Між пустелею на сході і непрохідними горами на заході ріс ,на перший погляд, звичайний ліс. Та люди, які жили неподалік від нього ,так не вважали. Вони ніколи не заходили всередину. Навіть для того, щоб просто назбирати грибів чи ягід. Хоча і були сміливці, котрі намагались це зробити, але кущі в одну мить ставали густішими, а дерева, немов живі істоти, не пропускали чужинців.
Але якщо заглянути за густі хащі, там відкривалася надзвичайна краса,що співіснувала з древньою магією. Посеред лісу стояв дивний палац,який був побудований з допомогою майстерності жителів лісу та чарів мудреців ордену Гармонії.
Могутні дерева, які служили за його каркас, росли на однаковій відстані один від одного по периметру палацу. Їхні крони високо здіймались і створювали надійне укриття від дощу, палючого сонця або нещівного вітру. Величезні стовбури обплітали густі кущі, створюючи між ними високі стрілчасті арки. Чотири башні, котрі стояли по напрямках сторін світу та головна -найбільша, що знаходилась між меншими, були побудовані з кришталю ніжно сапфірового кольору .При попаданні на них проміння сонця , каміння мінилося різними кольорами. При цьому чулася якась дуже лірична мелодія, що підносила вмить настрій усім ,хто її чув. У всій своїй красі вони здіймались над найвищими деревами. Аркади були прикрашені квітами з кольорового скла.Вони були надзвичайно майстерно вирізьблені і здавалися справжніми. Таке враження підсилювалося тим, що рослини видавали тонкий , приємний аромат.
В середині з дорогоцінного прозорого каменя маленькими блоками були складені величезні сходи на верхні яруси та підніжжя, на якому стояв трон короля Велемудра. Майстри з допомогою чарів мудреців склали кришталь на стільки тонко,що здавалось, ніби усі сходинки були, як одна ціла будова.
Перед входом стояла велика арка з молодих дерев, кущів та квітів, що ніколи не в’янули. Через неї мешканці входили на територію палацу, а потім по стежині вимощенній застиглими краплинами роси минали ворота із золота та срібла і опинялися в троній залі. І також через неї виходили у місто, яке розкинулось навколо палацу. Місто носило назву Обитель Вітрів.
Усі будиночки були майже між собою подібні. Єдиною відміністю було їх місце розташування .Одні жителі собі звели хатини на землі, другі- між кронами дерев, інші- серед вод озера. Місто жило в спокійному ритмі життя. Дорослі працювали, доводячи все створене ними до ідеалу, а дітлахи весело грались серед садів.
Одна з багатьох ватаг дітвори дзвінко шуміла поблизу дороги ,де ріс Великий Дуб Пізнання. Найвищий серед юрби хлопчик побачив дівчину, яка поблизу проходила. Він швидко підбіг до неї і вклонився їй.
- Ходи до нас гратись, - покликав її.
- Сьогодні не можу, Неждане – відповіла вона.
- Шкода, - розчарувався хлопчик. – Може завтра пограємось?
- Добре, - дівчина опустилась на коліно і заглянувши в його очі, лагідно посміхнулась, - домовились.
Хлопчик з радості прудко зірвався з місця і побіг до своєї компанії.
- Хто це був? – запитували діти.
- Це була королівна Квітана. – відповів він з гордістю І щоб заслужити більшу повагу серед однолітків, додав – Я домовився, що вона буде завтра з нами гратись.
Діти почали засипати героя питаннями, але він швидко обірвав їх цікавість, запропонувавши піти до Голубого болота , погратися з потерчатами.
Тим часом королівна йшла своїм шляхом. Вона минула межі міста, де широка дорога поволі переростала в стежину і ховалась у гущавині. По дорозі дівчина інколи підходила до деревця чи самотньої квіточки й щось говорила на незрозумілій мові. Вони відповідали їй шелестом гілля або рухом пелюсточки, після чого Квітана посміхалась і йшла дальше.
- Шакуно! – Покликала королівна, потім трошки зачекала і знову крикнула. – Шакуно!
«Її немає в нашому лісі», - почула принцеса в думках голос сосни, що стояла по сусідству.
- Де вона є?
Сосна нічого не відповіла, тільки напрям показала своїм гіллям.
- Дякую – відповіла Квітана.
Коли дівчина підходила до краю лісу, почулись жваві голоси людей, які розмовляли між собою, . Це її дуже налякало .Інстинктивно швидко промовила заклинання-обертання, які ще змалечку навчилася від відьми Забороненого лісу Всеведи й вмить перетворилася на кущ тернини. Через деякий час Королівна зрозуміла , що нічого їй не загрожує та ще й цікавість подивитися на незнайомців взяла гору над страхом й заставила юну красуню рухатися дальше. Перед нею густі кущі та папоротник самі розходилися, пропускаючи її, але гілки з листям все робили для того ,щоб захистити та заховати від очей чужинців.
