Минулого року закарпатський цирк-шапіто гастролював Нідерландами. У колективі здебільш молоді люди, які щойно закінчили циркові училища. Найстарша з них Віолетта. Їй - 29. Досить солідний вік для циркачки. Та маленький зріс, інфантильний вираз обличчя й травестійні фізичні дані дозволяють жінці непогано виступати у номері «Каучук».
«Дівчинка-гума!!!» - надривається конферансьє щовечора. Лунають поодинокі ліниві оплески. Зала зазвичай напівпорожня.
За місяць гастролей багато хто з колег Віолетти знайшов собі роботу в Амстердамі – дехто по профессії, інші будь-яку. Друзі Віолетти клоуни Сергій та Дмитро відразу влаштувались у невеличке ревю. Віолетті також пообіцяли там місце, але згодом. Окрилена надією циркачка відмовилась повертатись на батьківщину разом з трупою. Вона чекала якийсь час. Коли зрозуміла, що їй дають відкоша, взялась за пошуки сама...
... Вільне місто Амстердам!!!
…Віолетта у чорній тонкій коротенькій шовковій мереживній сорочечці стоїть у вітрині, підсвіченій знизу червоним світлом. Вона користується неабияким попитом. Ще б пак, так володіти своїм тілом! Віолетту кличуть тепер Віо. Ця нова Віо пробуджує дикі сексуальні фантазії у стадних туристів та поодиноких маньяків, що прогулюються сутінковим Амстердамом. Прихильників, а відтак грошей їй тепер не бракує.
- Віо! – говорить сутенер Гамус (грек) – Не стій, любонько. Рухайся, рухайся!
Гамус віддаляється від Віолетти наспівуючи «Шейк зе баді».
Дівчина, притуляється животом до скла, широченько розставляє ноги в неймовірної висоти підборах та починає повільно відхилятись назад. Публіка шаленіє. Натовп збирається все більший - ласих до безкоштовного шоу у цьому кварталі вдосталь. Віолетине обличчя просувається між ногами, вона кокетливо посміхається, спокусливо підморгує, манить пальчиком потенційних клієнтів. Від натовпу відділяється группа з трьох хлопців й прямує до входу під червоним ліхтарем. Гумова дівчина «розкручується» й зникає з вітрини, аби повернутись сюди за годину...
- Віо, кидай до дідька тих роззяв, греби сюди, любонько! – кличе її Гамус з адміністраторської.
Прихильники поза вітриною не чують його голосу лише спостерігають, як Віолетта повільно розкладається з чергової стійки, набуває природньої людської подоби і не звертаючи на них уваги йде вглиб приміщення виблискуючи кругленьким м*язистим задом.
- Прийшов твій татусь! - говорить до неї сутенер посміхаючись. Він ляскає Віо по стегну, наче породисту кобилу, цілує в щічку, мов сестру та видає презерватив під розписку.
Крокуючи вузьким коридором до свого номеру Віолетта подумки підраховує заробіток. Вона щодня множить, додає, ділить та віднімає. Ця арифметика – єдине, що заповнює її мозок. На початку «червоноліхтарної» кар*єри підрахунки були прості: вона додавала своїх клієнтів. Потому суму, що вийшла, множила на 50. Такса. Якщо охочих відразу троє, тоді клієнти мали знижку, але дівчатка своє не втрачали, рештки відшкодовувала профспілка. Все офіційно, через бухгалтерію. Якби у Віолетти була трудова книжка, їй йшов би робочий стаж. «Папійон» - називався цей будинок - солідна легальна контора.
Був час, коли денний заробіток Віолетти зненацька склав 300 єврів. Того дня їй довелось отримати добрячих стусанів від колєжанок. Не кожна бо могла так вигинатись, а їсти кортіло усім. Тоді вони дійшли згоди, що Віо не матиме права обслуговувати більш ніж 4 клієнтів на добу. Віолета, шморгаючи заюшеним кров*ю носом мусіла погодитись. Відтоді арифметика змінилась. Циркачка множила 150 (в середньому) на кількість днів у тижні. Подеколи їх бувало сім, але час від часу дівчина давала собі відпочинок, йшла гуляти сучасним «Вавилоном» - робочих днів ставало шість або й п*ять.
Минув рік… Віолета відпрацювала іншу рахункову схему. Множить річний заробіток на кількість років.
- Наш вік у професії ще коротший, ніж у артистів цирку. - розповідає вона подружці Бетріс. Повії створили у вітрині живу картинку. Віолета тримає себе за п*яту піднятої над головою правої ноги. Беата, стоячи перед нею на колінах, безсоромно погладжує іншу Віолетину кінцівку.
- Не падаєш? – питає Беата, дивлячись крізь скло на вулицю й еротично облизуючи червоні пухкі губи.
Віолетта відповідає:
- Зараз мені майже тридцять.- вона складає губи трубочкою й примружує очі, вдаючи насолоду. - Ну, постою я тут іще років зо п*ять...
- Ти маленька, можеш працювати довго. – заздрісно-мрійливо каже дебела голландка.
- Віо! – Гамус обриває їхню розмову, - Прийшов Татусь.
- Кожен день ходить. - звертається до подруги Беата й встає з колін забувши про будь-яку граціозність. Віо розпрямляє ногу. За склом натовп плескає у долоні. Беата відпускає уклін оперної примадонни. Віолетта, не звертаючи уваги на шанувальників йде до «Татуся».
Йому за п*ятдесят. Здоровенний, з червоним обличчям, рожевим, вкритим рудим пухом, тілом. Повія знає за чим ходить сюди «Татусь». Аби підготуватись до зустрічі вона йде в гардеробну (зовсім, як у театрі), щоб вибрати собі сценічий костюм, нанести потрібний макіяж. «Татусь» не любить ту хвойду, яка щойно виставляла себе у вітрині…
Віо переодягається й заходить до клієнта. Вона вбрана, як маленька дівчинка. Ніякого натяку на сексуальність. Нафарбовані лише щічки. В косах заплетені рожеві стрічки. На маленьких ніжках - біленькі шкарпетки. Дівчинка нагинається, аби підтягти шкарпетку й Татусь помічає широченькі дівчачі трусики. Віолетта закопилює губку й теребить кіску. Вона гарна акторка.
- Скільки тобі років, дівчинко? – питає «Татусь».
«Не може придумати щось інше, завжди питає одне те саме» - думає вона. «Дівчинка» кліпає очима, соромиться, ще більше червоніє.
Така гра. Правила непристойно прості. Віолетта має сказати, що їй десять. Він таких любить, від цього запалюється. Віолетта подумки рахує: «Якщо Татусь прийде ще разів десять, то буде 500 доларів...».
Збоченець повільно задирає їй спідничку, двома пальцями розплітає коси, зтягає трусики…
У Віолетти є двадцять хвилин, аби відпочити. Її не мають права турбувати пів години після клієнта згідно з проститутським КзоТом. Вона лежить на канапі, курить і рахує, знову рахує кількість доларів, помножених на клієнтів, та ще помножених на дні, тижні, місяці, роки...
Потрібно вкластись в двадцять хвилин. Жінка дозволяє собі розкваситись. Вона реве, дивлячись на себе у дзеркало. Здається їй, що вона, вільна громадянка світу по той бік червоної скляної вітрини, спостерігає за дурною повією, яка б*ється в беззвучній істериці. Віолетта має двадцять хвилин на те, щоб згадати свою дочку Маринку, заради якої вона заробляє ці брудні гроші, маму й молодшу сестру-калічку, які живуть в однокімнатній квартирці в Ужгороді. Для них Віолетта – успішна артистка Амстердамського циркового ревю.
Віолетта розглядає дивне створіння у дзеркалі - оголену дівчинку в біленьких шкарпетках. Це ж вилита Маринка... Їй також десять...
Сашко. Ліссабон.
- Португальське вино дуже дешеве... Та це не означає, що то шмурдяк. – повчають старші товариші молодшого.
Старші – це бригада українських заробітчан зі стажем, молодший - щойно спечений гастарбайтер Сашко.
Сашко лише вчора приїхав до Ліссабону на місце свого тестя. Той поневірявся на чужині три роки й врешті-решт повернувся додому. Батрачив би далі, та прихопило серце. Чоловік вже не молодий – 60 річний ювілей відзначив рік тому на цьому ж самому місті – задньому запльованому дворі великого будівельного майданчика.
Сашко молодий, сильний, жилавий та витривалий. Вдома на ті гроші, що висилав тесть побудував тимчасівку для себе й Світланки. У них є дворічний Митько, викапаний дід. Сашко пишається сином. Показує товаришам його фотокартку. Біляве маля в синій сорочечці шкіриться на всі чотири зуби й показує щось пальчиком.
- Гарний! – говорить старий Грицько й подає Сашкові чарку по вінця наповнену густим брунатним напоєм. – Гарний портвейн!
Хлопці синхронно випивають по-першій, другій й одразу по-третій. Витирають рукавами роти та на ходу хрумаючи білий пухкий хліб, йдуть до роботи. Сашко все ще тримає в одній руці фото у іншій чарку. Всередині нього бринить туга, коли він згадує сина. Гриць допомагає новенькому випити, підштовхуючи під лікоть, кладе картку до Сашкової нагрудної кишені.
- Нам на дванадцятий. – поянює Гриць. - Там шумить дуже. Не почуєш. Тому кажу тут. Набираєш сміття до лантуха й несеш туди. – показує пальцем на величезну купу будівельних відходів.
Сашко радіє з того, що зможе втамувати душевний біль за допомогою грубої фізичної праці. Він береться до роботи з непідробним ентузіазмом. Старші товариші лише спльовують, дивлячись на нього.
Уночі Сашкові стає зле - попухли руки, дрижаком ходять ноги, його б*є пропасниця. З ліків - лише портвейн. У тісному приміщенні, розташованому недалеко від будмайданчика мешкає 10 таких, як він робітників. Вони втомились й хочуть відпочити.
- Та закрийте його, блядь, чого він стогне! – знервовано кричить Андрій.
Гриць дістає з торби пляшку, відкорковує її, наливає в каструлю й несе до плити. Підігріте вино має подіяти. Перевірено. Сашко після випитого забувається важким сном. Тиждень він лікується то від болю, то від похмілля...
Сандро, так тепер називають Сашка, вже три місяці успішно заробляє валюту. Тепер він не носить сміття, а кладе цеглу. Йому подобається. Під час посиденьок з хлопцями часто сміється над собою тодішнім.
- От, броча (імпотент.- португальський жаргон). А думав, що я сильний. – каже й махом вливає в себе пів пляшки «портовіно».
- До роботи! – наказує прораб. Обід закінчено.
- Карамба! – в один голос лаються найманці. Мружачись підставляють зашкарублі обличчя лагідному сонцю та йдуть відливати під паркан.
Сашко кожного місяця висилає в село гроші. Немалі. Дружина його любить все дужче. Плаче, кличе додому. Але не надто активно, бо ще й справді приїде, за що тоді жити їй та дитині.
У цій диво-країні час летить непомітно, клімат спонукає до безтурботності, Сашкова робота змінюється відпочинком на лоні природи. Круговертю проходить життя. Багато хто з Сашкових односельців уже повернувся додому, аби добудувати хату, приструнити дружину чи витягати з в*язниці подорослішалого без батька сина.
