Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48588
Рецензій: 93342

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Абсурд

Японська пісня в прозі. Глава третя

© Ковальчук Вова, 24-03-2009
  Хара народилась в маленькому японському селищі Дао. В сім’ї простих селян. З дитинства вона мріяла про свого самурая. Про його справжню волосату самурайську грудь.
  З малку росла кмітлива і розумна. У їхньому селищі були тільки дві людини котрі вміли писати і читати. То були Хара і один старець, який і навчив цьому мистецтву дівчинку. Хара обожнювала читати, насамперед істинну японську поезію. Улюбленим поетом був Жадо Сен.
  Хара думала поживе з батьками до двацятретьої весни від її народження і поїде працювати до Токіо. Напевно стриптизеркою. Тяжка доля провінційних дівчат.
  Їй двадцять другий минало і починався сезон жнив.
Одного душного ранку вирушили японські дівчата на поля.
    Наша Хара йшла позаду розмовляючи зі своє подругою Кікою.
  - Ти знаєш звідки діти беруться? – запитала Кіка.
  - Ні, - чесно відповіла подруга – Я в мами питала, вона сказала, ти ще маленька, от знайдеш собі якогось самурая, можливо розповім, а так ні.
  - Твоя мама влучно зауважила потрібен чоловік.
  - Ооо.. цілуватись, - перелякалась Хара. Якось вона сказала татові у 17 років, хоче поцілувати сусіднього хлопця, тоді він відшмагав доцю паском і заборонив дивитись “Дом – 2”, друге було найстрашніше. Від тоді вона мала підозру з поцілунків беруться діти.
  - Не тільки, - заінтригувала нашу героїню Кіка
  - Крім поцілунків і віршів між жінками і чоловіками і ще щось є? – перелякано поцікавилась.
  - Така і ВОНО дуже страшне, - розпачливо розвела руками її подруга.
  - Розповідай, - у Хіки перехопило подих. Проте Кіка не змогла розповісти страшну таємницю звідки беруться діти. Вони якраз прийшли на поле.
  Кожній виділили свою ділянку землі. Кіка знаходилась далеко від Хіки, і та не могла дочекатись обіду.
  Але на обід її подруга пішла раніше від нашої японки, бо обробила певну ділянку швидше. Обідали дівчата не далеко від поля, під деревом,
  Згодом прийшла черга Хари обідати. Зручно розмістившись під деревом дістала свій пайок. Тараньку, пляшку пива, бо для саке ще маловата, варену картошечку, крабові палички й іншу різу смакоту.
  Обідала не кваплячись. Почала співати тужливу пісню котру сама написала. Про тихі стриптиз-бари Токіо, власного самурая, і можливо її пісні почує вся Японія. Потім перейшла на японський фолк, лунали такі пісні “Ой сакура похилилась”, “Запрягайте самураї своїх японських коней”, і нарешті “Ой на полі женці жнуть”. У спів вкладала свою душу, свої переживання. Співала Хара наче соловей. Спів у Японії називали оральним мистецтвом, котрим наша героїня прекрасно володіла. Але прийшов час роботи.
  Японка важко потулилась на поле. Тіло нило від утоми. Голова боліла від сонця яке палило так наче середньовічна інквізиція відьом. Щоб відволіктись почала згадувати своє навчання і тихо собі під ніс щось бурмотіти.
  
  Харі тоді було тринадцять. Вона гралася зі своїми подругами на вулицях села, як побачила постать. То був старець з музичним інструментом на спині. Хара раніше вважала, що розповіді про них це вигадка, Е ні  виявилось кобзарі існують.
  Кобзар відразу пішов до старости села і довго з ним балакав. Староста вирішив: старий житиме в селі, розважатиме його жителів музикою, співатиме різних балад пісень про могутній і хоробрий народ Японії, вчитиме дітей селища різній науці, Читати, писати, основам ядерної фізики.
  Почувши таку новину батьки відразу відали Хару на навчання.
  Був вечір і дівчинку пішла до старця. Будинок його знаходився біля лісу, самий кінець села.
  Постукала в двері, ніхто не відчиняв. Минуло декілька хвилин поки дідуган постав перед Харою.
  - Хай, вибач, що так довго старость не радость, проходь не бійся,- привітався кобзар і впустив дівчинку.
  Хара боязко увійшла. В хаті було тепло. Меблів майже не було. Тільки диван і стіл, на котрому лежали багато списаних і чистих листів, чорнильниця і перо. Вся підлога вкрита була книжками.
   - Сідай до столу, зразу перейдемо до навчання, - наказав учитель нашій японці. – Як тебе звати?
  - Мене? - боязко перепитала дівчинка
  - Так, тебе сонечко.
  Кобзар так сказав ці слова, присмоктуючись і потираючи  долоні, що нашій героїні склалося враження, що він збоченець  подорожує по Японії відшукуючи для себе все нових дівчаток.
   - А вам навіщо? - відрізала Хара. Войовничо налаштувалась.
   - Ти подумала, що я педофіл і коли ми почнемо навчатись ти станеш такою собі японською Лолітою, правильно?
  Стариган прочитав її думки, що злякало нашу героїню все більше.
   - Не бійся проходь, я борщику зварив. Поїмо потім учитися будемо, правильно?  -  кобзар посміхнувся. Хара помітила доброту на його обличчі і вирішила ризикнути
   - Борщик свіжий? - запитала
   - Аякже проходь. Сідай на підлогу, бачиш стіл зайнятий, - на цих словах дідуган пішов до печі виймати добру японську страву. Пахло на всю оселю. Запах був настільки приємним, що Хара кінчила, в сенсі моральному, вона ж японка, нічого більше собі дозволити не може. Всілася на підлогу. Очікування все більше було нестерпним.
  - То, як тебе звати? – знову запитав дідуган. Дістав тарілки понасипав туди їжу по самі вінця, як що так можна сказати. Поставив на підлогу біля дівчинки – То чому мовчиш звати як? Зараз сала наріжу.
  - Хара, - невпевнено відповіла дівчинка. Їсти хотілось шалено. Думка про сало збуджувала все сильніше і сильніше.
  Нарешті кобзар поклав біля мисочки свіжо нарізані кусочки сала і часничок як полагається. Сів на підлогу якраз навпроти Хари.
  - До речі, забув приставитися, майстер Степан з далеких країн де бабці на вулицях продають насіння, - відрекомендувався учитель дівчинки. Зробив це так поважно наче виголошував промову на тисячну публіку, не менше.
  - Сте.. пун.. пін, - намагалася Хара повторити ім’я свого нового майстра, але їм’я йог було не пристосовано до японської фонетики.
  - Я знаю вам важко промовляти, такі важкі імена, називай мене просто Саноп,  - полегшив завдання юній японці, тепер вже японський кобзар.
  Хара погоджуючись кивнула головою смачно наминаючи на дві гулі чудову запашну неперевершену страву. Батьки такого не готували, на крайняк набридливе вже суші.
  - Ти їш, - почав говорити Саноп – А я буду говорити. Блукаючи по вашій країні багато чого нового для себе відкрив. Насамперед це ваші поети. Чудова лірика. Навчу тебе читати, просто кайф зловиш. Не перевершено, захопливо. Потім писати, зможеш різні документи, наприклад послання від вашого села до Імператора.
  - Не вимовляй його ім’я всує, - заголосила Хара, розмахуючи руками, мала тринадцятирічна дівчинка стала схожа на якусь божевільну.
  - Я зрозумів, - заспокоїв її учитель – Я просто приклад наводжу. Зможеш, як я помру вести літописи вашого села, нашим нащадкам знадобиться, особливо історикам галімим.  Ще, наприклад, у вечері коли не буде, що робити, будеш читати батькам книжки, там про бабку і ріпку, і тому подібні, ще навчатиму різній науці, розказуватиму тобі надзвичайна речі в котрі важко повірити.
  Хара слухала, їй аж перехопило подих, не вперше за той вечір.
  - Розкажіть якусь таємницю? - попросила дівчинка. Якщо б тепер вона опинилася б в тій ситуації точно б спитала звідки беруться діти, а так мала була, дурна. Їй байдуже яка таємниця, аби почути , аби дізнатись, бути розумнішою чим її однолітки. Довести що вона не проста зашарпана  сільська дівчинка, а по-справжньому щось із себе представляє, не зважаючи на таку собі просту зовнішність. Не Андежіла Джолі, але що поробиш.
   - Пообіцяй, що не скажеш нікому, поки не прийде пора, - кобзар був налаштований дуже рішуче.
  - Коли прийде та пора? – запитала Хара.
  - Зрозумієш, - загадково промовив учитель, як і всі учителя, коли щось кажуть на такий манер. Тіпа, щоб кручє було.
  - Обіцяю й клянусь честю Японії, - випалила без вагань Хара.  
- Отже слухай… - почав кобзар – Земля круга.
- Ні хуя собі, - ошалешано промовила дівчинка.

  Так почалось навчання Хари. Котре продовжувалось п’ять років. П’ять років котрих Харі не шкода. Зате вона знає, що земля кругла. Як казав класик, не японський, проте влучно. Ось така фігня малята.

  Література став найулюбленішим предметом нашої героїні. Темними японськими вечорами, коли вовки вили на місяць, вона попиваючи чайок разом зі свої учителем, уважно слухала, як він чудово читає. Його голос в темряві звучав наче грім. Образність віршів, котрі цитував старець, вражали, навіть шалену уяву японців, насамперед йдеться про Хару, та не могла відтворити ці образи.
  Згодом сама почала читати. За пару місяців вивчила майже всю бібліотеку кобзаря.
  З мовою теж у нашої героїні проблем не було. Швидко набула вміння писати ієрогліфи, яке знадобиться їй у не далекому майбутньому, не буду забігати на перед. В п'ятнадцять років почала писати зовсім сентиментальні оповідання, вірші. Типова творчість дівчат того віку.
  От з квантовою фізикою у дівчини не склалося. Як казали розумні люди, кожному своє.

  Хара мріяла, що б її майстер навчив грати на інструменті. А який інструмент у кобзаря? Правильно, кобза.
  Проте Степан не дуже з цього радів. І у навчанні дівчині відмовив. Вона дуже сильно образилось, але все минуло, наче істерика коханої людини чи любов коханої людини.
  Раз на місяць дід брав до рук свій інструмент ( маю на увазі музичний) й починав грати. Музика наповнювала таким смутком і радістю, що хотілося кричати на всю Японію. Хара тихенько сівши в кутку дідової халабуди слухала і мріяла, звісно про самурая.
  На свята Саноп грав у сільському клубі. Тоді сходилась вся місцева туса, фермери, трактористи. Хара танцювала під тужливу музику і спів кобзаря.
  
  То був один з таких вечорів.
  Саноп співав, Хара танцювала. Десь після шостої пісні він сказав їй:
  - Зараз буде мєдляк, йди відпочинь, можливо запросить тебе якійсь парубок, йди не соромся.
  Хара на радостях аж заплакала. Побігла на танцмайданчик до бравих японськи парубків. Махнула рукою вчителю, немов кажучи: “Давай дєдуля зажигай”. Той дав так, аж задиміло.
  Лірична пісня, така собі тодішня типічна попса. Хара стояла скромно в куточку клуба, переживала. Ось тут, вона помітила, до неї йде перший хлопець на селі Хіросімо. Посміхається на всі зуби, добрі жовти японські зуби. Підмигує своїми блакитним очима, натякаючи на те, що крихітко сьогодні ми стобою позабавимось, відірвемось так, що мама не горюй, все буде, як кажуть японці зашибісь.
  - Дозвольте  вас, шикарну, привабливу, сексуальну японку ,запросити на танець.
  - Гаразд, - Хара була настільки шокована увагою, такого мачо-мена до себе, що навіть забула поламатись, як це полагається  у майже всіх гордовитих дівчат.  
  І вони, неперевершена пара молодих японців, можна сказати зажили у танку, під монотонну музику кобзаря. Очі в очі. Його руки на її сідницях , її на його плечах. Їхня б воля, то вечір тривав би вічність. Вічність справжніх почуттів. Справжніх японських почуттів, що не мало важно, до речі, все таки Японія, не забуваймо.
  - Ти сьогодні просто красуня, ясне сонечко, котре освітлює цей забитий клуб, - почав роздавати компліменти Хіросімо. Його справді приголомшила краса Хари.
  - Знаєш, я чекала цієї нагоди цілу вічність, ти звичайно не самурай, але твій тато голова колгоспу, - це вже прийшла черга нашої героїні говорити компліменти бравому парубку.
  - Я чув, ти вмієш писати, читати, то правда?
  - Так, особливо люблю читати, мова так собі.
  - А ядерна фізика, взагалі ніяк не дається?
  - Ніяк, чувак, зрозумій то не для мого дівчачого розуму.
  - Я теж захоплююсь літературою. Правда писати не вмію, але вірші така в голові складаю, якраз для твого дівочого розуму.
  - Справді? Дуже цікаво – від захвату у Хари потікла слина, добре того не бачив хлопець, а то б стовідсотково сприйняв би її за розумну дівчинку-даунку.
  - От закінчиться пісня, підемо за клуб я тобі такого вірша зачитаю і покажу, ти такого з роду-віку не чула й не бачила, запевняю на всі сто відсотків. Можливо, давай зараз злиняєм?
  - Можна, от мені пісня подобається, а.., хоча.. тобі все одно.
    - Вгадала, тепер мені важливо – ти біля мене. Ось головне, музику можна відіслати бандероллю до дідька.
  - Але ж музика нас св’язала?
  - Крихітко, нас св’язала доля, карма, називай її доброю тітонькою, як хочеш, цю зустріч вона запланувала ще задовго до нашого з тобою народження. Ми з тобою народились аби зустріти один одного, покохати. Інше не важливе, інше дрібниці, звичайно крім Японії, вона свята. Так давай кохати один одного платонічіскі наче дві ранімі душі, хоча ми такими і є. Наші з тобою вірші увійдуть в позаземний контакт і отримають сильний одночасний оргазм поезії. Ще  крихітко, я дістану місяць тобі з неба разом з усіма супутниками.  Зрозумій така забаганка долі. Отже ідемо за клуб.
  Всі сумніви Хари випарувались після такої романтичної промови.
  На цих словах музика закінчилась і пара побігла приміщення де відпочивала вся сільська молодь.
  Хара раділа не підозрюючи насправді, що від неї хоче Хіросімо. Хлопак обійнявши дівчину за талію повів за наміченим напрямком. Друзі його тільки проводили місцевого красеня заздрісними поглядами, перешіптуючись між собою, мовляв яку кльову тьолку підцепив, а нам дістаються всякі не кльові.
Щастить. Нічого не поробиш, таке життя, комусь щастить, комусь ні. А тим часом Хіросімо лівою рукою зробив кулак і правою накрив, показуючи на дівчину. Заздріть невдахи.
  Хара то побачила і подумала, що така гра “Камінь, ножиці, папір”. Кулак – камінь, долоня – папір.  
  Парубок розумів за клубом темно, ніхто туди не попреться, хіба можливо якійсь місцевий алкоголік забриде. Прямо там знаходиться добрі кущі, густі, дуже важко в ночі буде там щось розгледіти. Ідеальне місце для зачитування віршів.
  Хара підходячі до кущів відчула якусь небезпеку. Хлопець через силу посміхався і тут настав той момент. Він накинувся на неї, почав читати вірші.
  - Що ти робиш? Схаменись, - Харі такі вірші не сподобались. Вона чинила спротив набридливому  горе-поету.
  - Почекай, крихітко, -  дівчина була першою жертвою його невмілої наївної і настирливої поезії і вона намагалася як найшвидше його позбавитись.

  Степан побачив, той нахабний хлоп, його дівчинку, майже дочку, кудись тягне. Точно не розмовляти про кохання. Кобзар вирішив доспіває цей мєдляк схожу за ними побачу, що там відбувається.
  - Вибачаюсь, дозвольте зробити не великий відпочинок? - звернувся старець до публіки відразу догравши пісню.
  - Ні, дєдуля, давай грай, - пролунали голоса відвідувачів клубу.
  Проте наш дєдуля пішов дивитись за своєю ученицею за клуб. По дорозі зробив собі самокрутку, бо дуже хвилювався.
  Тут він побачив картину Хіросімо читає вірші Харі. У Степана кришу зірвало відразу. Налетів на хлопака, і відірвав того від дівчини й кинув на землю, поки той летів наніс пару прийомів. Наш кобзар досконало володів реслінгом, боксом і карате. Парубок добряче гепнувся, сильний дідуган схопив не доробленого Пушкіна за бари і почав волати:
  - Ти з глузду зїхав? Що ти робиш? Розвращаєш молодьож? Хотів з моєї дівчинки зробити японську школьніцу? Тобі хана, парніша. Я твої яйця наматаю біля дверей замість дзвоників, гість зоходитиме до мене і вони дзвенітимуть, а самим першим до мене в гості зайдеш ти, красавчик.
  Хіросімо боявся. Про це свідчила велика пляма на штанях.
  - Ти її не тронеш більше, навіть поглядом, - продовжував далі кобзар – Запам’ятай синок я з таких як ти роблю людей. А зараз ти гівно. Повтори хто ти?
   - Я гівно, сер, - загорланив хлоп на все село.
  Кобзар взяв за руку Хару і вони пішли додому, так і не догравши концерт.  
  
  Після того випадку вчитель нашої героїні став більш обережний, рідко з собою брав дівчинку на концерти. Наказував сидіти в дома і виходити тільки на працю або на навчання.
  Хара декілька зраз намагалась почати розмову. Їй кортіло дізнатись, що від неї хотів Хіросімо  зі своїми жахливими віршами, проте все закінчувалось грандіозною сваркою, на котру прибігало подивитись майже все село, крім хіба що винуватця події.
  З часом все забулося. Парубок дівчину не торбував й обходив десятою дорогою. Дуже боявся він кобзаря.

  Робочий день підходив до кінця. Але сонце й не думало переставати смажити дівчат. Зі спогадами день минув швидше. Залишилось працювати не більше години.
  Хара змахнула піт з чола. Краплина розбилась об землю. Її напарниця скотилась японці спочатку на лице, потім плавно побігла наче маленьке джерело у низ. Вдало минуло шию, наближаючись до грудей.
  Хара було одягнена в плаття. Верхній ґудзик котрого був  розстібнений. Піт лагідно торкнувся маленьких японських грудей і щез. Все таки спека, тут вже не до японського виховання. Плаття заважало спостерігати подальшу подорож поту.
  Якби всю цю картину побачив би самурай, який не відчував жіночого тепла, десь два тижня, він би збожеволів.
  Хара цим не переймалась. Вона чекала розмови з Кікою. Не здогадуючись, що її теж чекають, в селі, до якого все більше дівчина втрачала цікавість, їй хотілось подорожувати, їй хотілось до Токіо.
  - Дівчата, робочий день завершений, айда збиратись, пора до села, нашого улюбленого села, - загорланила головна, та що командувала дівчатами на полі. Вона нагадувала німецького солдата з концлагеря.
Хара швидко зібралась Поглядом оцінила свою працю Погано. Навіть половини ділянки не було опрацьованою. Дівчина на махнула на все це діло рукою.
  Дівчата за пару хвилин були вже готові, построєні наче піонери колоною по двоє. Нашій героїні повезло, їй дісталась подруга. Та виглядала дуже втомлено.  
  - Співаймо наші патріотичні пісні, - закричав німецький наглядач чи то пак головна.
  Японські трудівниці за співали. Тільки Харі було не до співу.
  - Давай розповідай, - відразу пристала до Кіки.
  - Що?- втомлено спитала подруга
  - Як що? Звідки діти беруться?
  - Які діти? – Кіка погано себе почувала і їй не зрозуміло, що від неї хоче Хара. Тут вже починало сіпати, вона була готова схопити за барки подругу й влаштувати власний допит.  
  - Розповідай!
  Кіка нарешті вїхала, що від неї хоче подруга.
  Почалась розповідь, до речі дуже страшна!

  Хара слухала мовчки, не перебивала як вона це любить. Уважно вслухаючись у кожне слово промовлене Кікою. Та розповідала так детально як тільки могла. Описуючи кожну дію, рух. Намагаючись відтворити сказане жестами. виходило не дуже, будьмо відвертими.
  Наша героїня не могла повірити сказаному. Воно лякало і приваблювало водночас. Відразу в пам’яті випливла історія пов’язана з Хіросімо і тим, що він намагався зробити. Його вірші на вигляд то просто жах.
  - Не вже Хіросімо хотів дітей? – запитала - Як що так, то це дуже зворушливо.
  - Ні, - відповіла Кіка – Тут зовсім інша ситуація.
Розповідь продовжилась далі. Хару почало трусити.
  - Чому не співаєте? - закричала головна – Збиваєте весь спів, чудовий японській спів.

  Дівчата підходили до свого села.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Дика, 30-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.66355299949646 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …