Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50907
Рецензій: 95680

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 14786, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.77.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Ніхто не забутий_для Пак Чан Вука

© Владислав Івченко, 30-03-2009
Літо, лісова стежка, по ній йдуть Міра з подружкою. Молоді, у ситцевих сукнях, сміються, штовхають одна одну двома пустими корзинами, бігають, наче козенята. Коли з кущів крик:
- Стій! Стій, стріляти буду!
Дівчата зриваються бігти. Постріли. Подружка сіпається, падає і котиться стежиною. Червона пляма набрякає на її спині. Міра біжить далі. За нею женуться кілька солдатів у формі Радянської армії.
- Стій! Стій, суко!Стій!
Вона біжить щосили, але солдати все ближче.

Андрій сидить на дереві і час від часу дивиться у бінокль на дорогу. Зіває. Потім починає дивитися на купу мурах, які напали на гусеницю. Он де обступили як і налізають. Гусениця величезна проти них, вигинається своїм дебелим тілом, але мурахи не бояться її, лізуть, ось вже обхопили її і вбили б, та гусениця у відчайдушному ривку виривається і падає долі. Що там з нею станеться на землі невідомо. Андрій знову дивиться на дорогу, поправляє гвинтівку, потім витягується на гілці, щось думає, закриває очі, починає посміхатися. Думає про Міру. Вона йому подобається, така хороша дівчина. І скромна, кажуть і господарка добра, до роботи привчена. Бачить, як вона викладає з корзини харчі, які передали з села. У неї тонкі, але меткі руки. Кажуть вона на городі завжди йде перша, коли сапають картоплю чи коли жнуть пшеницю. А взимку вишиває вдома. Така ось молодець. І він їй, здається, подобається.
Андрій посміхається і солодко потягується. Було, було кілька її поглядів. А один раз вони навіть зіштовхнулися руками. І він бачив, як Міра розчервонілася, зніяковіла. Погано, що війна. Що оце прийшли совіти і треба з ними битися, як до того з німцями. Жити у лісі, ховатися, повсякчас чекати нападу. Аби не це, він би давно заслав сватів до Міриних батьків. Сам би заслав, бо його батьки загинули ще у сороковому році, коли тут теж були совіти. Тоді у них з села кілька десятків людей забрали. Двох панотців, кілько вчителів і заможних селян, які до колгоспу не хотіли йти. Андрій згадує, я пас корів, коли прибігла сусідська дівчинка і плаче. Він додому побіг, а там вже пусто. Забрали батьків. І його б забрали, якби вдома був. Добрі люди порадили Андрію сховатися на деякий час. І він три дні лісами йшов до батькової сестри Єпистини, яка жила у далекому селі. Там і ховався аж до війни, бо з рідного села приходили чутки, що шукають його нквс-ники, він же син ворогів народу. Повернувся до села тільки коли совіти вже прогнали. Разом з совітами втік і міліціонер, який оселився у хаті  Андрієвих батьків.
Андрій згадує, як довго виводив ворожий дух з рідної хати. Дух тютюну та горілки. Ще трохи думає про батьків, але молодість, думки швиденько перескакують на Міру, про яку думати, як мед їсти. Уявляє, як от сидить він за столом вдома, уморений після дня у полі, але задоволений. Міра приносить йому миску з борщем, ставить, сідає поруч. Він бере її руку. Цілує її. В неї ж такі красиві руки, такі тонкі, схожі на пташині крила. Андрій би про них тільки і думав. Їх чотовий Дума каже, що бійцям не треба закохуватися, що від того вони стають слабшими, перестають думати про боротьбу. Але ж як можна не закохатися у Міру? У те її біле волоссячко, ніс трохи з горбинкою, тонкі губи, шкіру, білу як сніг. Андрій відчуває, як в нього починає набрякати у штанях, хоче ще раз уявити Міру, може навіть уявити, як цілує її, а потім вже думати про щось інше, щоб ото не розпалювати організм. Він уявляє Міру, а потім чує десь поруч лайку російською. Застигає на гілці. Десь внизу тихі кроки, тільки листя трохи шелестить. Андрій лежить і крає себе за легковажність, уявляє яка він зараз легка здобич. Тільки підніме хтось з совітів голову і все, немає Андрія. Він лежить зчепивши зуби і просить у Бога допомоги.
За хвилину йому здається, що ворог пройшов. Андрій неквапливо дивиться на дорогу у бінокль і бачить кілька вантажівок. Аж стогне від роздратування на самого себе. Він же повинен був слідкувати за дорогою! Чотовий чекав, що совіти атакуватимуть, тому і поставив його тут. А він пропустив! Тепер енквеесники вже недалеко від криївки! Нападуть на чоту зненацька! Андрій крутить головою, не знає, що робити, коли чує тріск. Бачить, як кущами йде ще один совіцький. З автоматом, у шоломі,поправляє ремінь. Мабуть ходив до вітру ось і відстав від своїх. Андрій хапає гвинтівку, наводить, клацає затвором. Солдат встигає тільки голову підняти коли постріл. Падає солдат, стрибає з дерева Андрій.
В нього вже є план. Повести совіцьких за собою. Зчинити стрілянину і повести за собою, відволікти від криївки. Як ото роблять птахи, коли уводять хижаків від гнізда. Підбігає до солдата, який ще живий, плазує на землі. Забирає у нього автомат та дві гранати. Позаду крики. Андрій дає чергу з трофейної зброї, а потім кидає і гранату, щоб хлопці вже точно почули про тривогу. Вибух. Андрій біжить, недалеко, дає ще чергу. Хоче, щоб за ним таки пішли, щоб його переслідували. Йому зараз не страшно померти, страшно, що через його дурість можуть загинути хлопці. Якісь крики, Андрію здається, що його план спрацював, перебігає галявину, ховається за деревом, чекає. Он з’являються відразу кілька солдатів. Стріляє. Ті починають садити з автоматів, притискають до землі. Коли десь попереду починається стрілянина. Там, де криївка. Андрій плазує землею і переконує, що зробив все що зміг. Підняв тривогу, у хлопців є можливість відступити.
Потім вже біжить яром. Він добре знає ці місця, він же тут виріс. Знає, що яр приведе його до пагорбу за криївкою. Там зустрінеться з хлопцями і буде битися вже з ними. Збреше, що совіти залишили вантажівки десь раніше, а сюди прийшли пішки, то він і не побачив їх завчасно. Але коли побачив, то вступив у бій. Мінімум одного вбив, ось його автомат, а може і другого вбив! Там, на галявині, Андрію здавалося, що один з солдатів впав. Не вбив так хоч поранив!  
Андрій біжить, чує бій, який спочатку попереду, потім ліворуч, потім вже трохи позаду. Стрілянина, інколи вибухи гранат. Андрій намагається згадати, скільки було вантажівок на дорозі. Здається шість. У кожній могло сидіти десь по півтора десятка солдатів. То сотня. А їх чоті двадцять два бійця. З них чотири поранених. Погане співвідношення, але ж вони були у своїх лісах, а їх командир чотовий Дума, він же був досвідчений, він покаже цим совітам!
Андрій дереться на пагорб, звідти дивиться у бінокль. Не побачиш, що робиться у лісі. То там, то там чутно постріли, іноді вибухне граната і все. Андрій вже думає бігти вперед, допомагати своїм, коли бачить, як з лісу вибігають кілька хлопців. Свої. Деруться на пагорб. Це більше схоже на втечу, аніж на організований відступ, якому вчив чотовий. А он з лісу з’являються і солдати. Андрій цілиться і стріляє. Влучає, він же непогано стріляє. Солдати ховаються за деревами, починають стріляти по хлопцям, які деруться на пагорб. Андрій знову стріляє, намагається зашкодити солдатам перебити хлопців. Їм ще залишилося зовсім небагато до кущів, які їх сховають. Та постріли, які збивають хлопців, залишаючи їх на схилі. Лише один добігає до кущів і падає. Поранений в спину.
- Миколо!
Андрій кидається до товариша, той важко дихає.
- Що з нашими, Миколо?
- Чому не підняв тривогу! – хрипить той.
- Я підняв! Коли помітив! Вони пішки прийшли, не на машинах! – Андрій пригинається, бо по пагорбу стріляють. Відповідає, щоб солдати не насмілилися лізти нагору.
Вибух. Важкий, потужний вибух, он аж стовп пилу та диму над лісом. У них в криївці було кілька протитанкових мін та артилерійських снарядів. Ото вони і вибухнули. Микола починає плакати.
- Що таке, чого ти? – дивується Андрій. А потім розуміє. Серед поранених був брат Миколи. А чотовий казав, що якщо їх оточать, то ранених доведеться залишити. Нехай вони підпустять комуняк і висадять у повітря все, що є. Так вони і зробили. Не схотіли здаватися.
Знизу починає працювати кулемет. Кулі хижими зграями збивають гілки кушів, притискають до землі.  
- Треба відходити! – Андрій тягне Миколи вглиб кущів. – Берися! – повертається до нього спиною, підхоплює руками ноги. Микола повинен схопити його за шию, Андрій триматиме його за ноги і так побіжить. Андрій не думає, чи далеко він так втече. Зараз не до думок, зараз треба діяти! – Берися!
Але Микола не береться. Андрій повертається. – Що таке?
- Тікай сам. Я їх затримаю.
- Ні!
- Тікай. – Микола каже вперто і намагається не дивитися Андрію в очі. Тим дуже дратує його. Андрію здається, що Микола вважає його винним у тому, що відбулося. Але в чому він винен? Щоб змінилося, якби він побачив ті вантажівки? Ну у них було б на десять хвилин більше часу! Але совіти знали куди йдуть, не відреагували на його спроби відволікти їх! Дійсно! Вони знали про криївку, точне місцезнаходження!
- Чуєш? Хтось зрадив! Вони знали, де криївка! Знали! – кричить Андрій. Він не винний, що так все трапилося, не винний! Він бився, він робив все, що міг!
- Тікай. – Микола каже це і береться за гвинтівку. Повзе з нею до переднього краю кущів. Буде відстрілюватися. Навіть не попрощався з Андрієм. Той крутить головою з образи.
- Я одного убив! Чуєш? Ось його автомат!
Микола і голови не повертає. Стріляє. Йому відповідають з кулемета. Черги січуть кущі, наче ножиці. Андрій припадає до землі, ще щось хоче сказати, дивиться у спину Миколі, потім плює і тікає. Стрілянина позаду ще деякий час триває, а потім вибухи. Мабуть, Миколу закидали гранатами.

П’яний офіцер в радянській формі стукає у двері шпиталю, розташованого в колишньому графському замку на території, яка раніше належала рейху, а зараз відійшла Польщі.
- Лідка! Відкривай! Відкривай, кажу! Я зараз, блять, гранатою! – кричить офіцер, б’є носаком чобота у міцні дерев’яні двері, оббиті залізом.
Якась медсестра у білому халаті біжить вузьким темним коридором замку. Зупиняється біля невеличких дверей. Щось думає, а потім стукає.
- Чете Космовичу! Чете Космовичу! – судячи по голосу, вона перелякана.
Чет спить у ліжку. Не відразу чує її голос.
- Що? – Чет підводиться на лікті. – Що трапилося?
- Капітан Калінін прийшов! П’яний! Погрожує двері гранатою висадити! – тараторить медсестра.
- От чорт! – Чет починає швидко одягатися. Він звик бути готовий вставати будь-коли, то увесь одяг акуратно складений, чоботи поруч, хвилина і Чет вже виходить. Його чекає медсестра. Тремтить вся.
- Ви вибачте, Чету Космовичу, він до мене прийшов, але він коли п’яний, то дурний. Я його боюся.  
- Та нічого, Лідо, нічого. Залишайся тут, я розберуся.
Чет поспішає до дверей. Раніше шпиталь охороняли. Але вже два роки пройшло після війни. Все навколо зачищено, та ще й поруч стоїть військова частина. То охорону зняли.
- Відкривай, блядь така! Відкривай, суко! Я знаю, що ти тут! Я тобі покажу, як бойового офіцера за ніс водити!  
Чет відкриває двері. Бачить капітана Калініна. З палаючими очима, від нього тхне шнапсом.
- Що треба? – питає Чет.
- Де Лідка? – трохи здивовано питає Калінін, який чекав побачити гарненьку медсестру, а не цього лікаря, відомого важким характером і не менш важкими кулаками.
- Лідія Іванівна відпочиває після зміни. Ще питання є?
Чет спокійний, якийсь навіть зневажливий і це дратує Калініна, який всю війну на передовій, був двічі поранений, одного разу контужений, бойовий офіцер, а те вертихвістка робить з нього дурня!
- Нехай вийде сюди! – кричить офіцер.
- Вона не хоче. – Чет все такий же спокійний.
- Що?
- Вона хоче відпочити.
- Відпочити? Що, блядина, заморилася їбатися з ким попало? Хай йде сюди! Курво, виходь! – кричить офіцер.
- Тобі теж краще піти та проспатися. – каже Чет, у якого починає сіпатися праве око.
- А ти хто такий, щоб мені вказувати? – вибухає капітан. – Ах ти ж щур тиловий! Всю війну просидів на дармовому спирті, тільки і робив, що медсестер лапав, а тепер ще мені указуєш! Та я кров проливав! Чуєш, кров! – кричить капітан. Чет мовчить. – Лідку сюди! Швидко! Виходь, хвойдо! Виходь!
- Слідкуй за тим, що кажеш! – якось важко, скрізь зуби каже Чет.
- Не твоя справа, захисник фашистський! – капітан зненацька вихоплює пістолет. – А ну Лідку сюди! – наставляє на Чета, той дивиться на дуло, потім на капітана. – Ти що, не почув, падло? Лідку сюди! Курва! З тиловими різними їбеться, а бойовим офіцером нехтує! – кричить Калінин і тицяє пістолетом в Чета.
- Товаришу полковнику! – витягується той, руки по швам і дивиться кудись за спину капітану. Калінін оглядається, Чет кидається на нього, одною рукою хапає за руку з пістолетом, іншою за потилицю, б’є обличчям об кам’яний мур. Б’є сильно, Чет міцний та рослий, б’є кілька разів. Капітан непритомніє. Чет забирає пістолет, тягне капітана у підвал. В пусту камеру де раніше, мабуть, тримали слуг, які проштрафилися. Запирає на замок, ключ бере з собою. Коли виходить нагору, його зупиняє Ліда. Вона все ще тремтить від страху.
- Вибачте, Чете Космовичу.
- Та нічого.
- Я йому жодних приводів не давала, ви не думайте.
- Лідо, він п’яний дурень. Нехай проспиться і все.
- Він же вас вбити міг. – вона починає плакати. Вона доросла дівчина, вона працює у фронтовому шпиталі з сорок другого, чого тільки не бачила, а зараз ось плаче. Чомусь їй так хочеться побути слабкою у його присутності.
- Не треба, Лідо, не треба. – Чет плескає її по плечу, розвертається і уходить у свою кімнату. Колись там жив дворецький цього замку. Зали, де жили пани, віддали під палати хворим, а обслуговуючий персонал шпиталю живе у приміщеннях для прислуги.

- А ти красива. – слідчий сідає поруч з Мірою. Кладе їй руку на коліно. Вона вся тремтить, дивиться кудись в бік. У неї на обличчі кілька синців. – Красива. Ти мені одну знайому нагадуєш. Вона вчителькою була, її ваші вбили. Прихвосні фашистські. Чуєш? – він бере її за підборіддя і повертає обличчям до себе. – Дивися в очі. – він так і тримає її за підборіддя. Про себе думає, що вона занадто худа, він любить жінок у тілі. Але хіба оце відчуття влади над нею не збуджує більше, аніж розкішне тіло? Відчуття, що він зможе зробити з нею все, що захоче. Тут і зараз. Він уже третій рік у слідчих органах, то знає, що можна, а що ні. От зараз йому можна з нею майже все. І від цього так хвилюючи-солодко. – Як тебе звати?