Сандро зрісся з Португалією настільки, що має плани подавати документи на легалізацію. Його побут налаштувався. Живе сам, винаймає кімнату. Дорого. На житло заробляє окремо - копає ями на цвинтарі. Португалія така дивна країна. У ній зовсім не обов*язково знати мову – куди не плюнеш попадеш в свого. Постійна спека пригнічує апетит, а відтак можна економити на харчах. Щоб перебороти голод, що попри все подеколи з*являється існує чудодійний засіб – Портвейн. Він звільняє від думок, перетворює сум на веселощі, коштує недорого, пригнічує спрагу. Останнім часом Сашко часто говорить з ним. Спілкування виходить напрочуд наповненим та цікавим.
… На пустому столику стоїть напівпорожня пляшка з темного скла. Сашко дивиться на неї з пристрастю, гідною закоханого. Чоловік підпер долонею підборіддя. Філософія така:
- Припустімо… приїду я. А в Митька вже інший батько є… Світланка скаже, йди ти Саню, звідки прийшов. Не заважай, скаже, нам жити… Поламаю їй щастя. Що ж вона три роки сиділа й чекала? А вона... нічогенька... молода... їй лише - 24.
- Ні! - каже пляшка. - Двадцять чотири їй було три роки тому.
- Твоя правда, винцю, твоя прав...гик...да...
- Митькові п*ять. Він тебе не знає зовсім. Не треба нікуди їхати. Будь зі мною.
- А я тебе заберу на Україну. – радіє Сашко. - От побачиш, винцю, яка то є країна. Розумієш, що таке сніг? – Сашко схиляється над пляшкою, примружує очі і погрожує пальцем.
- Сам не поїду й тебе не пущу. – каже Портвейн.
Санько обнімає пляшку, сміється, заливаючись гіркими сльозами, цілує білу етикетку й засинає за столом...
- Куди подівся Сашка з Ободівки? – питає Гриць у хлопців.
Йому написала листа Світланка. Вона вже давно не отримувала звісток від чоловіка. Хвилюється. До того ж хоче розлучення. Просить односельця знайти Сашка й запитати у нього коли той надішле гроші.
- Його вигнали з будівництва розажального центру, бо був дуже п*яний. – звідкись знає зовсім молодий роботяга.
- От, собаки, вже їм не подобається, що ми п*яні. – роздратовано каже Андрій. Сам він не п*є. Має бізнес - купує дешеве пійло в районі Рештелу, щоб потім продати хлопцям за дорожче.
- Приїду додому, налижусь, як свиня. – мрійливо говорить підстаркуватий Іван.
- А чого це чекати? – вирішує більшість та посилає Андрія за провізією.
Той не комизиться довго, щоправда відразу обговорює ціну. Сідає на старого мопеда та зникає.
... В Ліссабоні багато визначних місць : Площа Россіу, національний театр Дона Маріа, що зведений 1840 року, кафедральний собор Се. Хто не любить людських скопичень може прогулятись парком на горі Монсанто. А декому найбільше до вподоби Віфлеємська башта святого Вінсента. Цей дехто сидить (а подеколи навіть лежить) з простягнутою брудною рукою, під мурами башти й вимагає від туристів допомоги. Він не просить багато. Інтуітивно знає коли набирається потрібна сума. Потрісканим пальцем перераховує монети, підводиться й зігнувшись плентає до магазину, де продають дешеве вино.
- Сандро, Сандро! – біжать біля нього й кричать Ліссабонські дітлахи. – Сандро-бораччо (порт.-п*яниця)!
Нехай славиться народжений сонцем, оспіваний поетами португальський чудовий напій – Портвейн. Товариш одиноким та рятівник тим, хто заблукав. Він рятує багато від чого, та парадокс у тому, що не задарма...
Марта. Мюнхен.
Столицю Баварії населяють здебільшу аристократи, або ті хто себе таким вважає: богемна молодь, нащадки збіднілих монархічних династій, підпільні послідовники Гітлера. Тут, у Мюніху (назва на німецький манер) заробляє свої єври Марта. Найдорожче, що має Марта - дві вищі освіти та троє дітей, які чекають на неї в Україні.
На чужині не заведено згадувати про дипломи, бо ж німці не варвари які. Вони не стануть експлуатувати висококваліфікованих працівників на чорних роботах. Марті доводиться прикидатись затурканою тіткою, аби взяли її прибиральницею. Ця зовсім ще молода жінка одягається, як підстаркувата дурепа. Речі, які вона носить дістались їй від старих німок. Тим шкода викидати на смітник згадки про юність от вони й ощасливили українську задрипанку.
Проте Марта добре розбирається в гарному одязі, має вишуканий смак. У рідному Кіровограді користувалась славою неабиякої модниці. Вона купує брендовий крам на сезонних розпродажах та ховає його в шафу. Мріє, як повернеться в своє місто й зможе нарешті вдягтися, як слід. Вдома 14-літній Миколка приглядає за 10-літніми сестричками-двійнятами. До них іноді навідується колишній Мартин чоловік. Діти добре дають собі раду й без нього. Та іноді хочеться, аби хтось обняв...
Того самого дня, як Марта приїхала до Мюнхена й взялася до роботи, вона завела собі дивний папірець. На ньому стовпчиками написані цифри від 1 до 31 чи 30. Всього стовпчиків 12, а цифр - 365. Щовечора перед сном жінка закреслює червоним фломастером одну цифру. Як важко діждати вечора та як радісно коли червона лінія перекриває чергову цифру.
На 12 липня червоніє три стовпчики плюс в четвертому до половини. Марта чітко знає скільки їй потрібно заробити, тому планує працювати лише рік. Як вона дістанеться додому з простроченою візою жінка допоки не задумується.
Сьогодні Марта допомагатиме принцесі Феліціті (нетипове для німців ім*я) на її вечірці. Феля (так для себе називає Марта німкеню) дуже пишається тим, що вона принцесса. Прізвище у неї Августуа де ля Прімера фон Зангідерс (щось на кшталт цього). Виглядає ця Августа, як стаєний кінь. Коли читаєш на візитівці «Принцеса Феліціті Августа де ля Прімера фон Зангідерс» уявляєш собі ніжне, тонке створіння, що пахне первоцвітом. Натомість перед тобою постає саратовська руда баба. Ніс-бараболя, руки-граблі, ноги-човни, срака-бочка. Смак, як у старого бобуїна. Одягається принцеса дивовижно, якщо говорити дуже м*яко. Її єдині заялоджені штани відблискують на витягнутих колінах. Вона художниця й письменниця. Принаймні так себе презентує. Має ще сестру та двох братів. Сьогодні вони присутні на паті. Ще до Феліціті прийшли її друзі, майже всі у кого Марта працює прибиральницею. Марта прибрала це помешкання, що радше нагадує стайню.
Після прибирання принцеса являється на Мартині очі в бальному наряді, щедро всипаному неймовірними різноколірними блискітками. Крій сукні називається «тісний мішок». Сало принцесси звисає з тих місць, де воно передавлюється тканиною. Феліціті розпустила волосся. Це єдина її окраса. Воно жовтувате, кучеряве й довге. Двометрова принцеса очікує на овації. Марта причмокує язиком на знак схвалення.
- Тебе також потрібно перевдягти. – каже Феліціті, оцінюючи Мартину сіру вовняну сукню на гудзичках.
Вона довго обмацує поглядом тендітну Мартину статуру. Згодом телефоном просить графиню Карен принести «оте зелене плаття». Марта не пручається. Нехай тішаться, роблячи із неї опудало, вона звикла...
Вечірка у розпалі. Німці голосно обговорюють нещодавні театральні премьєри, хизуючись один перед одним обізнанністю у царині мистецтва. Феліціті припиняє розмови:
- То ви будете щось їсти-пити чи так, попатякати прийшли?
Компанія дико реве й гигоче ( за традицією студентських років) вдаючи голодних і спраглих нелюдів. Принцеса вмикає шалений негритянський свінг. Це знак для Марти, вносити наїдки й напої.
До затемненої кімнати заходить нікому не відома красуня в смарагдовому вбранні. Сукня вигідно окреслює чудову фігуру. Запрошені одностайно переводять погляд на стрункі ніжки в золотих трохи завеликих за розміром черевичках.
- Прошу напої! – говорить чарівна незнайомка, простягаючи велику тацю вщент заставлену келихами.
Почувши знайомий голос з акцентом, гості докумекують, що перед ними всім їм добре знайома Марта. «Чому вона така молода?» – питають вони один в одного. Марта лишається незнайомкою лише для братів Феліціті. Один з них не довго розмірковуючи запрошує красуню на танець. Тацю з Мартиних рук він передає Феліціті. Та так і лишається стояти посеред кімнати. Сестра принцеси - така сама огидна, як і вона. А от хлопці напрочуд гарні – чорняві, схожі на італійців, веселі й балакучі. Вони наперебій вимагають у Марти залишитись серед гостей. Але жінка посміхаючись йде на кухню - мити посуд.
Замість того, аби веселитись з приводу дня народження принцеси гості обговорюють неймовірне перетворення хатньої робітниці. Жінки, театрально заломуючи руки, благають Феліціті не дозволяти панянці Марті робити чорну роботу. Брат принцеси закачавши рукави демонстративно йде на кухню, щоб підмінити Марту. Феліціті вмовляє новоспечену красуню покинути все й приєднатись до гостей. Вечірка видалась наповненою, цікавою, незвичайною. Обговорюють мистецтво, художників, письменників, театри, моду. Виявляється, присутні на святі мало на цьому розуміються, хоча видають себе за знавців. Марта знає найбільше. Тепер вона не приховує своїх знань.
- Дивно, що ви така розумна... – стиха говорить Карен (та, яка графиня, згідно візитівки).
- А ти закінчила університет й за сім років усе забула. – кепкує над Феліціті її брат.
Марта трохи спяніла від шампанського та такої до себе уваги, тому втративши пильність, весело промовила:
- Я все пам*ятаю, ймовірно тому, що закінчила аж два університети.
…Наступного дня Марті було відмовлено в роботі. Першою чесно зізналась, що не може експлуатувати таку освітчену особу Феліціті. За нею інші, в кого працювала Марта, вказали їй на двері. Не від того, що перестали її любити. Навпаки, вони занадто захоплювались нею.
До самого березня Марта працює на іншій роботі - миє суспільні туалети. Кожного ранку вона вдягає гумовий зеленкуватий комбінезон, такі ж рукавиці, чоботи й маску. Бере в руки шланг й поливає замурзані унітази сильною струєю гарячої води. До чоловічих туалетів під час прибирання завалюють п*яні й просто навіжені відвідувачі (розумні ж бачать знак виставлений у дверях). Вони влаштовують шабаші, демонстративно гадячи на підлогу. В такі хвилини Марта відвертається до стіни й чекає.
І от приходить той час, коли заробітчанка нарешті закреслює цифру 31 в останньому стовпчику на своєму аркуші. Того ж дня вона збирає невелику валізу з брендовими речами й рушає до кордону.
Їй гидко викручуватись, обманювати, щось видумувати, тому йде вона відразу на пропускний пункт. Віддає паспорт та чесно розповідає, як нелегально працювала цілий рік - мила в Мюнхені туалети. Переконує, прикладаючи руку до грудей – за таку роботу не хочуть братись німці. Їй не вірять, бо бачать відомі назви на лейблах одягу, що лежить у валізі. У нещасної забирають речі, які їй так важко дістались. Але такої екзекуції німецьким чиновникам виявляється замало й Марту садять до в*язниці.
Присуджують їй - 90 діб виправних робіт за порушення візового режиму.
У в*язниці перше, що робить Марта – це пише на білому аркуші цифри. Три стовпчики з числами....
Катеринка. Барселона.
Катеринці лише двадцять. Уже півроку дівчина живе в столиці Каталонії. Родом Катеринка з Одеси. Барселона до щему в грудях нагадує їй рідне місто. Великий галасливий порт, лише на іншому морі. Середземне трохи лагідніше, ніж Чорне. Місто Барселона насамперед славиться розвиненою промисловістю.
Іспанці не надто працьовиті, та й навіщо їм відмовлятись від природніх лінощів при такому кліматі. Україна радо ділиться своїм трудовим потенціалом, негласно відправляючи до Іспанії живий товар в промислових обсягах.
Коли Катеринка жила в Одесі, хотіла вступати до престижного інституту – добре знала англійську. Та не судилося. Для навчання потрібні були гроші. А де візьме мама, якщо сама не працює, бо хворіє.
Катеринка вирішила будь-що заробити на навчання. Вона могла без проблем влаштуватись танцівницею (вміла танцювати), офіціанткою, стриптизеркою, проституткою. Та їй пощастило - через мамину тітку отримала напівлегальне місце на текстильній фабриці Барселони.
Мешкає Катя в гуртожитку, отримує добру зарплатню (якщо рахувати по-українськи). Після роботи воліє відмовитись йти на прогулянку з дівчатами, що працюють з нею. Шукає додаткового заробітку.
У один з понеділків до неї підходить старий працівник фабрики Хуан Гарсія Мартінес. Він добре ставиться до дівчинки. Знає, що їй потрібні гроші. Він нагадує Катеринці покійного тата. Добрий, тихий, кругленький чорноокий дядько.
- Мені потрібно попрасувати речі. – каже він Катеринці по-складах в саме вухо, перекрикуючи шум.
Дівчина посміхається, киває головою. Старий дає їй адресу та показує сім пальців.
- О сьомій! – здогадується Катеринка й ще раз киває чорнявою голівкою в білій хустинці.
Після зміни Катеринка прасує гори чистої білизни в Хуана. Щотижня. Дивується, коли він встигає прати. Дядько Хуан під час її відвідин завжди удома. Сидить в сусідній кімнаті за зачиненими дверима. Катеринка здогадується, що іспанець працює там за комп*ютером. Іноді він виходить звідти, стає в дверях та дивиться, як Катеринка водить праскою по дошці. Вона не звертає уваги на старого, хоча відчуває його погляд.
Сьогодні дон Хуан передає Катеринці зв*язку ключів. Він повідомляє дівчині, що не зможе бути о сьомій вечора вдома, прийде трохи пізніше.
Катеринка прийшовши до оселі Хуана Гарсія не гаючи часу відразу береться до прасування. Їй хочеться скорше все зробити. На третьому простирадлі Катеринці цвіркає думка, що з Хуанового компа можна відправити листа подрузі в Одесу. Вона швиденько заходить до напівзабороненої кімнати, що нагадує неприбраний сарай. Речі стирчать з роздертих картонних ящиків. На підлозі наче снігові кульки біліють раз-по-раз зім*яті папірці. Комп*ютерний столик вщент вкритий хлібними крихтами й іншими рештками їжі. Вікна глухо зашторені. Комп ввімкнений. Перебуває в режимі сну. Катеринка штурхає мишку... Монітор спочатку тихенько шипить-потріскує, тоді на ньому з*являється зображення. Спочатку Катеринка думає, що то троянда. Але вдивившись розуміє, що на неї витріщилась чиясь вагіна. Катеринка з огидою відсахується від комп*ютера та вибігає з кімнати.
Хазяїн приходить додому за півгодини, здоровкається зі стурбованою Катеринкою, проходить до свого таємного місця. У Катеринки бухкає серце, вона бо знає, чим він там займається.
Дон Хуан Гарсія Мартінес з*являється у дверях, як завжди, після недовгого перебування в своїй кімнаті. Катеринка відчуває, як він вдивляється їй у спину. Дівчина повертає голову до чоловіка. Той стоїть з розстібнутою ширінкою й тримає рукою свого прутня. Катеринка остовпіла, вона так ошелешена, що не може поворухнутись. Старий охає й ахає, бурмоче в екстазі, що йому подобається, як вона дивиться. Нарешті все закінчується. Дон Хуан хоче на радощах поцілувати Катеринку. Думає, що їй також сподобалось. Він підскакує до дівчини й отримує ляпаса… гарячою праскою…
… Катеринка прикладає іспанцеві до щоки змоченого в холодній воді рушника, а він плаче. Просить вибачити його. Мовляв, його дружина давно його покинула. А він же чоловік. Він нічого поганого не хотів зробити Катеринці. Він навіть може одружитись, якщо та не проти…
…Дон Хуан Гарсія Мартінес сидить в невеличкій келії Маріацького костелу. Він виглядає молодим і щасливим. Святковий одяг невимовно личить йому. Сірий фрак, штани з лампасами, цикламеновий галстук з золотою застібкою робить дона Хуана схожим на героїв мексиканських серіалів. Він чекає того часу, коли дадуть команду починати. Чоловік помітно нервується. Раз по раз витягає з внутрішньої кишені піджака маленьку оксамитову коробочку, відкриває її й милується двома обручками. Та, що менша за розміром рясно вкрита блискучими камінцями. Донові Хуанові вона дісталась від його матусі. Діаманти - справжні.
Нареченою, як можна здогадатись є Катеринка. Вона погодилась на пропозицію дона Хуана, хоча відчувала відразу до цього чоловіка. Мотиви у неї були прості – от-от мав закінчитись строк її візи, а заробила вона занадто мало, аби цього вистачило на її навчання в омріяному університеті. Фабрика їй остогидла. Вона мала таємну надію за допомогою дона Хуана виправити ці прикрощі. Чоловік не очікував такої швидкої згоди, але вельми зрадів. Почав готуватись до весілля. Катеринка оселилась у нього, щоправда іспанець попередив, що сексу між ними не буде до вінчання. Він, ревнісний католик, хоче, аби його майбутня дружина була чиста, як янгол.
За місяць, що минув з дня Хуанової пропозиції про шлюб Катеринка докорінно змінила своє ставлення до іспанця. Він виявився напрочуд гарною людиною, показав їй Барселону, розповів історію цього міста. Багато говорив про своїх батьків, сестер, братів та інших родичів, які живуть в Ов*єдо. Виявляється йому лише сорок сім років, а з тієї пори, як він вирішив одружитись, виглядає на тридцять сім. Дон Хуан дуже щедрий. Купує Катеринці усе, на що та дивиться. Коли він вперше поцілував дівчину, вона відчула, що прагне прожити з цією людиною усе життя.
Катеринку від її майбутнього чоловіка відділяє лише стіна, якою розгороджена келія костелу. Дівчина також чекає команди. Вона невимовно гарна. Справжнісінька «Кармен» з червоною квіткою в чорному хвилями волоссі. Біла з шлейфом вигаптувана весільна сукня має історію. У сім*ї Гарсія Мартінес вже три покоління жінок йшли у ньому під вінець. Катеринці воно подобається. «І навіщо мені здались ті університети» - думає Катеринка, бо відчуває себе наповненою щастям. «Шкода лише, що мама не приїхала» - вдається до невеселих роздумів Катеринка. Її думки перебиває розпорядник. Трохи прочинивши двері він звертається до нареченої, а заразом і до Хуана: «За три хвилини». Катеринка каже: «З Богом» та три рази плює через праве плече...
Катаріна (так її називає чоловік) добре влаштувалася в Барселоні. Вона вивчила мову, виявивши неабиякі здібності, знайшла роботу у невеличкій кондитерській. Тепер донна Катаріна сидить за касовим апаратом й любязно посміхається відвідувачам. На привеликий подив Катеринки Хуан виявився багатим чоловіком. Після весілля він купив будиночок у якому Катеринка стала повноправною хазяйкою. Чоловік також придбав для дружини машину, щоби та могла добиратись на роботу. Дон Хуан не заперечував, що Катеринка працює. З наступного року чоловік пообіцяв Катеринці оплачувати її навчання у Барселонському університеті. Ну, хіба він не святий! Катеринка дуже хоче подарувати своєму незрівнянному Хуаніто маленького хлопчика, чи дівчинку. А може навіть двійко – на знак подяки. Її не лякає те, що коли з*являться діти, доведеться відкласти навчання. Материнський інстинкт сильніший ніж спрага до навчання...
І через рік подружнього життя Катеринка з радістю виконує усю хатню роботу в своєму гніздечку. Прибирає, миє, пере, прасує... От і тепер вона порається біля дошки для прасування, як колись... Дон Хуан, її чоловік вийшов зі своєї кімнати, стоїть в дверях, активно працюючи над досягненням оргазму... Катеринка лишається незайманою.
Галина. Лондон.
Усі люблять Різдво. Сімейне свято. Ялинка. Накритий стіл. Гості. Веселі пісні. Подарунки. Різдво воно й у Африці Різдво. Та заробітчани з неньки України не надто радіють святам. Один день без заробітку – прирівнюється до вселенської катастрофи…
Двічі на рік немолода українська робітниця Галина мусить купувати нові черевики, бо швидко зношує старі, стираючи підошву. Підошва горить від кількості пересувань містом. Галина має за день прибрати на одному кінці мегаполісу, в Грінвічі, потому рвати до Іст-Енду – забирати чиїхось дітей з садочка, тоді волоктись в Хекні - затарювати англійську бабцю провізією з супермаркету. Щоправда, хоч вона й працює цілодобово грошей на те, аби винайняти окреме помешкання шкодує. Живе безкоштовно в тісній комірчині великого будинку, що належить сімейству Велендів. Жінка двічі на тиждень прибирає це вічно закидане мотлохом помешкання, щоденно відводить-забирає двох Велендів-молодших до садочка та одного до школи, пере, готує вечерю. Веленди не платять Галині. Вони любязно надають їй притулок та великодушно дозволяють дзвонити у межах міста.
22 грудня Галину зненацька підкосило. Три роки вона живе у Белендів, але такого жодного разу не було. Того дня вона приводить дітей додому, падає на канапу й засинає так глибоко, що англійці лякаються. Намагаються її роз штурхати, та марно. Приводять знайомого лікаря (бо незнайомий коштує грошей). Той ставить діагноз:
- Нервове перевантаження.
- Ностальгія. – підсумовують Веленди й залишають Галину в спокої.
У переддень Різдва жінка приходить до тями. На ранок в Галини заплановано прибирання в Кларка.
- А куди це ви, Галино, йдете? – спиняє її біля порогу містер Веленд.
- На роботу. – нічого не підозрюючи відповідає Галина.
Хазяїн з силою зачиняє двері, бере Галину за руку й веде до вітальні. Там сидить місіс Веленд. Вона широко розкрила очі, наче акторка німого кіно. З міддю в голосі звертається до Галини.
- Вам уже краще?
- Вона зібралась на роботу! – замість Галини відповідає чоловік. Він каже це так осудливо, що та насторожується.
- Але ж ви така хвора!
- Сьогодні вона піде працювати, а завтра знову виключиться. – Веленди говорять поміж собою не надто переймаючись Галиною.
- Їй потрібно відпочити.
- Принаймні сьогодні святковий день і...
- Посидить вдома, набереться сил.
- Вам потрібно берегти себе, любенька! – в один голос солодко звертаються вони до Галини.
- Я вже дуже добре себе почуваю. До того ж гроші зайвими не будуть.
- Усі її думки лише про гроші! – містер Веленд ляскає себе по стегну.
- Ви повинні думати й про нас. – каже місіс Веленд. – Якщо завтра ви знову заснете на добу?.. Ми платили за лікаря... – бреше хазяйка.
Містер Веленд перехоплює недовірливий погляд Галини.
- Ну, відпочиньте, любонько. До того ж це гріх працювати в таке свято. – хазяїн по-батьківськи обійняв Галину за плечі.
Жінці шкода цих людей. Вони ж бо турбуються про неї. Галина посміхається, цілує містера й місіс у підставлені ними щоки й плентається до своєї кімнати.
- Галино, йди прикрашати ялинку! – невдовзі кличе робітницю старший син Велендів.
Спочатку Галя волоче з підвалу ту кляту важелезну ялинку. Тоді встановлює її. Тоді прикрашає. Тоді місіс Веленд пропонує Галині попилососити цю кімнату. Тоді всі інші. Тоді помити вікна. Тоді приготувати отой смачний пиріг. Тоді повести дітей надвір погуляти. Тоді збігати до магазину за продуктами. Тоді позагортати у гарний папір подарунки для гостей…
Галя заходить до своєї кімнати об одинадцятій годині ночі. Вона довго дивиться у вікно на заляпану дощем бруківку. Вирішує не чекати дванадцятої, лягає спати…
…Веленди ще ніколи в житті не мали такого клопоту, як ото тепер. Вони писали листи до різних інстанцій з проханням допомогти їм розв*язати цю проблему. Дійшли навіть до українського посольства. Щоправда там їм нічим не зарадили. Вони три роки надавали дах над головою цій жінці й ось, як вона їм віддячила.
- Мені знову сьогодні дзвонили - просили забрати її. – крізь сльози скаржиться місіс Веленд чоловікові.
- То може заберемо та й справі кінець.
- Тобто ми самі маємо за все платити?
- Люба, мені остогидла ця місячна тяганина. – зморено говорить містер Веленд.
- Як таке може статись, щоби у людини нікого не було?
- Здається вона спеціально так вчинила, аби зекономити... – містер Веленд спинився, піймавши на собі осудливий погляд дружини.
- До того ж вона нас обдурила. Навіщо було казати, що їй сорок вісім років, коли їй уже під шісдесят?
- Я б ніколи не взяла на роботу таку стару робітницю. – завірила місіс Веленд.
- Лікар казав, що у неї було хворе серце.
- Не нагадуй, що казав лікар. – знервовано відповіда жінка. – Дзвони. Ми її заберемо. Я відкладала на черевики. Тепер віддам їй.
Містер Веленд зрадів і швидко подзвонив:
- Я містер Грегорі Веленд. – гордовито відрекомендувався він – Ми заберемо Галину Михнюк... Так... Сьогодні...А можна її відразу відвезти на північ… Ми заплатимо.
…На півночі Лондона, в самому його передмісті є невеличке кладовище, що на відміну від відомих такого ж типу місцин не має назви. Холодного дощового дня 26 січня на безлюдній церемонії погребіння один напівп*яний вікарій проводжає в останню путь божу рабу. Йому важко вимовляти незвичне ім*я, до того ж ніхто йому не заплатив за гучні промови.
- Амінь! – підсумовує священик, закриває маленьку біблію й біжить до церкви, аби швидше сховатись від огидного дощу, який перетворюється у сніг і рясно закидає пусте кладовище.
Галинину могилу засиплять землею лише тоді, як спиниться негода...
Іван та Іванна. Рим.
Професія Івана дуже допомогла йому в далекому Римі. Щоправда це було потім, а спочатку він ішачив на хімічному небезпечному виробництві. Отримав там собі на згадку про гарно проведений час екзему. Довелось шукати щось не таке отруйне. За рекомендацією земляка влаштувався до такого собі сеньора Франческа поратись в саду. Дід цей жив самотньо, був занадто старий, аби доглядати за плодоносними деревами. Іван на батьківщині працював агрономом. Отож, знання та практичні навички стали в нагоді. Незабаром сеньор розніс чутку про чудові аграномічні таланти Івана усим передмістям. Така реклама спрацювала й чоловікові відбою не було від грошей. За чотирнадцять місяців роботи українець занудьгував без жіночої ласки та зазбирався додому. Італійські землевласники нізащо не хотіли його відпускати, залишатись без такого спеціаліста. Тому час від часу своїм коштом винаймали Іванові римських низькосортних нічних метеликів. Покуштувавши продажної любові Іван зазбирався додому ще дужче.
На спільній італо-українській раді було вирішено викликати до Івана його дружину Іванну. За цим діло не стало. Італійці зібрали гроші жінці на квиток, на візу та на інші витрати, Іван бо свої на таке діло не давав тринькати.
Іванна приїхала до Риму й оселилась разом з чоловіком в одній з кімнат оселі сеньора Франческа. Італійські дідки лише облизувались, побачивши на вулиці високу, дорідну жінку. Іван біля неї видавався вайлуватим. Вона мала таку косу, товсту й довгу, що навіть старі італійки не стримували своїх екстазів коли її бачили. Іван відразу запропонував дружині обрізати коси й продати (буржуазія, блін). На що Іванна подивились на чоловіка зверху спопеляючим поглядом, тицьнула під носа йому немаленького кулака й відказала:
- Радше я тебе продам.
Жити одному на ті гроші, що заробляв Іван було солодко. А от двом – не дуже. Іванна мала шукати собі роботу. Копатися в саду їй було гидко, прибирати за сеньорами ще огидніше, йти на фабрику чи завод – принизливо. Тому знайшла вона собі роботу не складну, але пов*язану з деяким соромом.
«П*ять хвилин сорому й вічне блаженство» - любила повторювати українка. Вона мала працювати офіціанткою топлес. Іванну зовсім не турбувало те, що їй вже під сорок.
- У нас здебільшу молоденькі дівчатка, з пружними цицьочками. – намагається пояснити менеджер.
Іванна дивлячись на нього впритул розстебує кофтину й вивалює йому перед очі все своє багатство розміру «Д».
- Я ніколи не народжувала. – каже вона українською та прикладає спітнілу руку менеджера до прохолодних грудей.
Він не розуміє, що вона каже, але відчуває, що у цієї іноземки є потенціал.
П*ять разів на тиждень Іванна гордо крокує поміж столиками розгойдуючи своїми принадами. У неї найбільші чайові. Ресторан набуває гучної слави. До нього перестають ходити безгрошові прищаві підлітки. Коньюктура змінюється на опецькуватих багатеньких стариганів. Іванна починає заробляти неймовірні гроші. Невже лише чайовими? Для того, аби підробити ще, жінка вивчається на курсах массажу. Вона мне спочатку сеньора Франческа. Той, в свою чергу розносить благу звістку по усьому передмістю. Нікого більше не турбують сади й городи. А відтак нікого не обходить агроном Іван. Він навіть починає заважати Іванні заробляти гроші своїми постійними підозрами й ревнощами.
На загальному італо-українському зібранні приймається рішення відправити Івана до України, піднімати вітчизняне сільське господарство. Він не дуже й пручається, лише запрошує відхідного у вигляді грошей на квиток та таке, як він каже, інше. Іванна перекладає усі витрати на любителів масажу , навіть підключає кількох постійних відвідувачів топлес-ресторану. Вони радо допомагають Іванні позбавитись Івана…
- Іль соджьорно уніто... – вичитує з маленького словничка Іванна. Вона видавлює кожну літеру, роблячи на ній наголос. Сеньор Франческо дурнувато посміхається до неї й киває сивою головою. Рука його лежить на м*яких Іваниних грудях. Жінка підводиться з ліжка. Сеньор Франческо накопилює губи й тягнеться до неї.
- Довбня стара! – сердиться Іванна. – Кажу тобі твоєю мовою – іль соджьорно уніто... – вона погрозливо дивиться на дідка. – Не розуміє, Казанова.
«Іль соджьрно уніто» - означає «спільне проживання». Іванна домагається від Франческа, щоби той написав папери на суспільне з нею проживання. Вони дадуть Іванні можливість перебувати в Італії легально. А за три роки вона стане вільною італійською громадянкою.
Через два тижні до сеньора Францеско таки доходить, що від нього хочуть. З великим запалом він береться робити для Іванни папери. Йому вельми вдячні усі відвідувачі Іваниного ресторану.
За три місяці в Іванни починає рости живіт. Дідусь Франческо знає точно, що він до цього не причетний. Іванна кожному зі своїх знайомих повідомляє, що дитина саме від нього. Дід Франческо не був виключенням.
- Це твій байстрюк. – говорить вона схлипуючи на грудях у Бебіно, Пепіто, Борсело, Клавдіо, Франко, Джузеппе, Клаудіо (іншого) та ще багатьох чоловіків, імен котрих взагалі не знає.
Вона обіцяє чоловікам не піднімати це питання на всенародне обговорення (бо ж у кожного окрім можливо Франческа є власні дружини). Навзамін просить невеличкі аліменти на утримання малюка. Італійців довго вмовляти не доводиться – адже у всіх діти, сім*ї, тещі та тесті. До того ж кожен з чоловіків відчуває себе гордим, що може допомогти такій гарній жінці.
У Іванни народився гарний товстенький хлопчик. До нього по черзі навідуються Іванині друзі. Вона призначає їм побачення у строгому порядку (щоби бува не зіткнулись один з одним). Адже кожен з двох десятків чоловіків вбачає у цьому блакитноокому білочубому янгеляткові своє продовження. Італійці справно несуть Ернестові грошики, Іванна ходить на роботу до ресторану (з малим тоді сидить Франческо), підробляє масажем, складає гроші в купки й перемотує їх гумовою стрічкою.
У 2007 Іванна отримує право на проживання в Італії. Через три місяці помирає 87-річний Франческо й лишає по заповіту будинок Іванні та Ернесто.
Іванна не стримує радощів, хоронить діда в найкращому місці, доглядає за могилкою.
Тепер вона може не ховаючись писати листи на Україну.
«Коханий мій, Іване! Нарешті ми досягли того, що планували. Я чекаю на тебе з нетерпінням. Ернесто уже дорослий. Щоправда говорить лише італійською. Та нічого. Дуже сумую додому. Може краще не ти до нас, а ми до тебе? Вибач, я так не думаю, лише зірвалась. (далі букви розмиті). Бачиш, яких акварелей я тобі тут намалювала. Цілую міцно. Твої дружина Іванна і синочок Ернесто. »
