Добиралася я довго, майже цілий день – це ж у протилежній частині регіону. Зате зробила своїм сюрприз. І мама, і тато, і сестра, і навіть собака страшенно зраділи.
Батькам довелося переїхати до маленького містечка Вир зі столиці ще до мого народження. Тоді Філія тільки-но розпочинала свою діяльність, а зараз мені не віриться, що колись існувало життя без неї. Тато у мене людина суворих переконань, ще від діда-священика перейняв високу мораль. А тепер така професія – рідкість. От і пропадає та мораль нікому не потрібною. Як і безліч історій та оповідок, що їх батько також навчився у діда. Я діда уже не застала – він помер ще до того, як я народилася. А от без тих історій у дитинстві заснути не могла. І щиро вірила, що то усе, про що там говориться, правда. Тато завжди розповідав нам із сестрою перед сном кілька таких казок, а тоді розказував про діда. І часом дід снився мені, сивочолий, білобородий, з ласкавою-ласкавою усмішкою.
А тоді я якось виросла, і мені стало не до того…
Тато ненавидить Філію так, що мені часом аж страшно. Люто і несамовито. Я зрозуміла це, коли одного разу у мене, юнки щойно після школи, зайшла із ним про це розмова. Пам`ятаю, він якраз щось робив у саду, сперся об паркан, сплюнув крізь зуби і сказав: „Добре, що батько вмерли і того всього тут не бачать”. Ніколи до того часу я не чула від нього подібних слів і інтонацій.
Я так і не сказала йому, де працюю.
Нікому з домашніх не сказала.
Може, тому за цих два роки я так рідко бувала вдома?
А останнім часом у Вир почастішали візити офіційних представників Філії – це мені мама розповіла у день мого приїзду за сімейною вечерею. Тато мовчав, та я знала, що він нервує – скоро і сюди доберуться.
Після вечері, вилучивши хвильку, коли ми з мамою залишились наодинці, я витягла на стіл частину останнього заробітку.
- Що це? – Мама вкотре кинула на мене стривожений погляд. Усю вечерю так на мене дивилася. І батько. І сестра якось не так. Як і щоразу, коли приїжджаю.
Недомовки ніколи не покращують стосунків. А їх за останні роки було забагато. Чого я приїхала? Гроші могла і поштовим переказом переслати.
Усередині тенькнуло. Може, хотілось підтримки?
Але я не піду на те, щоб усе розповісти. Може, потім колись. Не зараз. Не час. Чого їх утягувати у мої проблеми?
- Гроші. – Спокійно сказала я. – Вам.
- Така сума?
Я мовчала.
- Віруню?
- Я завтра їду мам, я тільки на один день приїхала.
- Віруню? – Мама напружилася. Я бачила, що вона нервує, хоче щось спитати. Боїться. За мене.
- Ну що?
- Звідки у тебе такі гроші? Ти…? – Запинається.
- Ні, мамо, ні. – Устаючи з-за столу, розвіюю її побоювання. – Я ні у що не вплуталась. Нікого не пограбувала і не вбила.
У очах бачу, що у неї ще залишаються сумніви.
- І взагалі, все легально, законно, нічого такого. Просто я взяла академку, влаштувалась на хорошу роботу. Не мед звичайно, але я чесно заробляю своє. Правда, мам.
Цілую її у щоку і усміхаюся.
- Я ж просто хвилююся за тебе, дівчинко моя. – Хитає вона головою. – Ми всі хвилюємось.
А трошки помовчавши, мама додає:
- А половину ти забери, не треба. Ми з батьком не немічні, працюємо, а ти молода, тобі там у Льові треба буде.
- Ні, мамо. – Переконую. – У мене є, мені вистачить. Візьми, будь-ласка. А ну, згодиться? А татові можеш не казати. Просто, сховай на чорний день.
Тато теж не погодиться. А ще одної схожої розмови із ним мені не хочеться.
Перед сном я вийшла в сад, подихати свіжим терпким повітрям. Більшість дерев у саду посадив тато. Але є і „мамині”, і „Янині”, тобто ті, що сестра молодша садила, і мої. Мої – це кілька яблуньок. Просто так склалося, що із яблунями у нас виникло якесь особливе взаєморозуміння. Навіть, симпатія, можна сказати.
Заводили цвіркуни, теплий травень був у своєму праві. Ніч була тепло-темною, в такі ночі особливо яскраво світять зірки. І місяць.
Я підняла голову і, обійнявши яблуньку за стовбур, довго вдивлялась у небо над головою. Не повня. І не червоний. Не те щоб я була забобонна, а усе-одно якось легше. Я заборонила собі думати. Ні про що. Просто прожити кілька днів. Кілька спокійних днів. Аж до повернення у столицю.
Десь через півгодини тато вийшов покликати мене у хату:
- Віруню, що ти тут робиш сама у саду? Пішли, мати вже простелила.
- Тату…
- Що?
- Розкажи про янголів. – Попросила я, несподівано для себе. – Як колись. Розкажи.
Я не могла розгледіти його лиця, але з того, як батько мовчав, знала, що і він не чекав. Батько ще в роки мого юнацтва став мовчазним, і я навчилася розпізнавати різні відтінки і кольори його мовчання. Зараз його мовчання було синьо-зеленим, збентеженим. А я почувалась ніби десять років тому. Ніби я знову маленька дівчинка, і ніколи не доведеться мені приймати страшних рішень. Не доведеться брати страшних вчинків на совість. І душу продавати не доведеться.
