У сиву давнину, у не дуже далекому краї жило собі жорстоке й немилосердне плем’я жовто-блакитних. Правили у тому племені два роди: рід жовтих і рід блакитних, які постійно між собою ворогували. Проте, незважаючи на ворожнечу, в одному були спільні жовті та блакитні. Спільно ухвалений закон племені гласив: “Кожен турбуйся сам за себе”. Через це у племені, як у дикому лісі, панував природний відбір. Дужі та енергійні члени племені жили й раділи у доброму здоров’ї, не відмовляючи собі в утіхах та розкошах… ну, а слабі та кволі, звісно, потроху хиріли та слабіли, бо про них ніхто не турбувався – і з часом помирали, занедбані та покинуті. Однак на той світ члени роду – жовті чи блакитні – відправляли їх як годиться, з учтом та музикою. І свято вірили у власну законослухняність.
Та мало плем’я – втім, як і водиться у більшості племен – своє джерело суперечки, що десятиліттями – а може, і століттями – провокувало сварки та викликало ворожнечу між “жовтими” та “блакитними”.
Цим яблуком незгоди був клапоть землі, що споконвіку нікому не належала. Вірніше, належала вона усьому племені і вважалась общинною власністю. Але через те, що жовті та блакитні не могли порозумітись, кому ж належиться її обробляти – і головне, кому належатиме урожай – через це земля так і стояла полиновою пусткою…
Проте якось трапилось так, що у племені настало збурення. Усе перевернулось з ніг на голову, захитався давно усталений світ жовто-блакитних, сум’яття найшло на обидва роди…
Це сум’яття було викликане приходом чужинця.
Він оселився у них, прибувши майже нізвідки… Це означає, що батьківщина його була невідома навіть старожилам із жовтих та блакитних. Проте, враховуючи закон, що панував у племені – “турбуйся сам про себе” – старожилів у племені було ой як мало. Старість – не радість…
Таким чином, вкотре посварившись і так і не вирішивши, жовті та блакитні змушені були залишити питання про поселення чужинця на невизначений час…
А все питання було знов же, у споконвічному “яблуці розбрату” – клаптеві общинної землі.
Чужинець оселився саме там, зайнявши, проте, не всю ділянку, а лише частину нічийного угіддя.
Саме це і врятувало чужинця, оскільки і жовті, і блакитні вважали, що чоловік зайняв частину землі, яка належала роду суперника.
Таким чином, чужинець став преспокійно мешкати на “нічийному” клапті. Він скромно побудувався і став обробляти клапоть, насіявши жита, пшениці і всіллякої пашниці.
Цей факт викликав нову хвилю незгоди між жовтими та блакитними. Добряче посперечавшись і помахавши кулаками, обидва роди дійшли висновку, що, як би там не було, урожай чужинця треба неодмінно вилучити: земля-ж бо – їхня!
Озброївшись вилами та сокирами, дужі та гарячі представники обох родів прийшли до дому чужинця, вимагаючи врожаю. Той терпляче та спокійно вислухав емоційну юнь.
Тоді неквапом відповів:
Так, ви маєте рацію. Земля є общинною, тому половину врожаю я віддам жовтим та блакитним. Половину ж прошу залишити мені як нагороду за працю.
Жовті та блакитні знову стали сперечатися – за звичкою; проте зрештою вгамувалися і мусили визнати, що чужинець каже правду. Кожен сам за себе – і чужинець у тому числі.
А щодо тієї половини, яку я роздам порівну між жовтими та блакитними…
Порівну?! – обурились жовті.
Чому це порівну?! – вторили їм блакитні. Чому не все – блакитним?
Після бійки останніх з жовтими обидва табори потроху втихомирились, і зрештою мусили визнати правду чужинця. Таки порівну…
Тільки одне, - продовжував чужинець. – Ваш закон гласить: кожен сам за себе. Через те, що певною мірою він уже порушений (адже я віддаю-таки половину врожаю вашим, котрі до цього праці не доклали) – через це дозвольте скористатись законом мого народу: я сам вибираю, кому саме із членів кожного роду віддати врожай.
Жовті та блакитні перезирнулися, але не знайшовши приводу для суперечки, таки змушені були погодитися.
Таким чином, чужинець справді поділив половину врожаю між жовтими та блакитними.
Він вибрав тих, хто сам нездатен був обробляти ділянку через кволість, старість чи хворобу і був таким чином приречений на смерть.
Це рішення викликало хвилю збурення серед молодих та здорових, але й вони були змушені замовкнути та стишитися перед залізною логікою чужинця.
Ще згодом молоді помітили, що їхні старі та кволі більше люблять та довіряють чужинцеві, аніж блакитним та жовтим нащадкам. Блакитні та жовті кволі та хворі повеселішали, зміцніли, і радо вихваляли чужинця, що зглянувся над ними. Коли вони були молодими та здоровими – то не усвідомлювали потреби в милосерді…
Таким чином, чужинець сколихнув їхній світ, і хвиля збурень, як кола на воді, пішла у племені. Сильні та дужі блакитні та жовті – дарма що старий закон забороняв турбуватися про старих – враз усвідомили таку потребу, бо відчули, що старі та кволі більше поважають чужинця, ніж власних нащадків. Намагаючись привернути цю повагу, жовті та блакитні навперебій кинулися розорювати дикий клапоть землі, що так і залишився необробленим. Тепер об’єктом сварки став відсоток общинної землі, що підлягала обробці кожним із родів. І тут чужинець виступив суддею; і не знайшли вони іншого виходу, що вдовольняв обидві сторони конфлікту – як тільки поділити землю навпіл (наділ чужинця вже не рахували).
З тих пір молоді блакитні та жовті стали, як і чужинець, віддавати половину врожаю своїм старим та хворим соплемінникам. Об’єктом суперечки тепер було питання, хто більше подарує немічним – адже кожен бажав похизуватись перед іншим, наскільки він милосердний…
Коли всі були нагодовані, вони стали пізнавати радість від сіяння того, що не приносить їстівного врожаю – а лише естетичну насолоду. Так у центрі племінних земель запалахкотів квітник. І всі чудувалися з того, і дуже тішилися…
Так спливали роки, і забувся старий закон; натомість прийшов новий: ділись!..
Чужинець дожив до глибокої старості – в доброму здоров’ї, на щастя, і не потребуючи сторонньої допомоги. Дім, що до того часу розбудувався і погарнішав, чужинець заповів слабким та немічним…
І знову виникла суперечка: кому належатиме ділянка та дім: жовтим чи блакитним? Так і не дійшовши згоди, обидва роди побудували на власному клапті землі по просторому будинку – для своїх немічних… Дім же чужинця стояв покинутою пусткою…
Та невдовзі слава про милосердне плем’я розійшлася по світу, і до них стали привозити немічних та калік з інших земель – казали, “аура” там хороша.
Жовті та блакитні радо всіх приймали, використовуючи нагоду передати досвід… А скоро деякі сміливці з жовтих та блакитних стали покидати рідні землі, і селилися – як той перший чужинець – на чужій землі, і передавали власний досвід… Їх стали називати місіонерами…
