На землю сходинками сутінків зійшов недбало вечір. Він вилився на вулиці міста й вправно розчинив в мороці звично кольоровий світ дня, зафарбовуючи його в сіруваті, а згодом й у темні барви. І лишеь світлі плями ліхтарів мрійливо вихоплювали з мороку ночі постаті перехожих, які поспішали в своїх справах. Роблячи на мить приємність чи то собі, чи то людині, ніби запевняючи – ця темрява не в силі згасити всі кольори, які так шпарко й щедро дарував бешкетник день. В кіптяві міста не було видко ні зір, ні місяця, які завжди так пожадливо вихоплював погляд людини, котрій доводилося брести вечором під нічним небом за містом.
Олесі подобалось щоденно після роботи гуляти вечірнім містом. Жінка завжди майже закохано спостерігала як сіро-брунатні сутінки осені чи то сіро-смарагдові весни й літа або сіро-лілеєві зими губился в смоляних долонях агатової ночі. Від своєї туги Олеся втікала сюди, на вулиці рідного міста, намагаючись розчинити її в підступній темряві. Інколи це вдавалося, хоча зрештою вдавалося майже завжди. І тоді в своєму ліжечку вона солодко засинала, наповнена звуками чужих проблем, витісняючи зі свого життя власну безвихідь. Й сни затим приходили завжди хороші – велика сім'я вечеряє за столом. Трійко малих дітей, завжди спиною до неї сидить її чоловік, а вона, щаслива й весела, подає вечерю. Вранці навіть не хочеться прокидатися. Та мусить, бо направду сон – це тільки марево.
І вона розпочинає свій марафон – безкінечний щоденний марафон. Це так, ніби зачинити білку в її колесі: вона біжить й біжить, вже знесилена й виснажена, не в змозі загальмувати. Хоча спинитися не завадило б, тому що зрештою такий біг – це безглуздя. Та чи варто зупинятися? НІ! Очевидно – ні! Бо тоді ти залишишся один на один з собою, а то ще страшніше аніж беззмістовний біг в отому пекельному колесі.
З боку видається – Олеся успішна, вродлива й щаслива жінка. Вона власник Модельної агенції, постачає країні Марнославства «манекенів». В минулому успішна модель, обличчя безлічі брендів. Та то лиш мішура, марнота марнот. Вона дивиться на себе в дзеркало. З нього на неї холодно зиркає виплекане обличчя красивої жінки. В сорок років більше тридцяти їй не даюь. І лише крижаний погляд сірих очей говорять, що то – омана. Бо з роками вона й сама перетворилася на такого собі манекена без почуттів й емоцій.
В дев'ятнадцять років, коли її кар'єра була на злеті, Олеся закохалася. Знала – не має на це права. Та хіба серцю накажеш? Він – майбутній юрист. «Ідеальна пара» – говорили радо друзі. Тоді в неї ще були друзі, з часом вона розгубила їх. Кар'єра розігнала всіх приятелів, не вистачало на таку «дурню» часу, заледве ставало його на сон. Кохання. Після свого Левка так й не змогла нікого покохати. Та все вона зруйнувала, своїми руками чи амбіціями. Олеся завагітніла. Випадково. Левко був на сьомому небі від щастя, від втіхи. Вони ж бо тепер повноцінна сім'я. Їх вже майже троє. Але ж то було її тіло, шикарне тіло, яке коштувало шалені гроші. На обкладинках не лише українських глянцевих журналів мерехтіли спокусливо очі топ-моделі Олесі. А вона мусіла вибирати: голодне і холодне кохання та шлюб на безгрошів'ї з ще студентом, крах всіх мрій й сподіваннь чи карколомна кар'єра. Олеся, не вагаючись, вибрала останнє. Вона сама вбила свою дитину. Не попереджала Левка. Навіщо. Зрештою - то її тіло, її. Звичайно, вони розлучилися. Пам'ятає лишень ті образливі слова, які кидав їй в очі коханий: «Вбивця! Ти вбила нашу дитину! Не можу на тебе дивитися, як краса може бути такою жорстокою й лихою?» Ще довго до неї в сни приходив Левко, який кричав оті страшні слова. Сьогодні Олеся розуміє - Левко таки мав слушність, але вже нічого змінити не можна. Вона – вбивця.
Однак, то був лише початок кінця. Постійні дієти, пігулки для похудіння, безконечні виснаження тренажерними залами зробили з Олесі супер-модель. Вона була таки на вершині успіху, а коли озирнулася, то виявилося що на тій вершині зовсім холодно, напевне як на Ельбрусі, завжди зимно й порожньо. А там внизу, так саме там в долині, вирує життя: живуть звичайні люди, закохуються, зраджують, народжують дітей.
Спливали літа, мов прудка річка між стрімкими берегами. Вона все частіше озиралася на вулиці на мам з колясками. Й нарешті вирішила – їй потрібна дитина. Грошей, щоб підняти самостійно дитя на ноги й виростити, було аж надто багато, вистачило б на сотню дітей. І її уява малювала маленьку сірооку дівчинку, з рожевими бантиками на голові. Та приязно махає до неї рукою, вітер розкуйовджує руде волоссячко малої, таке ж як в Олесі.
За все в тому світі слід платити. Й за вбивство власної дитини – також. Безкінечні курси лікування, найдорожчі клініки світу – вона не зможе мати дітей. Вердикт. Заснувала своє модельне агенство. Це порадив її психіатр, трудотерапія. Тоді від лихих думок про свою непотрібність це її врятувало. Хоча й розуміла - вона й далі одна в цілому світі, нікому не потрібна. Жила радше зі звички й ще тому, що все таки любить життя. Любить вранці прокидатися й відчувати себе живою, любить пестощі сонця чи вітру на своїй шкірі, любить чорну міцну каву й салат олів'є, жаль що надто рідко собі могла його дозволити, любить солений присмак води в морі, любить запах дощу й музику вітру…
Якось вона допізна затрималася на роботі. Додому не поспішала, а навіщо – зазирати в свічник своєї самотини? Був терпкий літній вечір. І ось тут раптом захотілося не йти завжди святково освітленим центральним проспектом. Й вона пішла боковими вуличками, не такими розцяцькованими й майже неосвітленими. Тут було по-домашньому затишно, як колись в дитинстві. З навстіж відкритих вікон лунали вечірні розмови звичайних чужих людей. З квартирок тягнувся аромат дерунів чи голубців. Банальність, що шкідливо багато їсти на ніч, тут була зайвою. Пригадала свого батька. Трудяга, який так поспішав на роботу, що майже ніколи не снідав. Мама навмання поспіхом тицяла йому в кишеню тормозок. Хто зна, чи з'їдав він його, зате вечеря у них в домі вдавалась на славу. І перше, і друге, і третє. Великий дубовий стіл, за ним щовечора збиралася сім'я. І всім вистачало місця й ставало часу на те, щоб обговорити радощі чи то проблеми кожного. Яким чудовим насправді був той час! Можливо у неї тоді не було таких шикарних чобіток, як в сусідки Юльки, тато якої працював на базі. Зате вона мала оті вечори – лагідні й щасливі. А чобітки? Вона згодом собі купила й не одні. Та це вже було інше життя.
Олеся стояла, мов заворожена, під вікнами чужої оселі, насолоджуючись щастям таким буденним й таким знайомим з дитинства. Щастя, яке не зважаючи на статки, жило в чужих, подекуди вже зовсім убогих вікнах. Олеся брела далі. Спинилася біля ще одного віконця – молода жінка стояла обличчям до вулиці, притуляючи руку до грудей. Обличчя жінки земляного кольору й такі втомлені та печальні очі. Спочатку Олесі видалося, що жінка зобачила її, потім здогадалася – вона дивиться на себе в тому шкляному свічаді вікна. За кухонним столом сиділа маленька дівчинка, майже така як у її маренях, руденька, лишень без бантиків. Мала вечеряла. Олеся зацікавлено підійшла ближче, щоб ліпше розгледіти дівчинку. Мала закінчила їсти, наблизилася впритул до жінки, обвила її рученятами ззаду:
- Дякую, матусю, за смачну вечерю. Тобі вже не боляче? Правда, ті пілюлі, що ти випила, допомогли.
Жінка зігнала з обличчя ґримасу болю, розвернулася, ніжно пригорнула донечку:
- Звичайно, Олюню! Звичайно, серденько. Ліпше! Йти спатоньки, зіронько. Пізня година.
- А казочку? Матусю, ти розкажеш мені на ніч казочку? – лагідно прожебоніла мала.
- Звичайно, середенько. Йти чисти зубки, вмивайся, лягай в ліжечко. Я зараз, тільки трішки приберу.
Мала поцілувала жінку в щоку й, щасливо усміхнувшись, почимчикувала вглиб квартири.
Жінка ще якусь мить стояла незворушно, потім зібрала зі стола начиння, поклала його в раковину і раптом заплакала. Сльози заливали обличчя. І то були сльози болю й печалі. Жінка сіла за стіл, поклала на нього руки й опустила голову долівиць й лишень переривчасте здригання її худющого тіла говорило – жінка ридає, тихо, нечутно, щоб не сполохати свою дитину.
Олеся прямувала далі. Чомусь стало не по собі – радість й біль жили поруч. На одному поверсі, під одним дахом. Й ці чужі драми й чужі радощі витіснили наніць смуток й байдужість з її серця.
Вже місяць вона щодня блукає тими вечорово-нічними вулицями свого міста. Кожного разу вибираючи новий маршрут для споглядання. Й навіть дощ, гроза чи злива не змінюють нічого для неї – це її терапія. Вона ігнорує запросини віп-персон на ґламурні вечірки, побачення, ділові чи романтичні вечері, замінюючи їх обідами, роблячи виняток тільки в неділю.
Сьогодні їй наснилася ця руденька дівчинка. Однак вона цього разу не вечеряля за столом, вона плакала. Олеся вирішила прогулятися старим маршрутом. А ось й те сумне вікно. Воно відкрите навстіж, літня спека не спадає навіть вночі. Олесі добре видно й чути все, що там діється. В кухні горить світло. За столом сидить маленька дівчинка і вона ридає. Навпроти - стара сива жінка. Вона ніжно гладить малу по голівці:
- Не плач, Олюню! Не плач, дитинко! Мама видужає, от побачиш. Лікарі допоможуть, а поки що я припильную за тобою, поки мама в лікарні. Ти ж знаєш – мама мені довіряє. Ми – сусіди. У мене й так нікого немає, а часу вдосталь. Не плач, люба. Йди спатоньки. Завтра підемо до мами в лікарню, відвідаємо її. Маєш мати добрий вигляд, щоб підняти матусі настрій.
Олюня крізь сльози посміхається. Така добра й тепла посмішка. Ніби втіха весняного сонечка – лагідна-лагідна. В грудях Олесі робиться так млісно від цієї посмішки, ніби мала усміхається лишень їй. Жодна модель з її агенства не вміла так щиро посміхатися, жодна. Так посміхається дитинство й ангели.
Мала виходить з кімнати. Несподівано на кухні озивається телефон. Слухавку бере стара:
- Алло. Так, це квартира Антоненко Ірини. Ні, я не родичка. Я – сусідка. Що, ні у них нікого немає. Вона мати-одиначка. Та що ви, звідки? Вона кругла сирота. Які гроші? На термінову операцію, найпізніше завтра? А якщо вона не має таких грошей, то що їй – помирати? Змилуйтеся, не залишайте Олюню сиротою! Що вона могла назбирати – вчителька молодших класів? А скільки треба? Скільки? Я розумію – ви мене попередили. До побачення.
Жінка кладе слухавку, сутужно хитає головою, гасить на кухні світло й виходить…
Олеся ще пару миттєвостей стоїть, вражено дивлячись в темне вікно…
Вранці Олюня з бабою Вітою стояли у вестибюлі лікарні швидкої допомоги. Баба Віта не спала цілу ніч. Вона прийде до того лікаря, стане перед ним на коліна і попросить, хай допоможе. Ну, не бузувіри ж таки всі лікарі. Вони ж зрештою також чиїсь діти чи й батьки. Хіба чинити добро, то так важко? А гроші. Щоб зібрати таку суму потрібен час. Вона готова продати свою квартиру. Та цього буде замало, на жаль.
Олюня міцно тримає бабу Віту за руку. Баба Віта насправді не її бабуся, так її називає весь під'їзд. Вона просто дуже добра людина. Мама завжди довірливо залишала Олюню на неї, коли мала хворіла дитячими хворобами або коли мала якісь невідкладні справи.
Баба Віта підійшла до віконечка за яким сиділа огрядна тітонька-медсестра, це було написано на її бейджику. Олюні вона нагадала рум'яний пиріжок.
- Доброго дня вам! – пролепетала баба Віта.
- Угу, - буркнула сердито тітонька-пиріжок, - кого шукаєте?
- Ми той, Антоненко Ірина, вчора привезли, хірургія, здається.
- Та-так! О, так це ви! – повільна сердита недбалість медсестри раптом перемінилася на улесливу посмішку, і та лагідно защебетала, - Так-так, її прооперували. Досить успішно. Підніміться на третій поверх до лікаря Движенського. То він мене попросив вас до нього направити, коли прийдете. До вашої доньки ще не можна, вона після операції. Будь ласочка, зайдете на третій поверх, повернете наліво, а там доволі легко знайдете, на дверях написано. А чи може вас відвести? Ой, лишенько, таки дійсно. Боронь боже заблукаєте! Зачекайте хвильку.
Й медсестра, не зважаючи на свою повноту, досить вправно вилетіла кулею із-за ширми, не звертаючи жоднї уваги на людей, які галасували в черзі через таку оказію.
- Та що ви, - спробувала заперечити баба Віта, - ми самі знайдемо. А люди?
- Що? Нічого їм не станеться, зачекають. Мене сам лікар Движенський просив, - заторохтіла медсестра, а в бік галасуючої черги вигукнула:
- Будете галасувати, прийду за годину, а так через п'ять хвилин вернуся.
То подіяло миттєво. Люди майже замовкли, лишень найсміливіші продовжували бурчати, правда лишень собі під ніс.
- Лікар Движенський справжнісінький маг й чарівник, до нього з-за кордону на операції приїздять, - торкотала приязно медсестра, - О! Та до нього черга на пів року вперед, навіть не знаю як тотій родичці вашій вдалося пана доктора вмовити, знайти такі дефіцитні ліки? Вона тут вночі всю лікарню на вуха поставила, така настирлива, як вогонь. Та з такими зв'язками й сам дідько не страшний. Й пана лікаря з теплого ліжечка витягнула – вона! Та я його розумію – така шикарна жінка! А він – мужчина, от і повівся!
Баба Віта від почутого майже втратила дар мови. Медсестра щось наплутала, яка родичка? В Іринки нікого немає – знала це напевне. Та перепитувати не стала. Все згодом з'ясується. Не до цього зараз. Події розгорталися надто стрімко й зовсім в дивному керунку.
- Вадиме Ростиславовичу, до вас родичі Антоненко, - проспівала повногруда секретарка, розчиняючи перед ними запопадливо двері кабінету.
Лікар Движенський, високий, гарно складений пан, зустрів їх дуже радо. Він нього щедро й ніжно пахло дорогим одеколоном. В баби Віти аж замакітрилося в голові. Пан заледве не кинувся їх цілувати. Баба Віта добре знала порядки в тутешніх лікарнях й байдуже ставлення лікарів й медсестер до простого негрошовитого люду. Допоки хрусткі куп'юри не замерехтять в них під носами, а згодом в кишенях, – ніхто в твій бік й не плюне, не то що подивиться. Можеш спокійнісінько помирати. Мала власний досвід – старість не радість. Не підмажеш – не поїдеш. Ото вона після грипу взимку дістала пневмонію і коли б Іринка не забрала її з лікарні й не проколола власноруч, вона би напевне загнулася в тому шпиталі. А тут маєш, ніхто ні копієчки не давав і найдорожчий й найкращий хірург міста майже стелиться перед тобою. Дивина!
- Доброго дня, будьте ласкаві заходьте, - улесливо затьохкав соловейком лікар і в бік секретарки вже зовсім іншим тоном вичавив, - Марто, зроби нам чаю.
- Прошу, прошу сідайте. Давайте знайомитися. Я – Олександр Петрович, хірург, вранці прооперував вашу донечку і вашу маму, золотце, - бабу Віту він вважав матір'ю Ірини, золотцем нарік Олюню. – Можу вас запевнити, все пройшло дуже добре, вчасно встигли. Через тиждень наша Іринка буде гопака танцювати. Нічим не переймайтеся, ні слова про гроші, а то я ображусь.
Олеся бреде вечірньою осінньою вулицею. Під ногами шарудить зів'яле листя. Листопад. Дерева швидше гублять шматки свого одягу, аніж двірники встигають його спалювати. І це прекрасно. Так давно вона не йшла отим маршрутом. І взагалі так давно вона вечорами ось так не пргулювалася. Сьогодні затрималася на роботі, вперше за кілька місяців. Один раз можна. Ноги самі повели її до того вікна. Вечірній час. У вікнах блимають вогники світильників, котрі виганяють з осель морок, не дозволяючи йому заповзати в душі. Олеся дивиться у вікно. Горить світло. За столом сидять двоє – щаслива й весела Олюся з рожевими бантиками на голові, усміхнена баба Віта. Красива й така ще молода мама Іринка рихтує вечерю. Кімната аж горить світлом. І те світло лине не тільки з лампи, його випромінюють люди, які зібралися в кімнаті за вечерею. Вікна зачинені, осінній вітер грає свою тужливу мелодію й Олеся звісно не може розчути слів. Та й не хоче. Вона рада за них. Рада й щаслива. Вона підносить обличчя до неба: вгорі не видно зір й навіть натяку на них, повітря пахне дощем. Олеся бере шаль, яка розкішно огортає її пальто, й закутує нею голову. Вона вертає на центральну вулицю, поспішає сьогодні додому. Їй зовісм не хочеться зазирати в чужі вікна.
Олеся крокує освітленим проспектом Шевченка, який сяє й мерехтить вогнями. З біґборда до неї посміхається щаслива посмішка дівчинки з рожевими бантиками: «Скільки коштує дитяча посмішка?» запитує Олюня.
- Вона безцінна, - відповідає Олеся.
Внизу червоними буквами виведено – «Соціальна реклама». Знала - на реабілітацію Ірині знадобляться не малі гроші, а вдруге обдурити жінку «благими намірами» клініки не вдасться, хоча й в це Ірина майже не вірила. Отож Олеся вигадала ось таку «соціальну рекламу». Модель шукали в школі Ірини. Звичайно, ідеально підійшла Олюня. Дівчинка чесно заробила дуже гарний гонорар, вистачить не лишень на ліки.
Олеся відчиняє двері свого помешкання й ніжно посміхається. Вона знає, що зараз буде.
- Мама! Бабусю, це мама! Мама прийшла! Ураааааа! – лунає голос-дзвіночок і на повній швидкості на неї застрибує маленьке диво, тепер її маленьке диво.
Вона міцно пригортає до себе свою крихітку.
- Я кохаю тебе, матусю! Я тебе чекала, чому ти не приходила так довго? - лагідно шепоче на вушко мамі ангелик.
Олеся ніжно дивиться на свою донечку, цілує її карі оченята, занурюючи своє обличчя в густі русяві кучерики малої. Вона пригадує, коли вона вперше ступила на подвір'я дитячого будинку, їй назустріч з веселим криком «Мама» кинулася маленька жвава дівчинка. Вона обвила її шию своїми рученятами й ласкаво прошепотіла на вушко: « Матусю! Я тебе так чекала, чому ти не приходила так довго?» Олеся не змогла відпустити від себе й на мить кучерявого ангелика. Вона знала, була впевнена - то її донечка, справді її, втрачена й віднайдена. Бо Олесю привела до неї любов.
Тому що Бог – то любов. Всі ми в долонях Бога й діти його. І коли ми цього лишень захочем, він готовий дати кожному з нас ще один шанс. Тому що Бог – то любов.
Господь простив її.
Інколи зазирати в чужі вікна, навіть, дуже корисно. Там ти можеш зобачити, мов у люстерку, справжню себе й відчути, що, зрештою, то не світ ось такий паскудний, весь проти тебе. Й ти зовсім не безвинна його жертва. Можливо, цього разу справа в тобі?
Робити добро ніколи не пізно. Розпочати жити в сорок років по-іншому? Можна спробувати.