- Янголи…
Тихо почав тато за якийсь час тим особливим, до болю знайомим тоном оповідача-чарівника. Так говорити більше ніхто не вмів, тільки він. Я йому це часто повторювала у дитинстві. А він, посміхаючись, відповідав, що ніхто не уміє слухати, так як я. І я потай пишалася із нашого такого особливого союзу.
- Янголи – це такі істоти, що живуть високо на небі. У них красиве білясте волосся і добрі очі. Вони живуть на білих хмаринках і звідти дивляться униз, на людей. Слідкують за ними. Піклуються про них. Підказують, направляють на хороші вчинки. Охороняють людей і їхні душі.
- Де ж вони, тату? Де ж вони тоді, коли так потрібні?
Батько знову мовчав. І мовчання його було темно-фіолетового кольору.
Яна, молодша за мене на два роки, пішла у наступ із самого ранку.
- Вірко, вставай! Ранок вже. Хочу з тобою поговорити! – Безсовісно розштурхала мене і усілась зверху на ковдру.
Я приречено почала позіхати та протирати очі. Янка-шило, як ми усі називали її в дитинстві, завжди виділялась особливою енергійністю та впертістю. І якщо вона взяла собі до голови мене розбудити – робити нічого, треба вставати.
- Підіймайся, сонько! – Дражнилася вона.
- Ну? – Це у перерві між позіхами. Я півночі просиділа, дивлячись в вікно. Просто дивилася. І мені було майже спокійно.
- Вероніко Петрівська, у мене до Вас серйозна розмова. – Мене завжди називають повним ім.`я лише в таких-от жартівливих, або дуже офіційних випадках. А інакше завжди скорочують до Вірки, Віруні, Вірусі – як вже у кого уява дозволяє. Я звикла і не звертаю на таке уваги. Ба, більше. Я б, мабуть, і не озирнулась, якби хто на вулиці гукав яку Вероніку. Незвично.
- Слухаю Вас, Яно Олексіївно. – У тон сестрі відповіла я.
- Вірусю, - заканючила вона, беручи мене за руки і заглядаючи в очі. – Вірусю, мені скоро вісімнадцять.
- Я знаю. – Здивувалася я. До чого це вона? – І?
- Вірусю, - знову вірний погляд. – Я закінчила школу.
- Молодець. – Щиро похвалила я. – Не тягни кота за хвіст.
- Візьми мене з собою! В столицю! До Линьова! Одну мене батьки не відпускають, а з тобою пустять! Я буду там учитися з тобою в університеті! – Випалила вона все на раз.
Приїхали.
- Яно, - випростала я руки і встала. – Я не можу.
- Чого? – Моя сестра була рішуче настроєна. Вона так завжди. Вперта і цілеспрямована.
- По-перше, я зараз не вчуся. Я взяла академку. – Почала я пояснювати. – Я працюю.
- Чудово! Попроси, щоб мене теж узяли на роботу! Я буду старатися, чесне слово.
- Яно, ні! – Як я маю все розтовкмачити цьому дівчиськові? – Це робота не для тебе. Не треба тобі такого. Тим більше, я знаю, що батьки хочуть, щоб ти училась у Коломині – хороший університет, недалеко звідси.
- Якщо ти даєш собі раду, то і я зможу. А в Коломин я не хочу, не хочу, щоб було „недалеко”. Чого тобі можна, а мені ні?!
- Яно, ти не поїдеш до Линьова, і крапка.
У Линьові знаходиться Філія. Там на кожному кроці запаморочливі пропозиції. Там забагато небезпек для сімнадцятирічної юнки. А я не зможу завжди бути поряд, щоб вберегти. Та як їй це пояснити? Натомість кажу:
- І взагалі, Линів – страшне місце, тут – набагато краще. Для тебе краще.
- То чого ж ти тоді їдеш звідси, якщо тут так добре? Туди їдеш? І звідки тобі знати, що для мене краще?
Вона сердиться, зривається на крик.
- Досить, Яно. – Кажу холодним тоном старшої сестри, яка знає краще. Раніше це її завжди заспокоювало. Тепер – ні. Не допомагає.
- Поїду! Поїду, усе-одно поїду! – Кричить вона мені в обличчя. – От побачиш, що поїду!
Я теж підвищую голос:
- Батьки ні копійки не дадуть тобі на такі витребеньки, а на мене можеш не розраховувати! Спочатку провчися рік-два, знайди пристойну роботу, перш ніж зберешся диктувати умови!
- Побачимо! От виповниться мені вісімнадцять – і одразу поїду. Душу продам – і поїду! Ще пошкодуєш, що не захотіла мене взяти. – Випалює і вискакує з кімнати, гримнувши дверима.
- Дурне дівчисько! – Кричу вслід. – Дурна! Ти хоч знаєш, що плетеш?
Але Яна вже не чує. Заходить мама – вона не могла не почути принаймні кінця сварки.
- Щось сталося? – Питає. – Яна?
- Ні, - кажу. – Нічого. Перебіситься і заспокоїться.
До мого від`їзду ми з сестрою так і не помирилися.
