(Випадок часів Третього Гетьманату)
Чет сидить у коридорі. Поруч з ним два бійця у одностроях куреня порядку. Сидять від Чета на відстані, наставили на нього свої черговики* (значення слів, помічених * можна подивитися у словнику наприкінці оповідання) і уважно спостерігають за ним. Знають, що бойовий козак, з таким зівати не можна. Навіть якщо руки у Чета в наручниках і ноги теж. Он якій він кремезний, гора м’язів. Сидить Чет, зосереджений і спокійний. Не тремтить, не намагається завести розмову, не плаче, як багато хто в очікуванні рішення полкового суду. Тримає осанку, дивиться вперед і не один м’яз не ворухнеться. Спокійний. Але обидва чергові чули про його подвиги на війні і про те, що коли брали його, то навіть бронник* пригнали, на випадок, якщо буде Чет відстрілюватися. Але він вийшов з піднятим руками, сказав, що ввіряє себе гетьманському правосуддю. І правильно. Якщо невинний, то відпустять його, а якщо винний, то покарають, хоч він і козак, хоч учасник війни.
Один з охоронців читає цифри, витатуювані на черепі Чета. Це рік, у якому його прийняли в козаки. Тільки прийняті можуть носити оселедець і срібну сергу у лівому усі. Так само і вуси розкішні дозволені лише козакам. І одяг в них інший і вози і зброя. Кращі. Це з одного боку. А з іншого, не можуть козаки мати ані родини, ані дому, мають тільки служити Великому Гетьману. Почесно це, але й важко. Один з охоронців думав постригтися в козаки, але не узяли його через погані оцінки у всильні*. В козаків же брали найкращих. Найсильніших та найрозумніших. Ось як цього.
По всій будівлі з говорунів* розноситься попереджальний виск*. Чет дивиться на охоронців, які вже підхопилися, тримають його на прицілі. Кивають, що можна. Чет підводиться, стає струнко. Наручники заважають покласти руки, як треба, то просто кладе ліву долонь там, де серце, а праву стискує у кулак. Великий, набитий щоденними тренуваннями кулак. Стоїть зосереджений і шепоче строчки з «Катерини», щоб підготуватися до сердечного відкриття. Охоронці закинули черговики за плече, ліву долонь, як і Чет, поклали на серце, а праву в кулак і тримають його біля плеча, як перед ударом.
У говоруні грає Піснь* Третього гетьманату. І охоронці і Чет співають знайомі і дорогі кожному строчки:
Чекаємо, віримо, боремось
Сини твої наша Вітчизно
Як прийде Тарасович
Батьків посланець
Влаштуємо велику тризну
Нас Гетьман Великий
Веде у майбутнє
До світла нових перемог
Вклоняймося ми
Батьку Тарасу
Він наша надія і бог
Коли величні звуки Пісні закінчуються, настає повна мовчанка у якій можна почути биття вражених сердець. Потім у говоруні звучить тремтячий від напруження голос:
- У Батька Тараса!
- Віримо! – кричить Чет і охоронці, чутно, як те саме кричать люди у сусідніх приміщеннях.
- Спасителя Тарасовича! – дзвенить з говоруна.
- Чекаємо! – Чет кричить і охоронці кричать, викидаючи праву руку, стиснуту у кулак, вгору, наче завдають удар по невидимому ворогу.
- Великого Гетьмана! – заходиться голос з говоруна.
- Підтримуємо! – видихає з себе Чет і охоронці теж кричать з усім натхненням.
- Слава Україні!
- Вовіки слава! - кричить Чет і на його очах виступають сльози. Він посміхається, не прибирає руку з серця, не розтискує кулак.
Звучить трель соловейка. Трихвилинка сердечного відкриття до милості Батька Тараса закінчена. Але Чет продовжує стояти струнко та мовчки, хоч чутно, як і сусідніх кабінетах люди сідають, починають розмовляти. І охоронці сіли, дивляться на нього, але не наважаються щось сказати. Чет стоїть. Він височенний, м’язистий, з широкими плечима і вольовим підборіддям. Голова його поголена, на самій горі оселедець, який закинутий аж за вухо. Чет у зеленій майці та зелених шароварах. Босоніж.
Він стоїть і відчуває серцем присутність Батька Тараса, таке з ним трапляється іноді після сердечного відкриття або після нічних читань «Кобзаря». Чет насолоджується цим відчуттям присутності Батька, посміхається. Шепоче Тарасову молитву і троїть* себе. Потім тільки сідає. Охоронці дивляться на нього. Бачиш он який вірний*. Охоронці з підвалу кажуть, що днями цей козак сидів у камері і молився, славлячи і Батька і Сина і Гетьмана і Україну. Навіть вночі прокидався, щоб читати «Кобзар» напам’ять.
Гримлять замки, відчиняються двері, у приміщення виходить чоловік. Середнього зросту, у однострої судового куреня. Охоронці дивуються, бо ж завжди вирок зачитували у залі і саме туди вели звинуваченого, а тут полковий суддя сам прийшов сюди. Чому? Чет підводиться і стоїть перед суддею струнко.
- Бунчуковий товариш Загорулько!
- Я – єсмь!
- Ваша справа по наказу Генеральної канцелярії витребувана до Харківського курінного суду на подальше розслідування. На час розгляду справи по суті ви звільняєтеся з-під варти. Будете жити у Лебединському зимовищі*. Направлення отримаєте на прохідній. Будете щоденно відмічатися у канцелярії місцевій сотні. Вам заборонено залишати межі сотні до остаточного рішення. – чоловік дивиться на Чета.
- Слухаюсь, пане полковий суддя! – гримить той.
- Зніміть з нього кайдани.
Охоронці квапливо знімають наручники.
- З ніг теж.
Знімають і з ніг.
- Проведіть пана бунчукового товариша до прохідної. – каже суддя.
- Служу Україні та Великому Гетьману! – відповідає Чет.
Охоронці закидають черговики за спину. Якщо Чета випускають, то у тримати його на прицілі не потрібно. Ведуть до прохідної.
- Ось сюди. – кажуть охоронці і вказують рукою. Далі Чет йде сам. Підходить до приймальні, називає себе.
- Бунчуковий товариш Четвер Загорулько.
Чет простягає руку з вшитою грамотою*. Співробітник канцелярії проводить зчитувальником*, дивиться на вид* розумника*, де висвічується Четова світлина та його особисті данні.
- Добре. – киває головою і йде у сусідню кімнату. Повертається навантажений. Чету видають речі, які у нього взяли під час затримання. Як то і личить козаку, речей зовсім небагато. Іменну срібну підкову козака, «Кобзар» у шкіряній обкладинці, малостріл* «Прилуки» з дарчим надписом курінного отамана, стареньку балакавку* «Десна», грошовку*, трубку з кисетом тавридського тютюну, кинджал та ключі від возу*, від його улюбленого «Дніпровця-440» з дизельним двигуном і повним приводом. Окремо невеличкий ящик з особистими речами, який узяли з його кімнати у Білопільскому зимовищі, де його і затримали. Ще стос одежі. Військовий однострій з нашивками бунчукового товариша, чоботи на товстій підошві, папаху та пояс для зброї.
- Віз на стоянці. Утримання перевели на грошовку. Ще підійдіть до третього віконця. – каже строгий дядько, що чергує у приймальні полкового суду.
- Дякую. – каже Чет. Відходить трохи осторонь і швидко одягається. Потім вже прямує до третього віконця. Там стоїть невеличка черга, але всі з цивільних, то розступаються перед ним, вклоняються, як перед старшиною.
- Бунчуковий товариш Загорулько. – каже Чет.
- Так, ось вам направлення у зимовище. – каже якась жінка у однострої чиновного куреню.
Чет бере папірець з печаткою. Він козак, а у козака немає дому, вся Україна його дім, живе ж він або на січі, коли війна, або у зимовищах, коли мир.
- Ось ще вам направлення до будинку майбутнього*. – каже жінка. Вона з цікавістю дивиться на міцну статуру Чета, на оту його міць та рішучість, що видні у кожному жесті.
- Дякую. – каже Чет.
- Щасливий дороги, пане бунчуковий товариш.
Виходить з суду, питає одного з бійців, що стоїть зовні.
- А де стоянка?
- Ось там, кроків за сто. – каже боєць і з повагою дивиться на Чета. Чув про його історію і вважає, що Чет вчинив правильно. І дуже добре, що його відпускають. Та по-іншому і бути не могло, бо ж Третій Гетьманат – лад встановленої справедливості.
Чет йде на стоянку. Там знову показує свою грамоту. Його пропускають всередину.
- Вона під парканом, онде, ліворуч. – підказує охоронець.
На стоянці усього кілька «Дніпровців», володіти якими можуть лише козаки. Для інших є «Сяни» та «Дони». Старшина їздить на потужних «Дунаях». Чет підходить до машини. Радий бачити, наче старого друга. Відкриває двері, сідає у крісло, вмощується. Потім посміхається. Сує ключ, заводить. Дає двигуну трохи прогрітися. Бортовий розумник показує, що палива півбака. Чет відправляє запит щодо найкоротшого шляху до Лебедина. Отримує на виді мапу з накресленим шляхом. Розумник ще пропонує музику. Чет обирає записи хору Чорноморського полку, його улюблені. Він чотири роки прослужив на півдні, коли там долали бунтівників. У Судацькому зимовищі є його кімната, подарована назавжди. Він може зайняти її у будь-який час. Він був двічі поранений під час південної компанії, нагороджений малим кобзарем та двома калиновими гронами, отримав срібну підкову молодшого бунчукового товариша. Хороші були часи.
Чет рушає з місця. Ворота відкриваються і ось він же на вулицях Сум. Полкове місто вже майже відбудувалося після східної війни. До ювілею Великого Спасу сюди були вкладені великі гроші, щоб гідно відсвяткувати річницю тих подій. Сюди приїздив сам Великий Гетьман, увесь його Кош, старшина з усіх куренів. Чет приймав участь у забезпеченні безпеки, бо були побоювання, що зовнішні вороги спробують зчинити недобре. Та все обійшлося.
Чет піддає газу і його віз швидко вилітає за місце. Їде на південь. Навколо жовто-багряні лісосмуги. Онде на полі ланки холопів* збирають цукровий буряк під охороною бійців куреню порядку. Чет обганяє великовіз* «Чорногору», який везе з полів буряки. Цього року хороший врожай, Великий гетьман у своєму щотижневому зверненні сказав, що виробництво цукру досягне найбільших за часи Великого очікування* показників. Це добре. Зараз цукор в ціні, то Україна може заробити гроші, які так необхідні для підготовки до війни. У тому що вона буде, Чет не сумнівається. Занадто вже неспокійно зараз у світі.
Бачить придорожній шинок і зупиняється поїсти. Він всі ці дні майже нічого не їв, бо тюремний харч був занадто поганим. Та і не хотілося їсти. Чет тільки молився та просив у Батька справедливості. Покарання, якщо винен, і виправдання, якщо ні. Тепер його відпустили. Чет не радів цьому, бо ж суд був ще попереду. Просто був радий опинитися знову на волі. Бачити небо, сидіти в рідному «Дніпровцю», слухати спів братів-козаків з Чорноморського куреню.
Чет зупиняє віз, але виходить не відразу, бо грає його улюблена пісня про те, як козаки йдуть в атаку.
І кулі свистять
І смерть бродить поруч
Та ми йдемо в бій
Не боїмося смерті
За родину-неньку
За Батька Тараса
Загинути згодні
До бою ми ласі
Чет сам не раз ходив у атаки, бачив, як гинули бойові товариши, то ці слова для нього не пустий звук, не якась вигадка.
Дослуховує пісню до кінця, виходить, шкіриться на осіннє сонечко, йде до шинка. Біля входу бачить кілька швидкунів*, які зараз дозволили купувати молоді. Всередині волає якась неприємна музика. Тобто українська, ворожа музика вже давно заборонена, але ось ця музика, вона теж чужа, нехай і слова в ній українські. Чет хмуриться, але заходить. У шинку сидить купка молоді. Підлітки, років по сімнадцять. Чотири хлопця і три дівчини. Це вони слухають музику і дудлять солодку воду. Коли бачать Чета, то роблять музику тихіше, бачать, що козак та ще у військовому однострої.
- Чого бажаєте, пане козаче? – кидається до Чета служниця.
- Пообідати і пляшку «Опанаса». – Чет всідається за стіл. Йому швиденько приносять хліба та мастило. Хороше мастило: зі свіжого салу, часнику та горіхів. Ламає хліб, бо ж козаки не ріжуть, в них правило, що ножем тільки ворога. Маже мастило на хліб і жадібно вгризається. Смачно. Тільки перцю ще додає, бо любить гостре.
Мимоволі слухає, про що балакає молодь. Сперечаються, чий швидкун кращій. Один з них каже, що от його швидкун легко зробить «оте корито». Та як машина на стоянці одна, то говорять про Четів «Дніпровець». Чет трохи трясе оселедцем, то перша ознака, що дратується. Але молодь того не помічає. Балакають далі, потім починає грати якась пісня, роблять гучніше і підспівують. Один з хлопців каже, що «один в один, як за кордоном». Чета аж пересмикує. Тут дзвонить його балакавка.
- Зробіть тихіше. – каже Чет.
- Можна і на вулиці побалакати. – відповідають йому, але роблять тихіше.
- Слухаю. – каже Чет і залишається за столом.
- Доброго дня. Пане бунчуковий товариш Загорулько?
- Так.
- Це з будинку майбутнього вас турбують. Ми ж завтра вас чекаємо.
- Скільки?
- Три. У всіх потрібні строки, то як раз.
- Добре.
- Це дуже важливо, у нас же завд* …
- Я завжди тримаю слово. – каже Чет і закінчує розмову.
Служниця приносить підніс. На ньому велика миска борщу, тареля зі смажною картоплею, чашка зі сметаною, два зубця часнику та пляшка з «Опанасом», улюбленим Четовим квасом.
- Щось ще? – питає вона, некрасива вже літня жінка з добрими очима.
- Ні, дякую.
Чет ллє сметану у борщ, мішає, чекає, щоб страва настоялася. Жує хліб з мастилом. Молодь знову додала звуку, підспівують слова якоїсь дурної пісні. Чет крутить головою. Куди дивиться курінь виховання? Дозволяти отаке слухати? Набирає повну ложку, коли чує жарт. Точніше закінчення жарту. Чет стискає ложку так, що аж пальці побіліли. На скроні почала пульсувати віна. Жарт про козаків. Нахабний, ворожий жарт про те, як козаки вирішують проблему власної безшлюбності. Щось там про дупу товариша. Чет залишає ложку, підводиться і йде до столу, де сидять підлітки. Вони лякаються, але намагаються удати, що не бояться Чета. Він стає перед ними, дивиться.
- Що таке? – не витримує один.
- Чого вирячився? – каже інший.
Чет бере за вухо ближнього, піднімає. Хлопець аж сичить від болю.
- Хто розповідав жарт? – питає і дивиться. Бачить, як у одного з підлітків забігали очі.
- Вали звідси! – зненацька каже один з хлопців, здається він тут головний. Тицяє у Чета невеличким малострілом. Якимось іноземний, на озброєнні в Третьому Гетьманаті таких немає. Чет посміхається. – Відпусти його і уходь. – каже підліток, що відчайдушно намагається виглядати впевненим. Та Чет не відпускає хлопця, якого тримає за вухо. – Відпусти його!
- Якщо ти дістав малостріл, то треба стріляти, а не балакати. – каже Чет. Спокійно. Він не боїться цього хлопця і його іграшкового малостріла.
- Я вистрелю. – хлопець вже геть тремтить.
- А я скручу тобі шию. – спокійно каже Чет.
- Мій батько – сотник куреню порядку!
- Мені байдуже.
- Я вистрелю! – майже кричить хлопець.
- Ти це вже казав. – Чет спокійний і впевнений.
- Василю, поклади зброю. – каже одна з дівчат.
- Я вистрелю! – кричить Василь. Вже видно, що він не вистрелить, що він переконує сам себе, але не вистрелить.
- Василю! – каже дівчина. Мабуть, вона його подруга. Сидить поруч. Кладе руки на його малостріл. – Дай мені. Дай. – таки забирає зброю. – Вибачте. – каже Чету. – Ми не хотіли.
- Ви не хотіли?
- Ні. – вона витримує Четів погляд, хоча дається це їй важко. Вона аж тремтить від нервів.
- Хто розповідав жарт?
- Я. – один з підлітків приречено піднімає руку.
- Навіщо ти впустив заразу у голову?
- Це ж гумор.
- Гумор не може торкатися святого. Козака – передовий загін Третього Гетьманату, бійці прийдешнього! Сьогодні смієшся з козаків, завтра будеш сміятися з Гетьманату!
- Ні! – вони аж хором кричать. – Ні!
- Слава Великому Гетьману! – кричить та дівчина.
- Слава Великому Гетьману! – повторюють вони хором. Тремтять від нервів. Чет дивиться на них.
- Хлопці на вулицю. – каже тихо.
Підлітки підводяться і виходять. Чет вказує на шматок чистого чорнобруку*.
- Віджимайтеся.
- Що?
- Віджимайтеся.
Вони переглядаються, потім впираються у чорнобрук руками, починають віджиматися. Чет дивиться.
- Тримати спину. Повністю опускатися. Видох – жим.
Хлопці віджимаються, швидко починають важко дихати і по одному завершують вправи. Чет невдоволено киває головою.
- Від двадцяти трьох до п’ятдесяти. Слабаки.
Хлопці важко дихають.
- Струнко! – вони витягуються. – Якщо ворог прийде, якщо прийдеться воювати, ви не зможете захистити Україну. Замість того, щоб робитися сильнішим на благо Батьківщини, чому сидите тут і дудлите солодке лайно?
Вони стоять похнюпившись.
- Тому, що ви не бачили життя. У вашому віці я пішов на свою першу війну! На якій отримав перше поранення! Пройшов перевірки і був прийнятий в козаки! З тих пір моє життя – служіння Україні і Третьому Гетьманату! Як і всіх козаків! То ніколи, чуєте, ніколи, не смійте жартувати про козаків. Бо це зрада подумки!
- Ні! Ні! Ні! – вони кивають головами. – Ми не зрадили. Просто дурість. Вибачте нас. – вони витягнулися перед Четом. Він дивиться в очі кожному.
- Сподіваюся, що цей випадок буде для вас уроком.
- Так точно!
- У Батька Тараса! – заводить Чет.
- Віримо! – кричать підлітки і Чет хором.
- Спасителя Тарасовича!
- Чекаємо!
- Великого Гетьмана!
- Підтримуємо! –
- Слава Україні!
- Вовіки слава!
Чет повертається і йде у шинок. Чує, як позаду починають ревти швидкуни. Молодь квапливо їде геть. Чет сідає за стіл і починає їсти. Борщ настоявся, дуже смачний борщ, але Чет не відчуває його смаку. Думає про те, що молодь втрачається. Потрібна війна. Бо роки мира розслабили людей, особливо молодих, дали накопити жир, а з жиру собаки бісяться. Потрібна війна, щоб вони побачили кров та смерть, щоб сходили в атаку. Коли ти проливаєш кров за Україну, ти починаєш любити її по-справжньому.
Чет швидко закінчує з їжею, випиває «Опанас», кличе служницю, яка перелякана сидить у кутку. Дає їй грошовку, сам починає набивати трубку тютюном. За кілька хвилин служниця повертається. Вона схвильована і нітиться. Вклоняється Чету і простягає грошовку.
- Вибачте, але вона не працює.
- Не працює?
- Каже, що видача грошей закрита.
- Зараз. – Чет бере балакавку і дзвонить у фінансовий курінь. Там пояснюють, що грошовка була закрита за наказом куреню порядку.
- Але мене відпустили і сказали, що утримання перераховано на мою грошовку.
- Одну хвилинку. – каже голос у балакавці. Чутно, як пальці стукають по набиральні*. – Так, дійсно, гроші є. Але справа в тому, що поновлення грошовки відбувається за добу.
- Але мені треба розплатитися зараз.
- Попросіть почекати до завтра, пане бунчуковий товариш.
Чет кладе балакавку у кишеню однострою.
- Я приїду і розплачуся завтра.
- Добре, добре. – киває служниця.
Чет підводиться і виходить з шинку. Сідає у віз, намагається виїхати, але доводиться пропустити цілу череду* військових великовозів, повних бійців. Мабуть, якісь маневри, чи знову не спокійно на східному кордоні. Чет запитує у розумника, чи є якийсь інший шлях до Лебедина, бо не хоче тягнутися за чередою. Розумник показує, що скоро поворот на Лебедин. Якщо череда поїде прямо, то йому не заважатиме. Чет включає музику, трохи слухає, потім їде. Череда дійсно пішла прямо, Чет повертає і швидко мчить до Лебедина. Розумник показує дорогу містом, як проїхати до зимовища.
Ось вже Чет і на місці. Під’їздить до воріт. Кожне зимовище, як фортеця. Оточене високим парканом, з вогневими точками і бойовими постами. «Для козаків немає миру. Для козаків вічна війна за Україну!». Таке козацьке гасло і воно дотримується неухильно.
Чет зупиняється на в’їзді. Дає постовому направлення, сує руку з грамотою. Постовий все ретельно перевіряє з серйозним обличчям.
- Доброго дня, пане бунчуковий товариш. – нарешті постовий посміхається. – Ласкаво просимо до Лебединського зимовища. – охоронець дає сигнал і попереду відкриваються ворота.
- Дякую. – Чет їде за огорожу. Він ніколи не був в Лебедині, але всі зимовища побудовані за одним планом. Ставить віз на стоянці, на якій майже одні «Дніпровці». Відчуває себе серед своїх. Йде до канцелярії. Там йому видають ключ від кімнати, постільну білизну і побутові засоби (зубне мастило*, мило, головомий*, бритву).
- На третьому поверсі, четверті двері по проходу. Ліворуч. – каже Чету козак. Чет йде до своєї кімнати. Невеличкої, але зручної. Є ліжко, є стіл з розумником, є ящик для зброї і куток для молитов. Чет складає свої речі і стає помолитися. Батькові, Сину та Гетьману, що ведуть і захищають Україну. Молиться довго і пристрасно, потім троїть себе, цілує «Кобзар», притискає його до серця. Сердечні відкриття треба робити чотири рази на добу, коли наказує говорун, але Чет робить це частіше, бо після кожного сердечного відкриття відчуває прилив сил і бадьорості.
Йде до отамана зимовища.
- Бунчуковий товариш Загорулько прибув!
- Вітаю вас в зимовищі. Коли готові приступити до служби?
- Будь-коли.
- Добре. Підете у нічну варту. А поки відпочиньте.
- Слухаюсь.
Отаман придивляється до Чета.
- А ви воювали у Тавриді?
- Так точно.
- Я теж. Ми з вами там зустрічалися. – каже отаман.
- Так, при Судацькій проводці*.
- А, точно! Ви тоді керували розвідкою.
- Так. – Чет киває головою, отаман дивиться на нього з повагою.
- Ну, добре. Відпочивайте.
Чет повертається до своєї кімнати. Перевдягається у шаровари та вишиванку для вправ, спускається у підвал зимовища, де стріляльня* та м’язова*. В останній Чет починає працювати з вагами. Поки був в тюрмі, міг займатися обмежено, а козаку треба бути завжди готовим, бо Вітчизна може попросити допомогу будь-коли. Чет тягає залізо цілу годину, аж поки не відчуває приємну втому у всіх м’язах. Далі приймаєш душ, піднімається у свою кімнату, там лягає трохи поспати. Прокидається від виску говоруна. Підводиться, застигає струнко. Ліва долонь на серці, права стиснута в кулак. Співає Піснь.
- У Батька Тараса! – гримить говорун.
- Віримо! - відповідає Чет і викидає правий кулак вгору.
- Спасителя Тарасовича!
- Чекаємо!
- Великого Гетьмана!
- Підтримуємо!
- Слава Україні!
- Вовіки слава! – Чет починає молитися, бо ж добре молиться після сердечного відкриття. Потім троїть себе, цілує «Кобзар», ховає його у кишеню біля серця. Одягається в однострій і йде у їдальню. Там вже зібралася вся козацька братія. Перед їжею моляться, потім кладуть один одному руки на плечі, сплітаються у єдиний ланцюг і повторюють слова тієї самої клятви, яку давали, коли стригли їх в козаки:
- Немає Батька, окрім Тараса! Немає матері, окрім Вкраїни! Немає братів, окрім козаків! За Великого Гетьмана – помремо!
Після цього козаки сідають за столи. Холопи розносять їжу. Просту та ситну. Після вечері Чет спускається у стріляльню, бо давно вже не перевіряв твердість руки. Вибиває не менше дев’яти зі свого малостріла. Поруч стріляє інший козак. Коли перезаряджаються, то балакають. Козак живе тут уже кілька років.
- Ну і як?
- Та нічого. Кордон поруч, то не нудно. Частенько зривають то шпигунів шукати, то холопів біглих. Є чим зайнятися. А що, буде війна?
- Мабуть. – каже Чет.
- У московітів неспокійно, хлопці з кордону кажуть, що війна там. Тут би і нам вдарити, щоб на Доні не зупинятися.
- Буде наказ – вдаримо. – каже Чет.
- Сумуєш за війною?
- Потрібна війна.
- Без війни закисає все. А ти у Західному поході участь приймав?
- Так, Берлин брав.
- А я Мюнхен.
Починають балакати про той час. Тоді Третій Гетьманат допомагав Європейській Уніі подолати повстання магометан, які хотіли оголосити Халіфат. Великий Гетьман сказав, що Україні потрібен спокійний західний кордон і надав війська. Бої були запеклі, особливо важко було брати штурмом великі міста. Американці, які допомагали на півдні, так ті просто оточували міста і обробляли їх отрутними газами, вбиваючи все живе. А ось війська Третього Гетьманату воювали чесно, ствол на ствол. Чет, тоді починав простим козаком, після арешту і розжалування, але на тій війні зміг знову увійти до старшини.
Ще трохи поговорили, а потім Чет пішов на варту. Його поставили чергувати на вежі біля сараю з холопами. У кожного зимовища була кілька сотень своїх холопів, які виконували негідну козака працю. Чет дивився у ніч, прислухався до тиші навколо. Коли починав засипати, то починав молитися, щоб підбадьорити себе. Так і досидів до ранку. Потім пішов в їдальню. Там Піснь, трихвилинка сердечного відкриття, козацька клятва, поїв і пішов трохи поспати. Потім з’їздив у шинок, щоб розплатитися за обід. Далі заїхав у будинок майбутнього. Там перевірили його грамоту і повели в окрему кімнату. В якій було лише ліжко. Зачинили за ним двері, Чет почав роздягатися. Зайшла жінка. Вже гола. Тільки обличчя закрите. Лягла. Чет зверху, вставив член, почав рух, кінчив, підвівся. Жінка залишилася лежати на спині, тільки ноги підігнула. Хвилин за десять пішла. Чету принесли підніс з сметаною та горіхами. Поїв. Прийшла ще жінка. Ліг з нею.
Це було виконання наказу Великого Гетьмана «Нас сто тистисяч*». Після років Червоного та Сірого Зла* кількість українців дуже зменшилася і Третьому гетьманату довелося докладати відчайдушних зусиль, щоб зупинити падіння чисельності. Кожна жінка була зобов’язана народжувати не менше чотирьох дітей, а холопки та засуджені не менше семи. Щоб покращувати породу, для останніх відбиралися заплідники* з добірними родовказами*. Ось, як Чет. Хоча він і пішов в козаки, тобто дав обітницю безшлюб’я, але у чистий родовказ не повинен був пропасти, а мав передатися наступним поколінням. То Чету підбирали жінок, які виносять його сім’я і дадуть Третьому Гетьманату відбірних дітей. Чет розумів важливість виконання наказу «Нас сто тистисяч», то старанно працював. Ось прийшла третя жінка. Також з закритим обличчям. Це робилося для того, щоб не хвилювати козаків. Коли немає обличчя, немає і відчуттів, окрім статевого бажання. Обличчя ж могло додати щось особисте, а цього не повинно було бути, бо ж козак мав любити лише Україну і Третій Гетьманат.
Чет кінчив у жінку і почав одягатися. Коли уходив, вона ще лежала у ліжку. Це корисно для запліднення, після статевого акту ось так полежати. Чет ще хоче заїхати, купити тютюну, коли дзвонить його балакавка.
- Слухаю.
- Це отаман! Терміново до зимовища!
- Слухаю!
Чет біжить, плигає у свій «Дніпровець» і жене вулицями. Всі уступають йому дорогу, бо як мчить козак, то треба йому. Вже за кілька хвилин Чет у зимовище, біжить в канцелярію.
- Козак Загорулько прибув!
- Пане бунчуковий товаришу. Збираємо загін для пошуку холопів. З нафтових родовищ втекло біля двох сотень. Є озброєні. Війська з кордону відволікати не можна, то пошук доручений козакам. Ви найбільш досвідчений у зимовище. Очолите загін?
- Так!
- Все необхідне отримаєте у зброярні.
Чет біжить у підвал, там йому видають панцир, шолом, черговик і чотири ріжка набоїв до нього. Ще пихалки. Чет біжить нагору. Там вже чотири панцирника* з козаками. Залазить на перший.
- Вперед!
Череда починає рух. Вже за містом над ними пролітає кілька військових дзиґ*. Їх льотчики виходять на зв’язок і отримують від Чета накази. Він дивиться на виді розумника, вивчає мапу місцевості.
- Перевірте лісосмуги, які ведуть від річки! – кричить Чет у балакавку, яка переведена з цивільного режиму на військовий.
Дивиться назад. На панцерниках сидять козаки. Більшість досвідчені бійці, у багатьох нагородні серги та калинові грона. З такими вони холопів спіймають швидко.
За годину вже на місці. Їх зустрічають бійці місцевого рушення*, на конях, з середньострілами і собаками.
- Пане бунчуковий товариш! Своїми силами знайшли вже дванадцять холопів! Є підозра, що велика група їх ховається ось у тому гаю!
- Що в них за зброя?
- Кілька черговиків та середньострілів. Набоїв небагато, але вони їх ще не використовували.
- Добре. Зі своїми людьми станьте ось тут. – Чет тицяє в мапу. – Не дайте їм втекти.
- Слухаюсь!
Рушення розвертає коней і мчить, куди наказано. Чет бачить кілька трупів холопів. І невеличку купку зв’язаних. Це полонені узяті під час західного походу. Вони всі смугляві, є кілька взагалі чорних. Магометани.
- Хтось по їхньому балакає? – кричить Чет.
- Я німецькою трохи можу. – каже один з козаків.
- Спитай, що вони знають про інших втікачів.
Козак сплигує, підходить до спійманих холопів, щось питає.
- Вони кажуть, що не знають, що втікали вночі і загубилися.
- А куди бігли?
- Кажуть, що до кордону, до чеченських братів.
- Добре. Зараз на панцирниках наближаємося впритул, потім заходимо у ліс. Триматися один одного! Бути уважними! Страхувати товариша!
Чет махає рукою і панцирники починаються сунути полем до гаю. Великі колеса гребуть напитану дощами землю, здається, що панцирники не їдуть, а пливуть чорноземним морем.
З дзиґ доповідають, що знайшли і знешкодили одну групу холопів біля річки. Чет піднімає руку, щоб панцирники зупинилися.
- Вперед! – плигає на землю перший, біжить, виставивши черговик. Ось пірнає у перші кущі. Весь напружений, готовий у будь-який мент дати відсіч нападнику. Але їх поки немає. Козаки ланцюгом просуваються вперед. Чет розстьобує піхви кинджала. У лісі вогнепальна зброя може і не допомогти.
Мочки крадуться вперед. Чет бачить якісь рух в кущах. Дає чергу. Крик та постріли. Чет стріляє знову, ще крики. Біжить вперед. Бачить пораненого холопа, який ще намагається наставити свій середньостріл. Вибиває ногою, добиває кинджалом. Трохи попереду ще один загиблий, біля нього черговик. Чет показує, щоб збирали зброю. Крадеться далі. Постріл. Чет падає, але встигає дати чергу. Крик. Чет зчепив зуби і тримається за живіт. Панцир повинен був витримати постріл з середньотрілу. Чет підводиться і біжить до кущів, звідки стріляли. Вбитий холоп. Але зброї немає! Чет тисне на гачок. Його черга і ще постріл, біль у руці. З кущей виплигує постать, намагається вдарити Чета сокирою. Той увертається і б’є кинджалом в бік, потім ще. Холоп скрикує і падає. Поруч ще постріли. Підбігають козаки.
- Поранені?
- Вперед! Вони там! Вперед!
Козаки біжать вперед. Чутно постріли і крики. Чет перевіряє праву руку. Куля увійшла туди. І ще болить живіт. Але мацає під панциром, там сухо. Крові немає, куля не пройшла. Попереду стрілянина і Чет біжить туди. Закинув черговик за спину, в лівій руці тримає малостріл. Ось трупи вбитих холопів, ось ще, ось мертвий козак, бідоласі куля потрапила в обличчя. Далі галявина, на якій козаки зігнали кілька десятків холопів.
Чет кривиться, бо руці боляче. Але справу треба закінчувати.
- Семеро залишається на сторожі! Підібрати вбитого брата! Інші за мною! - вони проходять гайок до кінця. Знаходять ще кілька десятків холопів. Деякі намагаються чинити опір, але відразу гинуть. Інших в’яжуть. Вони загинуть пізніше, після швидкого суду. Бо за втечу для холопів одне покарання – смерть.
Чет махає рукою бійцям рушення.
- Перевірити гай собаками!
- Ви поранені!
- Подряпина!
Чет розуміє, що не подряпина. Мабуть куля потрапила у вену, бо багато крові. Чет рве лікарську торбочку, обробляє рану спиртом, перемотує бинтом.
- Допомогти?
- Ні. Зібрати всі трупи і полонених! Ми повинні знати, скільки холопів ще на волі!
Чет залишає кількох козаків, з іншими йдуть уздовж річки, як тече поруч. Втікачі мають бути десь тут, бо ж навколо степ, у якому не сховаєшся. Зарослі лише тут, на берегах. Час від часу знаходять то одного то іншого холопа. Чет он угледів хитруна, який пірнув у воду і намагався дихати через очеретину.
- Дивіться у воду. – кричить Чет. Йде з малострілом у лівій руці. Відчуває, як починає паморочитися перед очима. Кров не зупиняється. – Ти будеш старшим! – наказує досвідченому козаку поруч. – Доведе справу до кінця.
Сам повертається до панцерників. Чет не любить відступати, але він знає, що треба приймати виважені рішення. Зараз він не зможе битися у повну силу, тобто надасть ворогу шанс. Цього не повинно бути. Питає у розумника на панцернику, де найближча лікарня, наказує їхати туди. Аж поки його не вкладуть на операційний стіл, не втрачає свідомість. Зціпив зуби. Коли вже колють знеболююче, тоді закриває очі і пірнає у темряву.
Приходить в себе вночі. Лежить у пустій палаті. Зове сестру.
- Холопів спіймали?
- Так, здається усіх.
- Добре.
- Ви чогось хочете, пане козаче?
- Ні. Що з рукою?
- Трохи пошкоджена кістка, але лікар сказав, що все буде нормально.
- Я пропустив трихвилинку?
- Так.
- Можна мені увімкнути запис?
- Звісно, зараз. Тільки не підводьтесь. Лікар заборонив. Лежачи все зробіть. І пораненою рукою не ворушіть.
- Добре.
Чет допомагає лівою рукою зігнути праву, стискає кулак. Долонь на серце. В палаті грає Піснь. Потім повторює за ведучим клятви. Потім ще молиться. Дякує Батька Тараса, що той дав можливість ще раз пролити кров за Україну.
Я кров віддам і тіло все
За рідну нашу Неньку
Загинув хто у боротьбі
Той в рай іде скоренько
Так казав поет. Всі козаки потрапляють в рай, до Батька Тараса. Чет інколи думає про рай і серце його переповняється священним хвилюванням. В мріях про рай, куди потрапить він з братами-козаками, Чет засинає.
Вранці до його приходить полковий писар і ще кілька людей з полкової старшини.
- Я не встиг вчора відмітитися в сотенній канцелярії. – каже Чет.
- Все вже відмічено. За мужність і прояву козацького духа дозвольте вам, пане бунчуковий товариш, вручити святковий жупан, шаровари та червоні чоботи для гопака. – каже військовий писар. Махає рукою і починає грати невеличкий оркестр зі скрипалів і сопілкарей. Дві дівчині у красивому вбранні заносять подарунок і кладуть на стілець біля Четового ліжка.
- А ще рішенням полкової старшини вам дарується місячний відпочинок у лікарняному зимовище.
- Служу Україні! – Чет намагається підвестися.
- Нічого, нічого! Відпочивайте. – каже писар – Як рука?
- Та наче нормально.
- Лікарі кажуть, що за кілько місяців повернетесь до служби.
- Кілька місяців? Так довго! – кривиться Чет.
- Вони пролетять швидко. Тим більше ви не були у лікарняному зимовищі нашого полку. Там така природа, така краса! До речу, курінний суд повідомлено про ваші вчорашні дії.
- Служу Україні!
Старшина уходить, Чету приносять сніданок. Але він звик їсти тільки після ранкового сердечного відкривання. Чекає сигналу говоруна. Коли співає Піснь, то плаче. Він так любить Україну! У перших атаках він ще боявся смерті чи поранення, а потім, коли зрозумів, яке це щастя загинути за Батьківщину та відразу потрапити в рай до Батька Тараса, потім перестав боятися і в кожну атаку йшов з радісним передчуттям.
- Україні!
- Слава!
Чет лежить і шепоче священні слова. Служниця чекає у дверях, поки козак закінчить, тоді вже приносить підніс з їжею.
- Вас погодувати? – питає у Чета, права рука якого ще не діє.
- Ні. – Чет так натренував ліву руку, що вона не гірша за праву. Для того і готовив її, щоб якщо права буде поранена, то битися за Вкраїну лівою.
Снідає і засинає.
Чета випишуть з лікарні за тиждень. До того часу з суду ніяких вістей. То Чет поїхав у лікарняне зимовище, що знаходилося у лісах попід Ворсклою. Ще під час Великого Спасу, тут точилися сильні бої з юліанцями*, перший Великий Гетьман особисто вів в атаку. Чет читав про це і бачив кілька фільмів.
«Дніпровець» легко біжить хорошою лісовою дорогою, Чет веде його лівою, одної руки цілком вистачає. Коли попереду варта з бійців куреню порядку. Зупиняють віз, перевіряють Четову грамоту, підозріло дивляться на бинти.
- Вийдіть будь ласка з візу і відкрийте речовик*.
Чет виходить і відкриває речовик, в якому складені особисті речі і зброя.
- Дозволи на зброю показати? – питає у бійців.
- Ні.
- А що трапилося?
- Втекла одна засуджена.
- Як виглядає? – цікавиться Чет на той випадок, якщо побачить її. Таке вже раз було, коли у столиці Чет випадково побачив у підземці людину, схожу на розшукуваного ворога. Схопив, здав у курінь порядку і виявилося, що то дійсно був втікач.
- Зараз скинемо вам на розумник. – каже один з бійців. Зливає по повітрю. – Все. Щасливої дороги.
- Дякую.
Чет їде далі. Дивиться відомості про втікачку і ледь зупиняє віз. Та їде далі, уп’явся поглядом в дорогу і їде, боїться навіть подивитися вид розумника. Бо ж він її знає. Ту дівчину, чиє фото зараз на виді. Міра Б’янко, донька полковника Б’янко, того самого, якого розстріляли по справі Сімдесяти семи зрадників. Через ту справу він був позбавлений всіх звань і направлений в діючі війська, де вимушений був починати спочатку. Рядовим у піхоті. Ні, Чет не приймав участь у змові. Його перевіряли на правднику*, кілька разів вводили ліки, які розв’язують язик, але не знайшли в ньому жодного натяку на зраду. Якби знайшли, то він би був давно мертвий, бо не має права жити той, хто замислив щось проти Великого Гетьмана. А ті Сімдесят сім, всі зі старшини різних куренів, вони хотіли змістити Великого Гетьмана і захопити всю повноту влади. Всі вони були розстріляні, а їх родини, знайомі та близькі засуджені, тобто переведені у холопи.
Чет тримається за руль побілілими пальцями, бо згадує довгі тижні в тюрмі. Їм займалися люди з куреню безпеки. Допити по троє діб поспіль, побиття і катування. Більше половини шрамів на його тілі з тої пори, а не отримані у бою, як думають козаки, коли раз на тиждень Чет ходить з братами у лазню. З нього вимагали свідчень, проти всіх змовників та особливо проти полковника Б’янко, його керівника по Чорноморському полку. Казали, що, якщо Чет дасть свідчення, то його відпустять. Він був на межі і вирішив спитати у Батька. Якось його кинули непритомного у камеру. Коли прийшов до тями, то почав молитися, довго, кілька годин поспіль, щоб відкрити своє серце повністю. І на самій вершині любові до Батька, Чет спитав, як йому бути. Чи стояти за правду і загинути тут, чи збрехати, звести наклеп на полковника Б’янко і вижити. Чет лежав на підлозі, скривавлений і ледь живий, тримав одну долонь на серці, а іншу, з поламаними пальцями, стиснуту у кулак. Чекав, вигнавши з голови усі думки, окрім того питання. І десь вдалині він побачив Батька Тараса, такого, як з портрету його Кобзаря. І Батько стиснув свій кулак та стряснув їм. Це значило, що треба було стояти на правді і Чет стояв. Так і не дав брехливих свідчень.
Його відпустили, бо не було за що карати. Забрали усі звання, за те, що не помітив ворога поруч і послали у Західний похід. Де він кров’ю здобув нові звання і повністю виправдався перед Гетьманатом.
Віз Чета зупиняє ще один пост куреня порядку. Перевіряють грамоту.
- О, ви вже знаєте, кого ми шукаємо? – сміються бійці, які бачать зображення на виді Четового розумника.
- Так, мені на попередньому пості скинули. І давно шукаєте? – цікавиться Чет.
- Та вже третій день.
- Може її вже тут і немає?
- Та бозна. Наче бачили її вчора поблизу.
- Ну, тоді успіхів.
Чет їде далі, ось вже і будівля лікарняного зимовища. На відміну від звичайного зимовища лікарняне складається не з одної будівлі. Ось є триповерховий будинок, а навколо нього розкидані лісом ще кілька дерев’яних будиночків. Чет зупиняє віз, виходить і йде до канцелярії. Бачить кілька великовозів куреню порядку. Багацько людей шукають ту дівчину. Чет згадує про неї і хмуриться. Не те щоб він добре знав її. Просто кілька разів бував у полковника вдома. Бачив те цибате і з норовом дівчисько, яке полковник дуже любив. Татова доця. Якось Чет підвозив її на потяжню*, дівчина їхала до родичів у столицю. Трохи різка, але розумна дитина. І ось тепер її шукають. Хоча скільки років пройшло, зараз вона вже доросла жінка.
- Пане, бунчуковий товаришу! Ми вас чекаємо!
До Чета біжить отаман зимовища. Невисокий, товстенький, у білому халаті.
- Мені подзвонили з полку, пояснили яка людина їде! Проходьте зі мною! Ми вам підготували найкращий будиночок!
- А папери? – каже Чет. Він знає, що треба ж оформити папери.
- Все зробимо, не хвилюйтеся! А де ваші речі?
- У машині.
- Зараз їх принесуть.
Чет відкриває на відстані клацає ключами і відкриває речовик, до якого кидається один з холопів, що тут прислужуються. Отаман веде Чета алеєю. Пахне смолою, повітря таке чисте і приємне.
- Ви вибачте, у нас тут трохи неспокійно. Втекла одна з засуджених, то її шукають. Але до обіду повинні закінчити і поїдуть. – торохтить головлікар.
- Та нічого. – каже Чет і бачить, як бійці заходять у будиночки, все дуже ретельно перевіряють.
- Ось, сюди. Воно трохи подалі від інших будиночок. Зате з душем і мильнею*, опалення можна регулювати. – отаман зимовища скакає розбитою стежиною, підводить Чета до будиночка у кущах. Відкриває двері, заводить всередину, показує, як що вмикати. – Все, розміщайтеся. Скоро прийдуть порядковці*, перевірять тут все і далі вже буде спокійно. Потім просимо до лікарів на огляд. Мені сказали, що то справа державного значення, щоб вашу руку вилікувати.
- Дякую. – Чет трохи нітиться від такої уваги. Не звик. Закриває за отаманом двері, оглядається. У будинку аж дві кімнати, а ще мильня з вітерньою*. Цілі хороми. Чет вже і забув коли в таких жив. Проходить до ліжка, сідає. Не роздягається. Все одно, скоро прийдуть з обшуком. Думаю про ту дівчину. Скільки їй зараз? Років десь двадцять п’ять. З них десять останніх вона була засудженою, тобто позбавленою усіх прав, майже холопом, або ще й гірше, бо карали засуджених куди жорсткіше. Селили їх подалі від міст, примушували багато робити, якщо родовказ був нормальний, то жінки повинні були народжувати кожні два роки по дитині, починаючи з шістнадцяти років і до сорока. Кілька разів Чету доводилося запліднювати засуджених, хоча зазвичай його родовказ діставався чесним громадянкам Третього Гетьманату.
Чет згадує її батька. Досі важко повірити в те, що полковник Б’янко міг насмілитися на змову. Він так любив Україну, так вірив у Батька Тараса. Він же свого брата, який тримався христосятництва*, особисто розстріляв, бо не може бути у українця віри іншої, окрім, як у Батька Тараса. А як полковник воював у Тавриді! Беріг людей, брав хитрістю і маневром, але завжди перемагав! Після тої війни його призначили курінним отаманом Півдня. А потім таке.
У двері стукають. Чет підводиться, поправляє однострій та оселедець, виходить. Відкриває двері. На порозі стоять кілька бійців з куреню порядку.
- Добрий день, ми… - починає один з них.
- Проходьте, дивіться. – каже Чет і виходить з будиночку, щоб не заважати. Бере трубку, починає набивати її. Тютюн одне з небагатьох задоволень, яке козак може собі дозволити.
- Чете! Бунчуковий товариш Загорулько! – зненацька кричить якийсь боєць, що проходив поруч. – Привіт!
Чоловік підбігає і починає обнімати Чета.
- Що у тебе з рукою?
Чет трохи здивовано дивиться.
- Не пізнаєш?
- Ні.
- Я ж Савченко! Я у твоєму загоні під час Тавридського походу був! Кулеметником! Савченко.
- Ти? – дивується Чет.
- Я! Що, не узнав?
- Так ти ж тоді зовсім хлопчик був! – каже Чет і посміхається, дивлячись на огрядного чоловіка з майже лисою головою і зі знаком сотника. – Чубатий був.
- Був, та перебув! Чете, як я радий тебе бачити! Скільки років! А ти чого тут стоїш?
- Та он будинок обшукують. – Чет киває.
- Ну що там, все? – питає Савченко. Бійці перевірили тільки одну кімнату, але це ж їх сотник, то кажуть, що все і виходять. – Зачиняй двері, пішли квасу вип’ємо! Ти ж і досі «Опанас» полюбляєш?
- І досі. – киває Чет. Він здивований, що ось так до нього поперло минуле. То та дівчина, то ось цей Савченко, який пробув три роки джурою*, вже збиралися його висвячувати у козаки, а він здибався з якоюсь дівкою і одружився. Потім взагалі перевівся з Тавриди і зник на багато років, аж ось на тобі.
- Що це у тебе з рукою?
- Поранили.
- Де?
- Та холопи біглі біля Лебедину.
- То це ти? – аж кричить Савченко. – Це ти той зарізяка, який поліз на озброєних холопів, не чекаючи військ?
- Хіба личить козаку чекати чогось? – дивується Чет.
- А я ж і не зрозумів, що то ти! Як був відчайдушний, так і залишився! Кажуть тебе двічі поранили?
- Та ні, один раз. А одну кулю панцир прийняв.
- Ну, Чет, ну даєш!
Вони підходять до їдальні зимовища. При ній невеличкий шинок. Савченко замовляє два «Опанаса».
- Ну сідай, хоч поговоримо! – запрошує Чета.
- А тобі не треба бути на обшуках?
- Та ну! Якусь дівку шукаємо! Що ж мої бійці зовсім дуби, що без мене не справляться?
- А чого це вона втекла? Вона ж тут давно була?
- Та підговорила одного дурня. Він з цивільних, працював на великовозі. Вона його вмовила відвезти до Харкова.
- А далі що?
- Ну там би ховалася. Не знаю. Головне, що хлопець в останню мить злякався і прийшов до нас. Але та сучка якось здогадалася, що ми по неї вже їдемо і зробила ноги. Нікуди не дінеться. Всі дороги перекриті, зараз осінь, скоро сніг піде, довго у лісі не висидить. Ну а ти що?
- Та нічого, служу. – Чет стинає плечима.
- Казали у тебе якісь неприємності були. – Савченко тепер говорить значно тихіше, ледь не шепотить.
- Були. – киває Чет головою. – Розжалували мене у рядові, відправили у Західний похід. Там заробив все знову.
- Бунчуковий товариш! Мені до такого звання вовік не добратися. – крутить головою Савченко.
- А ти до війська попросись. – посміхається Чет.
- Та які там війська? У мене від першого шлюбу троє дітей і від другого троє. Найдоросліший оце тільки навчальню закінчує. Уявляєш, шість ротів, не рахуючи жінок! Без моєї зарплатні сконають з голоду! – Савченко сумно зітхає, але в очах у нього веселі вогники. Не так то вже сильно він переймається цим. Робить великий ковток, оглядається і шепоче: - А тих мерзотників ти правильно поклав.
Чет мовчить.
- Може і не по закону, але правильно. Через них заворушення були, через те, що крали, як скажені.
Чет киває головою. Він керував придушенням бунту на одному з заводів. Придушив, почав розбиратися, а до нього пришли троє керівників і намагалися купити. Щоб він не давав свідчень про те, що вони розкрадали завод, забирали зарплатню у людей. Вони не знали, з ким мають справу, звикли купувати місцевих, то, коли Чет відмовився брати гроші, почали йому погрожувати. Потім один сказав, що у них зв’язки і вони доможуться того, що Чета розсвятять, збриють йому оселедець і заберуть підкову. Цього Чет витримати вже не міг. Перестріляв їх зі свого малостріла. Його заарештували. Слідство показало, що розкрадання були. І гроші у валізі, яку загиблі принесли, теж були. Але Чет не мав права без рішення керівництва таке робити. Хоч і герой війни, хоч і козак, але тут йому не січ! За те і посадили в тюрму. Судили. Досі судять, тепер вже у Харкові, у курінному суді.
- Тебе виправдають, виправдають, ось подивишся. – Савченко впевнено киває головою.
Чет не знає. Для себе він вирішив, що нехай, як буде. Посадять у тюрму, буде сидіти, відпустять, буде жити, як раніше. Чекати нову війну, яка скоро почнеться, не дарма ж війська накопичуються на східному кордоні і козаків переводять саме сюди.
- Може самогону? – шепоче Савченко.
- Ні. Я ж козак.
- Та трохи ж можна?
- Ні.
- Ну, як хочеш.
Вони ще деякий час сидять, допивають «Опанас», потім приходять бійці, доповідають, що обшук закінчено, втікачку не знайдено.
- Та, нікуди не дінеться. Десь тут вона. Зараз вже холодно, а вона в домашніх капцях та халаті втекла. Виморозить її з лісу. Ну той, пішов я.
Чет прощається з Савченко і йде на огляд до лікарів. Ті призначають лікування. Ходить по ним. Потім обід. Після їдальні Чет повертається у свій будиночок, лягає відпочити. Спросоння чує наче якийсь шелест у сусідній кімнаті. Мабуть миші. Восени миші завжди тікають з лісів та ланів у хати. Треба буде попросити отрути. Лежить далі, аж до вечірнього виску говоруна. Підводиться, складає руки, повторює Тарасову молитву. Ось починає грати Піснь. Чет наспівує її, потім кричить услід за ведучим, під час крику чує, як тріснуло щось у сусідній кімнаті, але не переривається, бо ж сердечне відкриття важніше за все інше. Потім молиться. Коли закінчує, стоїть у тиші, обережно знімає чоботи і босоніж крадеться у сусідню кімнату, тримаючи малостріл напоготові. Різко відкриває дверці шафи. Там пусто. Тільки у кутку купка чогось, прикрита простирадлом. Що тут могло тріснути? Чет зачиняє шафу, йде у свою кімнату, а потім різко розвертається, біжить, відчиняє шафу, рве простирадло.
(Далі буде)
Словник часів Третього Гетьманату
Балакавка – мобільний телефон
Бронник – танк
Будинок майбутнього – медичний заклад де проходило запліднення жінок по наказу Великого Гетьмана «Нас сто тисьтисяч»
Віз – легковик
Вірний - релігійний
Вітерня – туалет
Велика Рада – головний орган влади, який складав з представників всіх верств громадян Третього Гетьманату: старшини, козаків, цивільних. Вже кілька десятиліть не збирається Великим Гетьманом через відсутність потреби
Велике Очікування – проміжок часу між Великим Спасом та пришестям Тарасовича, після чого вже почнеться Тарасова Січ
Великий Спас – повстання 2017го року на чолі з Славком Зерно, яке призвело до встановлення Третього Гетьманату. Докладно описано у романі Владюші Бар-Кончалаби «Тарасович».
Великовіз – вантажівка
Вид – екран
Виск - сигнал
Говорун – радіотранслятор
Головомий - шампунь
Грамота – ідентифікатор особи, який вживлювався в руку і по якому можна було ідентифікувати будь-кого у Третьому Гетьманаті
Грошовка – кредитна картка
Джура – боєць козачого загону, ще не висвячений у козаки
Дзиґа – гелікоптер
Завд – план
Заплідник – чоловік, який запліднював жінку
Зимовище – місце перебування козака у мирний час
Зло Червоне – роки панування в Україні комуністів (1919-1991)
Зло Сіре – роки панування в Україні олігархів (1991-2017)
Зубне мастило – зубна паста
Зчитувальник – сканер, який розпізнавав грамоти
Малостріл – пістолет
Мильня – ванна
М’язова – атлетичний зал
Набиральня - клавіатура
Навчальня – школа
Особистий благоустрій - гігієна
Панцирник – бронетранспортер
Півбочки – 116 кілограмів
Піснь – гімн
Порядковці – бійці куреню порядку, аналога міліції та внутрішніх військ
Потяжня - вокзал
Правдник – детектор брехні
Проводка – операція
Речовик - багажник
Родовказ – гени, генотип
Розумник – комп’ютер
Рушення – загони озброєних добровольців з числа місцевого населення
Середньостріл – гвинтівка або рушниця
Стріляльня - тир
Тистисяча - мільйон
Троїти – двома стиснутими кулаками притискатися спочатку до серця (символізує Україну), потім до голови в району чола (символізує Великого Гетьмана), а потім піднімати вгору, до неба (символізує Батька Тараса)
Холопи – жителі Третього Гетьманату, які не мали громадянства. Формувалися з полонених та недостойних
Христосятництво – віра у те, що Богом є не Батько Тарас, а Ісус Христос, або хтось інший. У Третьому Гетьманаті була строго заборонена
Черговик – автомат
Череда – колона
Чорнобрук - асфальт
Швидкун – мотоцикл
Юліанці – прихильники президента Юлії Тимошенко, яка була звергнута під час Великого Спасу
