Людей потрібно любити. Вони чуйні, турботливі, красиві, розумні… -Homo sapiens. Злість, підлість, ницість, підступність, кровожерливість, дурість... – кому притаманні ці риси? Також, Людині розумній. Вона – сплав хорошого й поганого, який балансує на грані добра і зла, життя і смерті. Їх, людей, потрібно любити такими як вони є. Любити, допомагати, підтримувати, захищати і чекати... Чекати, поки вони порозумнішають, виправляться і не будуть робити дурниць. Хто здатен? Тільки Бог знає.
З життям у Олександра не склалося. Вони не любити одне одного ще з його народження. А звідки ж взятися любові? Життя било Сашка, наче зла мачуха.
Середній син у бідній сім`ї народився не в тому час і не втому місці. Хоча батьки з ранку до пізнього вечора працювали на заводі, проте забезпечити трьох дітей не могли. Це була не кричуща убогість. Швидше скромна безперспективна бідність. Голодна й обідрана... Від усвідомлення всього цього у хлопця стикалося серце, на очі наверталися сльози. Малому було себе шкода. Він забившись у куток маленької хатини, тихо плакав і говорив. Так, здавалось, ставало легше. Батьки та старший брат ще повернулися з роботи, молодша сестра вже спала. Тиша і темрява. Підколодними зміюками вони виповзали з-під печі, лави, ліжка... підбирались до малого все ближче, обплутували його невидимими ланцюгами, прагнули проникнути в самісіньке серце.
- Чому саме я так живу? – слова з схлипом злітали з дитячих вус у тишу. -Навколо стільки дітей, які можуть радіти кожному прожитому дню. В них є все, у мене – нічого. Я? Бидло, яке не живе – існує! Тихо тягнеш своє ярмо, покине здохнеш. Навіщо так? Чому я? Скажіть мені! Хоч хтось дайте відповідь! Господи, хоч ти не мовчи!
Тиша. Відповіді немає.
- Мовчиш? Може мені не варто жити? І так вдосталь надихався повітрям. Вдосталь використав його дарма. Пора порозмовляти з тобою, Господи, напряму. Може тоді мене почуєш. Чи відправиш спілкуватися з чортами?
Е ні! Не здамся я так просто, не зроблю усім таку приємність. Люди –вони злі. Ненавиджу. Ми ще з вами позмагаємось. Якщо помирати, то з музикою.
Все не так. Все в житті Олександр робив не так як усім. Пробивати головою стіни, битися до останньої краплі крові, лише для того щоб довести собі: „Я не гірший за інших.” Він не мав можливості вчитися та будувати веселкові плани на майбутнє. Лише у 25 років він почав здобувати вищу освіту. Лише тоді коли міцно стояв на ногах. На трьох ногах. „Третя нога” – милиця, з’явилась після того, як Сашко, працюючи на будівництві, серйозно травмував ліву ногу. Довелося з цим жити. Він за своє життя навчився виживати будь-де, знаходити спільну мову з будь якими людьми. Хлопець без роду і племені. Коли говорив – його уважно слухали. Інколи не погоджувалися, але поважали. Сашко умів переконувати, що оточуючи потрібно теж саме, що і йому. Після безуспішних поневірянь та десятка робіт він якимось дивом зміг організувати маленьку рекламну агенцію. А далі... „Сашка” творіння почало розвиватися шаленими темпами. Конкуренти в „секундному” шоці й не помітили як чимало солідних клієнтів, стали працювати тільки з Олександром Івановичем.
- Олександре Івановичу, на вас в кабінеті клієнт чекає. Директор хліб заводу. Каже, що буде розмовляти тільки з вами, - попередила молода секретарка.
Олександр жартома називав дівчину Юлією Цезар. Вона встигала одночасно читати, писати, пити каву і розмовляти. Причому на теми, які анітрохи не стосувалися роботи.
- Знаєте, мені тут собаку хочуть „втюхати”. А я не знаю чи підійде мені ця порода чи ні. Олександре Івановичу, а ви в собаках не розбираєтесь?
- Ні, я тільки в людях, - сказав, заходячи до кабінету, Сашко. Подивився на дівчину поверх окулярів і додав: – Юлю, краще кота собі купіть. Рудого.
„Так, цікавий суб’єкт, - подумав, відскакувавши поглядом відвідувача. – Невисокий, пристаркуватий, лисий. Більшу частину життя прожив при союзі. Одяг. Мабуть дружина у дев’яностих купляла. Звик директор до дисципліни, але не до смаку і стилю. Про внутрішні душевні та фізичні хвороби говорити не будемо. Більше двох років він все одно не протягне. Проте нам вистачить. Його страх. Страх перед усілякими новими штучками. Так що „понтами” закидати його не будемо. Сіпається праве око, - нервує, адже зроду не любив рекламу. Проте життя примусило прийти. На різкі рухи обов’язково відповість агресією. На потрібно. Адже ми знаємо, що вам пане, товстосуме, треба. Так. Так. Ви вже самі впевнені, що тільки я зможу вам це дати.”
Підійшовши до хлібопекаря Олександр посміхнувся і привітався:
- Дуже приємно. Ви впевнені, що хочете працювати саме з нами?
Як не дивно, відвідувач не розгубився. Він був старого загарту і любив партнерів, які говорять конкретно. Молодий чоловік починав йому подобатися.
- Так. Знаєте, чомусь впевнений що саме ви запропонуєте те що потрібно.
„Молодець, правильно. Ти заспокоївся. Зробиш усе так, як я скажу. Гроші не мають значення.”
Сашко, повільно підійшов до одного з куточків свого кабінету, який оформили у національному стилі. Узяв до рук маленький сніпок жита і раптово сказав:
- Вам поталанило. У мене тільки, що з’явилась чудова ідея. Нове гасло вашого хлібзаводу: „Традиції, витримані часом”. Випускатимете не звичайні буханці, а хлібопродукти під національний козацький фасон, для любителів „совка” – стандартні буханці-цеглини, звичайно ж, з відмінними смаковими якостями. Ну, ви самі знаєте, які вони повинні бути. Паралельно потужний агітаційна кампанія. (слово „промоушн” він в останню мить передбачливо викинув). По очах бачу, що згодні.
- Звичайно. Те, що треба, - невидимі психологічні нитки зімкнулися і міцно вхопили свідомість пекаря. - Тепер мої справи підуть угору.
Директор подякував, попрощався і похапцем вийшов, мало не збивши статую, що стояла біля дверей.
„Тю`, дурний, навіть кепку свою забув, - подумав Сашко. – Він ще й слабохарактерний. Хоча чому тут дивуватися.
Чому ж люди такі передбачувані. Думають однаково. Навіть емоції однакові, коли ставиш їх в нестандартні ситуації. Тупі, як дошка. Варто лише зачепити свідомість за одну із ниточок, вони розмотуються, наче клубок. Повністю відкривають свою сутність. Залишається лише смикати за ниточки. І вертіти перед носом „пряником” - користю, прибутками, вигодами. Провокуєш у них зажерливість і вони перестають контролювати себе взагалі. Вівці.
Який сенс такого існування? Скажи, Господи?”
Тиша.
„Мовчиш. Колись ти таки будеш змушений заговорити. А може сатана перший скаже слово?”
День як завжди не вдався. Тут ще й машина зламалась. Олександр йшов крізь натовп. Люди штовхалися, не розуміли, чого цей кульгавий з милицею поперся „проти течії”. Він вперто йшов далі і „пив” їхні емоції. Злість – чудово, ненависть – ще краще! Йому хотілось упитись так до безпам`ятсва. Лише забути ту ганьбу. Як він міг проявити таку слабкість та м’якотілість.
...З ним такого ніколи не траплялось. Сьогодні до нього в офіс прийшла жінка. Бідна й нещасна. Розповіла, що її син зараз у лікарні. Нещасний випадок. Сильно пошкодив ноги. Ускладнення. Невідомо чи взагалі буде жити. Потрібна дорога операція за кордоном. Вона не просила і не благала. Просто плакала, бо розуміла, що втрачає сина. Чому він мав їй допомагати, адже коли він був у такій ситуації, йому ніхто не допоміг. Люди черстві, їм байдуже до чужого болю. Людині - людині вовк. Розплачується тією ж монетою. Людина... несподівано для себе він погодився не тільки оплатити лікування, довготривалий курс реабілітації хлопця. Виписав чек, сів у машину і поїхав гать. Йому хотілось втекти від такого сорому, втекти від самого себе...
Він продовжував „вампірити”. Дівчина йде посміхається, здала на відмінно першу сесію. Радіє. „Нічого. Встигнеш ще двійок та хвостів нахапати. Ще поплачеш,” – сказав їй подумки. Дівчина подивилась на Олександра і переслала посміхатися. Він пішов далі. Звернув нарешті в провулок тут людей уже не було.
„Що зі мною коїться. Чому я пожалів цю жінку? Мене ж ніхто ніколи не жалів. Люди злі й черстві. Чому така не справедливість? Скажи, Господи!”
Тиша...
Позаду обізвався дитячий голосок:
- Я тут.
Олександр обернувся. За спиною стояв маленький хлопчик. Якийсь знайомий хлопчик. Де ж він його бачив? На старих фото. Та це ж він у дитинстві.! Чоловік лише спромігся здивовано запитати:
- А чому в такому вигляді. Я думав ти...
- Старий дідусь, - малий дзвінко засміявся. - Знаєш мені за стільки років обрид це образ. Хочеться чогось нового. А ти, бачу, заплутався остаточно у власних же сітях.
- За що їх жаліти, за що любити? Вони - вівці. Тупі й не зажерливі. Вони готові заради власних інтересів вбивати одне одного. Їх можна лише використовувати як матеріал.
- Знаєш, кожної вівці пастух. Твоя здатність, твій дар. Він не дістався тобі задарма. Правда ж? Довелося вистраждати, вимучити. Чим важче щось дістаєш – тим дорожче цінуєш. Ти сильний, розумний, не по літах досвідчений. Такі якості переростають в одну – Мудрість. Людей потрібно любити. Вони чуйні, турботливі, красиві, розумні… в той же час злість, підлість, ницість, підступність, кровожерливість, дурість... – кому притаманні ці риси? Також людям. Вони – сплав хорошого й поганого, який балансує на грані добра і зла, життя і смерті. людей, потрібно любити такими як вони є. Любити, допомагати, підтримувати, захищати і чекати... Чекати, поки вони порозумнішають, виправляться і не будуть робити дурниць. Чекати вічно... І не втручатися. Така доля мудрих.
