Деополіс
Вражені, ми озиралася довкола. Яскраве денне світло боляче врізалося в зіниці. Багатолюдна широка вулиця нагадувала центр розкішного міста-курорту. Особливо впадали в око вишукані будівлі та бруківка із сліпуче білого мармуру. Крислаті кипариси та стрункі, скуйовджені легким вітерцем, пальми вздовж вулиці створювали ілюзію повної гармонії архітектури з природою. Легкі, мов витинанки, із безліччю віконець, будинки, що нагадували застигле у камені тонке і вишукане мереживо, вигаптуване диво-майстром, зливалися в один суцільний палац.
Дорога, що складалася із незрозумілої, на вигляд схожої на воду, проте твердої речовини, вела до широкої набережної. Здавалося, вона утворена із кількох рухомих смуг, по яких, стоячи, мов на траволаторах, рухалися люди. Смуги мали різну швидкість. Найбільш стрімкою і водночас широкою видавалася центральна смуга. По ній люди рухалися у зручних одномісних капсулах із швидкістю приблизно до вісімдесяти кілометрів за годину. Принаймні, так видавалося мені.
На крайніх, більш повільних смугах, подекуди розміщені були лавочки, хоча більшість «пасажирів» стояли, злегка опираючись на поручні, вирізьблені із легкого, схожого на слонову кістку, матеріалу. Вони безтурботно перемовлялись, осяваючи співбесідників білосніжними посмішками.
Високі на зріст, засмаглі та надзвичайно вродливі, із вкритими легким шовковим одягом, пластично-атлетичними тілами, вони так мало нагадували людей, що викликали асоціації із ким завгодно – легендарними атлантами, міфічними ельфами, олімпійськими богами врешті решт…
Як би там не було, Деополіс повністю виправдовував свою назву. Чим сильніше я заглиблювалася в нього, тим ясніше розуміла це.
По одному з безлічі різнокаліберних мостиків, теж рухомих і керованих спеціальними пультами управління, ми опинилися на швидкісній смузі. За якусь мить наші капсули винесло на набережну. Там, виграючи справжньою водою, хлюпотіла рукотворна річка. При вході в порт, поблискуючи бронзою в промінні блідого, якогось незвично зеленуватого відтінку, сонця, стояв височенний Колос.
Доріжка, роз’єднавшись на три напрямки, пробігла між босими ногами велетенської статуї, і винесла нас на причал, де, пришвартовані, стояли кілька десятків невеличких катерців із жовто-чорними шашками таксі.
Ці шашки, точніше їх «рідний» вигляд діяли заспокійливо на, розбурхані неймовірними подіями та незвичним видовищем, нерви.
Еріка невимушено махнула рукою, і один з катерців, весело підморгнувши клітчастим вогником, побіг до нас, розтинаючи зеленувату, мов аґрусове желе, воду, гостреньким носом.
Оля і Вітя приголомшено озиралися довкола, очевидно, геть втративши дар мови. Я ж не зводила очей з Колоса. Якби не тонкі ліани біжучих доріжок, що оповили ноги та тулуб статуї, і якби не затишний ресторанчик на голові Геліоса, можна було б подумати, що знаходишся в третьому столітті до нашої ери.
- А м… може я все таки померла? – ворухнула онімілими губами.
Міро стомлено посміхнувся, легко торкнувшись моєї руки.
- Не переживай, ти не перенеслась на дві тисячі з лишнім років назад, і, звичайно ж, не померла.
- Але…
- Колос? Його сконструював батьків приятель, дядько Мік. Правда, треба віддати старому належне, скульптор він просто геніальний…
Ми сіли в поданий до причалу катер. Трохи простоявши в «пробці», маленький кораблик весело побіг по бірюзовій гладі тихої, надзвичайно прозорої води, нерухомої, мов дзеркало. Від основного каналу брали початок безліч малих, що розходились врізнобіч, мов крислаті гілки від могутнього стовбура.
Катерець рухався повільно і зовсім тихо. Причому, я ніяк не могла второпати, що ж приводить його в рух. Здавалося, що вода сама несе невелике суденце до пункту призначення.
Чим далі просувався катерець, тим більш вражаючими ставали будівлі. Вишукані мармурові особняки, змінились розкішними палацами, що потопали в буйній реліктовій зелені.
Жваво підстрибнувши на випадковій грайливій хвильці, катер повернув ліворуч від головного русла. Новий канал мав протяжність всього на кілька сотень метрів. В кінці його, вигравала ніжною перлиною велична золотава споруда. Витончена і прекрасна, вона смутно нагадувала щось, надто відоме і реальне посеред цього божевільно прекрасного сну.
Високі стрункі мінарети, схожі на воскові свічки, із запаленими гнітами, стояли по кутках увінчаного напівкруглими куполами, легкого, і в той же час монументального творіння. «Бачила», «Бачила…», «Де ж я його бачила…» - надокучливою мухою бриніло в голові.
