

Танки їдуть і стріляють, за ними біжить піхота, стрекоче з автоматів. Ось вже є проломи у загорожі, наступ продовжується, вогневі точки повсталих швидко подавлюються. Вже по обіді солдати ходять, збирають зброю, зносять трупи. Казахський степ, літо.
- Товариш капітан! Там є хтось! – кричить один з солдатів біля руїн бараку. Розсовує шматки саману, дістає звідти тіло. То Андрій. З вух тече кров. Снаряд розірвався поруч, контузія, а ще ударило по голові цеглою. Але живий. Його тягнуть до полонених в’язнів. Спочатку думали, що їх будуть розстрілювати, потім передумали.
Андрія оглядає Чет. Його терміново викликали з маленького узбецького міста, де він осів з Мірою. Влаштувався лікарем, тихенько жили, коли ось забрали, повезли на північ. Казали, що в одному з таборів в’язні підняли повстання. Казали, що бандерівці, озброїлися, тримали оборону. Тепер от їх задавили танками.
Чете перев’язує Андрію голову, потім переходить до інших поранених, яких багато. За кілька днів Андрія ведуть на допит. Щось питають, він хоче відповісти, але не може. Тільки мугикає.
- А ну подивися, по справам, там німий був? - наказує офіцер, який веде допит. Його помічник щось там шукає, потім каже: - Ага, був. Іван Колимагін, засуджений за спробу вбивства.
- Не політичний?
- Ні.
- Ну, тоді окремо його.
Андрія уводять. Кримінальникам навіть строків не додають, байдуже чи приймав участь у повстанні, чи ні. Всі ж знають, що повстання організували бандерівці та інші політичні, ото їх і покарають. А Андрія за кілька місяців випустять, бо у Івана Колимагіна, який, мабуть, загинув, добігав до кінця строк. І документи дадуть на Івана Колимагіна.

Чет умивається біля рукомийника на вулиці. Міра накриває стіл. Снідають. У них свій двір, Міра тут насадила квітів, а Чет кілька фруктових дерев. Колись будуть у них свої абрикоси. А поки он їдять солодкі місцеві дині. Міра спочатку ковтає кілька ложок жиру бабаків. Це Чет наполягає, хоч вона вже зовсім не кахикає, дихає легко, здається, що хвороба відступила. Міра погарнішала. Їй вставили зуби, тепер може посміхатися. А ще от Чет нещодавно приніс відріз тканини і Міра пошила собі літню сукню, у якій така вже красива, що у нього аж подих перехоплює.
- Іди до мене. – притягує її, цілує. Так разом і сидять, як голубки.
- Я домовився, наступного тижня поїдемо в Ташкент дивитися малого. – каже Чет. Міра сумно зітхає. Що вже не робили, а не може вона завагітніти. Далися взнаки побої та катування, які були. Мірі аж соромно, що вона не може народити. Яка вона тоді жінка? Інколи їй стає страшно, що Чет знайде собі іншу, ту, яка зможе йому народити. Після війни чоловіків мало, а жінок багато, Чет он який красень, шановна людина, на нього так всі жінки і задивляються. Мірі трохи страшно, але Чет завжди її заспокоює. Оце придумав, всиновити сироту. Щоб була у них дитина.
- Буде як своя, ми її любитимемо!
- Так. – киває Міра. Цілує Чета. І зненацька починає співати. Він любить послухати її спів. Коли перший раз попросив, вона почала співати, а потім з нею трапилася істерика. Згадала минуле. Довго Чет її заспокоював, більше ніколи не просив співати, а тут ось сама. Для нього. Бо кохає. Бо так їй з ним добре. І ніяке минуле їй не страшне. Забула вона все минуле.
Співає, Чет дивиться на неї і плаче. Коли вона закінчує, то цілує її, притискає до себе, потім на руках несе в хату.

Андрій йде по дорозі. Його два дні тому випустили з табору, дали квиток до Тамбовської області, де жив той Іван Колимагін. Але що йому робити в тому Тамбові? Поїхав на південь. До Узбекистану. Кажуть, що там увесь час тепло і ситно. Їсти дуже хочеться. Давно вже досхочу не їв. А останні два дня так і взагалі нічого. Андрія хитає, ослабів він. Йде по дорозі, а потім упав. Поруч їхав на возі селянин, підібрав, відвіз у кишлак.
