Академічний обласний театр ляльок, що розташований на першому поверсі звичайнісінької п’ятиповерхівки, не має у своєму складі жодного академіка. Приміщення мистецької цитаделі ззовні нічим не відрізняється від гастроному, який знаходиться поруч. Зсередини ляльковий також не надто привабливий. Він затісний, як для театру. Гримерка спільна для акторів обох статей, на сцені немає вентиляції від чого в спекотні літні дні митці втрачають свідомість. У маститих акторів – заслужених та народних артистів, майстрів сцени, акторів вищої категорії уже давно не блищать очі, не запалюється уява під час пошуку характерів героїв.
Лялькарі відіграють на автопілоті, скидають ляльок на купу та швидко телепортуються до акторської, аби підкріпитися перед наступною виставою.
На столику - пластмасова пляшка з написом «Поляна Квасова». Обмиватимуть отримання звання. Сьогодні у театрі стало на одного «Майстра сцени» більше. Акторський склад значно жвавішає, нарізаючи ковбасу й відкриваючи шпроти. Тісненько всідаються один біля одного. Наливають. У сусідньому під’їзді мешкає тьотя Валя, прихильниця театрального мистецтва. Вона знає весь творчий склад в обличчя. Ця жінка жене самогон. «Навіть артисти беруть» - тьотя Валя використовує цей вислів для простих смертних, як рекламу. Молоді артисти другої категорії та допоміжного складу ніяковіють та не наважуються пити на рівних з світочами провінційної сцени…
«Ну, хто ти такий?» - найпопулярніше театральне питання. Звучить майже як «Бути чи не бути». Використовується митцями вищих каст по відношенню до митців нижчих каст. Вживають: народний, принижуючи заслуженого, заслужений – майстра сцени, майстер сцени каже це акторові вищої категорії, актор вищої категорії – акторові першої категорії, перша категорія – другій категорії, друга – допоміжному складу. Застосувати цю ідіому до народного може лише начальник управління культури.
Ще учора Вікторія Зозуля була ніким, а сьогодні вона – «майстер сцени».
Вікторія, похитуючись, тримає переляканого Вітю - актора початківця за барки й домагається, аби той признався хто він такий.
- Вікторіє Давидівно, це я - Вітя! – він думає, що прима його не впізнає.
- Ти нездара! – підсумовує Віка, обнімає хлопця й розмазує йому по мармизі свою огидно-рожеву помаду.
- Зараз дадуть третій дзвоник. – переживає Вітя.
І є чого нервувати. Вікторія Давидівна – головна героїня – фея Алду. Голос дозволяє 50-літній актрисі грати загадкових фей, ніжних принцес, наївних дівчаток та навіть норовистих хлопчиків. Театр ляльок – це малий храм Мельпомени (дача), де актор при усій своїй популярності може залишатись невпізнаним, ховаючись за ширмою.
Вітя під ліктик супроводжує Вікусю тісним коридором на сцену. Інші актори трохи в кращому стані, ніж винуватиця пиятики. Вони, принаймні, здатні пересуватись в просторі п’ятнадцяти квадратних метрів. Швиденько радяться, що будуть робити з Вікторією Давидівною.
На Вітю покладено дуже відповідальне завдання: закинути собі на плечі п’ятипудового майстра сцени й рухатись, згідно режисерським мізансценам. Ляльку доручають актрисі Олені з допоміжного складу. Вона давно рветься до ролей. Помічник режисера патетично вкладає Олені до рук ляльку, щось говорить про швидкий ввід у виставу і, взявшись за голову, всідається на стілець в кутку сцени. Олена має лише тримати ляльку. Слова - на совісті Вікторії Давидівни…
…Маленькі глядачі з подивом та захватом спостерігають за колізіями героїв, переживають разом із ними, плескають у долоні. Дорослі час від часу вловлюють дисонанс у деяких сценах, але не надто заглиблюються у критичні роздуми. Сміються. Не до сміху лише Віті та Олені. У хлопця по спині струмками тече піт. Його підштовхують з різних боків, вказуючи на напрямок, куди потрібно волокти Вікторію Давидівну. Перелякана Олена нервово махає тростинами, причіпленими до ляльчиних рук. Фею помітно для глядача трусить, вона весь час нахилена вправо, ніби має одну ногу коротшу за іншу. Вікторія ж Давидівна на те й «майстер сцени», аби пам’ятати увесь текст. Фея Алду говорить співуче й променисто, доносить до глядача усю суть своєї доброти та ласки.
Після вистави Вікторію кладуть на вузьку лаву в акторській, вимикають світло й лишають у театрі. Під вечір вона приходить до тями та бреде до порожньої своєї оселі. Ніхто на неї не чекає. Дітей вона не завела, бо заважали б актрисі вдосконалювати талант. Чоловіка вигнала, бо був їй не рівня – шофер. Вечорами Вікторія Зозуля відчайдушно виє, істерично кричить та б’ється головою об панельну стіну. «Репетирує» - заздрісно думають сусіди.
Цього дня напилась вона від горя, бо попри радісну подію – присудження звання «Майстер сцени» у Вікторії Давидівни відібрали найдорогоцінніше – роль Снігуроньки в новорічних масовках. Найобразливіше, що віддали Снігуроньку заклятій ворогині Вікторії – 43- річній Ірині Миколаївні Молошнюк.
Як у далекі добрі часи середньовіччя актори театру ляльок сьогодення заробляють собі на життя не лише твердою національною монетою, а й натуральним продуктом.
Стара біло-блакитна «Кубань» везе трупу на новорічні гастролі областю. Актори задоволені, як діти. Вони будуть показувати своє мистецтво в селах. У Ксаверівці – птахоферма, тому чекай на яйця, в Штапівці – млин, буде мука, в Харцунівці – цукровий завод. До того ж у селах не надто опікуються якістю мистецької продукції. Сам факт приїзду артистів збуджує уяву сельчан.
… Найстарший артист театру любить розповідати колегам історію, що сталась із ним наприкінці сімдесятих.
- Приїхали ми оце, як зараз. Розкладаємось, значить. – розповідає Олег Степанович молодняку. Старші бо вже чули-перечули цю оповідку. – Клуб такий нічогенький, щойно збудований. Напевно й туалет усередині. Я саме захотів по-маленькому. Та не питаю куди йти, соромлюсь. Думаю, як це я – артист, та про таке буду питати. Коли вже дуже притисло, упіймав хлопчину, що пробігав повз сценою. Так культурно йому натякаю, де мовляв у вас тут теє місце…е-е-е. А він каже: «А ви дядя артіст?» - і заворожено на мене дивиться. Я з гордістю відповідаю «Так, дитя, я артист!». Тоді хлопчик каже: «А-А-А! Ну то се..іть тут» - та вказує на сцену…
Молоді актори сміються повторюючи останні слова. Народний готується до вистави. Він з турботою складає ляльки, що з ними буде зживатись за півгодини, перевіряє механізми, аби нічого не зламалось та повторює текст. Відповідальний.
Відіграють виставу, тоді святкову масовку та переходять до найсокровеннішого. Банкету. Голова колгоспу неодмінно хоче випити зі всіма артистками на брудершафт. Сільський кореспондент фіксує кожен епізод на мильницю. Молода актриса Олена не бажає піднімати келих, чим ображає митців та їх шанувальників. Вона з сумом споглядає мистецький шабаш. Мама з малолітства готувала її до цієї складної й неповторної професії – акторської. Сама марила сценою, але стала вихователькою у дитячому садочку. І от тепер Олена щиро заздрить матусі…
Глупа ніч… Трупа академічного обласного театру ляльок їде до інших спраглих мистецтва селян. Автобус вщент завалений мішками з цукром, мукою, гречкою. У салоні спекотно, тхне перегаром (який відчуває лише Оленка). Із задніх сидінь - місць для технічного персоналу - лине «Шумєл камиш». У передній частині салону дуже п’яний Олег Степанович намагається вкотре розповісти Ірині Миколаївні, як він починав свій творчий шлях. Ірина Миколаївна розуміє, що невдовзі їй буде поставлено запитання: «Хто ти така?», тому слухає не надто уважно. До того ж її намагається обняти за шию адміністратор Паша.
Народний артист від такої до себе неповаги схоплюється з місця й кричить на весь автобус.
- Хто ви, блядь, такі? Нездари…Нездари...нуль…
З задніх сидінь доноситься «Вєчєрній звон». На черговому «Бом!» Олег Степанович не витримує наруги, продерається на гальорку й плює на технічний персонал – смачно й по-справжньому. Не довго думаючи, звукооператор Степан, у якого влучила слина митця, ввалює народному костистим кулаком по пиці. Той, з трагізмом, гідним короля Ліра, повільно сповзає на підлогу між сидіннями. Там пересиджує до кінця мандрівки. Ірина Миколаївна потай радіє та подумки питає народного «А ти хто, підар?»
Новорічне свято приносить багато радощів дітлахам, а ще більше Дідові Морозові та Снігуроньці. Головні герої Нового Року у кожному клубі спустошують наполовину видані їм мішки з подарунками. Дорости до статусу цих персонажів у обласному театрі дуже важко, а в академічному – взагалі неможливо. Усі вакансії зайняті на довгі роки. Пилип Пилипович, наприклад, сорок років морозить. У цю справу вклав усю свою нервову систему. Він не надто контролює себе при роздачі подарунків – відбивається посохом від знахабнілих, засліплених святом малюків, які намагаються урвати зайву іграшку.