Тим часом катер збавив хід, поволі підпливаючи до широкого продовгуватого басейну, в тихій воді якого віддзеркалював прекрасний мармуровий палац.
Перш, ніж я все-таки встигла пригадати назву споруди, нас винесло просто до входу в … Тадж-Махал.
- Ласкаво просимо до резиденції президента Арата, - допомагаючи мені зійти на берег, посміхався Арік.
Геть приголомшена, я ступила на викладену коштовним камінням терасу. Голова крутилася від такої нестерпної мішанини – часів, культур і технологій. З одного боку я відчувала себе так, немов потрапила в інший світ, далекий, чужий і незрозумілий. З іншого ж, він був людським, занадто людським. Це збивало з пантелику, бентежило та непокоїло.
Опинившись в просторій, затишній залі, із великими вітражами на вікнах та сніжно-мармуровими, інкрустованими квітковим орнаментом із золота та дорогоцінного каміння стінами, ми залишились самі, чекати аудієнції президента Арата.
Я сиділа в зручному, плетеному кріслі, втупившись у сліпучу гладку стіну. Весь цей лоск та блиск, вже так набрид, що дивилася я на стіну майже з ненавистю. Раптом до болю захотілося бачити свої, далекі від досконалості, домашні стіни. До того, що мармур вже не здавався таким сліпучим. Він ставав матовим просто на очах, приймаючи колір праженого молока, що був у моді в 2004-тому…
Помітивши вибоїну, що формою нагадувала безголову ящірку, я здавлено зойкнула. Така відмітина була на стіні в моєму передпокої. Вона залишилась там, після чергової сварки з Сірим, коли я спересердя запустила в нього улюбленим мештом.
Ще не до кінця усвідомлюючи, що перед очима в мене моя власна стіна, я, мов сомнамбула, підійшла до неї впритул, простягнула руку, торкнувшись шершавої шпаклівки. Але ж щойно на цьому місці виблискував білосніжний, холодний мармур!
До голови знову закралися сумніви. Не вірилось що все це відбувається зі мною. І що, власне, відбувається, теж не вірилось. На трішки ватяних ногах повернулася в крісло. Стіна знову стала осліпляючою та холодною. Майже впевнена, що то галюцинації, перевела погляд на своїх принишклих супутників.
Оля сиділа задоволено примружившись. Стрункі, ледь приховані подертою спідничкою ноги дівчини вкривав теплий пухнастий плед з козячої шерсті. Підліток мірно розхитувався у величезному кріслі-гойдалці, у яке неймовірним чином трансформувалося звичайне ротангове крісло, таке ж, як і моє. Мара, облуда, галюники… чим би це не виявилося, ясно було одне – просто так воно не закінчиться.
В підтвердження цієї «геніальної» думки, в залу увійшов чоловік років сорока на вигляд. Високий, статний, в англійському костюмі, який ідеально сидів на ідеальній фігурі.
- Доброго дня. Вітаю вас. Я президент республіки Лібертія.
Українською президент говорив гірше за своїх дітей. Акцент був сильнішим, кожне слово він ретельно добирав, роблячи великі паузи.
- Прийміть мої співчуття з приводу трагічної загибелі громадян вашої країни. Але я щасливий, що, принаймні, вас вдалося врятувати.
Солодкуватий голос Арата мене дратував. Взагалі, президент із своєю приклеєною до похмурого обличчя посмішкою, виглядав геть нещиро.
- Ми раді вітати Вас…
- А може, пан президент для початку роз’яснить нам, що це за такі загадкові «ми», яких немає на жодній карті світу?! – випалив Вітя.
- Звичайно, поясню. Та перед тим одягніть ось це – Арат подав щось, схоже на навушник без дротів.
- Що це?
- Синхронізатор мов. Цей пристрій, вловлює живий людський голос і перекладає на потрібну мову. У вашому випадку – українську. Хороша ця річ тим, що людина після миттєвого перекладу чує той самий живий голос. Справа в тому, що, як ви зрозуміли, українською я говорю не дуже добре. А розповісти потрібно багато…
- Не так уже й багато,- запихаючи у вухо сумнівну штуковину, буркнула я, - просто поясніть, де ми знаходимось?
- Якщо коротко – в сусідньому світі. Це дев’ятий пояс мультисферума.
- Мульти… чого?
- Всесвіту по-вашому.
- Цього не може бути. Всесвіт не має ніяких поясів. Він складається з галактик, планет і чорних дірок. Він безмежний…- Оля скоромовкою виклала все, відоме їй про влаштування всесвіту, жалібно озираючись на нас, в надії на підтримку.
- Мульти… версум? – пригадавши щось езотеричного з Інтернету, висунула несміливе припущення я.
- Власне, це неважливо, - поморщився Арат. Значення має лише те, що ви вже й самі зрозуміли. Ви опинилися за межами власної реальності. І на щастя це, чи на жаль, вирішувати вам. Я можу лише дуже коротко ознайомити вас із світом в якому ви опинилися. Отже, наш пояс сусідній із вашим, тому дуже мало відрізняється за більшістю характеристик. Крім того, цей світ дійсно унікальний, тим, що він єдиний, колонізований людьми. Тому умови проживання тут максимально наближені до звичних вам. Наша історія бере відлік від Великого переходу, що відбувся трохи більше ніж сімсот років тому. Отже, ви розумієте, що ми - досить молода нація.
- Справді? Просто люди? А мені лібертійці видалися надто… ідеальними, як на людей.
- Звичайно. Батько Лібертії був достатньо далекоглядним, щоб не привести сюди будь-кого. Це були представники, так би мовити, елітного генофонду. До того ж генетичний код нової нації цілеспрямовано вдосконалювався із покоління в покоління. Внаслідок цього утворилася абсолютно нова раса. Надлюдей.
- Не розумію. Цілеспрямовано вдосконалювався? Ким?
- Батьком.
- Сімсот років тому він міг впливати на генетичний код людини?
- Ну… сімсот років – поняття відносне. Справа в тому, що у нас час має свій ритм.
- Ви хочете сказати, що він відрізняється від нашого?
- Так. У співвідношенні приблизно один ваш рік до тутешніх десяти…
- Я судомно ковтнула слину. Рік за десять… Моторошно, аж до азоту по шкірі.
- Але як? Чому ми тут опинились? - із сльозами в голосі видушила з себе Оля.
- Випадково. А тому закономірно. Вибух літака спричинив появу силового поля. Цієї енергії виявилось достатньо для переходу. Коли радари вловили ваше «вторгнення», ми вислали рятувальників на допомогу. Власне, кілька разів на рік це неминуче відбувається. Можливо в цьому є воля Провидіння. Тому я хочу зробити вам пропозицію. Ми робимо її всім, хто так, чи інакше опиняється тут.
Арат змовк, очікуючи реакції від нас, та ми мовчали, переварюючи попередню інформацію.
Витримавши паузу, президент продовжив.
- Отже, я пропоную вам громадянство Лібертії.
- Як мило,- посміхнулася я, та посмішка чогось вийшла кривуватою, - а для чого вам ми? Чому ви пропонуєте таке «елітне» громадянство кому попало?
- Мила дівчино, ви вважаєте себе ким попало? – підняв брови Арат, - ваша зовнішність, фізичні та інтелектуальні дані заслуговують куди вищої самооцінки. А стосовно того, навіщо ви Лібертії, я поясню.
Справа в тому, що ми живемо у замкнутому просторі. В межах однієї… раси, прабатьки якої добиралися надто ретельно. Всі, хто знайомий з основами генетики, розуміє, чим це загрожує популяції. Тому влиття свіжих генів вітається. За весь час існування Лагосу тисячі людей поповнили наші ряди. Не було жодного випадку відмови. Скажу напряму – ви молоді, здорові і самотні. А отже здатні народити нам, нових, повноцінних громадян.
Арат замовк. Ми мовчали також.
- Зараз вас проведуть у готель, - він порушив, нарешті, затяжне мовчання, - там на вас чекають, оплачені на п’ять діб вперед, «люкси». Завтра вранці оглянете Деополіс, ознайомитеся із нашим життям і тоді уже приймете рішення. Бажаю приємно провести час.
Президент пішов. Ми сиділи нерухомо, мов зависли у часі.
- Ну? – нарешті озвався Вітя.
- Ну і що, «ну»? – вищирилась Оля.
- Ну, тіпа, ви йому вірите?
- Ні, - відрізала я. Не вірю жодному слову. Проте особливого вибору ми не маєм. То ж пропоную прийняти пропозицію Арата.
- Ти про громадянство?! – жахнулася Оля.
- Ні. Я про готель. Про душ, зручне ліжко і смачну їжу. Саме цим я зараз хочу зайнятися. А думати про повернення додому почну завтра вранці.
Колеги по нещастю дивилися на мене якось приголомшено.
- Що? Гадаєте в Лібертії є посольство України? – я зміряла гнівним поглядом співгромадян, - я просто людина, я пережила авіакатастрофу, я дико стомилася, і останній раз їла ще вчора ввечері…
Мою тираду перебила висока білявка в сірому костюмі, що, привітавшись чистою українською, представилася як секретар пана Інгвара Арата.
- Мене звати Міа. Я відвезу вас до «Кальвія-Гранд».
- Куди?
- В готель.
Вона запропонувала нам іти за нею. Минувши кілька довгих коридорів вийшли у внутрішній двір. Міа підійшла до траволатора, що пластичною змією оповив один із мінаретів. Ступивши на живу доріжку, вона наказала нам зробити те саме. На вмонтованому в стіну пульті набрала якусь комбінацію. Доріжка ожила. Під ногами відчувалося приємне тепло і вібрація. Ми рушили вгору. Враження було таке, наче камінь під ногами розрідився і поплив стрімкою течією в потрібному нам напрямі.
- А, е-е Міа, ви не могли б нам пояснити, як це працює? – звернувся до білявки Вітя.
- Вам обов’язково роз’яснять все і дадуть детальні відповіді на всі запитання. Але я, боюся, не зможу цього зробити. Справа в тому, що я лише рік тому прибула до Деополісу. І далеко не все мені до кінця зрозуміло.
- Правда? А звідки ти?
- З Торонто.
- Теж літаком? – гірко посміхнулася я.
- Звичайно.
- Авіакатастрофа?
- Ні, жодних катастроф не було. Була якась природна аномалія, викривлення потоків… пробачте, у мене гуманітарна освіта,- знічено мовила Міа.
- І як тобі тут?
- Що я можу сказати? Це дивовижний і чудовий світ, проте до всього треба звикнути.
- Додому не хочеться?
- Звичайно ні! – мов відрубала Міа, ступаючи на балкон. Опинившись вгорі, ми зрозуміли, що тутешні мінарети не мали жодного відношення до релігії. Це були всього лише гаражі, для симпатичних блискучих «дискокарів», один із яких, світло золотавий, схожий на сонечко із смарагдовим трилисником-емблемою заманливо мигав шістьма фарами, що формою та кольором нагадували ті ж трилисники.
- Прошу! – широким жестом запросила Міа.
Сівши за кермо, вона торкнулася сенсорних кнопок на панелі управління. Жваво підстрибнувши, дискокар вигулькнув з балкона на волю.
- А на чому він працює? – не вгавав Вітя.
- Наскільки я розумію, вони самі виробляють для себе енергію, - пояснила Міа. Це «сібріан», досить дорога модель, і я до недавнього часу не могла собі такого дозволити. Всі «сібріани» працюють на своїй, внутрішній енергії. Це вигідно відрізняє їх від дешевих «куліанів», чи «мендосів», які потрібно заправляти водою.
- А керувати важко?
- Він сам собою керує, - засміялася Міа, - потрібно лише задати параметри руху… А от і Кальвія-Гранд, - вказуючи на високий палац, в оточенні свічок-мінаретів, повідала Оля.
Вона передала нас в руки схожого на Аполлона портьє, і залишила фойє готелю, ступивши на пливучі догори східці «живого» ескалатора.
Мій номер знаходився на третьому поверсі. То були двокімнатні апартаменти. Простора і світла вітальня мало чим відрізнялася від кімнат у європейських готельних люксах, в той час як затишна спальня швидше нагадувала покої із тисяча і одної ночі.
Але мене на той момент найбільше вабила душова, що формою нагадувала велетенську рожеву мушлю. Знявши просякнутий кров’ю і потом одяг, увімкнула кран, та замість води з нього полилося якесь загадкове сяйво. Попри всю незвичність, відчуття були приємними. Я зімкнула обважнілі повіки, інстинктивно опершись рукою на гладку прохолодну стінку мушлі. В ту ж мить сяйво таки змінилося ніжним по-літньому теплим водяним потоком. Від несподіванки розплющила очі, і знову заплющила їх, тому що незрозумілим чином опинилася явно за межами душової, та й самого готелю.
Я стояла по коліна в теплій, кришталево чистій воді, підставляючи обличчя і руки бурхливому водоспаду, що виривався із рожевої скелі. Довкола буяла незаймана природа – кокосові пальми, химерні квітучі ліани, крислаті кипариси, апельсинові дерева із сонячно-соковитими плодами, яскраві зграйки пташок, що виспівували на всі голоси десь високо в затягнутому легкою поволокою рожевих хмаринок небі.
Рай? Все таки мертва? Чи нова порція галюцинацій? Що б це не було, відчуття воно дарувало просто божественні. Вкотре махнувши рукою, я занурилася у водоспад, кожною клітиною шкіри вбираючи живильну енергію води. Раптом великий кокос зірвався згори і розколовся пополам в кроці від мене. «А чому б і ні?» - подумала я, втираючи в шкіру молочко.
Потім, влаштувавши собі апельсиновий пілінг, помітила вулик на одному з дерев. Здивована відсутністю бджіл підійшла ближче, і вже не дивуючись, підставила руку, в яку тут же потік золотавий ароматний мед. Саме те, що треба моєму бідолашному волоссю. І знову я бавилась у райдужних бризках водоспаду, що дарував прохолоду та вимивав втому з бідолашного тіла.
Отримавши повний комплект насолоди, непевно ступила в густу траву, опершись об виступаючий із скелі камінь. Шум водоспаду тут же припинився. Бурний потік зник, наче його хтось вимкнув. Поволі повертаючись в реальність, я брела по теплій, мов зелений мохер траві в напрямку обвитого квітучою ліаною дерева. Підійшовши впритул, смикнула квітчастого паразита, знаючи уже, що відбудеться після цього. Так і вийшло. Великий, зелений в білі квіти, пухнастий рушник легко оповив моє тіло. Я вийшла з диво-мушлі. Побачивши на оббитій кедровим деревом стіні якісь допотопні, як для цього світу кнопки, провела по них пальцем. Увімкнулася зелена підсвітка.
«Система GC працює в посиленому режимі» - гримнуло з навушника. Не маючи жодного уявлення, що б це могло означати, почалапала до спальні.
Велике дзеркало на пів стіни біля ліжка несподівано нагадало, що попри всі катаклізми, аномалії і катастрофи у мене є зовнішність. Підійшовши ближче до дзеркала, стягнула з себе рушник. Несподівано побачене в дзеркалі мені сподобалося. Навіть більш ніж. Шкіра немов світилася зсередини красою та здоров’ям. Жодної подряпини чи синця… На обличчі ніяких ознак втоми. Навіть постать стала якась стрункіша, чи що… груди немов налилися соком… Що ж заради таких «спец ефектів» від звичайних гігієнічних процедур, я згідна розглянути пропозицію пана Арата більш уважно.
Відвернувшись від дзеркала, окинула поглядом кімнату. І так як від втоми не залишилось і сліду, моєю свідомістю оволоділа природна, розвинена професійними потребами до самого не можу, цікавість. В першу чергу заінтригувала велика шафа вглибині кімнати.
Я розчахнула дверцята, передчуваючи захват, і… застигла з відкритим ротом. Всі вішаки і полиці були заповнені білими, позбавленими форми, балахонами. До того ж на мене просто з шафи хлинуло червонувате світло. Ледь теплі промені безсовісно ковзали по тілу, ніби обмацували мене. Відчуття це викликало не надто приємні, тому я швидко зачинила шафу.
Отже, нормального одягу мені не бачити…
Я лише зітхнула, присівши на край великого заманливо м’якого ліжка. Не встигла й дух перевести, як всюдисущі рожеві промені полились на мене з постелі, просто з-під п’ятої точки опори.
- Та що за… - підхопившись на ноги, зойкнула я.
- «Солі, остеохондроз, язва дванадцятипалої кишки, пароксизмальна аритмія…» - почулося з навушника, хоча, второпати де знаходиться первинне джерело звуку, ніяк не вдавалося.
Відступаючи подалі від знахабнілого ліжка, що продовжувало посилати мені вслід образливі діагнози, підозріло оглянула стілець. Це був звичайний стілець, принаймні, жодних, балакучих пристроїв, здатних будь-що випромінювати, я не виявила. Трохи боязко опустилася на нього, присунувшись до столу.
Чорна стільниця, інкрустована явно справжнім коштовним камінням, в основному смарагдами та бірюзою, являла собою витвір ювелірного мистецтва. Набравшись сміливості, я торкнулась найбільшого смарагда в центрі великої абстрактної квітки, і тут же відсмикнула руку. Чорне матове скло мигнуло і засвітилось, виявившись монітором, по якому швидко побігли латинські літери, щоправда, в дещо дивних комбінаціях. Кілька хвилин я тупо дивилася на них, потім інстинктивно торкнулася біжучого тексту пальцем. Це несподівано «допомогло». Латиниця на очах трансформувалася в кирилицю.
Літери виявились звичайним меню. Стіл настійно пропонував мені пообідати. Наскільки я змогла розібратися, щоб замовити страву, потрібно було лише торкнутися пальцем її назви. Що я досить довго і вперто намагалася зробити. Без особливого успіху.
Чомусь, замість того, щоб прийняти замовлення, стільниця вибухала великими знаками оклику на місці картоплі фрі, смаженої телятини з чорносливом та мого улюбленого вермуту.
Тим часом голод, розпалений заманливими пропозиціями стільниці, перетворювався на, справді, звірський. Він заставляв все з більшою силою тиснути на рядки із назвами страв. У відповідь стільниця оскаженіла також і почала бити по пальцях легкими електричними розрядами. Довелося відступити.
«Чого ж ти хочеш?» «Грошей?» - мало не плачучи, гадала я. Але ж бісів президент казав, що все оплачено…
Я сиділа посеред кімнати на стільці – голодна, гола, і, виходячи з цього, жалюгідна. А стільниця все ще знущально блимала, видаючи якісь пискливі мишачі звуки. Це мене вкінець дістало. Підскочивши до стола, мов розлючена дика кішка, я з усіх сил гепнула по великому смарагду кулаком.
«Дієта № 25в» - блимнули червоні літери, перш ніж монітор згас. Минуло п’ять хвилин тріумфу людського генію над знавіснілою технікою, і в двері, які я начебто зачиняла, вкотився столик.
- Приємного апетиту, пані, - мовила покоївка, мелодійно розтягуючи слова.
Мов втішена дитина я потягнулася до начиння. Зняла кришки із страв… і гіркі сльози обурення бризнули з моїх очей. Вівсянка, шматок «ароматної» вареної риби і трав’яний чай… «Ну, ні! Геть звідси! Негайно додому… Де тут у вас найближча кротова нора?» - панікувало моє єство, яке прекрасно розуміло, що довго мені на дієті 25в не протягнути.
Та голод взяв своє, і вівсянку, давлячись і запиваючи гірким чаєм, я подужала. Потім, борючись із млосним відчуттям розповзання абсолютно чужорідної для моїх нутрощів субстанції по кишках, раптом згадала – сигарети! Десь в моїх пошматованих джинсах повинні бути сигарети.
Я кинулася в душову, де на підлозі лежав одяг. На щастя все виявилось на місці. Черкнувши запальничкою із задоволенням затягнулася… В ту ж мить запрацювали два вентилятори у передпокої. Зелена підсвітка кнопок на стіні почервоніла, мов дозріла ягода. Не зважаючи на явне невдоволення приміщення моєю нездоровою звичкою, я пройшла в спальню, гепнулась на ліжко…
«Астматичний бронхіт!» - заволав навушник. В голові верещали з десяток оглушливих сирен, а просто з повітря, що мутніло і текло молоком, просто на очах матеріалізувалася киснева маска, яка ожила і намагалася впитися в мої губи. Рятуючись від переслідувачки, я хвацьки підхопилася на ноги, випустивши злополучну сигарету просто на підлогу. Сирена переросла в оглушливий набат. Під стелю, знову ж таки з повітря зметнулись яскраво червоні метелики. Вони обернулись рубіновими краплями якоїсь в’язкої рідини, що впала на підлогу, розчиняючи в собі бідолашну цигарку, так що й сліду не залишилось. Червона підсвітка знову позеленіла, а я рятуючись від кисневої маски, мов від здоровенної мухи-мутанта опинилася під вхідними дверима.
- А що тут в тебе відбувається?- знайомий низький голос паралізував мої дії, маска, скориставшись цим намертво прилипла до обличчя, я видала жалібне:
- У-у-у… - і, раптом усвідомивши, що стою голісінька перед президентовим сином, безсило опустилася на підлогу.
- - Все ясно, - його осяйна посмішка просто добивала мене.
Оминувши мою згорблену постать, він підійшов до пульта на стіні. Натиснув кілька кнопок. «Система GC вимкнена», - тихо зітхнув навушник. Маска, відклеївшись, нарешті, від обличчя впала додолу.
- А що, в Деополісі ніколи не стукають перед тим, як увірватися в чужий номер?! – вмить оволоділа ситуацією я.
- Справа в тому, що твій GC волав на цілий готель. Я подумав, що тобі потрібна допомога.
- А що воно за штука? – округливши очі, схопилася я, та, пригадавши, що гола, знову скрутилася в позу мушлі.
- Контроль безпеки життя. Застаріла штучна система, але новоприбулим подобається. До речі, а навіщо ти ввімкнула його в посилений режим?
- Я ненароком.
- Він напевно, ставив тобі діагнози? - вбивча посмішка разила наповал.
- Ага, не те слово! Примусив їсти вівсянку, і взагалі поводив себе як останній садюга, а потім…
- Потім, судячи з усього ти «завдала собі шкоду «граничного з фатальним» ступеня».
- Я всього лише закурила.
- Справді? Бідолашний GC.
- Чесно кажучи, я думала, що це я бідолашна.
- Звичайно. А тобі не холодно? – невинно розглядаючи мене, поцікавився рятівник.
- Якщо ти відвернешся, я заберу з душової свої джинси і футболку…
- Навіщо? А новий одяг?
- Ти маєш на увазі, те, що я знайшла в шафі? Ну, знаєш, до Хелоуіна ще далеко.
- Щось я нічого не розумію, - задумливо почухав потилицю непроханий гість, - дозволиш? – мало не перечепившись через мене, він пройшов в спальню.
Скориставшись цим, я миттю рвонула в напрямку душової, та не встигши, зіштовхнулась з Міро.
- Ось, одягни, - простягнув він мені чорний шовковий халатик.
- Де ти його взяв? – зав’язуючи поясок запитала я.
- Так в твоїй же шафі! – щиро засмівся він.
- Не може бути!
- Штовхнувши Міро, я кинулась до гардеробу. Відчинивши дверцята, остовпіла, бо такої розкоші не бачила ніколи і ніде, тим паче у власній шафі. Тонкі шовкові сукні, вишукана білизна, сорочки, футболки, джинси – все було настільки в моєму смаку, наче хтось, чи, радше, «щось» прочитало мої думки.
- Але … як? – спромоглася, нарешті, я.
- У вас це називається нано-технологіями.
- Тобто?
- Система зняла з тебе інформацію. Потім мейси виконали замовлення із вихідного матеріалу.
- М-мейси? Замовлення?
- Мейси – це організми розміром з молекулу, наділені одним інтелектом на всіх, і парою вправних кінцівок на кожного. Всього їх є три різновиди. Одні створюють речі, інші, отримують інформацію про об’єкти навколишнього середовища, завдяки спеціальним рецепторам, третя група мейсів виробляє енергію.
- Нано-кібоги…
- Ні, живі істоти. Так би мовити аборигени світу Каліо. Ми лише трішки підказали їм як себе поводити.
- Неймовірно… розумні нанобактерії населяють цей світ?
- Ага. Розумні, живі і слухняні. Правда, перш, ніж вони стали такими, нашим предкам прийшлося не солодко…
- Що ти маєш на увазі?
- Знаєш, що? Раз уже ти, точніше твоя система захисту, не дала мені відпочити, а я увірвався на твою «суверенну» територію, і робити нам, судячи з усього, нічого, давай прогуляємось? Обіцяю, нудно не буде.
- Я е-е… - приголомшено пробелькотіла я.
- Я зачекаю, доки ти переодягнешся… І ще - будеш, дивитися в дзеркало, торкнись рубіна вгорі рами, - крикнув він мені вслід.
Про те, як стиліст із задзеркалля підбирав мені зачіску і робив манікюр, можна розповідати годинами. Та достатньо буде просто того, що зануривши пальці в прозору желеподібну масу я отримала на нігтях справжній витвір мистецтва. До того ж самі вони стали довшими та міцнішими. Ця ж сама речовина, нанесена тонким шаром на вологе волосся, уклала його за хвилину в просту невимушену зачіску. Начепивши запропоновані дзеркалом прикраси – бурштинову підвіску та, схожі на сонячні сльозинки, сережки, я з’явилася перед Міро, який сидів за столом-монітором, не без задоволення затягуючись сигаретою.
- Ти палиш?
- Звичайно. Я провів в вашому світі достатньо часу, щоб це стало звичкою.
- Як таке можливо?
- Звичайно. Це щось на кшталт служби в армії. Ми всі повинні відслужити «там» на благо Лібертії.
- І що ти робив в нашому світі?
- Ну, так би мовити, займався дипломатичною місією… Ти готова?
Ми піднялися на балкон одного з мінаретів де припаркований стояв великий чорний «сібріан». В порівнянні з машиною Міро, золотавий дискокар Міа видавався просто карликом. Здійнявшись вгору до зоряного неба Лібертії, ми неслися на досить великій швидкості. Бурштинові зорі мелькали перед очима сплітаючись в неймовірні сузір’я. Скоро я зрозуміла – це інше небо і інші зірки. І в цьому темно-бузковому небі годі шукати Велику ведмедицю і Полярну зірку, та й Чумацького шляху тут швидше всього не знайдеш… Навіть в своєму «живому», як виявилося номері, я не відчувала такої відірваності від дому, як в ліловому небі над Деополісом.
- Не переймайся. Від земного відрізняється лише нічне небо. Вдень воно майже таке, як у вас. А замість Великої Ведмедиці ми маємо Великого Сфінкса… - він вказав рукою на групу зірок, що справді дуже нагадувала цю міфічну істоту.
Я недовірливо поглянула на Міро. Чогось не залишало враження, що йому стають відомі мої думки, перш, ніж я встигаю їх оформити.
- Послухай, там в номері ти мені не відповів…
- Ага, запитання номер два? – і знову білий спалах усмішки на обличчі, - так, мейси прийняли твоє замовлення, напряму, з мозку.
- Вони читають думки?
- О, якби лише вони…
- Що ти маєш на увазі?
- Всі лібертійці володіють телепатією. Це закладено генетично. То ж подібна здатність системи в жодному разі не обмежує особистої свободи. Мейси зрештою прочитають тільки те, що ти дозволиш їм прочитати.
Міро ще говорив щось, та я не чула. Зрозумівши, що син президента від початку дізнався, про моє… та що там гріха таїти, захоплення ним, я відчувала, що червонію, і нічого не могла з цим вдіяти. і його наддивна поява в готелі… Що ж він там робив?!
- До речі, а…
- Та живу я там, - перехопив мою думку бісів телепат.
- А чому? – не вгавала я.
- Не думаю, що тобі будуть цікавими звичайні родинні чвари.
- Справді? А мені твоя сім’я видалась такою дружною.
- Ага, тим більш дружна, чим далі її члени знаходяться один від одного.
- Ти живеш там з нареченою?
- Ні, у нас не прийнято, - засміявся він.
Тема була вичерпана. Я повірила Міро, тай що ще мені залишалося? Із усіх сил намагаючись не думати, я поглянула вниз, на вулиці нічного Деополісу. Рухомі дороги виглядали згори, як великі кровоносні судини, по яких розмірено текла блакитна кров міста богів. Велична архітектура ще більш вражала в неонових вогнях штучного освітлення. Найрізноманітніші стилі, суміш християнських, мусульманських та індуїстських традицій з античністю, готика поряд з модерном, собори по сусідству з мечетями - місто увібрало в себе всі традиції і надбання людства.
Все сплелося у дикому вихорі, в один сюрреалістичний клубок. Та, направду, важко було вигадати щось гармонійніше і впорядкованіше, ніж божевільний хаос Деополісу.
Раптом, в тишу врізалося протяжне виття сирени. Майже безлюдне небо, в якому лиш де-не-де можна було помітити поодинокі дискокари, блискавично перетнув крихітний червоний диск.
Куліан пронісся від нас так близько, що я впритул розгледіла бліде перелякане обличчя зовсім юної дівчини за кермом.
- …ать! – геть по земному вилаявся Міро, рвонувши вгору, щоб уникнути зіткнення.
Тим часом звук сирен став гучнішим. Обернувшись, я помітила два блакитних сібріани з червоними хрестами на сяючих обшивках.
- Божевільна… - розгублено прошепотів Міро вслід червоному куліану.
- Тримайся, - кинув мені, зірвавшись за нею на шаленій швидкості.
Переслідувачі скоро порівнялись з нами.
- Зупиніться! Іменем Великого закону! Ми застосуємо силу! – волали сібріани з хрестами вслід бідолашній втікачці.
- Що відбувається? В ідеальному місті є злочинність? – бризнула кислотою я, тут же пошкодувавши про це. Тим часом з одного із сібріанів відкрили вогонь по червоному диску, який летів уже на грані своїх невеликих можливостей.
- М-міро, вони стріляють… - прошепотіла я.
- Я не сліпий, - останнім ривком порівнявшись з дівчиною, огризнувся він, - заспокойся, це всього лише кулі…
- Справді?! – ледь встигнувши ухилитись від свинцевої мушки, що зрикошетила від явно броньованої обшивки диска Міро.
- Водію чорного сібріана! – волали блакитні, міцно засівши в нас на хвості,- негайно покиньте зону затримання!
- Хто вони?
- Чортів біоконтроль!
- Біо…контроль?
- Давай швидше, – Міро простягнув руку дівчині.
- Дитина… візьміть мою дитину, - не рухаючись, благала та.
Я кинула поглядом на заднє сидіння куліана, де лежало, сотаючи ніжками, крихітне немовля.
Перехилившись так, що сібріан повело вбік, Міро взяв дитину, пхнувши рожевий згорток в мої онімілі руки.
- Давай, нам треба вшиватися звідси, - ставши у весь могутній зріст, не зважаючи на свинцевий град, що тільки посилювався, він допоміг підвестися дівчині. В ту ж мить куля влучила їй в груди.
- Тікайте! Заберіть її звідси, - встигла прошепотіти нещасна, перш ніж блакитний переслідувач на дикій швидкості врізавшись в куліан, відкинув його на відчутну віддаль. Червона цятка, на тлі фіолетового неба стрімко втрачала висоту…
- Поїхали! – буркнув Міро, зриваючись з місця.
- А вона? Їй ми не допоможемо?
- Їй уже не допоможеш, тримайся…
Ми летіли, не збавляючи швидкості. Біоконтроль ще переслідував нас якийсь час, щоправда пострілів більше не було. Потім блакитні шуліки повернулись до розбитого куліана.
- Куди ми летимо? – трохи оговтавшись запитала я.
Міро мовчав. Зрозумівши по виразу обличчя, що відповіді мені не дочекатися, я терпляче мовчала, чекаючи розв’язки.
Під нами вже давно не було неонових вогнів. Лише темрява, тиша, і судячи з усього пустеля. І тьмяні обриси пірамід вдалині.
Врешті, наша шалена подорож підійшла до кінця, сібріан почав знижуватись перед якимось бункером. За хвилину звідти виплила невелика постать в чорному плащі.
- Що трапилось? – почувся густий охриплий голос.
- Візьми немовля, - вийнявши з моїх, онімілих, рук дитину, Міро передав її тіні.
- А її мати?
- Загинула. Я не встиг. Неповороткий став останнім часом.
- Як ти?
- Нормально. Подбай про неї. До речі, вона хотіла назвати дочку Талою.
Ми знову здійнялись в небо.
- Хто то був? Чому в тієї жінки хотіли забрати дитину? Що відбувається, Міро? – я сипала запитаннями, не отримуючи жодних відповідей.
Під нами знову вигравали вогні Деополісу. З висоти, вулиці міста спліталися в химерний вогненний хрест, який смутно нагадував щось земне, щось відоме… містичне… свастика! – захлинулася думкою я. Як же я не зрозуміла цього відразу? Величезне місто нагадувало формою гігантську свастику, сяючу та живу.
Приголомшена я не могла видати ні звука. Міро мовчав, насупившись. А вдалині уже виднілися стрімкі мінарети Гранд-Кальвії.
Нарешті, припаркувавши сібріан, Міро допоміг мені стати на ноги, що страшенно затекли і відмовлялися слухатись.
- Аміно, я мушу просити тебе про послугу…
- Я розумію, що повинна мовчати, - тихо мовила я, - прямуючи до номера.
