Вона була такою як і всі. Симпатична брюнетка, студентка другого курсу. І вечір той, нічим не відрізнявся з-поміж інших. Такий же сумний і наповнений спогадами. Тихенький звук смс, який роздався у глибині квартири, ледь порушивший спокій кімнати, ніби врізався їй у серце.
- Хм…Напевно вирішив удостоїти мене своєю увагою. Не треба було. Я ж тобі зовсім не потрібна. Просто вважаєш це обов*язком, хочеш здатися вдячним і вічливим. Та знай, мені цього не потрібно. Я ж бачу тебе, бачу твої очі, бачу твою душу. Вона тихенько спустилася з підвіконня, викинула недопалок у темний простір двору. Тільки і видно маленький вогник, який стрімко летить донизу. Швидким рухом знайшла мобільний, який мигав своїм вогником *отримано 1 повідомлення*. Вона вже навіть заздалегідь знала, що там всередині.
*Привіт. Я вже дома. Чому сама гуляла? Як справи?*
- Чому я гуляла сама? Напевно захотілося відчути трохи свободи і подихати тим вечірнім повітрям , якого не вистачає у * робочі * будні. Повернувшись назад, зробила глибокий вдих. Їй завжди не вистачало повітря. Душа, ніби рвалася на свободу, розриваючи ребра, оболонку тіла. Це відчуття їй подобалося. Та деколи здавалося, вона її все таки не втримає. Поволі, спочатку одна, потім друга нога опинилася на тому підвіконні.
- Як легко та спокійно! Напевно піде дощ, щось не видно ні місяця, ні зірок. У таку мить, закривши очі, їй здавалося, що все добре і світу, цих банальних, пафосних, сірих людей просто не існує, усе зникло. Тільки вона і свіже повітря, безмежний простір. У таку мить їй хотілося летіти. Вона була впевнена, що у кожного є крила, у кожного, просто більшість їх не бачить (або не хоче бачити). Очі затьмарюють проблеми, буденний рух, матеріальні цінності (роблять все заради вигоди, заради грошей, заради власної поживи). І ніхто не задумується, що можна жити у задоволення не тільки собі, приносити щастя оточуючим відчувати себе вільним. У кожного є крила. В когось чорні, у когось сірі, білі, червоні… скільки людей – стільки крил. І вона бачила свої крила, або прагнула їх побачити. У таку мить вона віддавалась їм, вона літала. Зранку все тало по іншому. Вона прокинулася з тим відчуттям свободи, ранішньої чистоти, яку так давно хотіла відчувати.
Все змінилося.
Тепер вона була з Ним, про кого думала вечорами у відчиненому вікні, чиї смс читала майже кожного дня, чий образ завжди берегла у серці. Вона була з Ним, коли забажається. Він ділився з нею прогулянками, ділився сніданком, вечорами біля телевізора, ділився з нею своєю музикою, музикою своєї душі. Він ділився з нею своїм ліжком. А вона?.. Вона була щасливою. Тепер вона могла літати по справжньому! У неї були гарні великі чорні крила, а душа завжди залишалася засліплюючи білою, тільки з червоними прожилками, та їх з часом ставало усе менше. Тепер все для неї змінилося. Усмішка, ця чудова усмішка! Коли вона усміхалася на небі з*являлася райдуга. А легкий рух рукою утворював прекрасний вихорець осінніх листочків. Нарешті вона повністю могла віддатися весняному грому, і мокнути під теплими краплями дощу, які були такими ніжними і дбайливими для неї. Тепер це був світ, наповнений її теплом і радістю.
