Усе це вже не мало сенсу. Від них не сховаєшся. Принаймні, надовго. Єдине, що могло хоча б трохи відстрочити його викриття, - зміна імені. Ця братія була надто старомодною, щоби усвідомити, що свого імені тепер ніхто не цінує.
Він зіщулився – бричка підстрибнула на буєраку, і йому раптом здалося, що він побачив… Пусте. Просто не треба дивитися на всі боки. Зосередься на минулому. Кого вони шукатимуть? Пана Яновського? Ні, вони теж розуміють, що дурнем би він був, якби знову почав вдавати з себе гонорового шляхтича, що милується кресами, відтворює на папері славну історію своїх предків, збирає матеріали для майбутньої етнографічної праці. “І нащо було тобі вештатися по цих селах?” – залишалося докоряти собі. Але по-інакшому він не міг. Щось тягнуло його до старих садиб, до ставків…
***
В якомусь селі розповідали місцеву байку про потопельницю. Дитячі вигадки. Але чомусь фабула захопила його. Лише день – і було готове романтичне оповідання. Здавалося б, можна поаплодувати собі (подумки, або й на всю хату, де він зупинився). Але ні! Йому кортіло подивитися на цей ставок. Уночі, звісно. Все скінчилося як звичайно: ледве втік, а зелена страхолюдина ще до перших півнів хлюпала під вікнами та завивала: “Це ти той-кого-шукають. Тепер ти Яновський. Я знаю! Я знаю…” Кляті потвори могли читати людські думки на відстані з пів-версти. Двері були зачинені. І він намагався думати будь про що, аби лише не про свої плани на майбутнє. Вони не повинні знати.
Уранці він уже їхав у Петербург. У небі побачив своє наступне прізвище. Rara avis… Шукайте тепер Яновського! Привіт, кацапська Венеціє!
Кар’єра малоросійського письменника пішла вгору. Місцевому люду сподобалися і його байки про рідний край, і навіть його глузування з їхнього. Та все ж його не надовго вистачило: пішов подивитися на чудернацький портрет, про який стільки пліткували – і ось вони вже дивляться один на одного. У голові крутиться: “Я знаю! Тепер ти Гоголь. Але все одно ти є той-кого-шукають. Я знаю!” Портрет не может цього думати. Це все твоя уява. Схаменись! Опівночі у двері постукали. У шпаринку він побачив лише Ніс. Ніс прогундосив щось незрозуміле, але про зміст легко було здогадатися. Стара пісня. “Я знаю”. Не думай ні про що!!!
І ось він у бричці. Куди тепер? А хай би і в Італію. Точно. Чим погано?! Ось візьму й поїду.
***
Сутеніє. Скоріше б уже доїхати і перепочити. Цьому вільховому лісу кінця-краю не видно. Листя шепочуть. Слова. Дерева наче мовлять. Що?! Що вони кажуть?! Чорт забирай, я забув вигадати собі нове ім’я!!! Візнику, швидше! Швидше!!! Але навіть крик не в стані заглушити мову вітра: “Хомо! Я знаю. Ось ти де. Хомо”.
