Подається за: Микола Гоголь „Тарас Бульба” // Всі повісті, К.: Либідь. – 2008. с.271-272.
...Він помітив віддалік загін, що, видавалося, сидів у засідці. Він упізнав серед бійців і сина свого, Андрія. Він передав Остапові певні вказівки про те, як провадити справу, а сам зі жменькою кинувся, мов скажений, на цей загін. Андрій впізнав його здаля, й здаля було видно, як затрясло ним. Він, мов заяча душа, заслонився спинами вояцтва і командував своїм військом звідти. Тарасові сили були нечисленні: з ним було лиш вісімнадцятеро душ, та він кинувся у січу з таким шаленством, з таким надлюдським жаданням, що ряди нажахано відступали перед цим розлютованим вепром. Навряд чи тоді можна було його з чимось порівняти: шапка давно злетіла йому з голови, волосся маяло, мов полум'я, й чуб, як змія, метався повітрям; кінь його шалений гриз і кусав коней чужинецьких, дорогий акшамет на ньому розідрався; він кинув уже й шаблю, і рушницю, розмахуючи самою лишень жасною, страшної ваги булавою, всіяною мідними шпичаками. Варт лиш було зазирнути в обличчя йому, щоб побачити втілену лютість, щоб пробачити слабкодухість Андрієву, котрому мулько було на душі. Поблідлий, він бачив, як мерли й розпорошувалися його поляки, він бачив, як останні, що оточували його, ладні були бігти , він бачив, як дехто, розвертаючи коней, покидали рушниці.
„Рятуйте!” – кричав він, одчайдушно простираючи руки, – „Куди тікаєте ви? Дивіться – він сам!”
Отямившись, воїни трохи підбадьорилися, побачили, що жене їх лише один із трьома втомленими козаками. Та даремними були їх потуги протистояти такій відчайдушній волі.
„Нет, ты не уйдешь от меня!” – кричав Тарас, дістаючи втеклих, яким починало вже здаватись, що вони мають діло з дияволом.
Відчайдуха-Андрій силився втікати, ба пізно: жасний батько вже був перед ним. У відчаї він застиг на одному місці. Тарас озирнувся – уже нікого не було позад нього, всі брати його полягли у різних місцях бойовища. Їх було лише двоє.
„Что, сынок?” – сказав Бульба, глянувши йому в очі. Андрій німував.
„Что, сынок?” – повторив Тарас. – „Помогли тебе твои ляхи?”
Андрій не мовив ні слова – він стояв, мов засуджений.
„Так продать свою веру! Проклят тот час, в который ты родился на свет!”
Мовивши це, він озирнувся з якимсь несамовито-блискучим поглядом на всі боки.
„Ты думал, я отдам кому-нибудь дитя свое? Нет! Я тебя породил, я тебя и убью! Стой и не шевелись, и не проси у Господа Бога отпущения: за такое дело не прощают на том свете!”
Пополотнілий Андрій прошепотів губами одне лиш ім'я, та було то ні ім'я батька, ні матері, ни его родины: то було ім'я прекрасної полячки.
Тарас отступил на несколько шагов, снял с плеча ружье, прицелился… выстрел грянул…