Коли Андрій відкрив очі, то побачив поруч жінку. Її Джаміля звали. Вона сама жила. Батьків її заарештували і пропали вони десь в таборах. Дівчина сама жила, її всі обходили, бо ж донька ворогів народу, кому така потрібна. Ходив до неї один хлопець, а потім захворів та помер. Казали, що чорна у Джамілі вдача. Але той німий нічого, прижився в неї. Спочатку ледь ходив, а потім і хату відремонтував і сад в порядок привів, тепер ось народила Джаміля йому сина. Добре жили, Джаміля навчилася розуміти Андрія, який говорити так знову і не навчився. Щось там пошкодилося в голові у нього.

Якось на дев’яте травня поїхали Андрій з Джамілею та малим у місто. Андрій премію отримав, хотів купити щось родині. В місті зайшли в чайхану, там поїли, потім по кільком крамницям пройшлися. Там було порожньо, але все ж щось купили. Коли йшли на дорогу за місто, щоб попуткою доїхати до кишлаку, зненацька почув Андрій знайомий спів. Аж заціпило його, зупинився. Потім махнув Джамілі, щоб дальше йшла, немов йому до вітру треба терміново. Вона пішла, а він через паркан зазирнув. І побачив, жінку якусь, що сидить на руках у військового і співає йому українську пісню красиво співає. Як колись Міра співала. Згадав її Андрій і заплакав. Багато вже років не згадував про неї. Не до споминів було, виживати намагався. А оце згадав.
Жінка пісню закінчила, а чоловік її поцілував і каже:
- Ох, Міро, як же ти і співаєш! - та давай цілувати її.
У військовому вбранні Чет був, з трьома медалями своїми. Все ж таки свято, День Перемоги. Поцілував Міру і почав її пестити. Вже ж кілька років разом жили, а все ніяк не міг остити до неї, усе палав, як пацан у перше кохання.

Андрій нагнав Джамілю, вона йому щось каже, а він не чує. Як у мареві зупинив машину, підсадив жінку з дитиною, сам заліз. Їдуть, а він думає, згадує. Все йому зрозуміло стало, відкрилося. Він же ще тоді здогадався, що совіти їх не просто так знайшли. Здав хтось. Міра і здала. Вона ж потім зникла, а он дивись тепер з совітом живе, обжимається. Андрій стискує кулаки. Згадує хлопців зі своєї чоти, які загинули через її зраду. Не можна зраду вибачати. У Кенгірі Андрій власноруч двох стукачів, які на адміністрацію працювали, вбив. Не можна вибачати. Згадує, як той офіцерик її лапав. Ось так ось! Продала своїх, пішла до совітів! Аж скрегоче зубами. Джаміля лякається, питає, що таке. Андрій намагається посміхатися, бере у жінки малого на руки, цілує. Навчився стримуватися, не давати волю почуттям.  

За кілька днів Чет сидить у лікарні, приймає хворих. У доброму настрої, бо домовився з транспортом до Ташкенту. Коли прибігає сусід, Рашид, чоловік років за п’ятдесят. Він погано розмовляє російською, а зараз у такому хвилюванні, що всі слова позабував, кричить лише по-узбецькі і смикає Чета за руки. Чет вже трохи знає узбецьку. Прислухається, потім підскакує і біжить. Від лікарні до їх будинку десь десять хвилин пішки. Чет добігає з дві хвилини, вривається у двір і бачить Міру. В калюжі крові. Біля пічки, в якій вона навчилась робити лаваші. В неї розрізаний чимось гострим живіт. Видно, як вона совала руками та ногами, намагаючись підвестися. Вона мертва. Чет сідає на землю поруч і починає кричати. Потім приїздить міліція, приходять сусіди. Всі дуже співчувають лікарю, він же такий добрий, ніколи не вимагав хабарів, завжди допомагав, готовий був серед ночі допомогти. І жінка у нього була така хороша, справжня господарка, а як он співала на якійсь дивній, співучій мові. Всі крутять головами і не розуміють, хто б міг підняти на її руку. Ще у війну, коли в місті було багато біженців, тут було неспокійно, але останнім часом нічого такого.
Чета заводять у будинок, жінки починають поратися з тілом Міри. Вимивають її, одягають у чисте, чоловіки йдуть копати могилу. Хоч вона і не мусульманка, але хоронять швидко, як звикли. Людина не повинна тратитися на горе. Бог дав – Бог узяв. Сусіди домовляються про могилу, про труну, про поминки. Самі все платять, їм допомагають пацієнти Чета, які дуже йому вдячні. Місто невеличке, вість про Четове горе розповсюджується швидко. Люди допомагають, хто чим може. А Чет лежить у хаті і виє. Від нього прибрали пістолет і все гостре, бо вже поривався різати вени.
Чет повернувся на роботу лише за кілька тижнів. Він би так далі і лежав, та прибігли люди. Маленьку дівчину привалило стіною. Батьки кричали і благали, примусили підвестися, примусили бігти до лікарні. Там він зробив операцію і наче прокинувся. Спочатку хотів випити спирту, щоб знову заснути, сховатися від світу без неї. Але зупинився. Була ніч, сидів у пустій операційній, потім вийшов на ґанок лікарні покурити. Недопалив, кинув цигарку у пил,  щось пробурмотів.
Зранку пішов в міліцію. Начальник райвідділу був знайомий, Чет лікував його жінку. Спитав про розслідування, міліціонер тільки плечима зітнув.
- Це якісь зальотні. Наробили справ і втекли. Під час війни таке бувало. А зараз же випустили багатьох з таборів, ось вони і витворяють.
Чет крутить головою.
- Гроші в хаті цілі і зі спиртом пляшка. І навіщо було ножем її різати, просто б оглушити та й все, бери що хочеш? – Чет не називає Міру по імені, намагається уникнути думки, що говорить про неї. Бо інакше може зірватися, завити і знову впасти у ліжко.
- На що ти натякаєш?
- На те, що не схоже це на звичайних зеків. Нічого не узяли, а просто вбили.
- Але ж у неї не було ворогів! То тільки злодії! – каже начальник міліції. Він пройшов війну, повернувся з нагородами. Знає, що Чет теж був на війні, поважає його. Думає, що треба Чету знайти якусь жінку, щоб швидше забув про загиблу. Час лікує, життя відволікає. Думає, що у нього племінниця є. Вісімнадцять років, персик, а не дівчина. Віддати за Чета і буде їм добре. Він хороший, турботливий, буде її любити, як любив свою жінку.
- Мені потрібен список тих, хто з таборів, живе тут.
- Навіщо?
- Потрібен.
- Чете Космовичу, не дурійте.
Чет дивиться на міліціонера і той опускає очі.
- Ну добре, добре, зроблю.
За кілька днів Чет отримує список всіх, хто звільнився останні кілька років з таборів і осів у місті.
- Я їх перевірив, у всіх алібі є на час вбивства.
- Дякую.
Наступний місяць Чет ходить по місту і розмовляє з людьми. Дивиться в очі. Так перевіряє усіх. Інколи люди ховають погляди, але Чет відчуває - не через те, що він шукає. Йде знову до міліціонера. Тицяє пальцем.
- А ось цей Ваня, його немає.
- Він переїхав, у Крим.
Чет згадує, що йому теж пропонували їхати в Крим. Обіцяли житло на узбережжі. Там зараз багато пустих будинків, татар же виселили.
- А можеш щось про нього дізнатися? Де сидів?
Проходить ще кілька тижнів, Чет встигає поставити пам’ятник на могилі Міри, коли отримує виписки з особистої справи Івана Колимагіна. Здається, з Мірою він не перетинався. Але у Чета якийсь неспокій. І він бере відпустку, їде у Крим. Наче щоб відпочити, поправити здоров’я. Його всі розуміють, таке пережила людина, нехай поїде, сховається від горя.
Чет оселяється в Судаку. Знаходить будинок, де живе той Колимагін. Бачить його з жінкою і сином. Зразкова родина. Чету боляче дивитися на чуже щастя, але він розуміє, що його горе не привід, щоб і іншим було погано. Вже збирається уходити, коли чує, як Колимагін щось жестами просить жінку. І вона починає співати. Ту саму пісню, яку співала Міра. З акцентом, вона ж якась азіатка, але співає добре. Потім Колимагін цілує жінку, вона сміється, щось каже йому.
Чет відчуває, як весь тремтить. Стискає кулаки, скрегоче зубами, уходить. Вичікує час, коли жінка з дитиною піде. Тоді заходить у двір. Перевіряє пістолет у внутрішній кишені. Стукає у двері. Андрій відкриває. Бачить чоловіка, потім впізнає того офіцера, з яким була Міра, але не змінюється в обличчі. Руками показує, мовляв, в чому справа. Чет наставляє на нього пістолет, заходять в середину. Чет примушує Андрія сісти за стіл.
- Я знаю, що ти німий. Сідай і пиши, навіщо вбив її.
Андрій здивовано дивиться на Чета.
- Не ламай комедії, я знаю, що це ти!
Андрій крутить головою.
- Сідай і пиши!
Андрій сідає, розводить руками, мовляв не знає, в чому справа. Потім пише «Гроші у столі, якщо хочеш візьми і уходь».
- Мені не потрібні твої гроші! Навіщо ти вбив Міру!
Андрій хитає головою, що не розуміє, про що мова. Чет зазирає йому в очі. Кривиться і сміється.
- Це ти! Я бачу, що це ти! Знаю, що це ти!
Андрій дивиться за спину Чету і той обертається. Андрій вихоплює зі столу ніж і кидається. Встигає ударити, а Чет вистрелити. Падають, Чет стріляє ще раз. Підводиться. Задирає сорочку. Носовиком витирає рану на боці. Андрій плазує на підлозі. Він поранений серйозніше. Чет вихоплює з його рук ніж.
- Цим ти убив її? Цим ножем? Кажи!
Андрій посміхається.
- Смієшся, весело тобі? Так ти послухай мене! Знаєш, що я зроблю? Знаєш? Я вб’ю тебе! Не страшно? Зовсім не страшно тобі? Ну добре! А ще знаєш, що я зроблю? Я заберу твою жінку. Ти забрав мою, а я заберу твою! І сина! Він буде звати мене батьком! Чуєш? Мене! Не тебе, а мене! І по документам він буде Четович! Буде! Що, уже не весело? Уже хрипиш? Боляче тобі? Тільки не знаєш ти, що таке боляче! Не знаєш! Чуєш? Твою жінка буде моєю! І твій син буде моїм! Чуєш, Іван Колимагін, чи хто ти там є! Будь ти проклятий!
Чет вганяє ніж у шию Андрію. Той кілька разів тріпається і затихає. Чет бере рушник, витирає рукоять ножа, потім ще перев’язує рану. Уходить. В хатинці, яку винаймає, обробляє собі рану, потім топить пістолет у морі. За кілька днів їде в Узбекистан. Там завершує всі справи, продає частину хати, за ті гроші купує дозвіл на ексгумацію. З труною їде аж до Криму. Там хоронить Міру на Судацькому цвинтарі. Ставить пам’ятник. Якось зустрічається на цвинтарі з Джамілею. Починають розмовляти. Він - вдовець, вона – вдова. Джаміля пізнає його, того лікаря, у якого жінку вбили. Чет каже, що не зміг залишатися там, уїхав, щоб забутися. Вона каже, що теж хоче уїхати. Він відговорює її. Куди їхати з Криму? Це ж рай! Чет влаштовується працювати у лікарню. Бере дачу, садить там півсотні персиків та виноград. Скоро вони вже живуть разом з Джамілею. Вона хвилювалася за сина, але Чет прийняв хлопчика і так же його любить. Той теж, називає Чета батьком. Удвох ходять на риболовлю. Ніхто і не скаже, що нерідний. А Джаміля вже ходе вагітною. Хоче доньку. Чет каже, що буде радий, хоч кому. Йому добре. Інколи виймає медальйон і дивиться на портрет Міри. Останнім часом все рідше. Бо Джаміля така хороша, йому з нею так добре, а що було, те загуло.
Увечері, коли спека вже відступила, сидять на дачі за столом, їдять юшку, які Джаміля зробила з риби, що принесли Чет та Андрійко. Чет наливає по стакану вина собі і жінці. Малий дудлить компот з сухофруктів. Їдять, випивають, розмовляють. Ідеальна пара. І ніхто не знає, що було до того.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9020938873291 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …