Весняний ранок зазирав крізь ледь прочинене вікно першими теплими променями сонця. Ще прохолодне березневе повітря помалу наповнювало сонну кімнату. Вона лежала , згорнувшись клубочком, під теплою ковдрою і мимоволі погладжувала свій вже досить величенький животик. У відповідь на її ласку всередині щось залоскотало. Мабуть, малюк прокинувся. Він полюбляє будити маму, бо тоді вона усміхається.
Останнім часом Аня засинала зі сльозами на очах, просила пробачення у свого "животика" за свій смуток, за плач і переживання. Інакше не могла. Хоч як намагалась придушити у собі почуття жалю, хотіла забути побачене, сказане, хотіла бути щасливою заради ще ненародженої дитинки, але не могла. Інколи змушувала себе згадувати приємні моменти: закоханий погляд Сашка, ласкаві слова і обіцянки, день весілля, ремонт в новій квартирі. Але за тим, мимоволі, один за одним виринали з па'мяті інші спогади…
Сашко загубився в проблемах, легковажно потратив великі гроші і зник, надовго зник. Уже вагітна Аня повернулась до батьків. Їздила час від часу навідувати порожню квартиру, і останні декілька разів натрапляла там на цікаві речі, на далеко не її парфуми і білизну.
Згодом і Сашко повернувся, але тільки для того, щоб забрати молоду маму і сина з пологового будинку, щоб купити всі потрібні речі і знову піти, нічого не пояснивши.
Дав згоду на розвід, інколи навідувався, але тільки до сина.
- Не приїжджай більше, ти не потрібен йому.
- Чому? Як не приїжджай? Я його батько!
- Ти не батько, ти донор, звичайнісінький донор. А там якось буде, я дам йому все необхідне сама.
- Говори що хочеш, але я батько, і я буду його навідувати.
- Для чого? Максимко ще довго не буде розуміти хто є хто для нього. Будеш даремно мелькати в мене перед очима. Коли виросте, я розкажу йому правду і тоді малий сам вирішить вважати тебе батьком чи ні.
Сашко грюкнув дверима. Було чути як запрацював мотор і машина рвонула з місця. При чому, рвонула надовго…
... Знову березень. Цього річ другий День народження Максимка видався теплим. Тепер вони обоє з мамою скрутились клубочками під теплою ковдрою. Його ручки, як завжди, заплутались в Анниному волоссі.
- Мамусю….мамочко..
- Що синочку?
- А де мій тато? Він помер, так?
- Ні сонечко, твій татко живий.
- А що десь пропав?
- Не знаю, може й пропав, але він колись обов’язково знайдеться, ось побачиш.
Аня усміхнулась, але на серці стало сумно-сумно. Коли ж їй розповісти малому як все насправді? Татко їх покинув, але став татком двом чужим дітям. Дбає про них, одного водить щоранку за ручку в школу, купляє улюблені іграшки, а до рідного сина зрідка приїжджає як дядько Саша.
І якось сумно-незвично слухати як інші дітки хваляться татовими покупками, а малий Макимчик уперто їх переконує, що у нього теж є тато, і його звати «Дідусь»; тато «Дідусь» навчив його молитися, одягатися і поводитися як чоловік. Сумно – незвично бачити, як малий бавиться зі старшою на рік двоюрідною сестричкою її ж ляльками, називає їх синочками, а себе вважає справжнім татом. Малий гордиться своєю сім'єю – мамою-Красунечкою, татом-Дідусем, бабусею і своїми двома синочками…
….Березень. Ясний і сонячний день.
У весняному парку ще так волого, але напрочуд затишно. Десь неподалік вже чути недільний церковний передзвін.
На краю вологої лавки замислено сидить схвильований чоловік. Час від часу повертає голову ліворуч і ніби когось виглядає. Потім знову задумується. Сьогодні він вирішив піти до сповіді. Великодній піст – час для роздумів, переосмислення власних вчинків. Хтось, мабуть, випросив у Бога мудрості для нього, бо чомусь захотілось покінчити з таким хаотичним життям, стерти з пам'яті тисячі помилок і випросити прощення у коханої жінки та ще однієї дуже близької людини, яка , може, і не здогадується про його існування.
Знову замислився….вдивлявся вдалечінь, слухав передзвін і власну совість…
