Коли вона була зовсім маленькою, мама часто повторювала приказку: «Краще бути щасливою, ніж вродливою» А вона, маленька дівчанка, думала, що краще б народилася вродливою, а щастя... воно у вродливих без сумніву є. Дівчинці й на думку не приходило, що вона вродлива... А було їй тоді всього-навсього п’ять років.
Коли вона навчалася у школі, однокласники називали її «Квазимодо». Шкільна програма до «Собору паризської Богоматері» ще не дійшла, і дівчинка, яка, до речі, була досить розумною, до книжок Гюго поки що не дісталася, тому ніяк не могла второпати, що це таке – Квазимодо?
Коли вона закінчувала школу і увесь світ поставив перед нею питання щодо майбутньої професії, дівчина серьозно задумалася, а потім, нічого не надумавши, вирішила прислухатися до сердця. Серце... дивний орган... підказало наступне: стань актрисою, чом би ні?! Дівчина посміхнулася і вирішила, що слухати дурне сердце – справа не вдячна, - хіба ж воно може погледітися у зеркало? От вона й стала економістом, хоча ніколи не любила математику, але ж цифри – не люди.
Коли вона закінчила університет і отримала диплом, то, звісно, мала шукати роботу. Вона купувала газети, шукала роботу у інтернеті, але так рідко відправляла резюме... вірніше відправляла, але здебільшого маленьким компаніям з присмаком ненадійності. Чомусь їй здавалося, що великої та успішної компанії вона не варта.
Коли її взяли на роботу у одну з малесеньких компаній бухгалтером, дівчина навіть зраділа. Маленький кабінет, маленький колектив та велика кількість обов’язків. Вона та цифри, цифри та вона.
Коли їй виповнилося 30, мати, замість того, щоб поздоровити, сказала всього лише одну фразу: «І чого ти у мене така непутяща?» Дівчина знизила плечима... А що вона могла відповісти? Краще народитися щасливою, ніж вродливою? А може, краще просто народитися і мати змогу жити... без цих приказок, без штампів, слів, невіри у себе?
