Вже давно стояла глуха ніч, як гурт з трьох вершників вийшов у відкритий степ. Чи то пак, міжгорб’я. Свіже вільне повітря лилося в груди, як гречаний мед. Місячне сяйво було настільки сильним, що на дорозі проглядалася кожна яма й звивина. Спершу навіть очі засліпило, як виїхали з-під покрову лісу. Коні задоволено зафиркали. Ми їх не гнали і дозволили насолодитися спокоєм. Звідусіль чувся приємний скрегіт нічних комах, а м’який запах трав зрадницьки крутив у носі. Тільки що комарі літали клубами, наче пилюка.
Шлях наш тягнувся назад, на північ, в протилежний бік від Лотара. За розрахунками Айлесі до корчми ми повинні були дістатися неспішним кроком за годину. І там нас, після степового затишку, чекала буря…
Корчма виникла з-за повороту, наче привид, спалахуючи тихими вогнями свічок з прочинених віконниць. Вона ніколи не зачинялася, бо завжди знаходилися люди, яким хотілося гуляти незалежно від часу доби. Ми зупинилися біля входу. Коні, очікуючи знайти в яслах овес і траву, як сьогодні зранку, голосно фиркнули. Що нас і видало. Та, зрештою, яке це мало значення.
За якусь мить, тільки ми зістрибнули на землю, легкі двері прочинилися й до нас вийшов господар, беззубий чолов’яга з роду Лавоудів.
– О, кого я бачу, – привітався він, придивившись до наших постатей…
– Ого, кого я бачу! – вже вражено – не знаю, приємно, чи неприємно – вигукнув він, впізнавши в третьому супутнику віїлу. – А ви меткі в справах. Навіть дуже меткі…
Далі беззубий, потираючи руки, звернувся вже до двох дебелих охоронців, що стояли в сутінках позаду.
– Цю – в пивницю, а двох безстрашних воїнів за найкращий стіл. Той, що за шинквасом.
Грузні обплетені залізом чоловіки підійшли до Айлесі й спробували взяти під руки. Але та відсахнулася.
– Господарю, вона не зв’язана.
– Як-то, не зв’язана? – Лавоуд глянув на нас питальним поглядом. Прийнаймні так виглядало в місячному світлі. І ми дали відповідь:
– Ти просив нас її привезти, от ми й привезли. Хоча дорога була довгою й багато чого змінилося. Словом, треба було говорити нам всю правду, а не…
– Заколот!!! Вбити їх!!!
Беззубий недослухав, що ми хтіли сказати, і розричався на всю околицю. Та це й краще, не треба було нічого пояснювати. Однак звідки могло з’явитися стільки ненависті в його словах, – на той час я не знав. Грузні вояки мовчки потяглися за мечами, та за мить їх відкинули. Ялин попрацював душегубцем і в товстих, наче стовбури молодих дерев, руках залишилося тільки два невеликі цурпалки при самому руків’ї. А такими навіть мухи не скривдиш. Та охоронці, натомість, навіть не бровою не повели, витягли захалявні ножики й знову кинулись на нас. Знову невдало. Господар, який мовчки спостерігав за сутичкою, раптом зарепетував так, що можна було оглухнути – йому в горлянку вчепилася синя, невидима для звичного погляду петля. Проте слова про заколот почули всі, до кого це було адресованим, й зараз навколо трьох нічних прибульців утворилося коло з мечів, списів та щитів. Та найстрашнішим було не це: на нас дивилося кілька десятків однакових, як на підбір, байдужих безколірних очей. Аж дрижаки спиною заходили. Тепер за роботу повинен був взятися я. Добре, що нападники стали в коло. Закрутивши навколо голови вихор, я розметав їх, як ганчір’я. Один за одним вони падали й глухо билися об землю. Та я зовсім не сподівався, що всі, як один, настільки легко відійдуть від удару. Не стогнучи, зціпивши зуби такі мирні вдень відвідувачі підіймалися, розпрямляли плечі й знову нас оточували.
– В нас ве-еликі неприємності, – раптом з-за моєї спини гукнула віїла.
Дивно, перестав кричати корчмар.
І перед тим, як я зміг це все обдумати, то відчув, що зовсім не можу чарувати. Зовсім. Стою, як мала дитина перед небезпекою, відчуваю її холодний подих і нічого не можу вдіяти. Княжий браслет почорнів, наче спалений. Це тільки в страшному сні таке привидиться. Звичні вже чари, навіть третє око, не діяли. Навколо тіла утворилася капсула, яка не пропускала нічого назовні. А за капсулою лилося бліде, мертве зелене сяйво. Робота урських чаклунів.
Озирнувшись, я побачив як корчмар підняв над головою невеликий вміщений в трикутну золоту оправу камінь. Саме з нього просто мені в очі струменилися холодні промені. І я відчув себе спаралізованим й безвольним, наче лялька.
– Ага, вражі діти! Що, неподобається!? – прохрипів втішений близькою перемогою корчмар. Він був правий, нас світло дійсно гнітило, а один Ялин зі всією ватагою врукопаш не впорається. В мене ж, як і в Айлесі, навіть меча немає.
– Це Око чаклуна, не дивись на нього, – гукнула віїла й добряче вдарила мені під ребро. Аж зірочки посипались.
Гамаюл розказував колись про таку штуку. Око чаклуна – дуже сильний засіб, щоб спинити будь-які чари, крім тих, які породили саме Око. В його світлі не можна навіть думкою щось комусь сказати. Воля стає наче мотузками зв’язана. Не можна на нього й дивитися, бо воно швидко витягує сили. Створити таке Око – дуже дорого чаклунові коштує. Як і зруйнувати іншому. Після того людина настільки виснажується, що кілька днів нічого не розуміє й говорити членороздільно не може. І зараз таке Око, не знаю, яким дивом, опинилося в руках Лавоуда.
Дійшовши тями й відігнавши, я пошарив руками по поясі. Шестеро метальних ножів були, як завжди, на місці. А становище було надто вже скрутне. Ялин, як міг, відбивався від нападників. І навіть йому, двожильникові, доводилося туго. Бо на диво сильні удари доводилося витримувати. Нас з віїлою також оточили й ми відступали, доки не вперлися в Ялинову спину. Тут довелося пустити в хід ножі. Два метнув – звалив з ніг найближчих переслідувачів. Тільки застогнали. Один дав, про всяк випадок, Айлесі, і вона почала орудувати коротким лезом, наче мечем. Та недовго. Бо проти списа такі прийоми безсилі. З плеча у дівчини пішла кров, але вона встигла запустити свою єдину зброю в горло нападникові. Я її помилок повторювати не став і з ходу метнув ще два ножі. В найближчих мечників. Тепер в нас були забрані в полеглих мечі. Але живих ворогів залишалося ще дуже багато. І вони перли зі всіх боків.
– Роби щось! – закричав Ялин. Він не розумів, чому я не чарую.
– Я не можу! Нічого не вдається…
Корчмар мало не танцював на помості. Він почув уривки нашої розмови й дуже з того тішився, проте Око чаклуна тримав над головою впевнено. Наче яблуко на палі…
– О Дажбоже, першоковалю, всяка сталь якому вірна, – вперше за весь час перебування в Арійському світі я, християнин, звертався до чужих богів, – зміцни мою руку, підхопи своєю волею це лезо й спрямуй в ціль, моїм оком обрану.
Набравши в легені повітря, заспокоївшись, наскільки це можна, я вихопив останнє лезо й спрямував його в корчмареве зап’ястя. Було далеко і темно, та я дуже хотів, вірив, що потраплю. І корчмар звив від болю й випустив зелений камінь на траву. Пелена спала.
– А тепер, враже кодло, почаруємо!!!
Поривом вітру нас вирвало з оточення. Тепер ми стояли далеко позаду нападників, які повільно розверталися в наш бік. Знову похмурі й байдужі. Наче маски вдягнули.
Наступний порив вже йшов на ворога широкою стіною, збиваючи перед собою дорожну куряву, й позносив перші ряди. Та якби тільки це. Підвівшись, корчмареві гості почали зривати із себе шкіру. Мій залп добряче подер обличчя й руки. Мало-помалу перед нами постали давні знайомі. Двоє грузних охоронців присіли, згорбилися й вишкірили на мене псячі голови. В інших відлітали руки й ноги, замість двох з’являлося одне велике око, ще дехто виривався з тіла на волю й крутив навколо себе вогняні вихори… Були й такі почвари, назви яким я не знав: високі, чорні й кістляві, з великими очима, малим ротом й пласкими обличчями… Віри не йму. Ми зустріли нечисть за сотні кілометрів від їхніх земель.
– Їх так багато… – стримано, але дуже налякано сказала Айлеся.
– Прорвемося!
Кров у мені била настільки гаряче й нестримно, що руки й вуста самі взялися чарувати. І я не опирався. Бо совість була спокійною – вбивати доведеться не людей. Поодинці підхоплював кожну почвару на крила вітру й кидав на суччя й гілляччя. Вибирав найтовстіше, щоб пробило тіло наскрізь, там, де серце. Віїла також знала, що робити, й жбурляла в нападників першими-ліпшими кілками. Сили нечисті танули з кожним кроком. Поранений корчмар став звичайним рогатим Дідьком на цап’ячих ратицях і сіпався, наче в пропасниці, – бурові ножі були добре посріблені. Він пильно шукав у траві Око чаклуна, але не знаходив, засліплений болем. Далі схопив ножа за руків’я, аж зі шкіри повалив дим, висмикнув й зітхнув з полегшенням. Та довго тішитися йому не довелося. До дерев’яної долівки помосту його прибило осиковим – не знаю, де Айлеся його знайшла, – кілком. І горе-корчмар спустив дух. З його смертю, наче раптово прозріли, врозтіч кинулися всі, хо ще міг рухатися. Та не врятувався ніхто.
За мить навколо корчми нависла тиша. Тільки цикади несміливо затріскотіли в кущах, коли останній сироїд з проваленою головою повалився на землю. Здавалося, нічого навколо не змінилося: та ж дорога, той же повний місяць, те ж тремтливе палахкотіння свічки крізь вікна. Зараз вийде беззубий корчмар і запросить всередину на оленину в грибовій підливі… А гори нечистого трупу – то не має значення, вони сюди потрапили випадково.
Але нечисті тут були. Невідомо звідки і невідомо як, але вони дісталися і до Парфії.
– Давайте завтра про лихе подумаємо. – вивела Айлеся нас всіх з мовчазного заціпеніння. – Тільки от тих всіх схоронити від людського ока подалі треба, щоб не лякалися.
За нашими спинами закрутився, як завжди, грайливий вітер і, скуйовдивши волосся та розпрямивши складки на одязі, взявся господарювати. Нечистих підхоплювало на невидимі ноші й скидало, один за одним, в єдину купу, перемішуючи тіла з сухим хмизом. З кожним таким підйомом я відчував, як натягуються жили й паморочиться голова. Сили в мене після всіх цих пригод були на межі. Як і нерви. Бо найближчим часом заснути таки не вдасться.
Айлеся кинулася всередину й винесла звідти свічку. Несміливе полум’я швидко пройняло сухий хмиз і зайнялося ватрою. В повітрі почувся нестерпний сморід. Добре, що нечисті тіла палали за корчмою, і вітер – не мій, звичайний, нічний – відносив запах далі, понад ліс.
Коли полум’я піднялося вище даху, віїла знову повернулася до дверей і почала нишпорити в траві. Взяла свічку, бо світло від кіптявого вогню сюди не проникало. Шукала загублене Око чаклуна, знайти яке і справді потрібно, щоб знову не втрапило в непевні руки. Погане не пропадає, то нехай краще в когось з нас буде. Ми хоч і не знаємо, як з ним вправлятися, та вже точно не повернемо його дію на шкоду людям. І жінці це вдалося. Зелений камінь в золотій трикутній оправі залетів під поміст, та вже не світився жодним сяйвом, став вишуканою і дорогою прикрасою, не більше. Роздивившись замислуваті візерунки, Айлеся кинула його в кишеню своєї куртки.
– Я знайду спосіб його знищити, – сказала кароока.
Ні я, ні Ялин проти цього не заперечували, бо вже довіряли віїлі повністю. Натомість, за моїм наказом, щоб не марнувати час, взялися шукати подорожник. Кровотеча з роздертого списом плеча не припинялася.
– Знаєш що, Марку, – звернулася до мене віїла після того, як я так-сяк перев’язав колоту рану. Звернулася, як до старого друга, – Ти можеш розламати цей триклятий заклад до дідькової матері?
Я на це тільки усміхнувся. Стільки шуму навколо корчми, бруду, смертей, несправедливості, таємниць і, врешті, перемоги, після якої – знеси. Хоча, це розумно. Навряд чи Айлеся схоче далі бути тут господарем. А ми навряд чи візьмемо до рук нечисті гроші.
– Зі всім добром?
– Зі всім добром…
– Можу…
Затягнувши останній вузол на плечі, я відійшов й присів на камінь при дорозі. Треба зробити останнє зусилля, може найбільше за сьогоднішній день, і змовкнути в блаженстві втоми; відпочити, набиратися нових сил. Повністю віддавшись собі, налаштувавши серцебиття й у такт музики нічних комах, просякнувшись запахом матіоли й наповнивши світ собою, я відчув вітри, влився в них, і міг грати на їхніх потоках, як на струнах. І зараз треба було зіграти мелодію руйнівну. Закликати й злити воєдино три вітри. Той, що літає понад хмарами, холодний і різкий; той, що куйовдить гірські підніжжя та крони дерев, грайливий і швидкий; та той, що несе кораблі морем, людям в жаркі дні прохолоду дарує, неспішний і свіжий. І всі три послухали моєї просьби, злилися воєдино, беззвучно засміялися й ринули, граючи своєю силою, на невеликий будинок серед пустельної нічної дороги. Першими згасли свічки. Далі заскрипіли старі, порослі мохом зруби, що вперто стояли супроти натиску стихії. Понад лісом, зачіпаючи гребінь смердючого полум’я мертвих тіл, іскрами полетіли дощечки з даху. Віконниці зяяли всередину чорними проваллями. Двері зірвалися із завіс й з тріскотом врізалися в глеки й пляшки над шинквасом. Але будинок тримався, наче причарований. Я ще підсилив натиск, попросив вітрів, які вже перестали сміятися, ринути на дерев’яний кістяк зі всієї мочі. І старі стіни захиталися, затряслись, аж поки не вивернулися з корінням й покотилися по палаючих трупах нечестивців далі в ліс, гублячи одну колоду за іншою.
Будинок і справді вріс в землю, наче велетенське дерево, чи пеньок…
Я стишив вітер. Справу було зроблено. Три велети розплелися й кожен піднявся на свою висоту, де був одноосібним господарем-вседержителем.
Корчми вже не існувало. Тільки поодинокі бруси займалися вогнем ген в кінці поля перед самими деревами. Якби ми не знали, що горить, по подивувались би чудовому зареву серед ночі. Але всі троє, думаючи кожен про своє, схилили голови.
Натомість, на нас чекала ще одна несподіванка. Коли ми підійшли ближче до викорчуваної ями, то побачили на дні велику скриню. А на ній – старого п’яного, як чіп, діда. Страшно наляканий, від чого бодай трохи протверезів, він зиркав на нас потрісканими червоними баньками й спитав:
– А ви ким будете? Сироїдом, песиголовцем чи упирем? Чи всіма шістьом… шістьм… шестим.. одразу? Ну то підходьте, підходьте, всім на горіхи дістанеться!
Хоч які ми були втомлені й внутрішньо розбиті, та така безстрашність змусила всіх усміхнутися.
– Ми, діду, живими людьми будемо.
– Ага, – промурмотів старий, відігнав усі ворожі помисли і вспокоєно сів на скрині. – А де ті, страшилиська?
– Оно горять ясним полум’ям. Нема більше їх, не будуть чесний нарід ворохобити. І корчми також немає.
– От і добре. Бо я вже налякався, що душа моя звідси ік чортам всім полетіла. Прийшов, розумієте, трохи оковитої хильнути – добра ж у вражого корчмаря оковита – задрімав злегка. А як очі відкрив – а тут шабаш! Пики, рила, морди й ратиці. Так перелякався, що знову налив. А далі хатою як почало трясти, що я ледве до підвалу сховатися встиг. Кінець світа, думаю. Добре, що ви тепер з’явилися.
Вислухавши п’яну сповідь, ми як зайшлися сміхом, що мало животи не понадривали. І чим більше гиготали, тим менше думали про втрати й втому. Ніщо б нас так зараз не розвеселило, як оцей дідок.
– Ви собі смійтеся, смійтеся. А я от на волосину від смерті висів!
– Діду, а що в скрині? – спитали ми, коли прийшли до себе.
– А хто його зна. Як впав у підвал, так ще й не дивився.
Зістрибнувши на дно ями, ми обхопили старого під руки й допомогли вилізти на зелену траву. Він тут же згорбився, зігнувся і почав святу землю цілувати, дякувати за божественне спасіння й обіцяти, що від сьогодні жодної чарки не підніме. Навіть за своє здоров’я. Ми з цього сміялися й навіть не здогадувалися, що той дід зробить собі кобзу, мандруватиме від селища до селища й переповідатиме охочим про трьох воїнів – двох чарівників і одного мечника, – які самотужки перебили півсотні нечисті. Він, хоч і був п’яним, та бачив все.
