Коли мені наснилися білі квіти, то я ніяк збагнути не могла, чому приснилися такі, а не червоні запашні..
Коли помер мій тато, то я зі смутком думала: чому помер.
Коли від мене відвернулись друзі, і я залишилась сама, то довго думала: чому тепер одна.
Коли до мене не приходили листи і телефон мовчав, то зрозуміла я що ти…
Що ти й раніш мене не помічав.
Коли мовчу сама собі, коли пишу сама собі, не потребую я нікого, та, коли плачу, коли болить, то я чекаю ту втішальну мить, що хтось мене зігріє теплом своїм, обійме й помовчить так по-дорослому, по-батьківськи, так сильно й мужньо.
Та я за тобою не плакала. Те, що ти від мене пішов - це ніщо у порівнянні з тим, що наснилися білі квіти, що помер тато, і я втратила в одну мить весь свій світ. Саме тому ти і не зробив мені боляче, і не тримаю я на тебе ані образи, ані жалю, ані злості. Пішов і йди, не повертайся, не спокушай, не лицемір, бо я впущу, але повернешся ти вже не до мене, ніжної й лагідної, милої й привітної, всепрощаючої й люблячої, а стану я демоном без почуттів і милості, без любові і довіри. Бо повернення твоє викличе у мені тільки спокусу і насолоду, ту плотську насолоду, якої я все ще досі збагнути до кінця не можу, та відчуваю я, що ти мене не гідний. Вища я за тебе й за твої приземлені погляди. Та повернення твоє зробить тебе знову негідним мене, бо стану я іще більш приземленішою , іще більш паскуднішою за тебе. Тож іди від мене. Я відболію всім і відразу. Одним помахом пера тієї птиці щастя я стала водночас найнещаснішої і щасливою, бо можу тебе відпустити не тримаючи на тебе ні образ, ні жалю…
Тепер мені не сняться квіти, я сама їх висаджую на підвіконні, у сні до мене приходять друзі, я пригощаю їх печивом. Коли сон закінчується, то я знову вимішую тісто і випікаю тістечка, у формі сердечок, щоб потім вночі роздати їх усім свої гостям.
