- Так хочеться прожити життя не буденно : без щоденних прибирань, готувань, прасувань. Душа прагне лету над всім цим і кудись туди: до лісу, до вражень, до…
- Лети душа.
- А, як же щастя?
- То ж ти вільна: мрій, здобувай, верши?
- А щастя?
- То в чому ж те твоє щастя?
- У дітях.
- Тут потрібно обирати, бо з дітьми важко буде летіти за моря і океани.
- Але ж я і не хочу з ними летіти. Я для них хочу щастя.
- Якого щастя?
- Ну так, щоб все було гаразд, щоб мама, тато, щоб казочка на ніч, і чистенький одяг в садочок, щоб горнятко каші з маселком і тортик на свято.
- То хто заважає?
- Але ж часу невистачить, щоб розвернулась душа широко-широко і полетіла за небокрай і далі.
- Не вистачить? Шукай.
- А де шукати: серед немитого посуду, у пелюшках чи серед взуття, що протерлося. Де, скажи?
- Шукай у серці, у любові і час, і простір, і усе, що допоможе лету. Втягнись в рутину настільки сильно, щоб і хвилинка без рутини здавалася – годиною. Тоді, у тій щоденній праці, з гармонією і розпорядком знайдеться щастя і радість від годування, від варіння і прасування, і прибирання. Душа хоче творити – твори з дітьми, душа хоче мандрувати і вигадувати - бере за руку маля й мандруй, фантазуй.
- Ти говориш про що?
- Про те, що усе поєднуване: і лет душі, і прагнення тіла, і мрія бути щасливою. Ось вони ці заманливі далі, бери їх у свої руки й керуй ними.
- Ти говориш так поетично, але ж за тим побутом приб’ється все жіноче, прекрасне і романтичне.
- Так, приб’ється, і руки опустяться, але станеться це тільки після твоєї мовчазної згоди.
- Я не буду мовчати.
- Будеш.
- Усі мовчать, а час іде. Потім хтось похапцем, а хтось з останніх сил рве і метає, встає з колін жебрацтва…
- Але вже пізно?
- Ні. Пізно ніколи не буває.
- То я зможу бути щасливою?
- Ні.
- Тож про що ти мені говориш?
- Бути щасливою – це або бути, або ні.
- Але ж існує лише мить щастя.
- Існує щастя, а життя – це насінинки миттів, вони бувають чорні, зелені, білі, фіалкові, бузкові, помаранчеві, малинові, апельсинові, вишневі, кислі, солоні, кавові…
- Чому з тобою так важко розмовляти?
- Тому що розмова не проста.
- Я лишень хочу життя небуденного.
- Але ти ще й хочеш життя прожити щасливою.
- Так, щасливою і не буденно.
- Я тобі й говорю, що спочатку всі живуть буденно, навіть художники, навіть Пікассо жив буденно: малював ескізи, малював з дня в день і знову повторював. І лише згодом – відчув небуденність, величність і лет.
- Ти хочеш сказати, що він був щасливим?
- Його щастя було його. Воно тебе не стосується.
- То він був щасливим чи ні? Чому ти не відповідаєш однозначно?
- Немає в світі однозначних відповідей. Він був щасливий тим своїм щастям. Але твоє щастя – воно інше, воно у дітях. Твій лет – це політ матері-лелеки над своїм гніздом.
- То вся моя радість у цьому житті – сидіння вдома?
- Сама шукай свій шлях.
- Та я хочу…
- Якщо хочеш і зможеш, то буде все. Буденність буденною стає тільки після того як ми її такою зробимо.
- Я стомилася тебе розуміти.
- Не розумій, лиш слухай.
- Слухати що чи кого?
- Слухай мене?
- А хто ти?
- Твоє серце.
- Ти – серце, а що ти знаєш про душу, про життя?
- Усе, бо я і є життя, і при житті твоя душа живе в мені.
- А потім?
- Що буде потім – нехай тебе не хвилює. Якщо навчишся слухати мене, то матимеш подарунок від вічності: дізнаєшся про справжній один єдиний політ, заради якого варто гідно жити, щоб потім гідно померти і залишити мене тут, а її відпустити в світ божий.
- Мені про смерть зарано думати.
- Ніколи не рано, бо життя – це шлях до смерті.
- Життя це лише шлях до смерті?
- Не лише шлях, це ще й пізнання.
- Пізнання чого?
- Всього, життя – це й є шлях пізнання життя.
- Усе так складно.
- Ні, простіше не буває. Спи, ніч іде до ранку. Прокинешся і знову прибирання, готування, одягання, повчання, навчання, дорога, втома, робота. Спи, матимеш сили на пізнання…
- Сплю…