Ролі «новорічної нечисті» виконують найвидатніші актори театру. Підбитий Олег Степанович у масовці – Чорт. Він вискакує з-під ялинки з синьо-червоним фінгалом під оком. Доросла публіка шаленіє, коли чорт щипає за м’язисті зади передових доярок. З натовпу чути: «От дає, чортяка!», «Диви, як око нафарбував, синець ніби справжній».
«Снігуронько! Снігуронько!» - це вже діти кличуть героїню свята на допомогу.
Під гучні фанфари до зали запливає пофарбована басмою чорноока смуглява Ірина Миколаївна у образі Снігуроньки. Після випитого учора очі геть звузились. Ірина густо притрусила повіки синім – під колір костюму. Щоки її палають пекельним полум’ям, ніби артистці є чого соромитись, а важка корона давить на вестибулярний апарат, від чого Снігуронька замість трьох кіл навколо ялиноньки вирулює лише два. Декламує свої віршики, слухає дитячі, трохи розбурхується й уже починає розуміти, що до чого.
Аж тут бабахкають литаври, чуються потойбічні завивання, від яких у дітей ворушиться волосся на спині. Одразу потому до кола, створеного глядачами, проштовхується «Баба-Лиходійка» у виконанні Вікторії Давидівни.
Баба-Лиходійка поводиться зухвало та безсоромно. Виголошує лихі закляття на адресу Снігуроньки, аби зробити її бурулькою, довбешкою та льодяною брилою. Сельчани відчувають правду життя у грі майстрині. Вони завзято плескають у долоні. За десять хвилин Вікторія Давидівна входить у акторський раж та починає імпровізувати.
- О-о-о! – саркастично кричить вона, вказуючи на взуття Снігуроньки. – Снігуронька до нас приїхала на ковзанах. Зараз вона ці ковзани відкине!
Усі переводять погляд на ноги Снігурки. Дійсно замість білих черевичків для онучки Діда Мороза були куплені ковзани фірми «Ботас» та відгвинчені металеві полози.
Снігурка не пасе задніх.
- Не бійтесь діти, Лиходійка така зла, бо вона стара. – ніжно звертається вона до дітлахів.
- Діти! – переманює дитячу увагу на свій бік Баба Лиходійка. – Хіба Снігуронька така чорна?
- Ні! – хоровий вереск. – Біленька!
- То це якась зараза поцупила її наряд! – пускає публіку по хибному сліду Вікторія Давидівна.
Снігуронька відчуває, як її залишають акторські таланти.
- Так! – несамовито кричать діти та їхні батьки, очікуючи на цікаву розв’язку.
Вікторія підбігає до Ірини й з силою зриває із неї корону. Снігурці стає легше фізично, але морально вона розчавлена. Тоді Баба Лиходійка коронує себе. Чіпляє дротяно-фольгову конструкцію поверх розпірханої перуки й у дикому танкові вицибує навколо ялинки.
За лаштунками вирішують терміново випускати головного імпровізатора - народного артиста Олега Степановича, аби врегулювати ситуацію, що вийшла з-під контролю. Той вивалює на середину зали з масними жартами та пачкою справжніх грошей у руці (адміністратор дав сорок гривень мілкими купюрами).
На правах друга, Чорт вручає Бабі Лиходійці відкупного. Та, зрозумівши, що зайшла надто далеко, радіє такій кульмінації, приймає гроші, пхає їх у лахміття, віддає корону збитій з пантелику Снігурці, вклоняється їй до землі та покидає залу під гучні оплески селян.
Уночі, після банкету, задоволені артисти їдуть до міста… У автобусі царює та сама атмосфера, що й попереднього вечора – задуха, перегар, галас. Та тепер Вікторія Давидівна палко обнімається з Іриною Миколаївною. Вони навсібіч вихваляють таланти одна одної, внутрішню та зовнішню красу, силу мистецтва, яке їх поєднує. Олег Степанович залишив своє коронне місце у перших рядах автобуса. Він примостився мало не на колінцях у Степана-звукаря. Технічний працівник рвучи на собі сорочку признається в любові до великого артиста Степановича. А той, слиняво цілує звукорежисера в спітнілого лоба. У автобусі панує передноворічна ідилія.
Раптом Вітя – актор-початківець встає зі свого місця. Хитання автобуса передаються йому вдвоє, бо п’яний. Він набирає повні груди повітря. Добре поставленим баритоном звертається до Оленки:
- Хто ти ТАКА?..
- А хто ТИ такий? – чути веселий голос з задніх сидінь.
- А ти? – інший, не такий життєрадісний.
- Хто ви ВСІ такі? – перекрикує усіх народний, та його голос тоне в високих жіночих:
- Хто ти ТАКА?
- Хто ТИ така?
Тверезий шофер «Кубані» на прізвище Муха вдивляється у чорноту за лобовим склом, спльовує у прочинене віконце, почісує потилицю та посміхаючись протяжно говорить:
- АРТИСТИ!!!
