6.
Отець Миколай порався по господарству. Скрипнула хвіртка і на подвір’ї з’явився Владислав Юрійович.
– Здоров, Миколаю! Чим займаєшся?
Отець витер руку об штанину й протягнув її товаришеві:
– Ось, вирішив помити свою стареньку, завтра на службу їхати, а грязюка аж на вікнах. Ти яким вітром тут, друже.
– О-о-о! Миколаю, мій вітер здалеку дує – аж з Європи.
– Ти що з-за кордону приїхав? Ну і жарти у тебе, Владиславе. – батюшка нервово зареготав.
– Ні, Миколо, не я з Європи, а вітер. Я вчора отримав листа від професора лондонського університету генетики Роберта Макдейна.
– Ого! До якого ти світила достукався. І що він тобі пише? – поцікавився.
– Ти, Миколаю, не поспішай, ось лишень послухай.
«Доброго дня, шановний Владиславе Поліщук.
Ваша історія мене дуже зацікавила, і , якщо інформація достовірна, а головне, має наукове підґрунтя, то я буду вдячний вам, якщо ви з вашою пацієнткою якнайшвидше прибудете до Лондона. Фінансову і візову підтримку з свого боку гарантую. Перешліть якнайшвидше матеріали запису УЗ- дослідження, і я зв’яжуся з вами для подальшої співпраці.
Щиро ваш, д-р Роберт Макдейн.»
Поліщук стояв перед своїм давнім товаришем, вишкіривши великі жовті зуби, наче йому зараз лавровий вінок на голову мають покласти, і чекав як Миколай з радісним криком кинеться йому на шию, але нічого подібного не відбулося.
– Ми з тобою тепер знаменитими станемо! Чуєш? – не вгавав він, – може й грошенят заробимо... – додав коли вже геть очманів від Миколиної байдужості до почутого.
– Стривай, Владиславе, я теж хочу тобі новину повідомити.
– Що за новина? З Ганнусею щось сталося?
– Ні, тобто нічого поганого. Три дні тому до неї приходив ангел Господній.
– Тобто як це? – аж присів Владислав. – Що справжній?
– А хіба бувають несправжні? – запитав отець Миколай.
– Ну...
– Не перебивай. Ганнусі явився ангел Божий і сповістив їй добру вість, що плід утроби її Духом Святим зачатий, бо вона обрана Господом, щоб народити великого пророка, який має повести всіх людей на Суд Божий в час Другого Пришестя на землю Сина Божого.
– Ну-то й що? – аж закричав Поліщук. – Хіба це заважає Ганнусі бути під наглядом хороших лікарів і вчених?
– Ти не розумієш! – підняв і собі голос о. Миколай, – Їй не потрібен нагляд лікарів. Вона вже під наглядом Отця нашого Небесного. І ніяке лікування чи піклування не може бути кращим за Його.
– Ні, це ти не розумієш. Бог одного разу посилав на землю Свого Сина, і ангел теж повідомив усім, а ми, що ми зробили? Розіп’яли Його, він родився у стайні з вівцями. Хочеш сказати, що тоді Він не так піклувався про Свого Сина? А тепер у людства є можливість реабілітуватися, і віддати Цій Божій Дитині належну шану, забезпечити для Нього найкращі умови, а разом з тим спостерігати за перебігом вагітності, брати участь у Його вихованні, адже Він не стане пророком з самих пелюшок?
А ще ми так довго йшли до цього. Ми розщепили молекули й атоми, ми підкорили космос... людство зробило так багато всього для того, щоб пізнати Бога, щоб стати ближчими до Нього, що зараз було би великим гріхом відмовитися від можливості підійти впритул до священного і неосяжного – до того, що і є самим БОГОМ.
– Великим гріхом, Владиславе, є намагання зрозуміти і вивчити те, що не під силу маленькому людському мозочку, а лише Милостивому і Справедливому Господу Богу, бо Його мудрість і справедливість вічні, а людське життя коротке і сповнене спокус від диявола.
– А я вважаю гріхом, Миколо, знати про народження Великого Пророка, і не надати Йому та Його матері належного догляду, медичного обслуговування і, якщо хочеш, віри. Бо виходить, що ми знаємо про наближення Страшного Суду, але воліємо не звертати на це уваги, аби уникнути труднощів?
– Про які ти проблеми говориш? Люди мають знати, що скоро Страшний Суд, і вернутися у віру, покаятися, зробити багато добрих діл «во іскуплєніє грєхов наших...» – отець Миколай перехрестився, і збирався продовжувати проповідь, але лікар знову його перебив.
– А що, по-вашому, по-православному мають робити мусульмани, іудеї, буддисти і всілякі «тумба-юмба»? Що, всі мають стати християнами? Чи Син Божий судитиме лише своїх? Ти, Миколаю, дурень! Майбутнє за тими, хто розуміє проблему, хто шукає логічне пояснення, хто вірить лише у те, що сам може пояснити.
– Так ото ж! А ти нічого не розумієш, і я пояснювати тобі не збираюся. Ось для таких дурнів як ти Всевишній дає Пророка, щоб був привід і час навернутися до церкви, до Бога. І перше, що для цього треба зробити – це повірити в те, що Ганнуся вагітна від Духа Святого, а не від усіляких патологій. А тепер йди! У мене багато роботи. – Миколай обернувся й пішов до стодоли. Владиславу Поліщуку не залишалося нічого крім як і собі піти, хоч у нього залишився твердий намір ще повернутися до цієї розмови.
Лиш непроханий гість зачинив за собою хвіртку у дверях стодоли з’явився Остап.
– Батьку, хто приходив?
– Остапе, це дядько Владислав. Я ж тобі розповідав про нього.
– І що він хотів?
– Хотів вмовити мене відвезти Ганнусю до Європи в якості піддослідного кролика.
– Як це?
– Каже, що якийсь професор не проти займатися дослідженнями Ганнусиної вагітності. І якщо що, то там їй нададуть відповідну медичну допомогу, їй і дитині. Але це він тільки так каже. А насправді, я думаю, Ганнуся їм потрібна, щоб возити її як макаку і показувати всім, мовляв, вона – це доказ еволюції. А старий добрий дядько Дарвін не помилився, і саме ми є щасливими свідками цієї величної події – народження нового виду людини.
– Це ти сам так думаєш, чи він тобі так сказав? – Остап сів на стару дерев’янну лавку біля входу у стодолу.
– А що тут думати? Про щось він сам проговорився, а про решту не важко було здогадатися. Я більше ніж упевнений, що Поліщук не збирається нічого досліджувати. Він просто завезе Ганнусю «за бугор», отримає свої кілька тисяч зелених та й забуде що він за птиця і звідки взявся.
Саме через гроші, а не через велике бажання допомагати людям, цей пройдисвіт подався у медицину. А тут такий калим підвернувся. Ганнуся, Остапе, – це золота жила, і Поліщук був би останнім дурнем, якби не помітив цього одразу.
– Як на мене, батьку, тобі з цієї історії теж зиску немало.
– Церква, синку, дає людям віру, і люди готові платити за неї чималі гроші, але це зовсім не означає, що церква її продає. Вони віддають лише посильну долю своїх статків, ДОБРОВІЛЬНО!!! – наголосив батюшка на останньому слові і вже повернувся йти, оскільки вирішив, що на цьому розмова закінчена. Але Остапа таке батькове абстрагування розізлило і він скрикнув:
– Але ж і платять вони не безпосередньому джерелу цієї віри, не Богу, а таким як ти і тобі подібним.
– Смію нагадати тобі, Остапе, – повернувся до сина вкрай роздратований батько і аж засичав від злості, – що і ти скоро станеш таким як я, плата за віру перетікатиме і у твої кишені. Ганнуся всього лише укріпить віру теперішніх християн й наверне кілька тисяч нових у лоно православної церкви. В умовах теперішнього багатовір’я і масової безбожності це дуже було би добре.
Остап вчасно відчув межу до якої можна доводити тата. Тому плавно перевів розмову в інше русло.
– До речі, що там настоятелька Єлизавета каже? Коли вас переведуть у їхню церкву?
– Вона ще нічого не каже, але, я думаю, це питання кількох днів, не більше. А ти коли на навчання збираєшся?
– Лікарняний закінчиться у середу, а що?
– Хотів, щоб ти провідав Ганнусю сьогодні. Я не можу «кожен день – добрий день» приходити, а було би непогано, щоб дівчина спілкувалася ще з кимось крім мене і Єлизавети. Потоваришуй з нею, щоб вона тобі довіряла. Я міг би попросити Ксенію, але вона ще надто молода пихата і дурна для такої справи.
– Думаєте у мене вийде. Хіба вона стане довіряти мені.
– А ти постарайся. Ти – молодий цікавий, у тебе є всі шанси завоювати її довіру.
– Добре, піду одягатися. – син пішов, похиливши голову. Нелегку задачку батько придумав.
– І купи їй помаранчів якихось, вагітним – корисно!
– А-га!
7.
Ганнусі, тим часом, непогано жилося. Овець вона більше не пасла, працювала все більше на кухні або в храмі: витирала образи, чистила від воску свічники і пилососила килими. Матушка Єлизавета подбала, щоб її перевели у кращу келію – ближче до туалету і ванної кімнати, а ще видали кілька пар теплої білизни, шкарпеток і махрову піжаму з довгими рукавами. Не тільки настоятелька, а й усі монахині почали відноситися до Ганнусі краще. Іноді дівчині аж було не по собі від такої підвищеної уваги до її персони. Кожна старалася прислужитися. Допомогти й порадити. Бідолашна, вона не пам’ятала за все своє, хоч і недовге життя, щоб хтось так турбувався про неї, як це робила зараз ця жменька наречених Христових. Було дуже приємно, й Ганнуся нарешті зрозуміла, що життя насправді набагато краще ніж вона думала.
Зранку, після служби Божої, Ганнуся заходилася замітати вхідні сходи.
– Ганнусю! Дочко! – почувся здалеку знайомий голос. – Це ти, дитино!
Розігнула спину і приклала до лоба долоню, щоб краще можна було розгледіти. Від воріт бігла Маня Чорнишова, від того бігу у неї розхристався старенький бордовий шарф, і сиве волосся стирчало з-під нього.
– Мама? – ледь промовила спантеличена такою несподіванкою Ганнуся.
Маня підбігла, схопила дочку в обійми і міцно притиснула свої сухі губи до її чола.
– Дочко, як ти? Як ти себе почуваєш?
– Все добре. – Ганнуся підняла віник і поставила біля дверей.
– Я лише вчора дізналася, що ти тут і ось прийшла знати як ти. Що тебе тут заставляють до роботи?
– Ну, що ви, мамо. Хіба це робота? Так, щоб не нудитися.
– Ганнусю, я скажу тобі одразу, ми з батьком усе знаємо і про твою вагітність, і про ангела. Вчора до нас додому приходив лікар – цей Поліщук Владислав Юрійович – він нам усе розумно пояснив, і ми зрозуміли, Ганнусю, чуєш? Тепер все буде добре. – Маня говорила дуже швидко, ніби боялася. Що дочка не захоче слухати, тому продовжувала на одному подиху, – ми з батьком порадилися й вирішили, що тобі буде краще поки вернутися додому.
– Що означає «поки»? – Ганнуся залишалася спокійною. – А потім?
– А потім ми поїдемо, всі разом далеко-далеко...
– Мамо, ви не розумієте. Я нікуди звідси не піду. Ігуменя Єлизавета прихильна до мене. Тут гарно годують і дуже-дуже добре ставляться. Нічого кращого для себе і своєї дитини я навіть придумати не можу. А дома що, батько знову нап’ються і ганятимуть нас із вами навколо хати. Не можу, мамочко. Мені тепер треба думати не лише про себе, а і про малечу також. – Ганнуся поклала обидві долоні собі на живіт і усміхнулася.
– Та-а-а-а-а-ак... я бачу тут політику партії добре пояснюють, а головне – зрозуміло, – Маня вхопила доньку за руку і потягла до воріт. – пішли, дорогенька прогуляємося. Вагітним чисте повітря – на користь.
Ганнуся не встигла нічого заперечити, як мати дотягнула її до виходу з двору монастиря. Вийшли за територію і стали біля невисокої огорожі, за якою стрімко падав униз крутий схил ... гори.
– Ганнусю, ти ще зовсім молода і дурна. Ти не розумієш, твоя вагітність незвичайна, а церква і медицина мають кожна своє пояснення. Тобі однаково кого народжувати Сина Божого, чи піддослідного кролика для інституту, але у другому випадку ти отримаєш гроші. А церква? Церква, хоч і не була ніколи бідною, але й щедрістю також не вирізнялася. Вона слово своє з тобою чи без тебе скаже. Але ти грошей не побачиш.
– Мамо, що ви таке кажете? Які гроші, який піддослідний кролик? Ви з батьком вже до чортиків допилися, прости Господи.
Маня міцно вхопила доньку за зап’ястя.
– Може й так, але ти, Ганнусю, ще малолітня шмаркачка, а ми твої батьки, і ніякі батюшки-матушки не мають права розпоряджатися твоїм майбутнім. – Маня відпустила Ганнусину руку й продовжила солоденьким голоском, – ти просто ще не все знаєш. Доктор вчора показував листа від якогось поважного професора з-за кордону, і той не лише люб’язно запрошує тебе у Лондон, а й обіцяє гарно заплатити і тобі, і нам – твоїм батькам за те, що ми якнайшвидше прибудемо в його інститут для проведення обстежень і народження дитини.
Маня обійшла Ганнусю, стала з іншого боку і, дивлячись вдалечінь, додала:
– Ти, доню, маєш ще трохи часу, щоб подумати, поки ми з батьком зробимо всі необхідні документи. Якщо в тебе, звичайно, буде вільний від роботи час для обдумування, бо тебе, я бачу, особливо ніхто від неї не оберігає. – Маня поплескала доньку по плечу і пішла вниз по дорозі.
Дівчина якусь мить стояла не рухаючись, – її, вже по-чернечому наївна свідомість не вловила суті розмови з матір’ю. Ще трохи напружила свій мозок в намаганні зрозуміти маму, але враз заболіло так, ніби голова мала тріснути й розлетітися на шматочки. Стало важко дихати, ноги підкосилися, а руки самі потягнулись до обличчя, – і хлинули сльози.
Ганнуся довго плакала, не ридала, за місяць часу людські емоції перетворилися на тихі й скорботні чернечі, але сльози ще рясно капали, виливаючи останні мирські печалі геть з Ганнусиного серця.
– За що, Господи?! За що вони ніяк не дадуть мені спокою?
Сльози захлинали, вона стояла, приклавши обидві руки до обличчя, і аж стрясалася за кожним вдихом. На цей момент Остап якраз доходив до воріт монастиря і не побачити чи не почути Ганнусю було просто неможливо. Хлопець вагався: «що їй сказати? Вернутися назад і перечекати цю істерику за найближчим кущем... ?»
Ганнуся відчула на своїй спині погляд, обернулась та від несподіванки взялася похапцем витирати сльози тильною стороною долоні. Остап підійшов до неї, але, подолавши це десяток кроків, так і не придумав що сказати, тому міцно обняв дівчину за плечі. Кілька секунд, хоча, здалося, минуло кілька хвилин, молоді люди стояли обнявшись. Момент і Ганнуся зрозуміла, що обнімається з юнаком, якого бачила лише один раз, і то на фотографії в Ксеніїній кімнаті. Вона аж відскочила від несподіваного утішителя і закричала:
– Ти ... ти що здурів?
– Пробач, – прошепотів юнак, відступивши два кроки назад. – просто ти так плакала, мені здалося, що... Я хотів утішити тебе. Пробач, мене звуть Остапом. – він несміливо протягнув Ганнусі праву руку. Вона склала свої на грудях – приготувалася захищатися. Остап забрав ніяково птягнув свою розчепірену п’ятірню назад і підняв іншу з поліетиленовим пакетом, в якому виднілися помаранчі.
– Це тобі.
Ганнусі відняло мову, вона мовчки взяла пакет.
– Батюшка попросили мене відвідати тебе. Я трішки захворів, і поки на лікарняному маю час. Ксенія пішла до школи, батюшка по-господарству порається, а я ось...
– А ти підкрадаєшся і лякаєш молодих дівчат. На цьому місці таке робити досить-таки небезпечно – внизу обрив, а огорожка низенька.
– Я подумав, що тобі тут має бути сумно. З черницями особливо не порозмовляєш. А відвідувачів до тебе небагато приходить.
– Вистачає і тих, що приходять. – буркнула ображено Ганнуся і ще раз витерла очі рукавом.
– То це тому ти плакала? Хто приходив? Тебе образили?
– Як бачиш. Просто стояти тут і ревіти нормальна людина не буде.
– Хто приходив? – налаштувався захищати Ганнусю від кривдників Остап.
– Я не хочу про це зараз говорити і думати.
– Може підемо прогуляємося? Ти заспокоїшся, а я обіцяю не набридати своїми розмовами.
Прогулянка вдалася. Остап розповідав Ганнусі всілякі дурниці: про своє навчання в університеті, про однокурсників і дитячі сварки з Ксенією. Розмова трохи втомила, не звичну до таких розмов, дівчину. Але сьогодні їй вдалося навіть трохи розвіятися й забути про недавні події і сльози. Осінній вечір настав несподівано й обоє поспішили до воріт монастиря.
– Ганнусю, тебе не сваритимуть?
– Не знаю. Я так допізна ще жодного разу лісом не гуляла. Хоча, думаю, на цей раз якось минеться. Сестра Марія бачила, що я з мамою покидала територію монастиря. Якщо трішки прибрехати, то все буде добре. Ось наступного разу треба буде пильніше стежити за часом.
Остап посміхнувся на весь рот: «Вона щойно дозволила мені приходити ще.»
Ганнуся стояла і пильно дивилася в Остапові очі: «Такі знайомі, наче вже десь бачила. Ні, не лише на фото. Де?»
– Тоді до завтра? – перервав мовчанку молодий священник.
– До завтра. – підтвердила дівчина. – тільки не приходь пізно, ледь усміхнулася Ганнуся і хутко до воріт. Остап ще трохи постояв, поки чорний Ганнусиний силует зник за ворітьми, а потім різко обернувся на одній нозі і злетів. Він ішов швидко і легко, наче й зовсім не торкався підошвами землі.
Ганнуся, теж окрилена, впорхнула в свою келію, впала на ліжко й усміхнена задрімала.
В двері постукали. Вона стрепенулася, відкрила очі. В дверях стояла сестра Марія.
– Ганнусю, матушка Єлизавета просила прийти до неї у кабінет, якщо ти себе добре почуваєш, звичайно.
– Дякую, сестро, я зараз піднімуся. Щось ще?
– Ні. – с. Марія навмисно зробила серйозний вигляд, а коли говорила, то здійняла погляд на розп'яття над Ганнусиним ліжком, щоб не дивитися їй в очі.
