Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50903
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 14684, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '100.26.196.222')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Перевірка_для Жана П’єра Мельвіля-2

© Владислав Івченко, 25-03-2009
Вона. Та дівчина. Він упізнав її. Біляве волосся, худеньке бліде обличчя і погляд. Він запам’ятав цей погляд. Такий же гордий, не зламаний, як і був. Чет здогадується, через що вона пройшла, але ось погляд зберегла. Дивиться на нього. Зовсім не перелякано. Зморено.
- Ти? – питає Чет.
Дівчина дивиться на нього. Потім зненацька плигає. Як пружина, вона, мабуть, хотіла збити його з ніг, вихопити малостріл, але в Четі майже сто кілограмів кісток та м’язів, як його зіб’єш? Дівчина гепається об його груди і відлітає назад, у шафу. Чет відкидає малостріл, хапає її лівою рукою і витягає, валить на підлогу, притискає.
- Не рипайся. – каже їй.
Вона лежить, притиснута його вагою, як миша під кішкою.
- Ти давно тут? – питає Чет.
- Вбий мене. – зненацька шепоче Міра.
- Що?
- Вбий. Скажеш, що я спробувала напасти. Забрати малостріл. Вбий мене.
- Ні. – каже Чет.
- Ну, тоді здавай.
Дійсно, тепер Чету треба узяти балакавку і сповістити курінь порядку про те, що втікачку спіймано. Це треба зробити, от зараз підвестися і зробити, але Чет не робить. Дивиться на її гострі плечі, що стирчать з-під халату, на її біле волосся, відчуває її запах. І йому паморочиться. Як ніколи. Це через поранення, він тобі втратив багато крові, організм ще не відновився, ось і ввижається бозна що. Чет пояснює і не вірить сам собі.
- Слухай, мені до вітру треба. – каже вона.
- До вітру?
- Я з ночі у шафі сиділа, думала вже лусну.
Чет підводиться, допомагає підвестися їй.
- Тільки не треба вибриків.
- Що ж я тут можу вибрикнути? – вона невесело посміхається.
- Он вітерня. – Чет киває головою у бік дверей.
Міра уходить. Чет згадує свої візити до полковника, згадує, як відвозив її до потяжні. Згадує ті тижні у тюрмі. Спомини нахлинули чорною хвилею. Чет кладе малостріл на стіл, важко дихає.
Вона виходить.
- Чому ти не дзвониш?
- Ти донька полковника?
- Я донька курінного отамана Б’янко! – каже вона і стріпує головою. Так точно вона стріпувала раніше.
- Я знав твого батька.
- Ти?
- Так. Я Чет Загорулько, я служив при раді.
Вона придивляється до нього.
- Ви везли мене на потяжню! Тоді!
- Так. – Чет чомусь радіє, що вона згадала той випадок.
- І мама казала, що ви єдиний з товаришів батька, хто не дав проти нього свідчень.
- Мені нічого було давати. А де пані полковниця?
- Померла. Життя засуджених важке, а мама звикла до іншого. Вона померла у перший же рік.
Чет відвертається. Він ніколи не відводив погляд не перед чим. Навіть коли його катували у тюрми, коли пропускали струм, коли заганяли голки під нігті, він не відводив погляд, він дивився, аж поки не втрачав свідомість. А тут відвернувся.
- Ви теж не вірите, що батько був винний? – питає вона.
- Що? – аж здригається Чет.
- Що його обмовили, звели наклеп.
- Не можу бути! Стільки свідчень, стільки доказів! – киває головою Чет і все ніяк не може подивитися на неї.
- Ви бачили хоч один доказ?
- Ні, але…
- Як батько міг приймати участь у змові, коли його найближчий помічник нічого не знав? Як?
- Не знаю.
Чет зненацька відчуває, що йому погано. Важко сказати, що саме погано. Ніколи раніше він так себе не відчував. Він починає тремтіти. Гора м’язів, справжній козак, людина, яка побувала в пеклі і не раз, зараз він тремтів, як собача під холодним дощем.
- Що з вами? – питає Міра, а він все боїться подивитися в її бік. – Що з вами? Вам погано?
Вона підходить до нього, а Чет тікає. Він не тікав ніколи і не перед ким. Його навіть лаяли за цю впертість, казали, що треба бути мудрішим, треба маневрувати. Її батько, полковник Б’янко вчив його, що не ганебно відступити, ганебно програти. Але Чет не вмів відступати, йшов тільки вперед і перемагав. Але от зараз утік в іншу кімнату. Навіть не подумав, що залишив втікачку саму. І малостріл залишив біля неї. Забіг у кімнату і почав молитися. Просити у Батька Тараса сил, щоб перемогти цей морок, який зненацька обступив його. Шепотів слова молитви, троїв себе, цілував «Кобзар», прикладав до лоба козацьку підкову. За кілька хвилин трохи заспокоївся. Повернувся у кімнату, де була Міра. Все ще боявся дивитися в її бік. Побачив малостріл. Здивувався. Вона ж бачила його. Вона могла схопити зброю і спробувати втекти.
- Чому ти не втекла?
- А чому ви не сповістили курінь порядку? – питає вона. І це болюче питання, на яке Чет не знає відповіді. Чому? Це ж порушення, майже виступ проти Третього Гетьманату! Чет лякається власних думок, бере малостріл, пхає в кобуру однострою. Зараз треба узяти балакавку і подзвонити. Все просто. Потім її заберуть і він піде далі правильною дорогою козака, воїна України і Третього Гетьманату.
Але він не дзвонить.
- Чому ти втекла?
- Тому що більше не могла терпіти.
- Терпіти?
- Терпіти. Ви знаєте, що таке життя засудженої? Виснажлива і тупа праця по десять годин в день, а потім ще увечері треба обслуговувати всіх бажаючих. А бажаючих багато, всі знають, що я зі старшинської родини, всі хотіли побути зі мною. І ось так чи не щоденно.
Вона говорить спокійно, без сліз і крику. Зморено. І Чету зненацька стає боляче за неї. Він чув вираз «серце крається», але ніколи не відчував як це. От зараз, мабуть, відчув. Він уявляє її, таку тендітну і слабку, уявляє на роботі, або увечері. Він же бачив таких засуджених. У кожному зимовище було до десятка холопок, які допомагали козакам знімати напруження. Чет ніколи до них не ходив, бо вважав це не гідним козака. Навіщо давати обітницю безшлюб’я, щоб потім ходити до холопок? Навіщо знімати напруження? Вони на вічній службі Україні і Третьому Гетьманату, хіба вони не повинні бути напруженими, хіба вони не повинні бути, наче натягнута струна, вібрувати і палати вогнем, ладні будь коли загинути за Вітчизну, Великого Гетьмана, Батька Тараса та сина його, який йде!
- І що далі? – питає Міра тихенько.
- Що далі? – не розуміє Чет.
- Що будете робити далі?
Чет не знає, що далі. Тобто це не правильно, він знає, він дуже добре знає, що треба робити, але не знає чому не робить се. Він сідає, крутить головою.
- На що ти розраховувала?
- Втекти до Харкова. Місто велике, там сховатися на деякий час. Потім спробувати втекти до Московії. Тут мені з моєю грамотою життя все одно не буде. – Міра трясе рукою, в яку вшита її грамота. Будь-кому достатньо провести зчитувальником по її руці, щоб дізнатися, що вона засуджена і у розшуку за втечу.
- А що в Московії?
- Хоч що. Гірше, аніж тут, вже не буде.
Вона говорить не правильно. Не можна казати погане про Третій Гетьманат, Чет розуміє це, струшує оселедцем, хоче щось сказати і мовчить. Не дивиться на неї, але якщо очі можна відвести, то ніс не відведеш. Чет відчуває її запах. Бентежно-лякаючий. Йому робиться зле, нудить. Він бачив козаків, які порушували обітницю і куштували вино. А потім не могли встояти на ногах. От зараз він би теж не зміг встояти на ногах, він був, як п’яний.
- В чому я винна? Скажіть? –питає Міра. - За що мене приговорили до цього пекла? До цих катувань! Тим сильніших, що я ж знала інше життя. Холопки, вони не бачили іншого, вони думають, що так і повинно бути, їм нічого згадувати і це полегшує їм життя. Але що робити мені?
Чет мовчить.
- За що?
- Твій батько був причетний до змови.
- Не було змови! Не було! Він підписав лист від старшини. В тому листі велося про те, що Третій Гетьманат не повинен зупинятися, повинен йти далі, що тільки у вогні боротьбі вдасться втримати чистоту сердець і помислів! Ті, хто підписав лист не погоджувалися з позицією Великого Гетьмана на встановлення миру з сусідами, на приниження ролі старшини та козацтва, на присипання Очікувальних настроїв. Треба жити так, наче Тарасович прийде вже завтра! Ось чого хотіли мій батько і його однодумці! І вони не робили таємної змови, вони написали відкритий лист, бо щиро вважали, що їх пропозиції підуть на користь Україні. Великий Гетьман пообіцяв винести лист на обговорення Великої Ради*! А потім в одну ніч заарештував всіх підписантів. Було придумано змову, заколот, з ціллю повалення Третього Гетьманату. Та хіба б міг мій батько навіть подумати про повалення Третього Гетьманату? Ви ж знали його, скажіть!
Четові нічого казати. Він добре знав полковника Б’янко і жодного разу не відчував, що той у своїй любові і відданості Третьому Гетьманату не щирий. І про лист він щось чув. Якийсь лист був, про нього спочатку багато говорили, а потім, як роти позаклеювали. Ніхто про нього і не згадував.
- А як вас випустили? Ви ж не дали свідчень?
- Мене перевірили, з’ясували, що дійсно нічого не знав ані про який заколот. Відпустили.
- Дивно. Нікого же не відпускали. Навіть ті, хто дав брехливі свідчення, в надії врятуватися, навіть тих розстріляли.
Чет зненацька дивиться на Міру і різко відвертається, наче обпікся поглядом. Знову тремтить.
- Вас катували? Катували? – питає вона.