Вона ще ближче наблизилась до них. Це були троє юнаків, які піджартовували один над одним, сміялись і показували пальцями в сторону лісу. Один, найнищий серед них, світвоволосий, акуратно та коротко підстрижений, одягнений в чорно-зелений мисливський одяг, відділився від решти й покрокував до дерев. Квітана чула, як двоє вищих сміялись над товаришем,говорячи що йому не стане відваги зробити хоча б крок у сторону лісу .
Королівна не знала навіщо хлопцеві йти в Зачарований ліс, адже всі люди у навколишніх поселеннях знали, що ліс не пропускає чужинців.
Вона згадала, як дідусь Родосвіт розповідав про те, що давним-давно, за часів Великих блукань, жив один король. Він був добрим і зі всією щирістю приймав людей, дозволяв їм ходити по гриби та ягоди, ловити рибу в тутешньому озері. Та одне прохання в нього було - не вбивати жодного звіра чи птаха і ніколи не рубати в цих лісах дерев. Слава про доброту короля та чудеса лісу рознеслася далеко за межі королівства.
Але якось в містечко, навідався багатий пихатий барон, що хотів побачити все це на власні очі. Він зустрівся з королем, якому привіз дорогий подарунок, а натомість попросив прогулятися лісом. Король дозволив, але повторив йому своє прохання. Барон їхав через ліс і дивувався чудернацьким звірам, які водились тут і йому захотілось вполювати хоч би одного, щоб похизуватися перед знайомими. На другий день, з самого ранку, він вирушив на полювання,не звертаючи уваги на застереження та прохання друзів, що були в хороших стосунках з королем лісу.
І от, у спокійний ліс, який щойно прокидався, з диким криком, свистом увігнався барон з своєю свитою. Свора псів, яка впіймала запах дичини, одразу кинулась за нею. Вони нищили рослини, вбивали все , що живе потрапляло їм на очі...
Почув це Король Лісу і його гніву та розчаруванню не було меж. Він жорстоко помстився барону, перетворивши його на страховище печери Забутих Надій і наказав деревам та кущам, що росли на краю лісу ніколи, ні за яких причин не пускати нікого з людей. А щоб захистити дерева, наклав на них грізне і стародавнє закляття. Тепер ніхто не міг цих дерев зрубати, підпалити чи ще якось нашкодити.
«Навіщо він йде до лісу?» — не могла збагнути Квітана.
В ту мить, коли принцеса гадала, що дерева та кущі зімкнуть свої ряди, а товариші вважали, що почують крик страху та жаху, нічого подібного не сталось. Білокурий юнак спокійно зайшов в ліс. Він йшов все дальше, пробираючись через гущавину і його ніхто не зупиняв.
«Як йому це вдалось?» — Квітана від здивування аж присіла на пеньок, що був поблизу.
Але в цю мить вона почула чиюсь легку ходу, а потім рик звіра, після чого крик юнака. Принцеса не довго думаючи ,швидко помчала в сторону крику. Вибігши на невеличку полянку, дівчина побачила величезного вовка.
Він стояв перед юнаком, голосно рикаючи та сверлячи його налитими кров’ю очима.Обережно пробував нападати чи просто кружляв біля парубка, інколи поглядаючи по сторонам. Хлопчина стояв впершись спиною до дерева тримаючи в руках ломаку, яку встиг схопити і не відривав погляду від вовка. Раптом звір кинувся до хлопця і вчепився йому за ногу.
Дівчина від жаху закричала.
Коли вовк побачив Квітану , він миттєво відпустив свою жертву і пірнув у темні кущі.
- З Вами все гаразд? – королівна підбігла до юнака.
Спершу він не зрозумів, що є хтось поблизу. Коли вовк втік ,білокурий юнак розслабився і опустив руки, не випускаючи з них палиці. Але через мить побачив, що біля нього хтось стоїть й до нього звертається. Юнак почав щось говорити у відповідь, але слова застрягли в горлі.
«Я ще не бачив такої краси» — одразу промайнуло в голові. Його голубі очі зустрілись із її зеленими. Їх поглади переплелись у дивовижному танці і здавалось- це тривало вічність.
Вовк за всім цим дійством спостерігав неподалік. Він не пропускав жодного руху, погляду молодих людей. І коли він побачив,з яким захопленням хлопець та королівна дивляться один на одного, на морді з’явилась легка ухмилка. «Справу зроблено...Сподіваюсь ,що всі мої зусилля будуть недаремні... І Темна відьма Мара нічого не вже зможе вдіяти...» Після чого він легкою ходою помандрував у сіру глибину лісу.
