Призначити іншим правила щастя – безглуздя,
вимагати прийняти їх – трагедія.
Генрі Філдінг
Ми зустрічаємося з ними кожного дня… Зустрічаємо їх у без мрійних коридорах свідомості, у темних підвалинах пам’яті… Чуємо їх шепіт у монотонному стукоті серця і у галасі тиші… Вони завжди поруч, готові до краю наповнити нас… Спогади… Наче маленькі уривки фільму, що бджолами рояться у голові, змушуючи тебе знову і знову переживати протертий сюжет, аж поки тобі не остогидне…допоки холодна байдужість не змусить тебе заявити, що тобі на все і на всіх начхати, і пропади все пропадом... І от, коли ти опиняєшся біля дверей над якими яскраво горить слово «Вихід», ти озираєшся назад…озираєшся і намагаєшся зафіксувати найяскравіші моменти свого короткометражного життя. Заглядаєш у очі близьких, дорогих, знайомих і малознайомих людей, сподіваючись побачити там любов, теплі почуття, щиру радість або хоча б усвідомлення власного існування… Але що побачиш саме ти?.. І чи побачиш ти хоч щось?.. Чи дозволиш ти собі вийти за встановлені рамки і добре відрегульовані стереотипи?.. Чи хочеш ти цього?.. Багато запитань, отже і багато відповідей, які породжуватимуть все нові і нові запитання…
… Вже майже годину сиджу на даху і все ніяк не можу позбутися нав’язливих думок, схожих на сміття, які з’являються у моїй голові так швидко, що здається потрапляють туди з найближчого мусоропроводу… Саме зараз, коли немає ніякого сенсу думати про сенс власного життя, я про нього думаю… Нова порція сміття – і вже з’явилися думки про неї.
Вона наче вітер, що зараз ніжно куйовдить моє неслухняне волосся. Вона кисень, яким я дихаю і який повільно, неначе отрута розтікається по моєму тілу. Вона всюди і водночас ніде... В моїй голові…в купі непотребу.
Я все сиджу і переборюю бажання стрибнути, злетіти до неба, а може лише стрибнути і каменем впасти вниз...Розбитися об землю перед її будинком... Тільки, щоб вона побачила мене, згадала, що я існую. Чи можливо вже існував? Не знаю... Хм, цікаво, а якщо таки стрибнути – внизу буде багато крові?
Повільно почав моросити прохолодний дощ, я глянув вверх і побачив сірі, важкі свинцеві хмари, що щільно затягнули все небо і загрозливо надвисли над містом, над людьми, наді мною... Вітер, який донедавна мені подобався, зараз безжально бив в обличчя. Я озирнувся, щоб глянути на свої крила...та не побачив їх...Вони зникли...Залишилося лише кілька пір’їн на рукаві сорочки, яка раніше була білою...
Колись вона сказала, що я ангел, сказала це так випадково, навіть не звернувши уваги. Та ці слова намертво закарбувалися у пам’яті і відтоді образ ангела став моєю тінню, від якої неможливо позбутися…але це теж було раніше. Тепер я більше не ангел. Я тінь колишнього мене, не більше...Де мені знову знайти себе? У ній?.. Вона не хоче, щоб я себе там шукав...То де? Не знаєте?.. От і я теж не знаю...
Ось внизу почали збиратися стурбовані мешканці будинку, на краю якого я сиджу. Вгледіли таки… Їм байдуже до мене – психа, що зараз вирішує своє життя, але їм не байдуже, що скоро перед їх будинком може лежати нікому не потрібне тіло… Такі вони, ЛЮДИ. І ось серед натовпу я бачу її. Моє серце завмирає, всього на декілька секунд, а потім ошаленівши виривається з грудей, наче намагається стрибнути їй у руки…Такі знайомі, теплі та лагідні руки, в обіймах яких я хотів залишатися завжди… Вона здивовано і водночас перелякано дивиться на мене, своїми глибокими, бездонними очима. Навіть сидячи на краю восьмиповерхівки я тону у її очах... Хоча, ні... Я вкотре помилився...Страху у її очах не має. Їй байдуже. То може все таки стрибнути?.. Ні, не сьогодні, не зараз, не цієї миті.
Я повільно підводжуся і йду геть. Незабаром спускаюся до ЛЮДЕЙ, які несхвально дивляться на мене, шепочуться за спиною і тицяють пальцями... Складалося враження, що я надзвичайно рідкісна вимираюча істота, яку вони раптом зустріли у асфальтових джунглях...Нехай, на те вони і ЛЮДИ – істоти не здатні зрозуміти нікого, окрім себе.
Зупинивши погляд на ній, я боязко, як мала дитина, що тільки вчиться ходити, підходжу до неї, а вона вдає наче ми не знайомі...Здається я починаю звикати. Все змінилося два місяці тому, у квітні. Ми домовилися, що зустрінемося після пар, біля входу в універ. Я чекав її годину і нарешті дочекався...Вона прибігла роздратована та заплакана. Тремтячими руками вона вхопилася за моє плече і нічого не пояснивши, просто сказала, що між нами все скінчено...Ось так просто, наче нічого і не було…Ці слова пролунали, як вирок, вирок на смерть…
Мої подальші намагання що-небудь з’ясувати виявилися марними, вона весь час ігнорує та уникає мене…
…Тож нехай, нехай ми незнайомі, незнайомі після стількох років, що провели разом. Кажеш забути?.. Не можу… Не можу забути половину свого життя. Це занадто багато… Піти?.. Іду, але куди? Нікуди, просто іду…Крок за кроком… Падаю і знову іду, до тебе.
- Привіт, - ледь посміхаючись кажу я, наче нічого не було і то не я сидів на даху, роздумуючи стрибнути вниз чи ні?..
- Ти або п’яний, або просто ненормальний, - тихо шепоче вона і роззирається, щоб пересвідчитись чи ніхто нас не бачить разом. На щастя всі вже втратили до мене інтерес і розійшлися по своїх справах. Кіна не буде!!!
- Ну, як бачиш я тверезий. Скоріше за все трохи ненормальний, - погоджуюсь я і продовжую дивитися на неї…Стояти так близько, зовсім поруч.
- Краще іди додому, - каже вона і намагається обійти мене.
Я роблю несміливий крок вбік і заступивши їй дорогу, відповідаю:
- Ти ж знаєш, що я вдома тільки поруч з тобою.
- Ти знову починаєш?!! Тобі не набридло? – стомлено питає вона і трохи роздратовано дивиться на мене. Вона чомусь останнім часом завжди дратується коли я кажу щось таке.
- Ні, не набридло, - чесно зізнаюся і вкотре тону у її очах.
- А мені набридло! Хочеш, стрибай собі з даху скільки влізе! Тільки відчепися нарешті! – сердито прошипіла вона і обійшовши мене, зникла у темряві під’їзду. Я залишився під дощем сам…Хоча, ні не сам…Зі мною залишилося багато не сказаних слів і багато болю, від якого хотілося кричати.
Вона сказала, щоб я ішов, і я іду. Іду без мети, без напрямку…Просто іду. Під ногами великі калюжі, які я навіть не намагаюся перестрибнути. А для чого? Під ногами калюжі, перед очима безбарвні ЛЮДИ, а у серці темрява. Це жалюгідно! Я – жалюгідний…Але я іду, з надією, що десь за рогом я побачу її, промоклу, але усміхнену. І що вона знову подарує мені крила…Нехай не такі ж білосніжні, як старі…Нехай.
Нехай я знову стану для неї ангелом. Просто ангелом…