Чет не відповідає. Подумки повторює, що він любить Третій Гетьманат, вірить в Батька Тараса, підтримує Великого Гетьмана і чекає Тарасовича-спасителя. Треба помолитися. І він знову втікає у сусідню кімнату. Шепотить молитву, троїть себе стиснутими до побіління кулаками, шепоче строчки з «Кобзаря». Він сподівається, що після цього очі його відкриються, він струсить памороки, що оплутали його, подзвонить у курінь порядку, здасть її і забуде назавжди. Та впевненості не додається і тремтіння не проходить, сумніви і хвилювання, якесь гостре відчуття біля серця і ще член стоїть. Мірило чистоти думок. Нечисті думки – стоїть. Очисти голову – отримаєш спокій тіла. Так вчили старі козаки. Ті, які посвятилися ще у часи Великого Спасу. Яки були вірні відданому служінню Вітчизні. Не те, що козаки теперішні. Чет же відчував, як падає настрій. Як козаки перестають бути воїнами і становляться обивателями. Ось чому Чет так чекав війни, бо тільки війна допомагала очиститися. Війну на сході можна було починати давно, але Великий Гетьман все щось вичікував. Чет не сумнівався, що Великий Гетьман вчиняє вірно, але все ніяк не міг дочекатися війни, яка видавалася йому єдиним спасінням для країни, яка втрачала віру і перетворювалася на попіл.
Він же бачив попіл під час Західного походу. Бачив тих людей, звиклих до жирного життя, людей, що забули про дух, а, як наслідок, перестали бути людьми. Їх переляк і слабкість. Їх небажання ризикувати власним життям, навіть для того, щоб врятувати його. Магометани б перерізали цю череду товару, якби не американці на півдні, та війська Третього Гетьманату на півночі. Європейський халіфат був розгромлений. Гетьманат міг збільшитися по площі чи не вдвічі, але Великий Гетьман віддав наказ полишити завойовані землі. Тільки і того, що узяли деяку здобич та кілька мільйонів холопів. Ну ще приєднали трохи земель при кордоні. Але ж могли узяти куди більше. Чому вивели війська? Про це шепотілися по зимовищах, шепотіли до тої пори, поки шепотунів не почали хапати. Чет пам’ятав ту ганьбу. Коли у зимовище прийшов десяток бійців куреню порядку, вони вивели чотирьох козаків. А інші, їх же було кілька сотень, навіть не вступилися. Кілька сотень досвідчених і добре озброєних козаків дозволили забрати своїх братів. Чи було таке можливе хоча б десять років тому? Ні. А зараз пройшло. То може і праві були ті, хто казав, що Великий Гетьман боїться козацтво і навмисно хоче послабити його, залити вогонь жертовності, перетворити на звичайних цивільних, якими проще керувати. Ось чому Чет, як і тисячі інших козаків був поступово витиснутий з керівних посад, загнаний за стіни зимовищ, де їх добре годували і намагалися тримати під контролем.
Чет стогне, бо йому важко з цими думками.
- Що з вами? – каже Міра і заходить до нього в кімнату. Він боїться дивитися на неї. – Що таке?
- Голова. – у тремтіння каже Чет.
- Болить?
Він киває.
- Сідайте на стілець. – наказує вона. – Сідайте, сідайте!
Він сідає, Міра стає у нього за спиною і починає робити масаж шиї та передпліч. У неї сильні руки і грубі пальці, збиті важкою працею, але Чету вони здаються ніжними і хвилюючими. Він божеволіє від її дотиків, щось хрипить, а потім, підхоплюється, хапає її і притискає до себе. Отак і стоїть з нею, як дурень. Як щасливий дурень. Йому так добре відчувати її поруч. Так добре, як не було ніколи. Навіть коли на козачій раді йому вручали звання бунчукового товариша, яке він здобув. Навіть тоді, хоча ж здавалося, що серце розірветься від щастя. Але по-справжньому серце розривалося зараз.
Він би так і стояв з нею, коли Міра ворухнулася. Підняла голову і подивилася йому в обличчя. Чет різко відвернувся. Вона засміялася, тихенько-тихенько, наче срібними карбованцями по перині. Випростала одну руку, узяла його за підборіддя і повернула до себе. Він не пручався. Вона потягнулася вгору і поцілувала його в губи. Чет аж застогнав. Він ніколи не цілувався. Козакам було заборонено бачити обличчя жінок, бо то було зайвим. Козаку від жінки була потрібна лише пизда. І нічого більше. А зараз Чет захитався від її губ, застогнав, закрив очі і ледь не впав. Міра підтримала його, довела до ліжка, вклала, сама примостилася поруч. І цілувала далі. Потім почала його роздягати. Це було важко. Він же був здоровезний і майже недвижимий. Але вона була наполеглива. І ось він вже лежав голий. Велике тіло, в буграх м’язів і в шрамах. Вона цілувала його шрами і він стогнав. Потім скинула свій халат та полотняні штани, всілася на нього, поклала його ліву долоню собі на грудь.
- Подивися на мене.
Він крутить головою.
- Подивися. – наполягає Міра. – Подивися. – і Чет відкриває очі. Стогне. Дивиться на її гострі плечі, на невеличкі груди з малинками сосків, на ребра, що стирчать з-під шкіри, на плаский живіт. З ним відбувається щось неймовірне. Йому хочеться дивитися і дивитися на це, хочеться, щоб вона була з ним завжди. Щоб це тривало. Вона піднімається, сідає на його член і Чет кавкає від раю, що тьмарить йому очі. Він починає стогнати, все гучніше, ледь не переходить на крик, але вона падає йому губами на рот, як Василь Перебийніс на ворожий кулемет під час Західного походу. Міра приймає на себе його спазм, рве руками його оселедець, стогне і вигинається у судомах пристрасті.
Потім лежать мовчки. Починає сутеніти. У будиночку досить прохолодно, Міра починає тремтіти, Чет вкриває її ковдрою.
- Йди до мене. – каже вона і він теж під ковдрою, він боїться зробити їй боляче вагою свого кам’яного тіла, намагається бути обережним, а вона безстрашно притискається до нього. – Любий. – шепоче на вушко.
Ніхто і ніколи не казав йому такого. І йому паморочиться. Відчуває її тепло і її запах. Ховає обличчя у її волоссі. Так і лежать. Довго. Аж поки по говоруну не йде попереджувальний виск. Тоді вони удвох підводяться. Удвох читають молитву, удвох співають Піснь, удвох скандують, удвох застигають у мовчанні, коли трихвилинка сердечного відкриття закінчується.
- Мені треба в їдальню. На вечерю.
- Так, йди. Я чекатиму тебе.
Чет одягається, Міра йому допомагає.
- На, візьми. – сує йому малостріл, бо ж козак усюди повинен бути зі зброєю.  
Він виходить, йде вже темною стежиною, крутить головою. Не знає, що з ним відбувається. Але знає, що такого в нього ще не було. Ні, він чув якісь розмови по кохання, але ж він був козак і його єдина любов до України. Все, про інше він навіть не думав. І зневажав тими з козаків, хто здавав підкову, брив оселедець та вуса, уходив у цивільне життя, щоб одружитися. Чет вважав, що це майже зрада, ганебний вчинок. А зараз йшов, як п’яний, і облизував власні губи, на яких залишився її смак.
Чет вийшов на алею, де вже запалилися ліхтарі. Підійшов до будівлі зимовища, у їдальні світилися всі вікна. Зайшов всередину, козаки вже їли. Пройшов до свого столу, усівся. З ним привіталися. Ловив шанобливі погляди. Його тут поважали. Почав їсти. І подумав, що, можливо, робить помилку. Що напевно робить помилку. Точно робить помилку. Знайшов засуджену, що втекла, і не сповістив курінь порядку. Як так можна? Спав з жінкою з неприкритим обличчям! Спав не заради виконання наказу Великого Гетьмана «Нас сто тистисяч!», а спав через власну слабкість, через власну хіть!
- Чого не їсте? Не смачно? – питає сусід по столу. А Чет і не знає, смачно чи ні. Вкинув у рот кілька ложок, навіть ковтнути забув. Замислився. Оце пожував і ковтнув.
- Та ні, добре. – киває головою.
- Може допомогти? А то незручно лівою?
- У мене ліва, як права. І возом може керувати. – відповідає Чет та зосереджується на їжі. Ретельно пережовує. Перше, друге, замість узвару на третє квас «Опанас». З нагоди дня народження Великого Гетьмана.
Пляшки з квасом швидко розставляють по столах. Служниці дуже обережні. В минулому році одна розбила дві пляшки, так її засудили за неповагу до Великого Гетьмана. Цього року обійшлося, всі пляшки стоять цілими.
- Святкуємо день народження Великого Гетьмана! – підхоплюється отаман зимовища. Раніше б хвалення вів би найстарший з козаків, а отамана б могли і за стіл не пустити. Але тепер отамани з цивільних головні у зимовищах. Кажуть, що скоро їм віддадуть усю владу і в січах.
Всі підводяться, відкорковують пляшки, піднімають їх.
- Великому Гетьману  - слава! – кричить отаман.
- Слава! Слава! Слава! – гримають козаки.
- Великому Гетьману - довгі літа!
- Довгі літа! Довгі літа! Довгі літа!
- Великому Гетьману – перемог!
- Перемог! Перемог! Перемог!
- Великий Гетьман – Батько тут!
- Батько тут! Батько тут! Батько тут!
- Будьмо! – отаман кричить і починає пити квас. І всі перехиляють пляшки і п’ють до дна. Не можна залишити в пляшці і грама квасу. Ось стукають по столах перші пусті пляшки, але козаки не уходять, чекають поки доп’ють всі.
- Дякуємо Великому Гетьману за їжу! – кричить отаман і козаки за ним повторюють.
І Чет повторює, хоча йому не подобаються ці новації. Особливо про «Батька тут». Батько один і то Батько Тарас, якому всі моляться, у якого просять сил та наснаги, який опікується Україною, який послав свого сина Тарасовича, щоб врятувати Вітчизну. Першого Тарасовича вбили вороги, які скористалися слабкістю тільки встановленого Третього Гетьманату. Але тепер Гетьманат сильний, тепер, коли Тарасович прийде, йому ніхто не зможе перешкодити. Тоді Великий Гетьман передасть йому всю владу і Третій Гетьманат перейде у Тарасову Січ. Так повинно бути. Час від часу спалахують якісь темні плітки про те, що Тарасович вже прийшов, але схоплений Великим Гетьманом, який не хоче віддавати владу. Час від часу трапляється заворушення, в різних полках ловлять невірних, які вірять у це. Чет не вірить, але йому не зрозуміло, навіщо було вводите те «Батько тут». Батько може бути тільки один і для кожного українця батько – Батько Тарас.
Або ось дякування Великому Гетьману за їжу. Виглядає так, наче козаки якісь приблуди, яким кидають ту їжу, а вони повинні дякувати. Але ж козаки служать Україні і Третьому Гетьманату, вони не подачки отримують, а нагороду за ту службу! Чет вже йде алеєю, поправляє оселедець і згадує, як вона рвала його. Аж зупиняється, бо ж знов перед очима все пливе, а ноги робляться м’які, наче ватяні. Він згадує її і йому чогось хочеться плакати. І хочеться побачити її. А що як вона втекла? І її спіймають і судитимуть і стратять, а він більше не побачить її. Чет ледь стримується, щоб не бігти, але все одно його великі кроки, більше схожі на стрибки пораненого звіра. Він вривається у будиночок, там вже темно. Зупиняється і прислухається. Тиша.
- Міра? – шепоче.
- Це ти? – чує її голос і ледь не падає непритомним з радості. – Чете, ти?
- Я. – хрипить він і сідає на стілець. Вона виходить з мильні, закутана у щось біле, сідає йому на коліна, обнімає. Від неї приємно пахне сосновим головомиєм.
- Я полежала в мильні. Вперше за останні роки. Засудженим це заборонено, для нас тільки душ два рази на місяць. – шепоче вона і цілує Чета. – Від тебе так смачно пахне. Ти нічого не приніс?
- Ні. – і він розуміє, що вона декілька днів нічого не їла. Йому стає прикро. – Вибач.
- Та нічого, я звикла до голоду.
- Зараз.
- Куди ти?
- Я куплю в крамниці.
- Тебе не запідозрять?
- Сьогодні день народження великого Гетьмана, сьогодні там будуть багато купувати.
- Не барися.
- Я швидко.
Він йде до крамниці, там дійсно черга. Його пропонують пропустити і він йде, хоч ніколи так не робив, бо ж вважав, що всі козаки рівні. Але його чекає голодна Мира. Бере якихось горішків, печива, хлібу, ковбаси, кілька пляшок «Опанаса».
- Може приєднаєшся до нас? Ми святкуємо. – пропонують йому.
- Не сьогодні. Дуже слабкий, а таке свято треба відмічати на повну силу. – бреше Чет і сам дивується, як же легко брехати. Уходить з покупками, ледь стримується щоб не бігти. Заходить в будинок. Міра плигає на нього з темряви і починає цілувати. Він обхоплює її лівою рукою, трохи притримує правою, цілує сам. Вони знову йдуть у ліжко. Вже потім каже їй:
- Піди, поїж.
Міра притягає туди торбу з їжею.
-  Хочу бути з тобою. – каже вона і хрумтить печивом. З’їдає зовсім небагато і відкладає.
- Ти їси, наче пташка.
- Я дуже худа? Ти хочеш, щоб я була гладкішою?
- Ти, ти прекрасна. А я хочу, щоб ти була поруч. – він цілує її, злизує з її губ крихти печива. Вони кохаються, потім Чет відкриває по пляшці «Опанаса».
- Смак дитинства! – радіє вона. – Останній раз я пила «Опанаса», коли поверталася з навчальні*. Мене віз водій батька. Він же купив мені пляшку «Опанаса». Я смакувала його і дивилася у вікно. Коли зненацька нам перегородили шлях, водій поліз за малострілом. Його вбили, мене витягли і повезли. Боялися, що батько буде чинити опір, хотіли прикритися мною. Але батько здався, він вірив у справедливість і знав, що за ним немає жодної провини.
Вона починає плакати. Тихенько. Чет притискає її до себе, гладить голову, її коротке волосся (засудженим не дозволялося носити довге волосся з міркувань особистого благоустрою*).
- Не плач, не треба.
- Дійсно сльози! Як же це дивно. Я думала, що вже все виплакала, що стала, як пустеля. Останні роки я жодного разу не плакала, щоб не траплялося. А ось тепер плачу.
Вона притискається до Чета і так лежать. Говорун дає виск. Остання у цій добі трихвилинка сердечного відкриття. Вони підводяться. Моляться, співають Піснь, кричать за ведучим. Чет відчуває порожнечу в серці. Те, що завжди було йому важливим, стало пустим. Навіть чужим. Батько Тарас, Україна, Третій Гетьманат. Його серце більше не горіло при одному згадуванні про них. Серце горіло від неї. Ось вона цілує його і він не може нічого зробити, відповідає її і ось вони вже у ліжку. Кохаються. Вона зводить його з розуму, доводить до межі, ув’язнює його крик своїми губами, лежить важко дихаючи поруч.
- Я кохаю тебе. – шепоче тихенько, тихенько. – Ти такий! – і замовкає, наче не може знайти слів, щоб розповісти який саме.
Лежать у темряві. Чет думає, що так не можна. Вірити все життя, проливати кров, йти на смерть, щоб потім забути про все заради дівки. Це ж проста дівка! Пизда та рот! Така, як і всі! А його відчуття, його шаленство і божевілля, це від того, що він захворів. Один старий козак казав йому, що кохання то хвороба. Яку можна лікувати або часом, або кров’ю.
- Я вбив ту, хто не давала мені жити! Хто примусила мене забути про Україну і про Батька Тараса! Задушив власними руками! Три дні вив від горя, посивів, а потім відчув, що одужав! Розумієш? – казав той старий козак, який загинув потім у Західному поході, загинув, коли його десяток попав у засідку, всі вже були вбиті, магометани насідали, а старий вибухнув разом з усім боєзапасом, забравши з собою і кількох ворогів. По-козацькі.
- Про що ти думає? – питає його Міра, яка чує, як почало гучно битися його серце.
- Нічого. – хрипить Чет. А сам думає, що треба узяти малостріл і вбити її. Ні, він не зможе її придушити. Тобто це легко, однією рукою він візьме її білу тонку шию своїми залізними пальцями і зламає, як сірник. Але не зламає, варто йому тільки доторкнутися до неї, як вона переможе, як він нічого не зможе робити зі своєю хіттю. Просто узяти малостріл і вбити. І він бере його лівою рукою. Міра нічого не підозрює, вона ніжиться в його теплі і силі, цілує його підборіддя, ствол вже біля її голові.
- Дзвони. – зненацька каже вона.
- Що? – дивується Чет.
- Дзвони у курінь порядку.
- Навіщо?
- Здаси мене.
- Що?
- Це була перевірка. Я скажу, що мені не вдалося тебе звабити, звернути зі шляху відданості Великому Гетьману. Дзвони.
- Що ти кажеш? – Чет відкидає малостріл. – Що ти кажеш?
- Що є. Це була перевірка.
- Яка перевірка?
- Така. Приїхав сотник куреню порядку..
- Савченко?
- Не знаю, як його прізвище. Той, який розмовляв з тобою на ґанку будинку. Він сказав, що Гетьманат дає мені шанс виправитися. Сказав, що треба перевірити одного козака.
- Що? – аж стогне від люті Чет.
- Вони хотіли перевірити твою відданість. Тому і переправили тебе сюди, зробили вигляд, що шукають мене, оселили тебе в окремому будиночку. Посадили мене у шафу.
- То це все було зроблено навмисне?
- Так.
- І ти брехала мені?
- Я кажу тобі правду.
- Коли казала, що кохаєш? Ти брехала?
- Ні.
- Ні?
- Я кохаю тебе, тому і розповіла тобі всю правду.
Чет мовчить.
- Дзвони їм. – каже Міра.
- Я нічого не розумію! – дратується Чет.
- Ти хороший. Я хочу, щоб у тебе все було добре. Здай мене і вони переконаються, що ти відданий.
- А ти?
- А що, я?
- Що буде з тобою?
- Мене повернуть у сарай до холопів. Якщо б ще я змогла звабити тебе, можливо б мене перевели до міських холопів. Там ж все ж трохи легше жити. Але не змогла, ти виявився сильніший за мої чари. Ось і все.
- Я не сильніший.
- То вже неважливо. Дзвони, скази, що поліз у шафу і знайшов там мене. Що я благала тебе не видавати мене, але ти не зміг піти проти власного сумління. Дзвони.
Чет відкидається, лежить, про щось думає.
- Дзвони. Іншого виходу немає. – наполягає Міра.
- Я не можу без тебе.
- Ти сильний. Ти витримаєш.
- Я не можу без тебе! – аж кричить Чет.
- Тихіше!
- Не можу!
Він починає цілувати її, притискає рукою, важко дихає.
- Не можу!
- Іншого виходу немає.
- Я розстрижуся з козаків і викуплю тебе у держави.
- Ти ж знаєш, що це неможливо. Навіть якби я була проста холопка, на це б косо подивилися. А я ж засуджена, донька ворогу Гетьманату! До того ж ти – бунчуковий товариш, козак, ветеран двох війн. Якби це був звичайний цивільний, його б просто посадили за таку дурість, але тебе, розстріляють, бо вважатимуть це зрадництвом. Воїн України не може зміняти Третій Гетьманат на засуджену! – вона замовкає, Чет відчуває, як вона здригається від плачу. – Дзвони, Чете, дзвони. – каже скрізь сльози. А він цілує її.
- Ні.
- І що ж тоді?
- Поживеш тут, поки в мене не заживе рука.  А потім…
- Вони прийдуть вже сьогодні вранці. Якщо ти не подзвониш. В мене був наказ увечері вийти до тебе і переконати зрадити Гетьманату.
- Я ж міг би тебе вбити!
- Хіба їх переймає доля якоїсь засудженої?
- А ти, ти чому погодилася?
- Бо інакше б мене розстріляли. Коли до засудженої приходи сотник куреню порядку, то він не пропонує, він наказує.
- Але чому ти не грала до кінця, чому розповіла мені, чому…
Вона цілує його в губи. І Чет замовкає.
- Я кохаю тебе і це все, що я могла для тебе зробити. – шепоче вона, а Чет зненацька починає плакати. Він плаче страшно, здригається усім своїм двістіфунтовим тілом. Потім замовкає, хапає зубами вуса і мовчить. Бо стидно козаку плакати. Щось думає, довго думає.
- То вони прийдуть зранку?
- Так.
- У нас є десь п’ять-шість годин.
- Краще не тягнути. Дзвони зараз, щоб вони були певні у твоїй відданості.
- Зараз я покладу тебе в ящик. Ти повинна вміститися.
- Що?
- І ми поїдемо.
- Чете, що ти кажеш? Чете!
- Тут неподалік є летовище. Цивільне. Там завжди є кілька літаків. Приберу охоронців, заправимо і полетимо.
- Хіба ти вмієш керувати літаком?
- Так. Я вчився на розумнику. Думаю, що зможу і насправді.
- Чете, тебе вб’ють!
- Я давно вже не боюся смерті.
- Але куди ми полетимо?
- У бік Московії. До неї кілометрів двісті п’ятдесят. Пального повинно вистачати.
- А що там?
- А там і подивимося, що там.
Вона мовчить, важко дихає. А він спокійний. Йому важко, коли сумніви, а коли він вирішив, то серце наповнюється медом впевненості.
- Пішли.
- Чете, навіщо тобі це все?
- Пішли.
- Не треба мене рятувати. Дарма. Живи, як жив і все.
- Я не можу жити без тебе.
- А ти спробуй. Ти що ти пропонуєш зараз, то вірна смерть тобі! Спробуй пожити без мене.  Вмерти ж можеш завжди!
- Я хочу бути з тобою.
- Мене, немає, Чете. Я – мара, привід, я давно мертва, з того самого часу, коли суд оголосив мій вирок. Все! Після цього зі мною вже не можна бути, бо мене немає. Приходять якісь чоловіки, вони кінчають в мене і уходять, я – дірка. З діркою не можна бути.
- Не кажи так.
- Але так є!
- Буде інакше.
- Ти в це віриш?
- Варто принаймні спробувати.
- А як же твоя віра, як твої молитви?
- Ніяк. Мені горіти в пеклі. Але я радий цьому, бо ти варта пекла.
- Чете!
- Нічого не кажи, одягайся.
- Чете подумай добре! Нехай я, мені нічого втрачати, моє життя не краще за смерть, але ж ти! Скоро буде війна! Ти знадобишся там, ти завоюєш нові нагороди та звання ти…
- Одягайся, Міро.
Вона одягається. Потім дивиться у темряві на нього.
- Ти точно все вирішив?
- Так.
Вона цілує його.
- Хай нам щастить.
Чет викидає з ящику всі свої речі. Міра легко вмішується. Важко підняти однією рукою, але він це робить. Несе його. На алеях пусто, чутно, як у залі зимовища козаки співають пісні на честь Великого Гетьмана. Он де палять трубки біля вікон, Чет повертає у темряву, щоб його не помітили. Проходить до стоянки, відкриває двері свого «Дніпровця».
- Не став мене у речовик, постав поруч. – просить чомусь Міра.
- Добре. Не хвилюйся, у нас все вийде. – каже Чет. Вона швидко висовується з ящика і цілує його. Цілуються довго, гарячково, нарешті Чет відривається від неї. – Треба їхати. – він закриває ящик.
- Прощай. – шепоче Міра так тихо, що Чет не чує. Сідає за кермо, заводить віз, чекає поки двигун трохи прогріється, потім їде. На виїзді з зимовища дрімає охоронець. Чет вискує.
- Куди так пізно? – питає козак, відкриваючи ворота.
- Щось не спиться, поганяю трохи, це заспокоює.
- Обережно, дощ накрапував, дороги слизькі. – каже охоронець.
- Дякую. – Чет тисне на газ.
Охоронець повертається на пост, бере балакавку.
- Він виїхав. Сам, на передньому сидінні якийсь ящик. Добре.
Чет летить нічною дорогою. Він добре розуміє, що план ризикований, виконати його майже не можливо. Бо ж летовище добре охороняється. Ну добре, прибрати одного-двох охоронців він зможе, можливо вдасться ще й заправитись, бо ж по вимогам літаки завжди стоять з пустими баками. Але от заведе він двигун, треба буде виїхати на злітну смугу і набрати швидкість. А там же чергові з кулеметами… Але який в них вибір? На машині до кордону не прорватися, у стоверстовій смузі стоять пости, для проїзду через які потрібен спеціальний дозвіл. Спробувати пробиратися пішки – самогубство. До ранку вони втечуть зовсім недалеко, як розвидниться, їх легко знайдуть у полисівши осінніх лісах. То вся надія на літак.
Поперед пост. Чет пригальмовує.
- Добрий вечір. – каже боєць з куреню порядку.
- Зі святом. – каже Чет і простягає руку з грамотою.
- Дякую. Куди їдете?
- Та просто, катаюся. Після поранення, - Чет киває на забинтовану праву руку. – засинаю важко.
- Лівою рукою керуєте? – дивується охоронець.
- Так. У мене ліва, як права. – каже Чет, спокійний та розслаблений, як то і личить чесному громадянину Третього Гетьманату, який вирішив трохи розвіятися увечері.
- Вибачте, зараз відповім. – каже охоронець у уходить в невеличкий будиночок, обкладений піском. Звідти дзвонить балакавка.
- Слухаю. – каже охоронець.
- Потримай його трохи. – каже Савченко, який десь тут, спостерігає за постом у бінокль.
- Слухаюся. – киває охоронець і трохи вагається, щоб таке вигадати.
У Савченко вібрує інша балакавка.
- Слухаю. – шепоче він. - Що? В будинку пусто? Тієї сучки немає? Одежа вивалена з ящика? Чорт забирай! – сотник замислюється, потім дзвонить охоронцю на пост. – Падай на підлогу.
- Що? – дивується той.
- Падай на підлогу. Вогонь! – кричить Савченко.
Чет бачить, як охоронець у своїй буді відповідає по балакавці, а потім гепається на підлогу. Потім чути крик «Вогонь!». Чет встигає увімкнути першу швидкість, коли з лісу поруч починає стріляти кулемет. Вмить перетворює Четів «Дніпровець» на друшляк. Вже мертвий Чет сіпається за кермом від все нових і нових куль, які б’ють і б’ють по ньому.
- Припинити! – кричить Савченко, вискакує з кущів неподалік посту, де обладнана вогнева позиція, і біжить з черговиком в руках до возу Чет. Відкриває діряві двері. Чет весь у крові, перетворений кулями важкого кулемета у мотлох. Навіть голову відірвало і вона упала на ящик. Савченко забігає з іншого боку, відкидає голову Чета і лізе в ящик. Бачить там Міру. Кулі не пожаліли і її.
- Чорт! Якого біса! Вона ж знала! Вона ж все знала!
Савченко б’є прикладом черговика по возу.
- Вся проводка коту під хвіст! Сучко!
Він стукає каблуком свого чоботу по чорнобруку. В нього підкований каблук, залізо об камінь дає іскру, а під возом вже натекло доста палива з пробитого баку. Вибух. Савченка кидає на землю, він котиться і намагається збити полум’я, яке охопило його однострій.
Десь за тиждень у придорожньому шинку сидять ті самі підлітки, яких вчив Чет. Гучно слухають музику, п’ять солодку воду.
- А ви чули про того козака, який намагався втекти з засудженою? – каже Василь.
- Чули.
- Так то ж був той самий, що вчив нас життю!
- Ти що? – дивуються всі.
- Так! Мій батько був поранений, коли того покидька брав! Уявляєте, нас тут принижував, а сам виявився зрадником! Слабкий не передок! Заради якоїсь немитої шльондри пішов проти Третього Гетьманата! – Василь презирливо спльовує на підлогу.
- Та ті козаки, вони тільки і можуть, що хвалитися! Їх кормлять, поють, одягають, вози дають! А яка з них користь? – гомонять інші.
- Великий Гетьман правильно робить, що руки їм вкоротив!
- Слава Великому Гетьману!
У цей час звучить виск в говоруні. Підлітки підводяться. Співають гімн, а потім кричать:
- У Батька Тараса!
- Віримо!
- Спасителя Тарасовича!
- Чекаємо!
- Великого Гетьмана!
- Підтримуємо!  
- Слава Україні!  
- Вовіки слава!
Потім сідають за стіл, задоволені собою.
- А по тому дебілу все зрозуміло було.
- Так. Козак – мудак!
- Гей, служниця, давай нам ще солодкої води. – кричить один з хлопців, вони далі п’ють і регочуть. А подруга Василя, зажурена, дивиться кудись в бік. Згадує Чет, такого великого та сильного. Ото чоловік. І не злякався загинути заради коханої жінки. Нехай і засудженої.
Дівчина зітхає. Але молодість – не час для суму, скоро вже і вона сміється разом з усіма.





Словник часів Третього Гетьманату

Балакавка – мобільний телефон
Бронник – танк
Будинок майбутнього – медичний заклад де проходило запліднення жінок по наказу Великого Гетьмана «Нас сто тисьтисяч»
Віз – легковик
Вірний - релігійний
Вітерня – туалет
Велика Рада – головний орган влади, який складав з представників всіх верств громадян Третього Гетьманату: старшини, козаків, цивільних. Вже кілька десятиліть не збирається Великим Гетьманом через відсутність потреби
Велике Очікування – проміжок часу між Великим Спасом та пришестям Тарасовича, після чого вже почнеться Тарасова Січ
Великий Спас – повстання 2017го року на чолі з Славком Зерно, яке призвело до встановлення Третього Гетьманату. Докладно описано у романі Владюші Бар-Кончалаби «Тарасович».
Великовіз – вантажівка
Вид – екран
Виск - сигнал
Говорун – радіотранслятор
Головомий - шампунь
Грамота – ідентифікатор особи, який вживлювався в руку і по якому можна було ідентифікувати будь-кого у Третьому Гетьманаті
Грошовка – кредитна картка
Джура – боєць козачого загону, ще не висвячений у козаки
Дзиґа – гелікоптер
Завд – план
Заплідник – чоловік, який запліднював жінку
Зимовище – місце перебування козака у мирний час
Зло Червоне – роки панування в Україні комуністів (1919-1991)
Зло Сіре – роки панування в Україні олігархів (1991-2017)
Зубне мастило – зубна паста
Зчитувальник – сканер, який розпізнавав грамоти
Малостріл – пістолет
Мильня – ванна
М’язова – атлетичний зал
Набиральня - клавіатура
Навчальня – школа
Особистий благоустрій - гігієна
Панцирник – бронетранспортер
Півбочки – 116 кілограмів
Піснь – гімн
Порядковці – бійці куреню порядку, аналога міліції та внутрішніх військ
Потяжня - вокзал
Правдник – детектор брехні
Проводка – операція
Речовик - багажник
Родовказ – гени, генотип
Розумник – комп’ютер
Рушення – загони озброєних добровольців з числа місцевого населення
Середньостріл – гвинтівка або рушниця
Стріляльня - тир
Тистисяча - мільйон
Троїти – двома стиснутими кулаками притискатися спочатку до серця (символізує Україну), потім до голови в району чола (символізує Великого Гетьмана), а потім піднімати вгору, до неба (символізує Батька Тараса)
Холопи – жителі Третього Гетьманату, які не мали громадянства. Формувалися з полонених та недостойних
Христосятництво – віра у те, що Богом є не Батько Тарас, а Ісус Христос, або хтось інший. У Третьому Гетьманаті була строго заборонена
Черговик – автомат
Череда – колона
Чорнобрук - асфальт
Швидкун – мотоцикл
Юліанці – прихильники президента Юлії Тимошенко, яка була звергнута під час Великого Спасу

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Молодець...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 28-03-2009

Це не козаки, це - переряджені москалі....

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 27-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84727096557617 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …