За вікном було сіро та похмуро, холодний пасмурний день віщував вечірній снігопад, який м’яко та турботливо огорне нічне місто, подарувавши п’янкі солодкі сни. Крижаний вітер безжально зривав останнє листя на деревах – розмиті спогади про різнобарвну осінь, що не попрощавшись покинула старе місто. Місто мрій, де кожна людина – це мрія...Велика або маленька чи навіть зовсім-зовсім крихітна...
Повз вікно неквапливо проходили люди, навіть не помічаючи що за ними спостерігають, вони рухалися безкінечно довгою дорогою, яка павутиноподібно обплела Франик. Звивисті стежки, провулки, майданчики і навіть газони все заповнене транспортом – купою непотрібного брухту, горою сміття за яке сплачено чимало Паперових Королів Світу.
Перекрили непотребом шлях – мусимо лазити навкарачки, оминаючи металевих коней зіткнення з якими ціною в життя... Натягнули на обличчя маски, граємо ролі...Камера! Мотор! Зйомка! (Під масками мрії згасають, стають все більш фантастичними, все менш щирими, безневинними...) Натягнули на руки петлі з довгими кінцями і бездумно віддали у владні руки ляльководів, щоб побавились на дозвіллі. Хліба і видовищ, панове!
...Вікно тьмяніє, його колись кришталево прозорі шибки вкриває липкий шар вуличної пилюки – даремно сказаних слів... та люди невтомно рухаються, кожен з них твердо переконаний, що бачить мету, сенс, всі засоби для досягнення омріяного, кожен знає чого хоче...Та тільки ляльководи не сплять...
Вбираємо на голову металеву корону (шкода що вона на два розміри менша), важку, неохайну, зроблену нашвидкуруч непродуманими безглуздими вчинками. Зате корону! Шануймо королів, бо кожен з нас король, а блазнів стратити!
...Високо задерши носа навпомацки ідемо до мети, спотикаючись об розкидані капелюхи блазнів.
Шар пилюки стає все товстішим – фальш, гра почуттів, солодка до запаморочення в голові брехня, страх. Все складніше розгледіти крізь скло людей, розгледіти мрії. Загальний потік, динамічний рух...все це без перерви, без миті на перепочинок. І лише підстаркуватий дядечко, звичайний бомж, зупинився, стомлено глянувши на вікно. Блазень.
Корони на головах, отже час підбирати розмір кайданів...Вибір великий, знайдеться для кожного: гламурні з рожевим пушком, металеві з кілька сантиметровими гострими шипами, шкіряні...з ланцюгами. Та що завгодно, лиш прив’язуй до ніг і чемно тягни керуючись старими пошарпаними дороговказами.
Починає вечоріти, нічна пітьма – лише частина всезагальних декорацій, вчасно змінених Режисером.
Майже нічого не видно, шибки сірі та липкі. Люди поспішають до власного театру, на власну виставу, де кожна роль – черговий дебют... Маски підібрано, ляльководи все ніяк не поснуть, корони тиснуть голови, кайдани мелодійно грюкають у ритмі міста, а металеві коні покірно спочивають перед вікнами будинків.
Режисер зайняв місце в залі. Спалахнули вуличні прожектори. Вистава починається. Вітайте!
А тим часом на землю повільно опускалися лапаті сніжинки, білосніжні, чисті... Вони непомітно вкрили забруднене вікно, яке на ранок з любов’ю від неба розмалює мороз.