Він знає, як її звати, він же читав матеріали справи. Просто йому подобається її голос. Та вона мовчить, тільки тремтить.
- Не чую. – він стискає пальці на її підборідді. Струшує її голову. – Кажи.
- Міра. – ледь шепоче вона.
- Міра. – посміхається він. – Ну то й що, Міро, будемо розповідати чи ні?
Він відчуває її страх і аж губи облизує. От капітан Квасов, той би не чикався, той би повалив її на стіл, задрав би спідницю і швиденько зґвалтував би. Бо капітан Квасов груба і неосвічена людина, нічого не розуміє у стосунках з жінками. Тварина. Ось він, старший лейтенант Нестеренко, він інший. Він і книги читає і з Німеччини вивіз кілька колод порнографічних карт, з яких знає, що жінку можна використовувати дуже і дуже різноманітно, а не то, що вставив, вийняв і тікай.
- То як, Міро? – його рука сповзає з підборіддя на шию. В неї приємна тонка шия. От він узявся за неї і відчуває себе королем світу. Вся вона в його руці. От зараз добре її трохи подушити, щоб вона відчула, зрозуміла, хто її господар. Йому хочеться, щоб вона заплакала. Сльози на його щоках, а потім щоб стояла на колінах і просила вибачення. Ноги цілувала. Його завжди вичищені до блиску офіцерські чоботи.
Він стискає руку, Міра починає хрипіти, вона вже геть перелякана, вона боїться і поворухнися, от вже й сльози. Він збирається поцілувати її, бо немає нічого кращого в світі, аніж цілувати перелякану жінку, яка вся у твоїй владі, та гримлять двері. Слідчий забирає руки і підводиться.  – Ну так що, будемо розмовляти? Немає ж сенсу впиратися. Банду, якій ти носила харчі, ми розгромили. Двадцять трупів он привезли. То кажи, хто давав харчі, хто підтримував бандитів?  
- Я не знаю. Ми по гриби ходили. – шепоче Міра.
- Ти що мене зовсім за дурня маєш! – гримає слідчий на вухо Мірі. Стоїть у неї за спиною і кричить. – Які гриби серед літа! Ану кажи!
Капітан Квасов, який щойно зайшов, хитає головою.
- Цю сучку криком не залякаєш, її побити добряче треба. Так, Міро? – Квасов посміхається і підходить до дівчини. У Міри починається істерика, вона кричить і намагається сховатися, бо до смерті боїться цього дядька. Квасов витягає її та б’є обличчям об стіл. – А ну заспокойся, курво! Ти нам все розповіси!
Лейтенант Нестеренко кривиться. Груба робота. Великого розуму не треба, щоб побити тендітну дівчинку. А він би міг дотиснути її без цього, міг би красивою грою на нервах зламати! Плює і запалює цигарку.

Андрій вночі крадеться городами. Повзе між рядків картоплі, перед парканом, за яким двір, зупиняється. Прислухається. За хвилину перелазить і ховається біля ґанку. У вікно не стукає, бо ж не знає, хто там у хаті. Чекає, поки хтось вийде до вітру. Ага, ось кроки, гримає засув, виходить чоловік. Андрій пізнає дядька Петра. Той йде до купи гнию біля сараю. Чутно, як струмить сеча, дядько задоволено крекче. Андрій чекає. Коли дядько повертається, пошепки окликає його. Той лякається, придивляється у темряву.
- Хто тут?
- Це я, Андрій.
- Андрію?
- Так, Андрій.
- Ти живий? – дивується дядько.
- Живий.
- Вас же оточили?
- Проривалися з боєм. У хаті чужі є?
- Немає.
- Мені б поїсти та відпочити трохи. А потім піду.
- Заходь. Тільки лізь відразу на горище. Щоб діти не бачили. Ти ж розумієш, діти, їм язика не вкоротиш.
- Добре. – киває Андрій.
- Зараз драбину поставлю. – дядько заходить, ставить драбину до лазу на горище. Андрій залазить туди. Дядько приносить поїсти. Андрій жадібно їсть картоплю з салом. Дядько дивиться на нього. – А ми вже тебе і пом’янули. Бо сказали, що всі загинули з вашої чоти.
- Хтось нас зрадив. – каже Андрій і жує.
- Зрадив?
- Совіти знали, куди йшли, де криївка. Ми їх відволікти намагалися та куди там. Хтось зрадив, це точно.
- Совіти позабирали всіх родичів, тих, хто загинув. Кого впізнати змогли. Бо, кажуть, кілька хлопців висадили себе у повітря, так що лише шматки. А у кого цілі трупи, то впізнали і всіх родичів забрали.
- І куди?
- В Сибір. А мо і розстріляють, різне кажуть.
- А Б’янко що? Ходив у них біля хати, темно там.
- Їх теж узяли.
- За що?
- Міру ж схопили. Коли вона від вас поверталася. Богдану Зенківську вбили, а Міру схопили.
Андрій перестає жувати.
- Схопили?
- Ага. За день до того, як на вас напали. Дівчата втекти хотіли, так вони Богдану застрелили, а Мірку схопили. Потім приїхали до села і обидві родини забрали. Ось так.
Андрій згадує Міру. Її білу шкіру, її срібний голос, її оте біляве волоссячко. І тепер вона в лапах тих катів. Хіба Андрій не знає, що воно роблять з полоненими? Ще у сорок п’ятому він брав участь у нападі на енкавеесівську тюрму. Звільнили кілька десятків своїх. Так сімох довелося на ношах таскати, бо було скалічені катуванням. Андрій аж стогне. І бере його страшна злість. Хочеться помститися, хочеться вбивати совіти, різати їх по-живому.
- Пішов я. – каже Андрій.
- Та куди ти! Хоч доїж! – каже дядько. – Відпочинь.
- Ні!  
Андрій зникає у ночі. Йде до школи. Там горить кілька ліхтарів. Переговорюються солдати. Завтра з ранку вони переїздять, бо задача виконана – банда розгромлена, робити у цьому селі більше нічого. Зненацька через паркан щось перелітає і гупається на землю.
- Якого хера? – дивується хтось з солдатів, далі вибух.
- Тривога! – вартові починають стріляти в темряву, кричать поранені, щось наказують офіцери. Андрій тікає у ліс. Там ховається в хащі і виє від болю та розпачу. Згадує Міру. Уявляє, що совіти з нею зроблять. А потім розстріляють! Його Міру! Розстріляють, бо вона нічого не розповіла, не зрадила! Ні!

Чет сидить в камері. У сорочці і кальсонах. Відкриваються двері, заходить чоловік у формі полковника, Чет підводиться, стоїть струнко.
- Сідай. – полковник кривиться. – Знову вліз у гівно? Загорулько, ну що тобі все кортить, що ти все шукаєш пригод на власну дупу?
Чет мовчить.
- Якого ти підняв руку на бойового офіцера?
- Він поводився не правильно.
- Що там не правильно! Прийшов до баби, а вона давай вийобуватися! Ти хоч чого туди поліз?
- Він був п’яний, погрожував пістолетом.
- А чим йому погрожувати? Віником? Він же офіцер!
Чет мовчить.
- Чуєш, Чете, мені ж важко тебе витягувати. І в перший раз було важко, а зараз й поготів! – сходить на крик полковник.
- Якщо винен, то нехай мене покарають. – бубонить Чет.
- Дурень! Та тебе ж посадять! У табори поїдеш! Розумієш?
Чет мовчить.
- І чого ти на бабах такий повернутий? Завжди їх захищаєш? Тоді тих кобил німецьких захищав!
- Не можна ґвалтувати.
- Що не можна? Та ти знаєш, що німці витворяли? Якби вони твою родину вирізали б, тоді б подивилися, чи можна чи ні!
- Немає у мене родини. – каже Чет.
- Як немає? – дивується полковник. – Ти що, сирота?
- Ні, просто померли всі. Ще до війни.
- Ото ти і не розумієш нічого! Ми переможці, ми кров проливали, то маємо право відплатити! І на жіночу увагу маємо право! А ти лізеш, куди не треба. То німок захищаєш, то блядь якусь зі шпиталю.
- Вона не блядь! – аж сіпається Чет.
- Ну я б ще зрозумів, якби ти з нею жив і вступився! За свою бабу! Але ти ж і не жив з нею! Ну чого ти поліз? Ти ж знав, що на тебе і так скоса дивляться! Так ні! Вдарив офіцера! Забрав зброю, кинув у підвал! Все обличчя розбив! Це ж трибунал!
- Він поводився неправильно. – повторює Чет.
- А сто бісів твоїй матері! Ну ти і впертий! Ну як бик! – полковник плює на підлогу. – Готуйся до найгіршого. Що можу, те зроблю, ти мені все ж таки життя врятував. Але я не чарівник.
Полковник уходить. Чет сідає на нари. Згадує свою родину. Батьків та сестру. Вони були з села на Посульщині. Продали свиню, щоб пошити йому пальто на зиму, коли він поступив у Харків до медичного. Поступив за пільгою, як представник села. Його знань з обшарпаної сільської школи не вистачило б, щоб перегнати міських. Але пільга і він поступив. Поїхав би і в кожуху, але батьки сказали, що куплять пальто. Як же, в місті, студент і без пальто? Він те пальто беріг, воно й досі у нього було. Наступного року сестра Катя написала, що дуже сутужно на селі з харчами. Він і сам чув, що по селах голодно зробилося. Він почав посилки слати. Щоб заробляти хоч трошки, влаштувався санітаром у лікарню. На половину зарплатні сам жив, на іншу купував харчі і слав посилки. Навесні поїхав додому, а там пуста хата. Голова колгоспу відвіз до пагорбу, де крейду добували. Печер там багато вирито було і в тих печерах ховали людей. Яких багато померло від голоду. У їх селі половина хат спустіла. І Четова хата теж.
Подробиць він так і не дізнався. Виходило, що не доходили його посилки. Десь крали їх по дорозі. Мабуть, на пошті. Бо ж і листів не приходило з дома. А поштарка, коли побачила Чета, то відвернулася і балакати не схотіла. У неї семеро дітей було і всі вижили. Тільки у голови та у поштарки усі вижили. Згадує сестру. Маленьку, худеньку, біляву, з зеленими очима. Вона така була стрімка, не ходила, а бігала. І співала добре. Зранку вийде буряки полоти і затягне пісню. І ото до обіду робить і співає. Чет так її слухати любив і тоді гірко плакав за нею. Досі її згадував. Дві фотографії мав, інколи дивися їх і ридав, як дитина. Зараз ті фотографії у кімнаті залишилися. Але і без фотографій Чет легко сестру уявляє і сльози вже течуть.

- Здавайся, суко! – кричить офіцер, що сховався за кам’яним парканом кладовища. Поруч з ним ще з десяток совіцьких солдатів. Оточили каплицю у якій сховався Андрій. Він поранений. – Здавайся, кажу! Не втечеш!
- Пішов ти! – кричить Андрій. Стріляє. Дивиться, що набоїв трохи більше десятка. Останній залишить для себе. От хоча б кілько совітів прихопити з собою на той світ. Але сховалися за парканом і не висовуються. Обережні, знають, що нікуди їм поспішати. Он вже чутно гуркотіння. Танк їде дорогою до цвинтаря.
- Ну, як хочеш! – кричить йому офіцер. – Ми тебе танком задавимо!
Андрій скрегоче зубами. Проти танка нічого не зробиш. Ось зупиняється він, повертає дуло. Андрій стріляє, сподівається попасти у щілину наводчика, та марно. Постріл танкової гармати. Снаряд вивалює шматок стіни. Андрія завалює каменюками та пилом. Солдати кілька хвилин чекають, потім біжать до каплиці. Витягають Андрія.
- Живий, стерво. – кричать солдати.
- Добити його? – питають у офіцера.
- Та ні, везіть у штаб. Може щось розповість.

- Товариш генерал, він же всю війну у шпиталі, він же сотням, тисячам життя врятував! – переконує полковник своє керівництво.
- Все одно не можна на бойового офіцера руку піднімати!
- Він же сам, як бойовий офіцер! Коли в Чехії німці проривалися, ціла колона вийшла на шпиталь, а він оборону очолив! Я сам все бачив!
Чет робить операцію, коли поруч стрілянина, забігає солдат з автоматом:
- Німці! Німці!
Чет кидає скальпель. Вибігає з намету, де робить операції. Бачить, як кілька десятків солдатів, що охороняли шпиталь, збираються тікати, бо он же кілька танків і вантажівки німецькі.
- Стояти! – кричить Чет. Вихоплює у солдата автомат, дає чергу над головами. – Зайняти позиції! Всім легкопораненим узяти зброю! До бою!
Солдати повертаються в окопи. Дивляться, як сунуть німці. Біда в тому, що шпиталь стоїть при дорозі. Навмисно так поставили, щоб підвозити поранених легше. А тут ці німці. Звідки вони в тилу? Фронт ще пішов далі кілометрів на двадцять.
Чет починає стріляти, цілиться по вантажівкам. З них висипається піхота. Танки ревуть і розповзаються з дороги. Їдуть і стріляють. Чет підтаскує до себе ящик з гранатами. Чує гурчання танкового двигуна вже поруч. Кілька солдатів, з тих, хто недосвідчені, призвані тільки нещодавно, не витримують і біжать. Їх січуть з кулемета. Чет вичікує ще кілька секунд, потім смикає чеку, висовується з окопу і кидає гранату під гусеницю одного з танків. Ховається, вибух, гуркотання вже над головою, багатотонна маса сунеться в окоп і починає там буксувати. Стрілянина. Он підбили ще один танк, інші починають відходити. Потім з’являється кілька Т-34. Німці починають тікати, бій котиться подалі від шпиталю. Солдати дістають Чета з-під танку.
- Живий?
- Живий! Живий лікар!
Чета тягнуть до санітарної машини, щоб відвести в інший шпиталь, бо від цього, після обстрілу мало що залишилося.
- Сам танк підбив! Ось вам і лікар! Розумієте? Очолив оборону шпиталю, відбив атаку, власноруч підбив танк, німця не пропустив! – захоплено каже полковник і дивиться на генерала. Той відвертається. Потім каже:
- Ти ж сам знаєш, у чому труднощі. Якби не той випадок, то владнали б справу. Але це ж виходить, що у нього звичка така руку на бойових офіцерів піднімати. І за що? Тоді німців поліз захищати, тепер блядь якусь. До того ж походження у нього підозріле.
- Яке там підозріле – у нього батьки селяни!
- Загинули від голоду. Там деякі складнощі були на Україні. Може це він сприйняв не правильно і затаїв щось?
- Та ні, він радянській владі відданий! Він же член партії!
- Вже ні. Наказано його виключити.
- Як виключити?
- А так. Виключити і все.
- Але ж…
- Без усяких але ж.
- Товаришу, генералу, він же мені життя врятував. Пам’ятаєте, коли попав я у засідку бандерівську? Три кулі в животі! Вони ж мене і добивати не стали, бо вирішили, що і сам подохну. А Загорулько мене витягнув. Ну от якби він проти радянської влади був, то невже б те робив?
- Так, полковнику. Я тебе почув, але див не обіцяю. Можеш йти.

- А тебе за що? – гримотять колеса переповненого вагону. Жінок везуть до Сибіру. Сплять по черзі, бо не вистачає місця. От зараз черга Міри стояти і вона стоїть, хоч ноги підламуються від того стояння. Поруч якась жінка, питає. Міра ще в тюрмі навчилася, що правди казати не можна.
- Та ні за що. Я в ліс з подругою пішла, за грибами. Літо таке дощове було, що грибів багато. А нас схопили, подумали, що ми їжу в ліс носили. Але я за грибами.
- А. - каже жінка.
- А тебе за що? – через деякий час питає Міра, яка сподівається, що може у розмові час, коли треба стояти, пройде швидше.  
- За те що з німцем гуляла. – шепоче дівчина. – Наче в мене вибір був. Мій брат молодший, Сашко, він з підпільниками злигався, листівки клеїв, його спіймали, розстріляли б пацана. Я пішла до коменданта, просити. Те та се, поговорили, а він чоловік такий приємний, трохи по-нашому розмовляв, пригостив мене цукерками, вином. Наступного дня квіти навіть подарував. Я вже і забула за війною, щоб мені квіти дарували. Ну і почалося. Добре мені з ним жилося, що там вже казати. А коли відступати німці стали, я попросила хоч з міста мене вивезти. Він добрий був, вивіз, до Києва. Там я і залишилася, коли наші прийшли. Влаштувалася на роботу, кімната в мене своя була у гуртожитку. А потім до нас на фабрику прийшов кореспондент. Ми були передовики, то сфотографував усю бригаду і в газету. Я ж, дурна, і не подумала, щоб сховатися, посміхалася. А мене впізнали, написали донос, заарештували. Я нічого ж поганого не робила, нікого не зраджувала, але сказали, що винна, ось в Сибір послали.
Дівчина зітхає. Міра теж. Ось вже їх черга лягати. Прямо на дошки вагону. Чим далі їдуть, тим холодніше, то жінки притискаються одна до одної, як бджоли у вулику, щоб хоч якось зігрітися.
- А Сашко то мого таки вбили. Він бомбу на вокзал приніс. Хотів потяг висадити, а його розкрили. Побіг, а його застрелили. Сімнадцять років хлопцю і пожити не встиг. Ох, горечко. – шепоче дівчина.

Відкриваються двері у камеру, в якій лежить Чет. Він підхоплюється, стає струнко перед полковником. Той кидає йому на нари купу одягу. Чет здивовано дивиться.
- Чого вирячився, одягайся! – гримає полковник.
- А що трапилося?
- Випускають тебе.
- Випускають?
- Випускають, випускають! Одягайся швидше, потяг тебе вже чекає.
- Який потяг?
- Дальній. Одягайся! – наполягає полковник.
- Та що ж трапилося?
- То трапилося, що відпускають тебе, але повинен ти поїхати звідси подалі.
- Як подалі?
- Щоб на очах не муляти. А то таки посадять тебе, згадають усі подвиги.
- Я не хочу…
- Мовчати! Одягайся швидше, це наказ!
Чет починає одягатися. Полковник дивиться на нього.
- Скажу чесно, не я тебе витягнув.
Чет дивиться на нього.
- Не я, не я. Я намагався, але посадили б тебе. Але Лідка твоя, вона виявилася розумніша. Пішла в штаб, когось там за яйця прихопила і відпускають тебе. В мене знайомий в Сибірі, в управлінні таборами працює, він казав, що йому лікарі дуже потрібні. От туди і поїдеш.
- В Сибір?
- В Сибір, в Сибір! Краще туди лікарем їхати, чи ув’язненим.
- Як в Сибір?
- А так. Швидше одягайся, у нас часу зовсім мало.
Полковник аж починає допомагати Чету, який стоїть ошелешений, ледь руками рухає. Нарешті одяглися, виходять, полковник веде Чета до воріт, за якими його віліс.
- Сідай. Поїхали, Ванько! – наказує водію.
Віліс мчить хорошими німецькими дорогами, які навіть війна не дуже то попсувала.
- Я всі твої речі он у валізу зібрав. А оце у наплічнику це харчі тобі на дорогу. Їхати ж тиждень. Спочатку до Москви два дні, потім пересадка. Щоб зуби на полицю не поклав, жінка моя харчів тобі зібрала. Спочатку з’їси зайця тушкованого, потім паштет, а потім вже сало та яйця. Бережи наплічник, кажуть, у потягах зараз крадуть дуже. Чуєш?
Чет киває головою.
- Я розумію, що зайці тобі вже поперек горла стоять, але нічого.
У місцевих німців забрали всю зброю, то в околицях розвелося багато зайців. Всі офіцери ходять на полювання, приносять по десятку, по два, забезпечуючи родини м’ясом. Всім та кролятина набридла, але пайок у офіцерів небагатий, то вимушені їсти, що є.
- Ось тобі лист то мого товариша. По ньому він тебе візьме на роботу. Ось документи. Теж бережи. А ось гроші на перший час. Вибач, що небагато так, скільки є.
- Дякую.
- Нема за що. Тільки хоч в Сибіру за голову візьмися і не лізь куди не треба. Бо кожного разу тобі така Лідка не зустрінеться. Чуєш?
- Так.
Віліс зупиняється біля вокзалу, там вже стоїть потяг. Він везе майно, яке у якості репарацій вивозиться з Німеччини. Кілька вагонів в потязі для солдат і офіцерів, які повертаються на батьківщину. Полковник вибив одне місце для Чета.
- Ванько, бере валізу!
Утрьох тягнуть Четові речі до потяга, заносять у вагон. Не пасажирський, а вантажний, замість полок звичайні нари. Полковник плескає по ним долонею.
- Умові спартанські, ну, тобі ж і не звикати. – посміхається до Чета. Той киває головою. – Ну пішли, викуримо по одній, бо скоро вже відправлення.
Стають на пероні, тільки запалюють цигарки, коли з’являється Ліда. Полковник з водієм відходять, залишаючи Чета з нею. Дівчина червоніє. Вона гарненька, чорноволоса, з рум’яними щоками.
- Добрий день, Чете Космовичу.
- Привіт, Лідо.
- Дякую, що ви тоді мені допомогли.
- Тобі теж дякую, Лідо.
Вона червоніє, якось невпевнено мне руки.
- Хочете, щоб я за вами поїхала, Чете Космовичу? – вона дивиться на нього і в погляді тім надія, якщо не прохання.
- За мною? Я ж в Сибір, Лідо.
- Я знаю.
- Там клімат поганий. Табори, зеки.
- Я знаю. – вона киває головою. Чекає.
- Там важко.
- Ніде не легко, Чете Космовичу. А ви, ви – хороша людина.
Чет думає, коли дають команду по вагонам.
- Слухай, Лідо, давай так. Я коли приїду на місце, трохи обживуся, напишу тобі. Добре?
- Напишете? – вона дивиться на нього і ледь не плаче.
- Напишу. – він каже це і дивиться їй в очі. Вона відразу починає посміхатися. Кидається до нього, палко цілує, шепоче:
- Щасливої дороги. Я чекатиму на лист. – тікає.
Вона, наче і не така вже худенька, але така вже швидка у рухах і така хвилююча у своєму щасті, що всі аж крекчуть, коли дивляться на неї.
- Ну давай, Чете. Щасливої дороги. Напиши, як приїдеш. – каже полковник.
- Дякую за все. Напишу. – каже Чет.
- Її дякуй. Їй.
Вони обнімаються і Чет плигає у вагон, який вже рушив з місця. Махає рукою. Важко дихає. Коли перон зникає, закурює. Щось собі думає.

До бараку йдуть троє зеків з їдальні. Двоє тягнуть казанок з супом, ще один підніс з пайками хліба. Цілу гору. Підходять до бараку, там вже вишукувалася ціла черга. Першим стоїть Шкет. Молодий злодій. Кажуть, що його батьків посадили по 58-мій, Шкет залишився жити з бабусею, став красти, його посадили. У таборі він шестерив для Міші Астраханського, відомого злодія. Міша з почтом займав найкращі нари біля пічки. Самі за хлібом не ходили, посилали Шкета. Ось він набрав два десятки паєк і біжить з ними. Біжить обережно. Знає, що перед ним хліб носив один хлопець, якось зачепився, упав, виваляв хліб у пилюці, так його вбили. Закони тут прості і жорстокі.
Зеки гиготять, шістки розпалюють вогонь у пічці, чистять металеві дрючки на яких жаритимуть хліб Міші та його людям. За супом не ходять, бо кому потрібні ті мутні помиї, які роздають замість супу? У Міші та його людей вистачає їжі. І цукор і чай і маргарин, цигарки. Вони живуть краще всіх, бо всі їм винні. От зараз прості зекі желіпають суп, а хліб – ні. Хліб відносять Міші. Бо як не віднесуть, то його люди битимуть. Можуть і вбити. Вони тут господарі, проти яких ніхто і не пискне. А як пискне, то вмить заштрикають його тими самими дрючками, на яких зараз жарять хліб.
У кутку бараку сидять з десяток новеньких, яких тільки привезли. Серед них і Андрій. Вони всі з Західної України. Сидять і їдять. Суп з хлібом. До них підбігає Шкет.
- Куди хліб жрете! А ну сюди його! – він тримає в руках поділ сорочки, куди треба складати хліб. Але хлопці їдять. – Ви що, не зрозуміли! Тварі політичні, зрадники йобані! – кричить Шкет, розпаляючись, щоб здолати страх перед цими впевненими хлопцями.
- Іди звідси. – каже дядя Богдан. Він очолював чоту на Закерзонні, досвідчений боєць. Дивиться на Шкета і той тікає. Біжить до пічки.
- Вони хліб не віддали! Самі жеруть! Самі! – бубонить Шкет.
- Рот закрив! – наказує Міша. Підводиться. З ним і його люди. Десь півтора десятка. Вони звикли володарювати у бараці, а тут хтось йде проти них. Якісь новенькі. Нічого, зараз замочать одного-двох і навчать життю.
Йдуть до хлопців у кутку. Весь барак замовкає, навіть їсти перестають, відвертаються, щоб зайвого не бачити. Усі розуміють, чим все закінчиться. Проти кримінальників не попреш, вони завжди сильніші за політичних.
- Хто такі? – питає Міша, коли зупиняється біля новеньких.
- Люди божі. – відповідає дядько Богдан.
- Хліб весь мій. – каже Міша. – Його треба мені віддавати. Інакше я сам візьму. Якщо треба буде, так і з животів виріжу. Зрозуміли?
Міша дивиться на цих новеньких і дивується, як он вони притиснулися один до одного. Зазвичай політичних легко здолати, бо вони усі сам по собі. А тут он разом.
- Не чую відповіді. – каже Міша  і стискає свій залізний дрючок, яким відправив на той світ багато людей. Міша вже збирається дати команду і напасти. Його людей більше і вони озброєні, вони переб’ють цих мудаків, які насмілилися не підкоритися.
Зненацька дядько Богдан плескає недоїденим супом в обличчя Міші, а потім б’є його по голові. Міша падає. Новенькі хапають дошки з нар, які вони заздалегідь відкрутили і починають лупцювати ними кримінальників. Андрій вихоплює заточений гвіздок і б’є Мішу у живіт. Панахає по діагоналі. Міша верещить і цей вереск примушує кримінальників відступити. Новенькі б’ють їх по всьому бараку. Потім з’їдають піджарений хліб. Рештки дядя Богдан наказує роздати найбільш слабким. Коли прибігає охорона. Мішу і кілька трупів уносять. Андрія та його товаришів забирають у штрафну зону.
(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64893698692322 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …