(тут 3 мініатюри на тему чорного, білого та сірого)
Темне суспільство
Чорний колір – це дуже гарний колір. Він король елегантності. Він виражає найбільш стійкі почуття. Колір виваженості та спокою. Хоч не схожий по своїй ідеї на квітку, та чорна троянда вважається найгарнішою серед всіх інших квітів.
Першим кольором який з’явився, був саме чорний. Колір космічного простору та темного майбутнього. Воно темне власне не тому, що воно негативне, воно темне тому що невідоме, але досконале.
Дорога вистелена чорними плитками, давно. Здебільшого ці плитки трохи посіріли від пилу. Та в деяких місцях все ще тримають свій темний чорний колір.
Під час дощу пил змивається з домівок, і все навколо наче майорить своєю елегантністю.
Тут не люблять ранок, але вранці необхідно йти на роботу. Тому вулиця практично залилася чорними блискучими парасольками, це видно з висоти пташиного польоту. Людей майже неможливо розгледіти.
Серед птахів тут залишилися лише круки та граки. В хащах бігають чорні вовки. Павуки плетуть сіті скрізь, де лише знайдуть місце. Їх не гонять. Це погана прикмета.
Дощ минув, він діамантовими крапельками повис на кінчиках листочків, на шершавих стінах, гладких металічних загорожах. Стривай-но, ось ці ворота з кованим художнім візерунком мабуть найгарніші у всьому місті. Вони поволі відхилилися і темні люди линули на ганок, складаючи свої відкриті парасольки. Потім поволі зайшли всередину будівлі. Було дуже тихо, чути як скапує додолу з рослин вода.
Сонце поволі підіймалося вгору, на центр неба.
Вулиці обезлюдніли. Навіть той грак десь заховався. Біле сонце сумно гріло землю.
Невдовзі нудний день почав перетворюватися в сірий вечір.
Ковані ворота зі скреготом відчинилися. Люди тіснилися на крильці, гомоніли між собою. Вони були трохи втомлені, але в їхніх очах світилася дивна жвавість. Ще б пак, робочий час минув, пора на відпочинок.
Із-за чорної тіні дерев вилетів крук. Він зжав в своєму клюві переляканого голуба. Пташина вже не могла вириватися, вона безсило повисла в надії що над нею змилуються.
Майже ніхто не глянув в сторону грака. Лише наймолодші з цікавістю виглядали з натовпу, тихо усміхалися.
Хтось вийшов з домівки на вулицю. Почулось клацання каблуків об бруківку. Ця дівчина не мала роботи, вона вийшла на прогулянку. Її чорна шаль розвівалася, пропускаючи крізь себе частину сонячного світла. Вона підійшла до відчинених воріт.
Хтось з натовпу швидко спустився зі сходів на ганок. Це було двоє людей, чоловік та жінка. Вони підійшли до дівчини.
Інші люди також почали спускатися з крильця, прощаючись з друзями на цілу ніч.
А завтра знову всі вони повернуться назад, на роботу.
Здалеку почувся голосний крик скривавленого голуба. Темна країна пірнула в морок.
Царство світла
Біжить по безкрайньому небу ниткою сріблястий струмочок. Здалеку він схожий на одиноку павутину павука, що залишена як помітка на карті.
І справді. Варто лишень полетіти вздовж струмка, як він невдовзі поєднається з іншими схожими на нього струмочками в річку. По берегах цієї річки ростуть дивовижні квіти, що жадано впитують воду, вони зовсім не пахнуть, проте з їхніх суцвіть вириваються теплі промені. Ще далі, над горизонтом сіріє якийсь дим, але він не наближається сюди, енергія річки одразу спалить його.
Ріка впадає в океан геть залитий світлом. Очі мало не засліпились від такого блиску, та мружачись бачиш якихось дивних створінь що купаються в руслі, час від часу виставляючи свої голови та руки з води. Далі тебе томить цікавість і ти по їхньому прикладу також пірнаєш у воду, не дивлячись на те, що очі все ще не звикли до світла. Та що це? Виявилося що тут набагато легше дивитися аніж зовні. Дивне відчуття простоти та безкрайності охоплює тебе. Білі істоти далі продовжують свій рух, зовсім не звертаючи на тебе увагу. І ти бачиш що вони такі самі як ти, лишень жили тут завжди. Мимоволі твоє тіло розчиняється в воді і ти з жахом помічаєш що від тебе залишився якийсь сяючий згусток енергії. Не дивлячись на це річка підхоплює, швидко виносить в океан, а ти вже не можеш не підкоритися їй.
Там, серед безлічі плаваючих сяючих і хаотичних ліхтариків тобі здається що вся твоя пам’ять стирається. Хоч через кілька хвилин справді не можеш згадати своє ім’я. Тебе зараз звуть Харон, Бог світла що повинен боротися з нікчемною сірістю.
Всі істоти тут живуть так наче лише відпочивають. Це місце зовсім не потребує бездумних дій, чи взагалі ніяких дій. Сюди багато таких як ти часом прилітає щоб напитися живильного ефіру. Сюди тебе занесла лише цікавість. Ти знаєш що колись покинеш це місце.
Тут немає ані війни, ані злісних суперечок лише можна знайти море сяючої любові, яка так необхідна втомленим подорожнім.
Посеред усього цього стоїть на горбі великий храм з невеликої кількістю гостроверхих башт та, ймовірно, чудових двориків. Сюди можна потрапити лише через високі ворота, арка яких обвита свіжими трояндами. А вверху, на самому кінці арки, якийсь дивний знак. Звідси неможливо розібрати який саме. Ти підходиш ближче і з якимось дивним благоговінням торкаєшся воріт щоб їх відчинити. Вони чомусь не піддаються, хоч жодного замка, жодного запору. Можливо, вони занадто важкі? Приміряєшся штовхнути їх сильніше, тут хтось штовхає тебе в груди. Озирнувшись, бачиш що це двоє крилатих янголів. Очевидно ти зовсім не помітив їх коли підходив до воріт.
Схопивши тебе за руки вони без слів виносять тебе геть, геть з океану. Виявилося що насправді ти тут зовсім чужий.
Спопелілі фарби
Десь в парку, на сірій лавці, лежить стара хустинка. Вона мало наскрізь не промокла від щойно минулої мжички. Небо затягнуте хмарами. Кольором воно зовсім не відрізняється від попелястого тротуару, викладеного бетонними кубиками. Віття дерев непорушно нависає над доріжкою.
Здається, зараз ранок. Проте повітря зовсім не свіже, а якесь затхле.
Міські вулиці повністю порожні. Хоча сіра псина вийшла із-за рогу, до чогось принюхуючись. Вона високо підняла голову та великими очами споглядала відкритий перед нею пейзаж. Що вона тут шукає? Собака знову опустила голову та побігла риссю, невдовзі сховавшись між деревами.
Навіть автомобілі не проїжджали вулицями.
На одній із найближчих до землі лоджій сиділа сумна дівчина із сигаретою, вона пускала з роту дим, що, здавалося, наповнював всю лоджію. Глянувши через вікно на небажаного глядача, нервово заслонила шторою вікна.
Наближався день, небо трохи посвітліло, а на вулиці досі ніхто не з’явився. Черевики геть запорошилися пилом, що дуже схожий на попіл.
На одному із підвіконь стояв горщик з квіткою, яка зовсім недавно почала відкривати свій бутон, червоні м’які пелюстки виглядали так, наче хотіли когось з радістю розцілувати. Відхиливши штори, маленька дівчинка забралася на підвіконня, з радістю розглядаючи бутон. Вона торкнулась до нього пальчиком, гладячи складені пелюстки. Нагнулася нижче над квіткою, підперла його своєю пухкенькою рукою.
- Насте, що ти там робиш? – долинув голос матері.
- Злазь з вікна, бо ще впадеш - пролунав грубий голос батька.
Дівчинка дмухнула на бутон. Квітка від подиху дивно скрутилася, на ній з’явились червонуваті іскорки, ще мить, і вона перетворився на сірий обпалений бутон. Дівчинка спокійно сплигнула з підвіконня.
Справа долинали чиїсь кроки. Невже хтось осмілився вийти на вулицю? Темна людина, геть закутана в плащ чимчикувала вперед, вздовж вулиці. Навіть її очей було майже не видно, хустка прикривала ніс та рот, а на голові величенький сірий капелюх.
Він наче вгадав думки:
- Краще йди звідси у свій дім. В такому вбранні розгулювати немає ніякого сенсу. Хоч, звісно, ніхто на тебе відкрито не буде нападати.
- Я згорю... як, як та квітка.
Він глянув мені прямо в очі. Так пронизливо та частково здивовано.