«Чогось вони мене всі недолюблюють» – вернулася до Ганнусі її звична настороженість. Але, що зробиш, додому вертатися не хотілося, отець Миколай до себе не запрошував, єдиною альтернативою цього монастиря залишалася поїздка за кордон, як говорила сьогодні вдень Маня. Але над цим варіантом ще треба було добре подумати. Тепер Ганнусі не хотілося думати ні про що, тому вона відкинула всі думки і одягнула на плечі довгий шерстяний светр, якого їй сплела с. Нонна. Старенька була хвора на ноги, тому по-господарству у неї роботи майже не було, от і вив’язувала для всіх сестер теплі светри, рукавиці й шкарпетки.
Ганнуся загорнулася по самі вуха й штовхнула надвірні двері. Кабінет настоятельки монастиря був розташований в адміністративному корпусі. Там же була кімната для відвідувачів, кабінети сестер відповідальних за продовольство, бджільництво, іконну лавку. А в напівпідвальному приміщенні знаходилися склади з усілякою всячиною.
Ввечері в цей корпус було страшно приходити. Довгі вузькі коридори освічувалися лише на початку і в кінці, вікон було багато і вітер, який віяв на горі завжди, диринчав стічними трубами. Ганнусі стало моторошно – дуже непривітне місце.
Коли вона увійшла у кабінет, матушка стояла навколішки перед образами в правому протилежному до дверей кутку – молилася. Дівчина тихенько кашлянула, але матушка не одразу підвелася – доказала молитву, потім тричі перехрестилася і встала.
– Проходь, дитино. Я шукала тебе ще з перед вечора. Сестра Марія сказала, що приходила якась жінка і ви з нею удвох виходили за ворота.
– Так, матушко, пробачте. Що не попередила вас. Це була моя мати.
– Ганнусю, ти ж знаєш, що всі побачення в кімнаті для відвідувань.
– Знаю, матушко, але мені треба гуляти на свіжому повітрі, а нікого з сестер не хотіла від роботи відривати, тому я подумала, що моя мати може мене провести.
– Ніякого клопоту не сталося би, якби ти все-таки взяла когось із сестер з вами. По-перше, я хвилююся, а по-друге, тобі не можна довго ходити і втомлюватися. Адже ви допізна гуляли?—Так, матушко, ми заговорилися і я не помітила, що час так швидко збігає.
– То про що ви розмовляли? – настоятелька відсунула важкий дубовий стілець і жестом запросила Ганнусю сісти на інший. Юна втікачка слухняно присіла навпроти.
– Мати розповідала як справи удома, що батько став менше пити і ходить на роботу, так що цього місяця отримають гарну зарплатню. Мама хоче купити нові штори додому. Розказувала, що однокласники питають про мене, переживають. – Ганнуся вибріхувала дуже вправно, аж самій з себе було дивно. – «Оце талант прокинувся!»
– А не казала, що це вона нагадалася про тебе переживати? Ти вже місяць як у нас живеш.
– Може вона не знала, а може батько забороняв, а тепер йому злість пройшла, от вона і подумала що...
–Ганнусю, я говорю тобі в останній раз, щоб мені за територію монастиря без когось із сестер не виходила. А всі візити – сама знаєш де – у кімнаті для відвідувань. – матушка Єлизавета дивилася Ганнусі просто ввічі, дівчині аж стало непособі.
– Добре, матушко, як скажете, – винувато потупила очі в підлогу.
– Як ти себе почуваєш? Нічого не болить, не нудить? – голос настоятельки полагіднішав і Ганнуся підняла очі.
– Ні, матушко, я добре себе почуваю. Іноді, правда, буває, що паморочиться голова, але це – рідко.
– А чому ти така бліда?
– Хіба?
– Ніби є трохи... завтра поїду у місто, куплю тобі якихось вітамінів у аптеці. Може ще щось?
– Так, матушко, – у Ганнусі аж засвітилися від радості очі, – хочу пряників, м’ятних. Колись батько купував мені, коли мала була, а я згадала і захотілося.
Ігуменя і собі посміхнулася.
– Добре, дитино, куплю і пряників, і ще чогось смачненького, тобі треба добре харчуватися – за двох. А тепер спати, і щоб мені лісом сама більше не ходила, – стара черниця помахала вказівним пальцем перед носом у дівчини, – чула?
– Так.
– Іди. На добраніч.
– На добраніч, матушко Єлизавето.
8.
Остап примчав додому і окрилений взявся до роботи. Понаносив води в хату, почистив купу гарбузів, погодував свині й заходився носити дрова у повітку.
– Остапе, що це тобі так попустило працювати? – старший брат заступив дорогу своєю могутньою постаттю, – я і не бачив, щоб ти з такою охотою щось робив. Чи бува не закохався?
Олексій рідко жартував, лише іноді траплявся у нього гарний настрій для такого.
– Ти ж сьогодні мав уже поїхати, – вивернувся від відповіді Остап.
– Подзвонив до ігумена у Почаїв і відпросився на деньочок, поїду завтра.
– А як завтра, то давай, допомагай, – Остап навмисно протиснувся повз Олексія з наручником дров, щоб той зрозумів: треба або допомагати, або не заважати. Олексій усміхнувся й став до роботи.
Невдовзі рух коло повітки зацікавив старого Горобця.
– Що це ви, хлопці взялися дрова носити? Вони ще від початку літа наколені валяються, а тут і до них руки дійшли.
– Це, тату, на Остапа нашого благословення господнє зійшло щось коло хати поробити, а я вже так, щоб не відставати. – заговорив першим Олексій, посміхаючись, уже в котре за останні кілька хвилин .
– Ну, раз таке діло, то і вам допоможу. Може сьогодні всю купу занесемо.
Отець Миколай уже не мав того здоров’я, щоб змагатися з синами у роботі, але поволі дибав з наручником дров до повітки. Зрештою, змучився та сів на дровітню.
– А що, Остапе, говорив сьогодні з Ганнусею?
– Говорив! – кинув на ходу Остап і помчав до купи з дровами.
– Як вона там? – не відставав батько, коли Остап вертався з дровами повз дровітню.
– Добре, тату. Лиш коли я прийшов, чогось стояла перед воротами і плакала.
– Як плакала? Чого?
– Не знаю, думаю, хтось до неї навідувався перед тим.
– Цікаво, хто б це? – отець задумався, – напевно, той Поліщук з своїм листом від професора. От пронира – тільки й шукає де вигода.
Остап вийшов з дверей повітки впорожні й сів коло отця Миколая.
– Зачекайте... я коли піднімався по дорозі до монастиря, то зустрічав таку не дуже приглядну жінку: поганенько вдягнута, трохи згорблена і з червоними щоками. Я ще подумав, що вона якась бродяжна.
– Думаєш вона до Ганнусі приходила? – Олексій сів на поліно біля батька й брата.
– То могла бути Ганнусина мати. – сказав отець Миколай і задумався.
– Чого їй могло бути треба від Ганнусі? Чим це вона дочку аж до сліз довести мала? – Остап перейнявся цією проблемою не на жарт.
– Не знаю чим і чого, але треба конче про все дізнатися... Ти, Остапе, підеш завтра знову на ... гору. А я спробую вияснити, що цей Поліщук задумав. – отець Миколай дрова більше не носив. Олексій відніс ще кілька оберемків і теж пішов до хати, сказав, що вдосвіта має вставати. А Остап вкрутив під хлівом лампочку і заходився носити дрова аж до пізньої ночі.
Наступного дня, у суботу, у містечку В... був базарний день, тому ранок закінчився пізно. Всі члени сім’ї повставали, поки зібралися на базар, поки скупили все по списку й вернули додому, зробилася одинадцята година. Снідали десь біля полудня. Остап швидко наївся і пішов голитися, батько радив запускати борідку, але син вперто відвойовував своє молодецьке право не виглядати на підстаркуватого батюшку, і, оскільки це не було чимсь обов’язковим, він вперто стояв на своєму. Ксенія з Сашунею, як завжди, почубалися, але в Горобця не було бажання сьогодні займатися їх вихованням, тому гримнув кулаком по столі й суворо наказав:
– Або їжте нормально, або йдіть геть! Їй богу, пора вже дорослішати, – попадя сиділа мовчки поки діти не вийшли з кімнати.
– Отче, що з вами? Ти сам не свій з самого ранку, – вона ніколи не втручалася в чоловікові справи, але як будь-яка нормальна дружина, знала що може турбувати її «половину».
– Ой, Людмило, маю проблеми. Щось цей Поліщук каламутить у мене за спиною. В середу приходив з тим листом від професора, а вчора до дівчини у монастир Маня Чорнишова заявилася. З якого би це дива? Їй діла не було цілий місяць, а це, дивись. Остап каже, що до сліз Ганнусю довела.
– Думаєш, Миколаю, у Мані стане розуму дитині своїй рідній нашкодити якось? – матушка Людмила поклала свою пухку руку на кістляву і білу батюшкіну. Він гірко усміхнувся.
– У Мані може і не стане, але я чогось думаю, що тут без Поліщука не обійшлося.
– То піди, та й поговори з ним. – намагалася порадити дружина.
– Хм. З ним поговориш. Йому тут як грошима запахло, то говори, не говори.
– Ти головне не журися, якось воно буде. Іди приляж на годинку, дивись і придумаємо щось.
Миколай не міг не послухати своєї дружини. Тим більше, що вночі він погано спав.
Настоятельці Єлизаветі також довелося нелегко. Тої суботи вона з самого ранку сіла за руль свого новенького «Нива Шевролє» і поїхала до області. Машину подарував монастиреві один багатий прихожанин. Свої гроші він заробляв, як і всі інші українські багатії, чужим потом та кров’ю. Не раз і не два люди проклинали його, робили усіляку шкоду, ворожили, пересипали тощо. Тому він щороку наймав служби й псалтирі за себе і за свою родину у монастирі святої ... . Хоч людські сльози на землю не падають, він щиро вірив ніби молитвами наречених Господніх він серед перших в черзі за покровительством Божим. Ця віра йому дорого коштувала – Свято...ському монастиреві вигідно молитися за таких прихожан. Саме завдяки їм ігуменя сьогодні не спускається пішки у місто, не труситься у маршрутці, потім в тролейбусі, а має можливість сісти у своє власне авто і поїхати куди треба без проблем, зокрема, до митрополита Буковинського. Треба розповісти керівництву про Ганнусю, спитати поради, а там і словечко за отця Миколая замовити, як домовлялися.
Отець Порфирій (він правив службу на ... горі ще тоді, коли монастир лиш починали будувати) був чоловіком немолодим. Коли за плечима сімдесят, вести богослужіння в такому великому храмі для такої великої кількості людей нелегко, навіть якщо працюють мікрофони. Він давно жалівся на ноги, що болять, і на голосові зв’язки, що не витримують навантаження.
З благословення Божого, день видався успішним. Ігуменя Єлизавета все встигла, гарненько погомоніла про що треба було. По дорозі назад ще заїхала в магазин і купила Ганнусі м’ятних пряників, цукерок, фруктів. Не забула й про вітаміни для вагітних. Верталася в хорошому настрої: «Треба поставити свічку пресвятій ... , заступниці нашій і цього монастиря». Ігуменя Єлизавета поставила машину в гараж і, першим ділом, пішла у храм подякувати святій заступниці. Її образ висів праворуч від входу у вівтар. Вона помолилася як годиться, відбила дванадцять поклонів і вийшла надвір. Її пильний погляд зупинився на парочці, що стояла аж біля воріт. Хазяйка монастиря миттю перебігла подвір’я і наблизилася до Остапа з Ганнусею. Вони довго сиділи в кімнаті для відвідувань, і тепер дівчина проводжала свого дорогого гостя. По виразу обличчя ігумені було видно, що вона про все це думає, але Остап не розгубився.
– Доброго суботнього дня, матушко, – привітався Остап, – благословіть, – хлопець склав руки праву на ліву долонями догори і схилив голову щойно настоятелька підійшла.
– Бог благословить, – мовила Єлизавета і поклала свою праву руку на голову юнакові. Ганнуся і собі схилила голову.
– І тебе, дочко, нехай благословить Всевишній благодаттю Своєю та милістю.
Остап тим часом випростався і продовжував щебетати.
– Матушко Єлизавето, я Остап, син отця Миколая. Він сам збирався сьогодні до вас, але має невідкладну роботу, тому прислав мене. Питав чи немає для нього якихось новин з єпархії.
– Є для твого батька новини, Остапе. Скажи йому хай прийде до мене, ще сьогодні, якщо зможе. А до чого тут Ганнуся? Чого це ви воркуєте серед білого дня в самих воротах?
– А як же, матушко, раз я вже йшов сюди, то купив їй гостинця. Батько просили поговорити з нею, спитати як справи, здоров’я. Ганнуся ледь помітно усміхалася й кивала головою в підтвердження його слів.
– Я тобі, Ганнусю, також щось купила, так що прощайся х гостем і ходи допоможеш мені забрати речі з машини.
Настоятелька дозволила попрощатися але не відступила ні на крок. Остап все зрозумів.
– До зустрічі, Ганнусю. Моє шанування, матушко. – хлопець трохи схилив голову й позадкував до воріт.
Ігуменя взяла Ганнусю за руку, обидві направилися до гаража.
Протоієрей Миколай, як тільки почув, що для нього є новини, одразу поспішив у монастир. Єлизавета повідомила йому про призначення на нову посаду, але треба ще трохи почекати поки в Миколаївську церкву, на його місце, призначать нового священника.
– А що з Ганнусею? Ви як були у митрополита, то, певно, що і це питання вирішили? – турботливо поцікавився він.
– Так. Завтра після служби Божої о. Порфирій повідомить цю благу для нашого храму і для всіх православних християн вість.
– Хотів би я бути цьому свідком. А, якщо чесно, то й сам з привеликою радістю повідомивби людям цю гарну новину.
– Отче, ви розумієте, що о. Порфирій нікуди дітися не може. Він надто старий, щоб його перевести в іншу паству. Тому маємо те, що маємо, але ви не журіться, він скоро сам самоусунеться – здоров’я не те. – наче втішала ігуменя Єлизавета свого вже колегу по роботі і партнера по бізнесу ( Прости Господи, але інакше не назвеш. З усієї поваги до високого призначення релігії на нашій грішній землі, вона схожа всього лише на гарно організовану комерційну структуру).
– Ваші слова – та Богу у вуха. Піду я, бо вже вечоріє. – Миколай підняв своє обличчя з просительним поглядом вгору і перехрестився.
– Ідіть з Богом, отче.
Настоятелька провела о. Миколая аж до виходу з адміністративного корпусу, а потім ще поглядом аж до воріт. «Ой, як іще з о. Порфирієм поговорити? З чого взагалі починати? Помогі, Пресвятая Заступніце, нє оставі меня грєшную рабу твою, дай мнє мудрості і сіли. Во імя Отца и Сина, і святого Духа. Амінь.»
Того вечора в сім’ї Горобців Людмили та Миколая було велике свято – батько отримав нову посаду.
Матушка, Ксенія та Сашуня ще довго сиділи за столом і гомоніли: Олексій сказав, що йому зле, і пішов спати раніше, а о. Миколай наступного дня мав службу, тому вина не пив і довго не засиджувався, де тим часом був Остап ніхто достеменно не знав, – може у товариша, а може на дискотеці.
Надворі стояла темна осіння ніч. Місяць чи то ще не зійшов, чи то його просто не видно було з-за хмар. Розгледіти щось у цілковитій темряві було не можливо. Світло було лише під поодинокими ліхтарями та біля воріт деяких господарів від лампочок над вхідними дверима, чи, близько розташованих до вулиці, вікон. В центрі В... голосно гриміла музика, брунькали туди-сюди машини, керовані напівп’яними неповнолітніми водіями, і звідусіль гавкали, роздратовані усім цим балаганом, собаки; раз по раз чулися то сирени, то сміх, то крик: субота – дискотечний день.
На подвір’ї Владислава Поліщука ріс здоровенний гіллястий горіх. Він був такий розлогий, що під його гілками повністю заховалася невеличка дерев’янна альтанка. Навіть якби зараз світив місяць, розгледіти того, хто наразі сидів в її глибині, з-під горіхової гущавини було неможливо.
Владислав ввімкнув світло над вхідними дверима й попрямував до горіха.
– Скільки можна чекати? – обурено запитав нічний візитер, встаючи назустріч Поліщуку.
– Пробач, – чекав поки мої всі заснуть. – виправдовувався той.
– Ну, говори, чого кликав, – невідомий наче і не чув тих виправдовувань.
– Дивись, я тобі зараз скажу дещо, а ти можеш поки нічого не відповідати. Просто послухай і подумай.
Те, що Ганнуся дійсний гермафродит – майже науково доказаний факт. Мої колеги з Америки готові заплатити мені і батькам дівчини великі гроші за можливість досліджувати Ганнусю та її майбутню дитину. І ти мав би розуміти. Що такі серйозні люди мають серйозні наміри. Звісно, що гроші у них теж водяться немалі. Ти міг би мати за певних умов непогану вигоду для себе. Це – по-перше.
По-друге, ангела Господнього, як відомо, ніхто, крім Ганнусі, не бачив, і що він говорив також ніхто не чув. Тобто вповні можливо, що його взагалі не було. Просто дівчина так близько взяла собі до голови останні події, що, скажімо, зійшла з розуму, і у неї з’вилися галюцинації. Або, ще гірше, вона повністю нормальна, але, начитавшись одкровень про друге пришестя, сама придумала цю невинну історію з хрестиком та пророцтвом.
– Звідки ти знаєш про хрестик? –запитав співрозмовник, обличчя якого так і залишалося в тіні.
– Я ще багато чого в цій історії знаю, тому і покликав тебе на цю душевну розмову. Не задавай, будь ласка, дурних запитань.
Продовжую. Як на мене, зовсім неважко здогадатися кому все це вигідно. Але я покликав тебе не для того, щоб проводити розслідування. У мене є одне запитання. Не до тебе особисто, так – риторичне. Що робитиме ігуменя Єлизавета і вся православна церква в її особі, якщо у Ганнусі родиться не СИН БОЖИЙ, а така сама, як і її мати, дівчинка-гермафродит? У що тоді віритимуть православні? На що тоді перетвориться тисячоліттями плекана релігія?
По-третє... слухай уважно я переходжу до найважливішого, ось що я тобі хочу зараз запропонувати. Ганнуся ще зо два-три місяці перебуває у монастирі, а потім невідомі зловмисники, очевидно, що антихристи, викрадають її. Церква б’є на сполох! Всі шукають противників віри, слуг диявола, а Ганнуся тим часом уже долітає до якоїсь заміської секретної лабораторії у Європі чи США. Всі учасники вистави отримують те, що хотіли, гроші в тому числі, а людство – надію на спасіння і повернення. – Владислав говорив так емоційно і натхненно, що аж задихався. Невідомий мовчав.
– Ти мовчиш? – Поліщук встиг перевести дух і заговорив рівномірно тихо, – додам лише одне. Якщо ти відмовишся мені допомогти , то гроші все одно зроблять свою справу, просто ти залишишся осторонь і ні з чим.
Розмова була вичерпана. Обоє помовчали ще якусь мить.
– На добраніч! – кинув Владислав Поліщук. Обертаючись спиною до можливого співучасниака, – Думай поки є час. – він рішуче вийшов з-під горіхового шатра й попрямував до дверей свого будинку. Світло під хатою згасло, і гість пішов додому, ховаючи під темним окровом ночі обличчя, погляд і думки.
